Sarakura music fest 2013.

Є у нас тут в Кітакюшю кілька речей, які за ці роки стали нам як рідні. Щось по типу ужгородських ярмарків або винних фестивалів - на які в принципі ходити і не потрібно, по тій причині що все це вже було бачено десятки разів, але все одно хочеться зайти і глянути що ж там твориться в цьому році.

Так точно і тут в Японії. Одним з таких заходів є музичний фестиваль на горі Саракура, який щорічно там відбувається. За пять років в Японії ми були на ньому аж три рази, перший раз випадково, а потім два рази вже слідкуючи за графіком і збираючися наперед. Фестивалем звичайно цю подію назвати важко. Цілий день на маленькій сцені грають місцеві ВІА, причому переважна більшість виконують не свої пісні а старі добрі рок-н-рольні речі. Кожна команда має десь 30 хвилин і з за день виступає десь 20 колективів. Чому ж я кажу що фестивалем назвати це важко - по тій причині що "глядачів" збирається кожен раз не більше ніж всіх музикантів рядом взятих. Для глядячів навіть розкладені стільчики перед сценою, але і ті переважно пустують. Леночка завжди сідає в перший ряд, який вивляється найбільш незаповненим. Оскільки ми єдині іноземці що приходять вже регулярно - про нас говорять зі сцени, дехто вибачається за слабеньку англійську мову... Приємно. Молодих людей, якщо виключити деяких музикантів - практично немає, все лише пенсійного віку старички. Уявляю собі щось подібне в Ужгороді так думаю дуже би багато людей збиралося на подібні цілоденні, хоч і локальні невеличкі фестивальчики.

Ось найбільш красочна група, даже солістка наявна.

"А дальше ще пару фоток на память і даже одне відео. Хто хоче той нажимає."

2. Це солість групи яка кажись так і називається The Beatles. Цей чувак виглядає як Пол Макартні і співає його голосом. Інші члени групи вже трішки відрізняються.

3. Марька трішки нудьгує на цьому фестивалі - тому ми з нею придумовуємо всякі цікавинки, в цьому році взяли дути мильні бульбашки, які летіли на сцену за що нам дякували виконавці.

4.

5.

6.

7. А це пожалуй моя любима група, я завжди плачу коли вони співають Stand by me...

8.

9.

10. Під вечір на гору налетіла хмара і було взагалі як на справжньому рок-фестивалі - все в диму. Марька не могля нарадуватися.

11. В цьому році відбулося неймовірне - коли виступала остяння банда - "гвоздь програми" то три тютки пенсійного віку почали танцювати перед сценою - я навіть зняв коротке відео яке в кінці.

12.

13. Відео.

Цим постом повертаюся до банального переліку подій, які з нами тут відбуваються. Хочу написати серію постів з нашою японською рутиною і тими маленькими радостями які тут є. Невідомо як складуться зірки але я починаю відчувати що наступний рік буде роком якихось перемін. Пять років довгий час на одному місці. Існує відчуття, що ми останній раз відвідували наш мікро музичний фестиваль Sarakura Music Festa...

Антиамериканізм у Японії.

Про то як японці люблять американців і все повязане з Америкою ходять легенди. Наше сімейство часто путають думаючи що ми американці, і, часто, коли немає часу (наприклад стоячи на переході і перекинувшися парочкою слів з японським дідком) легше погодитися, ніж вдаватися в довгі пояснення на ламаній японській мові про те що ми українці, про те що справді, така держава існує, і про те що "ні це не Росія, не частина Росії", "ні ми точно не плутаємо" а ще про те що в державі що називається Україна і мова є своя - українська, і ще треба десять разів повторити, "ні-ні не російська, точно не російська" і так далі і тому подібне. І от якщо ми, в совецкому союзі були навчені свято ненавидіти нашого фашистського ворога, то в Японії склалося все навпаки і дві країни після війни, подібно до містера і місіс Сміт злилися в любовному екстазі. Так і має бути, не треба воювати - make love not war. Однак тим не менше трапляються дрібниці які все ж таки показують невеличку неприязнь до американського - яке в даному випадку все ж таки здається символізує не так суто американське як ушиткоє - заграничне. Так, Японії не треба наприклад імпортовані товари сільського господарства - які бувають дешевші за місцеві в рази а то і в десятки разів. Сьогодні, під час обідньої перерви по завданню дорогої дружини бігав в напів-сільський магазинчик купити гарбуз (зараз сезон). На одній з будевель побачив нетиповий плакат, - виношу з інстраграма - для тих хто не дружить але читає блог. Заодно перевіримо як інстарграмчик показує фотки тут.
Надпис на плакаті "Захистимо японське сільське господарство!" І підпис внизу "Молодьожний отдєл кітакюшського підрозділу компанії JA (Japan Agriculture)".
Ось така коротка історія на сьогодні дорогі друзі. Будьте здорові! Have a nice day!

Цикади in Japan.

"Жизнь послушников Храма шла по строго установленному распорядку, но мне те летние дни вспоминаются как последний настоящий отдых в моей жизни. Я и сейчас ясно слышу стрекот летних цикад..." 

 "Нас окружали поросшие красными соснами горы, чьи склоны звенели от стрекота цикад." 

"Помню, как в ту ночь пронзительно трещали цикады во дворе. Они-то меня, наверное, и разбудили." 

"Я стоял, опираясь на перильца верхнего яруса Кинкакудзи. Ветер дул с юго-запада. Небо пока не изменилось. В Зеркальном пруду, зацепившись за водоросли, сияла луна; кругом ни звука - лишь кваканье лягушек да треск цикад." 

 "Вечность сочилась с небес, обволакивая наши лица, руки, грудь, погребая нас под своей тяжестью. Будь она проклята!.. Да-да, в день, когда кончилась война, даже в треске горных цикад я слышал проклятый голос вечности. Она словно залепила всего меня густой золотистой штукатуркой." 

 "Застонал лес. Затрещали ветви деревьев, что росли на берегу пруда. Ночное небо утратило спокойный чернильно-синий оттенок, замутилось тревожной голубизной. Цикады, правда, не умолкли, но их теперь заглушал таинственный свист флейты ветра." 

Всі цитати з книги Юкио Мишіми. "Золотой храм"

Коли я, давно, зустрічав подібні згадування цикад в книгах японських авторів важко було собі уявити що таке цикади і що це за звук вони створюють. Тепер я це добре знаю і розумію. Цикади, японською мовою - "семі", тріщать з 6 ранку і до темноти - так що ми прокидаємося від їхнього крику, якщо вікна не закриті. Тиждень тому Марьці подарували навіть спорядження для ловлі цикад - це розвага всіх японських дітей навколо в цю пору. Тиждень тому, ми зловили шість штук вони потім тріщали в коробоці десь день або два - а пізніше впали смертю храбрих. Потім ми з Марькою робили фотосесію з цикадами в домику Кітті чан, після чого Оленка провела аналогію з кінофільмом Мовчання ягнят сказавши що головний герой в кіно забавлявся схожим чином... Сьогодні, під час прогулянки я записав коротке відео і зробив пару фоток цикад в їхньому природньому середовищі. Словом кому цікаво.

Прививка від правця.

Текст написаний вчора поки чекав у лікарні після прививки.

Сьогодні зробив собі першу свідому прививку в дорослому віці. Від столбняка. Недавно по університету приходив лист, що мол хто хоче обновити собі прививку від правця (здається так правильно рідною мовою), ну і я звичайно попросився адже "на шару" і прививка - вкусняшка.

Якщо щось медичне йде від університета то все безплатно, як то прививки або медогляд. Медогляд в принципі обовязковий, але деякі дослідження опціональні, - так вот я завжди беру все по максимуму, з радістю здаю лишній раз не тільки мочу але і кров. Все пояснюється боягузтвом - дуже боюся серйозних хвороб, і дуже хочу, чуть шо виявити їх на ранніх стадіях, де їх ще рельно можна буде вилікувати.

Колись, дуже також боявся і лікарів, коли жили в Україні. Потім, після того як попрацював чотири-пять років в онкологічному диспансері, то перестав боятися, а навпаки почав гордитися скільки в мене знаймих лікарів - і якщо щось то врятують від любої хвороби. Так розумію що в реаліях сучасної України це не зовсім так, френди по фейсбуку часто шлють прокльони оборотням в білих халатах, але я все одно не поділяю такої думки. В кінці кінців в мене жона лікарь.

Але тут в Японії (незважаючи на мовний барєр і відсутність лікарів друзів або знайомих) взагалі лікарям дуже довіряю, готовий їм віддатися безпрекословно. В японських лікарнях віє таким спокоєм, тут такий затишок, що на пропозицію лікарки посидіти хоч 10 хвилин, почекати чи не трапиться анафілактичного шоку (тіпа давно не робив прививок, просто щоб переконатися що все буде окей) я відгукнувся з радістю, і сижу вже двадцять хвилин, пишу цей текст в холлі біля реєстратури. Ось що я бачу перед собою, кучу пустих крісел і величезний телевізор на якому супер тихо показують щось, так, щоб нікому не заважало.

Це велика лікарня що займається occupational medicine, так розумію переважно медоглядами. По виду, я був один університетський работнічек, всі інші, що також ходили по кабінетикам, переважно були в робочих спецовках: електрики, будівельники, асфальтоукладчики, яким також потрібно проходити планові медогляди, перевіряти артеріальний тиск, слух, міряти гемоглобін в крові і час від часу робити прививку від грипа. Сижу, уміляюся і думаю, що тільки такий підхід може бути фундаментом здорової нації (фізично здорової, не обовязково ментально). От цього не купиш ні за які гроші дома в Україні. Коли медицина доступна для всіх бажаючих, а особливо працюючих людей - це круто. Коли працедавець сам настоює на медогляді, сам зацікавлений щоб в нього раптом не помер від раку шлунку електрик або шофер - це круто. Може людське життя тут цінується і не дуже сильно - але життя працюючої людини контора береже...

Рутинна літня субота in Japan. Звіт.

Все таки в цьому літньому сезоні - покищо субота в нас найкращий день. Дітвака безчеловєчно здаємо в садочок гратися з друзями, купатися в басейні  і болоті, їсти плачений обід, спати після обіду і вимаститися як свиня під кінець дня. А самі їдемо на своїх велосипедах бороздити простори Кітакюшю. Четверта субота підряд - чотири різні маршрути. Як і було заплановано зранку - такі в цілому з привязкою до карти все і відбулося. Проїхали 35 кілометрів. Десь в якихось місцях я був попутався але потім швидко і розібралися. По дорозі зробили зовсім небагато фоток - з яких можна вибрати лише три - їх і показую.

Олена-сан на вело-біго-доріжці біля річки Онга-гава. Лєночка коли йдемо кататися екіпірується як справжній спортсмен - спеціальний спортивний одяг, захист від сонця, окуляри, дорогі вело-рукавички - а я як бомж - футболка, кеди, шорти і рюкзак з барахлом.

Сьогодні в програму Олена-сан замовила спеціальний маршрут що лежить біля моря, по якому ми вже їздили в минулих роках. В кількох місцях тут стоять торії і виглядають так дуже по-японськи. Смішно коли прямо в центрі воріт стоїть рибак і ловить рибу, сьогодні був відлив і рибаків не було.

По дорозі майже не зупиняємося, Олена-сан надає перевагу суцільному руху, а я люблю зупинитися щось пофоткати. Ледве вмовив зайти у новопобудований маленький парк для того щоб полазити по скалах. От і все сьогодні з велосипедами. Вечером ідемо на Кокуру-гіон слухати барабани.

Рутинна літня субота in Japan.

Від коли Оленка повернулася до нас, життя набуло ще більшого порядку, системи, дисципліни  і розміреності. Єдине, що суттєво змінюється це суботній велосипедний маршрут. Ось як виглядає наш маршрут на сьогодні. Гугел нарахував 30 кілометрів а скільки буде по факту подивимося пізніше виконавши точні заміри. Кожну з попередніх субот ми проїжжали не менше 40 кілометрів і завжди кудись в нове місце. За тиждень сил накоплюється предостатньо зато в неділю трохи болить гузиця. Часу на бложик нема, хоча хочеться писати іноді про щось - лише для того, щоб зберегти в памяті. Тепер розумію що все що я памятаю записано тут. А чого не записано того і в памяті немає. 

10 років

Сьогодні 10 років з дня нашого одруження. Здається через 10 років ми все там же де і були 10 років тому назад, тільки географічно не там. Найбільш значна зміна це пожалуй японоговоряща дитина а все інше дрібниці. Із стандартних установок: дерево я колись посадив, сином і не пахне, домом іще менше. Дерево я щоправда посадив ще до одруження, і здається його ще до нього і зрубали, так що і дерево мабуть зараховувати в резерв досягнень не варто. Схоже, що підсумки підводити нічого, рано ще. Зранку +Olena Selyanchyn  вітала з happy anniversary а я бурчав що немає настрою. Не вмію так сказать пітримати святковий настрій. Значне досягнення мабуть - що ми обоє - незважаючи на такий довгий час прожитий вже вмєстє - все ще як діти, зовсім не виросли. А "як діти" значить, що не старіємо а залишаємося молодими.

Під руками немає ні одної фотки рівно десятирічної давності. Знайшов одну з Яворника. Здається фоткав +анатолій космеда, десять років тому лише в нього був цифровий фотик. Пікаса каже, що фотка зроблена в 2002 році але це обман тому що в мене рука вже окольцована. Такшо це скоріше за все осінь 2003. Ну короче така ось річниця.