Кінець навчального року. Прощання з ближніми.

От і закінчився березень а з ним і цілий фінансовий і освітній рік. Марька випустилася з групи зайчиків - усагі-гумі. Так точно як і у минулому році отримала відповідний атестат. Оцінки ті же самі. "Гралися повно, їли багато - в здоровому тілі - здоровий дух!" Мені страшезно подобається ця японська постійність - я вже про це десь говорив. З квітня місяця починається нове життя в якому я наконєц-то уже не буду студентом.

Так виглядає Марькин цьогорічний атестат. 

Сьогодні був досить емоційний день - останній робочий день для багатьох людей. Хто знає і розуміє японську трудоголічність і любов до роботи, той розуміє що це особливий день. Я не можу сказати тут "любов до праці" і маю наувазі саме любов до роботи, або точніше до місця роботи. Здається для японців усе життя так і побудовано крутиться навколо якоїсь компанії в якій ти "проживаєш" 20-30 років. В університеті, якщо ти не сенсей то трошки по інакшому. Хтось на грантах, хтось на 5-ти річних контрактах. Але коли люди покидають роботу то це цілий ритуал з подарками і міліонами поклонів, і з персональним прощанням з усіма бувшими колегами. В поза-минулому році я бачив сльози нашого старого дослідника Кудо-сана, він вже був пенсійного віку і він знав що на цьому його життя закінчується... Прощання далі.

Спочатку в університеті я зустрів Йошіуру-сан, дуже приємна дівочка, вірніше жіночка яка навчила нас з Такумою вирощувати клітини HeLa в чашках Петрі. Якось вона мене ошарашила сьогодні при випадковій зустрічі на коридорі, сказавши що покидає універститет і це при тому що ми з нею особливими друзями не були через мовний барєр. Після того як в серпні минулого року вона навчила нас вирощувати клітини я бачився з нею тільки на коридорі, але переважно на дуже великій відстані, бо між нашими лабораторіями десь 50 метрів. Оскільки з протилежних боків світлі вікна то ми якось навчилися розпізнавати силуети один одного і чемно робили один одному поклони. В такому віддаленому вітанні, без слів є щось магічне і хоч ми з нею і не розмовляли - відчувалася якась близькість. Так от короче сьогодні вона мені сказала що усьо "бай бай" я більше тут не працватиму бо грант закінчився, і стало якось дуже сумно...

Через 10 хвилин я зустрів Моріі-сан, жіночку що займалася нуждами іноземних студентів, і дуже опікала мене протягом трьох років. І не тільки мене а і Оленку і Марічку. І тоже вона мені сказала що це її останній день на роботі. Тут уж стало зовсім не по собі і мої очі (таке буває) налилися сльозами, і я даже попросив її порушити японську традицію прощатися без тілесного контакту і попросив про обійми. Моріі-сан, мабуть не очікувала такого повороту подій і також дуже розчулилася. Відтак прощання вийшло емоційним і теплим, з настоящими обнімасіками, по нашому, по славянськи так сказать.

А от наша Моріі-сан у верхньому ряду зліва четверта. Чистєйшої души людина. Коли я дивувався як вона добре до мене ставиться, мій семпай казав що це у них така робота. Тоді я повірив, але тепер думаю що і він і я помилялися, бо вона насправді нас любила. Так і я люблю своїх студентів, не тому що у мене робота така, а тому шо вони мої. 

Трєтє прощання на сьогодні сталося в садочку. Наша золота сенсейка з садочка Ямамото-сенсей (хоча дітям було дозволено називати її по імені Масако-сенсей), єдина з тих людей що ростили нашу Марьку з самого першого дня в садочку - з 1 жовтна 2009 року, сказала мені що переходить на роботу в інший садочок. Я прийшов вже дуже пізно, не було часу на реверанси, і в суматосі лише як міг подякував, але на жаль не вистачило мені слів японських щоб виразити всю ту вдячність яку я відчуваю.

А ось і наша Ямамото-сенсей, моя асистентка на кулінарному мастєр-класі для неваловшних японських татів. Та шо з хвостиком і тримає пачку з сиром фета. Інша - це також одна з наших улюблених - Фукамі-сенсей, покинула нас минулого квітня. 

Сумно, але якось так раціонально сумно. По-японськи, з розумінням що всьому рано чи пізно приходить кінець. Рано чи пізно і нам треба буде прощатися і з Японією, як буде тоді уявляти собі не хочу. А покищо - у нас починається нове життя, більш вільне, більше незалежне і я сподіваюся більш цікаве. Не вистачає нашої мами але до її приїзду залишилося якихось два місяці. Сім уже позаду.