Студентські життя в Японії

Умілєнія японськими студентами пост. Дві фотографії. На память. Просто доповнення попередніх паралелей про життя студентів в лабораторії. Хоча я звичайно можу й помилятися порівнюючи теперішніх японських студентів в нашій лабораторії з студентами того часу коли я вчився на фіз-фаці УжНУ більше десять років тому назад. Словом запрошую добавити портрет сьогоднішнього студента якщо хтось хоче або знає.

У нас в Японії як і в усій північній півкулі - наступила зима. Зранку в квартирі традиційно холодно близько 12 градусів тепла. На дворі десь 10 і це досить холодно. Поки відвів на велосипеді Марьку в садочок а потім добрався до університета на холоді (свіжому повітрі) прийшлоася провести десь 30-40 хвилин. Тим не менше на роботу запізнився лише хвилин на 20 - прийшов десь в 8:50. Зайшов в лабораторію а звідти на мене зразу запах свіжозвареної кави і тостів. Дивлюся наші пятикурснички на з того ні з сього (хоча звичайно у них мабуть була на те причина) прийшли рано вранці і влаштували собі романтичний сніданок. Я не втримався зафоткав і порадувався за них. Який же це кайф бути в своїй лабораторії як дома. Притащив кофеварку, тостерницю, сковородку, подушку, свою улюблену кружечку і ложечку, мед з маслом, включив кондиціонер для підтримання комфортної температури, одів штани і кофту майже піжамні і повільненько собі розпочав екперимент а потім сів з товаришом за чашкою кави і кусочком хліба з масло бесідуєш. Ніякого офіціозу, нічого такого що би тебе могло зупинити почувати себе комфортно.Короче порадувався я за них розіміючи як такі моменти скрашують нещасну рутину і можуть додають натхнення.

Друга історія про кожноденну подію яка відбувається тут же в лабораторії. Є у нас в лабораторії студент якого звати Дайкі - він на фотці в масці. Він любитель пограти - і час від часу відвідує японські гральні центри "пачінко". Іноді досить результативно - вигравши виставляє друзям в лабораторії, водить в ресторан. Так от він спочатку потихеньку раз на тиждень, потім два раз на тиждень а потім і кожен день привчив усіх грати в гру де програвший купує всім вигравшим морозиво. Все просто: стають в кружочок і грають в джан-кен-пон - варіант нашого камін-ножиці-папір. Той хто програв купує всім морозиво. Внизу картинка з сьогоднішньої гри на яку правда попали лише четверо з граючих.

Іноді гру модифікують таким чином щоб програвших було двоє - щоб сильно не напружувати програвшого матеріально. Співвідношення як правило один до трьох - тобто один програвший купує три морожка. В цій історії нічого особливого і цікавого немає - а зявляється воно тільки тоді коли я собі порівнюю цих дітей які грають в камін-ножиці-бумагу з своєю генерацією українських студентів. Хоть трісни не можу згадати щоб ми з сокурсниками в компанії від тьох до семи-восьми чоловік разом виходили з універа на морозиво або тістечко. Пивко, стограм, каву з сигареткою памятаю а вот морожка нєт.

Мандаринова пора в Японії - 2.

Наступив листопад місяць і тут у нас в Японії наступила зима мандаринова пора! Збір мандаринів - це основна подія осіннього сезону для нашого сімейства, яку з нетерпінням чекали практично з липня :-) Збирання мандаринів в садах відкривається з першого листопада і триватиме до кінця грудня - по мірі того як на деревах будуть зникати плоди. Три роки тому був допис на цю тему. Важко повірити, але до мандаринового саду від нашого дому всього навсього пять кілометрів відстані. Сьогодні я заміряв мапрайдом - хто хоче може глянути за посиланням. А живемо ми не в якійсь гузиці мілійонного Кітакюшю - просто в цій Японії все так компактненько і навіть володіючи всього навсього велосипедом можна добратися до цікавих місць де буде добре кожному члену молодої (і навіть не дуже) сімї.

Далі в продовження просто покажу кілька сьогоднішніх фотографій - мені їх цікаво переглядати паралельно з фотками трирічної давності (мінус один день) порівнювати як ми змінилися. Марічка виросла, Оленка похорошела (як там по українськи?) а я трішечки виростив пузико, і ми все такі ж молоді як і були колись. В Японії вдається зберігати молодість і красу меншими зусиллями, так мені здається. Хоча я не впевнений якими темпами я би старів дома в Ужгороді...
Короче хто бажає - будь-ласка тиснути тут фотки - паралелі з фотками трирічної давності і додаткові коментарі.
Оленка фоткається на вході в мандариновий сад. Основні відвідувачі - це такі як ми (сімї з дітьми) а також люди похилого віку (як на фото ззаду). Для японців це звичайно розвага. Для нас українців - це не просто розвага а й полювання на якість і кількість мандаринів. Тому ми без сумніві беремо найбільший доступний мішочок - в який має влазити не менше 10 кілограм.

На цей раз звернули увагу на величезну кількість сезонних осінніх пауків, які в цьогорічну теплу пору доросли до величезних розмірів. Найбільші пауки вже десь як горобці завеликі.

Незважаючи на те що вони дуже мирні, і їх тут ніхто не боїться - паутини понатягували стільки що один раз мені навіть прийшлося звільняти одне дерево бо неможливо було добратися до плодів.

Хотів зробити фотосесію фоток схожих на ті що були три роки тому назад, але мені це зовсім не вдалося із-за того що мої моделі абсолютно не хотіли позувати в тих самих позах. Це пожалуй єдина фотка що вийшла як слідує - і то Марька зробила незадоволений вигляд на обличчі.

А так було три роки (мінус один день) тому назад.

Оленочка зразу залізла в саму гущу фруктів а я лише мав подавати мішочки і бігати за нею з тачкою - поки ми не розпробували всі дерева і не знайшли найсмачніші.

Марька продовжує бути незадоволена - коли справа доходить до фотографування.

Три роки тому назад було набато легше вмовити її на позування.

Ось як вони виглядають сьогодні

Маруся вже сама може ножницями зрізати мандаринки. Причому може робити це правильно. Вот шо значить дітвак помалу виріс.

Мандаринові дерева не змінюються і кожен рік дуже рясні аж ломлються від фруктів.

Якийсь японський хлопчик подарував Марьці богомола в целофановому кульку. Оленка (відомий любитель і рятівник тварин) одразу розпорядилася випустити його на дерево - причому повище, так щоб не тільки діти а й дорослі не могли його дістати (щоб дати як іграшку своєму дітваку). Треба відмітити, що японці особливо з комахами не церемоняться, тому був великий шанс цьому богомолу сьогодні вже заснути вічним сном в кульочку японського хлопчика. 

Мандаринові дерева низенькі, але знайшовши драбинку Оленка скористалася шансом зірвати для нас найкращі най-дослигліші, най-солодші плоди із самого вершочка. Що скажеш - любляча жона ай мамка!

Ну і ще дві фоточки з батьками на завешення, тут вже Марічка посміхається повторюючи за мамою слово "сіськи".

Мені же дісталася традиційна фотка з усіма трофеями - один великий міщучок (10 кг) і два маленькі (по 2 кг). В саду правило таке - хочеш зайти купуй міщучок - нас троє тому і мішочків три.

Марька вже настільки велика що в тачку не влазить. А три роки тому назад - накаталися.

Ще один богомол прилетів і сів на наш велосипед коли ми вже запакувалися і готові були їхати.

Оленка вірить в те що це був той самий, котрому врятували життя на одній з попередніх фоток. Так він з нами і поїхав. Доїхав до лісу і полетів (чи поскакав, як там у богомолів?).

Ну от і все на сьогодні. Тепер будемо тиждень-два їсти назбирані мандарини, набиратися вітаміну це.

(Не) Прості японці. Таксист.

 Типові японські таксі і типовий японський таксист в Кітакюшю.

Сьогодні зранку падав сильний дощ і прийшлося викликати таксі щоб відвезти Марьку в садочок. Ми всі троє чемно зібралися і коли сіли в таксі до нас повернувся старенький (років думаю не менше 70-ти) таксист і сказав по-російськи "Здравствуйте, меня завут Ямада. Куда нужна єхать?". Треба признатися що ми відразу не зрозуміли що він нам сказав - вухо не настроєне чути рідну мову від японського таксиста.

Ну короче поїхали в садочок і по дорозі він розказує (звичайно по японськи) що вчив колись російську мову з радіопередач NHK. По дорозі почав згадувати якісь слова - ми з Оленкою сміялися, бо після стандартних "здраствуйте, спасіба, дасвіданія, ізвініте, меня завут ямада" була фраза "єта фкусна", безумовно найважливіша для пересічного і типового японця. Чуть не попали в аварію - бо він не знав де знаходиться садочок і я намагався вставляти свої японські "наліво-направо" між його російськими "спасіба" і "меня завут ямада". Коли здали дітвака в садочок і поїхали по нашим університетам, по дорозі наш таксист вже заговорив корейською і китайською - повторюючи тіж самі фрази на пятьох різних мовах - добавив і англійську також. Коли ж ми вилазили з таксі то він з 1130 єн які накрутилися на лічильнику - взяв лише тисячу. Короче підняв настрій зранку - хороший японський дідусь-таксист.

У нас в Ужгороді, думаю, напевно є не один таксист-поліглот. Відмінність мабуть лише в тому що люди спочатку стали поліглотами а потім таксистами а тут навпаки. Така ось паралель.

Антиамериканізм у Японії.

Про то як японці люблять американців і все повязане з Америкою ходять легенди. Наше сімейство часто путають думаючи що ми американці, і, часто, коли немає часу (наприклад стоячи на переході і перекинувшися парочкою слів з японським дідком) легше погодитися, ніж вдаватися в довгі пояснення на ламаній японській мові про те що ми українці, про те що справді, така держава існує, і про те що "ні це не Росія, не частина Росії", "ні ми точно не плутаємо" а ще про те що в державі що називається Україна і мова є своя - українська, і ще треба десять разів повторити, "ні-ні не російська, точно не російська" і так далі і тому подібне. І от якщо ми, в совецкому союзі були навчені свято ненавидіти нашого фашистського ворога, то в Японії склалося все навпаки і дві країни після війни, подібно до містера і місіс Сміт злилися в любовному екстазі. Так і має бути, не треба воювати - make love not war. Однак тим не менше трапляються дрібниці які все ж таки показують невеличку неприязнь до американського - яке в даному випадку все ж таки здається символізує не так суто американське як ушиткоє - заграничне. Так, Японії не треба наприклад імпортовані товари сільського господарства - які бувають дешевші за місцеві в рази а то і в десятки разів. Сьогодні, під час обідньої перерви по завданню дорогої дружини бігав в напів-сільський магазинчик купити гарбуз (зараз сезон). На одній з будевель побачив нетиповий плакат, - виношу з інстраграма - для тих хто не дружить але читає блог. Заодно перевіримо як інстарграмчик показує фотки тут.
Надпис на плакаті "Захистимо японське сільське господарство!" І підпис внизу "Молодьожний отдєл кітакюшського підрозділу компанії JA (Japan Agriculture)".
Ось така коротка історія на сьогодні дорогі друзі. Будьте здорові! Have a nice day!

Як ми святили паски в Японії 2013.

Звичайно назва цього дописа провокаційна. Тому що відповідь - звичайно що ніяк. Сьогодні (здається вперше з часу нашого заїзду) державні травневі японські святкові дні співпали зі святкуванням православної (+греко-католицької) пасхи. В Японі сьогодні теж офіційне свято "день дітей". А вчора був "зелений день". Для мене це дійсно "святі" свята. Я мушу признатися, що за час перебування тут я повністю позбавився усього релігійного, що було в моєму житті. Ояпонився в хорошому сенсі слова. І такі події як "сятіння пасок" в моєму списку "за чим закарпатським я скучаю" взагалі відсутні. З радістю працюю в Різдво - коли 7 січня випадає на робочий день - так точно з радістю проживаю пасхальний день (+ще кілька що слідують за ним) коли тілу треба поїдати кілограми шкідливих і для тіла і для духа продуктів. Так точно як сьогодні Марька знищила домик (схожий на церкву :-) так точно Японія змінила моє відношення до всього повязаного з релігією. Не цікаво, не торкає, не викликає ностальгії. Навіть до традиційних, матеріальних атрибутів, наприклад як сятіння пасок, які до концепції "бога" відношення практично не мають, і які мені завжди подобалися, тепер зовсім не тягне.

Ну і оскільки сьогодні день дітвака - ми його так і провели. У нас правда день дітвака кожен тиждень. Сьогодні цілий день провели на свіжому повітрі - спочатку гуляли біля дому, потім поїхали на море невідомою дорогою, досліджуючи околиці по дорозі.

Із усіх пасхальних історії з фейсбука мене сьогодні вразила лише одна. Про то як якісь побожні люди у Львові, спішучи посятити паску вирішили проїхати на червоне світло і мало не збили знайомого художника (контакт бампера з ногами був). Після чого поспішили сятити паску, як я розумію з контексту навіть не сказавши "вибач". В Японії немає релігії. Але так як поводяться люди навколо викликає у мене білу заздрість. Хоча я впевнений і тут є такі що втікають з місця ДТП. Щоправда за чотири роки я ще не чув жодної подібної історії.

Коли їхав з дому то думав що буду повертатися в іншу країну, але схоже що Україна (так точно як і Японія) змінюється дуже повільно.

Японська чесність і українське щастя.

Нещодавно я розповідав про відправку посилки для нашої мами в Ужгород. А наша мама у відповідь надіслала нам. Ну і от з українською посилкою вийшла серія приколів. Благодарствуючи нашій мамі :-) Як колись писав Грибоєдов "Счастливые часов не наблюдают" (хоча інтернет каже, що першоджерелом ідеї був Шиллер, який казав «Die Uhr schlagt keinem Gliicklichen»). Так точно наша мама, коли пішла відправляти нам посилку на центральний поштамт в Ужгороді, забула, що на посилці має бути написана адреса отримувача. Кажуть Коля, який підвозив тоді на автомобілі шуткував: "Ти шо думала Оленка, напішеш "Роме в Японию". Тоді прийшлося вертатися додому і роздруковувати нашу японську адресу, яку я вже підготував на двох мовах зрозумілих японським поштарям. Але це був тільки початок.

Вчора коли ми з Марькою прийшли додому, нас чекало повідомлення від японського поштаря, що посилка до нас вже дійшла. Тільки глянувши на повідомлення я почав сміятися від душі. Ось той кусочок поштарського повідомлення, який мене розмішив.

До мене дійшов другий прикол, який видала Оленочка, а саме - вирішила що своє імя, на зрозумілій японському поштарю мові писати зовсім не обовязково :-)... І тут, я уявив собі бідного поштаря який стоїть під дверима нашої квартири і записує рукою спочатку імя отримувача (пів-біди, на англійській мові) а після того - чесно, згідно посадової інструкції - також імя відправника, і таки написав, так, що я зразу здогадався хто став початком мук звичайного японського роботяги, який в свої 45 років вперше був змушений спробувати свої сили в кириличній каліграфії :-). Більше того, зрозуміло, що своє імя Леночка не написана друкованими літерами, майбутній лікар. Може хоч так би було легше японському бідолазі.

Вчора, забувши що у мене є плани на сьогодні я через веб-сайт японської пошти подав заявку на повторну доставку на сьогодні з 12 до 14 годин. Але я забув, що сьогодні у нас в садочку батьківські збори. І ми запізнилися додому десь на 40 хвилин. Нам повезло - японський поштарь якраз спускався з 5 поверху, в руках з нашою посилкою, яку ми встигли перехопити. Але кожен раз коли він не застає отримувача вдома він має залишати бумажку про неможливість вручити пошту. І він залишив нам ще одну таку бумажку - і сталося чудо - він вирішив спростити імена і от що було написана на цей раз.

З моїм іменем вже вирішив не церемонитися - їжачку зрозуміло, що отримувач я, тому можна було писати японською. Але от з Лєночкою так просто не поступиш, адже в школі не вчили транслітерувати з кирилиці на катакану. Але він все ж таки знайшов елегантний вихід - вирішив написати лише одне імя, причому що радує - коротке. І варто відмітити практика не пройшла зря. В другому варіанті вже чітко зрозуміло що посилку надіслала Олена. Ось які вони чесні прості японські поштарі - трудяги без вихідних. Постійно в голові крутяться варіанти, як би поступив українький поштарь в такій ситуації, якби відправник був написаний лише японською мовою. Чи утруждав би він себе в каліграфії ієрогліфів?

Хоча в Україні подібні питання вирішуються простіше - просто шлють повідомлення - приходи забирай - тобі прийшла посилка, а якщо тобі щось не подобається то "шлють і тебе разом з посикою". Я свою відправляв дорогим курєром EMS, так навіть вони, люди які зобовязані доставляти додому і вручати в руки - просто позвонили Лені і сказали: ідіть забирайте, а на фразу "так ви ж маєтє доставляти" курєр почав нити скільки в нього багато роботи і він ні на шо не має часу, так ніби це має переймати "клієнта, який завжди правий". Хоча по-слухам, дома в Україні правило про клієнта часто вже не діє. Японські ж навіть найпростіші поштарі зі звичайною посилкою відправленою найдешевшим тарифом приходять кожен день до отримувача, протягом трьох тижнів, і намагаються якнайшвидше донести пошту. Пошта тут святе. Даже коли в конверті контрабанда. Або сємочки, як жарт від друга. Тому не дивно що всі листівки поздоровлення "з новим роком" доставляють рівно 1 січня. Така от паралель на сьогодні дорогі віртуальні друзі.

Загадка з відгадкою - "з життя японских студентів"

Сижу на роботі, за своїм столом - читаю наукову статтю на яку треба написати рецензію. Довго читаю, акуратно, розбираюся.

За спиною бульконять студенти. І так десь дві години від самого обіду. Сміються, викрикують, сперечаються і так їм радісно шо вобще. Не витримую і підхожу вияснити, що ж вони там такого цікавого обговорюють. Ось вони красавчики. На фото спеціально вказав вік кожного - щоб було зрозуміло, - це вже дорослі студенти, пятикурсники.

І виявляється.
Підхожу до них і фоткаю екран компютера біля котрого вони зібралися.

Обговорюють покемонів. Я запитую ну шо там такого можна обговорювати. Не повірите. Вибирають - хто з покемонів самий самий. Чотири категорії, даю в дужках японський аналог бо адекватно перекласти це складно: самий симпатичненький (一番かわいい) самий сильний (一番強い), самий крутий (一番かっこいい), і самий страшний, самий урод (一番気持ち悪い).

Ось друзі вам іще одна паралель.

Це справжня Японія.

P.S.: Хто не знає (я не знав) - покемонів існує 649 різних персонажів.

Ветеринарна лікарня в Японії.

Поблизу нашого японського дому є ветеринарна лікарня. На фотографії зображена вивіска. Оріо доубутсу бйоін. Оріо - це наш умовний райончик. Невеличкий райончик. Ну десь як "новий район" або "Радванка" в Ужгороді. Лікарня працює шість днів в тиждень і завжди коли я повертаюся додому і везу Марьку з садочка - ми проїжджаємо або проходимо мимо цієї лікарні. Цей заклад працює щодня і відкритий до 20 години вечора. Мені це до цих пір не вміщається в голові - ветеринарна лікарня яка працює шість днів на тиждень до 8 годин вечора. Лікарня... Для тварин. До восьми годин вечора.

UPD: Позаучера скептичний читач Влад, пожартував що японські тварючки мабуть набагато здоровіші і живучіші за українськиих братів, і ветеринари японські ліниві. І надіслав ссилочку на перелік Київських ветеринарних клінік і лікарень з графіком роботи. Так от в Києві переважна більшість вет-лікарень працює цілодобово! А вот і сам список - може комусь пригодиться :-) Я в шокови і трансови і мрію щоб медицина була доступною для людей так само як і для тварин.

За кого проголосувати?

Сьогодні здається заборонено агітувати? Так давно вже не голосував що вже й забув як це роблять. У Японії до речі також є вибори. І ось мій кандидат. За нього я готовий віддати свій голос лише за то, по тій простій причині як саме він приклеїв свою агітаційну продукцію на чійсь приватний заборчик. Кавайними зірочками і кружочками приклеїв високоякісний ламінований блискучий плакат, який тут простоїть роками. Тут, в Японії якось так, я цього молодого чоловіка бачу вже пару років, імовірно це якийсь постійний кандидат, депутат нашого округа чи куратор області. Коли вибори не знаю, хоча Такума казав шо є вибори. Через інтернет штолі, чи по пошті, потім взнаю.

А в українських виборах участь приймати не буду, і голосувати не буду, бо треба їхати в Токіо. Але я би може і не пішов даже якби міг. В мене ще до цих пір не пройшла злість на оранжевих революціонерів за яких ми ходили на барикади. Усьо просрали і коли буде другий шанс непонятно.

Навчання в Японії.

Так дивно, я відучився в Японії аж три роки а про саме навчання ніколи не толком нічого не писав. А може вже прийшла пора написати парочку постів від початку і до кінця. Почну з середини. 

У жовтні тут почався другий семестр закінчилися канікули а разом з ними закінчується і літо. Кожний семестр у нас в лабораторії ми проводимо серію семінарів, по два на кожен тиждень (та й не тільки у нас, практичну в усіх, відрізняються тільки деталі). У цьому семестрі розклад такий - по понеділкам з 17-ої години семінар що називається "кентокай" (検討会) де ми робимо доповіді кожен по своїй науковій роботі - від мала до велика, а саме від четвертокурсника і вверх по ієрархії усі крім сенсея :-). Кожен член лабораторії за семестр має підготувати три доповіді. Що являє собою ця доповідь. Це манускрипт побудований повністю по макету наукової статті по найсвіжішим науковим результатам. А саме - назва, вступ, експериментальна частина, результати та обговорення, висновки, плани на майбутнє, список літератури. У кожного члена цей рукопис займає по різному, але в середньому десь 8-10 сторінок, до 10 малюнків. Я як правило намагаюся не більше 3-4 тисяч слів, у мене завжди получається довго.

Отже копія такого манускрипта (драфта, заготовки статті) видається кожному члену і автор зачитує його від початку до кінця, після чого всі бажаючі задають питання, обговорюють. Залежить від якості роботи, але як правило одна доповідь з обговоренням займає десь 80-90 хвилин. На кожному семінарі зачитуються дві доповіді і закругляємося ми як правило десь до 20 години. 

Кожної середи відбувається семінар який називаєтся "зашшікай" (雑誌会) це семінар на якому кожен студент повинен взяти наукову статтю з "високоякісного" наукового журнала і перекласти її з англійської мови на чистєйшу японську. Перекладена стаття зачитується вслух після чого всі бажаючі також задають запитання. Тривалість семінара приблизно така ж сама.

Оскільки Марькин садочок працює лише до 18 то вона приєднується до нас на семінарах. В ці дні я забираю її з садочк десь о 16, по дорозі купую їй джентельменський набір: пончик, рисовий колобок, жарену курочку, чіпси, дитячі сирки, три сока або пів-літра какао, пару чупачупсів які вона не їсть. Всі три години Марька сидить і "тихенько" грається з айпадиком, мультики, пазли, книжки, ігри. "Тихенько" взяв у лапки - бо незважаючя на мінімальний звук на девайсі (поділка вниз це ноль), трішечки його все таки чути і цей звук присутній у вигляді такого шуму як ніби у сусіда дуже голосно за стіною телевізор грає, слова не чути але спати заважає. Одного разу Юсуке пожалівся Такумі, що Такума одразу передав мені "This sound makes him crazy". На вихідних купив Марьці наушники але вона від них відмовилася такшо прийдеться Юсуке потерпіти ще пів-року до закінчення навчання. 

Під кінець семінара Марьці вже надоїдає все електронне і вона донімати мене, притворятися що хоче пісяти (в результаті ми по два три рази виходимо прогулятися), лізе на наші стільчики вішаєся. Донімає свого друга Такуму. Вчора зафоткав два момента з семінара, шеф вийшов і було трішки розслаблено, хоча семінар ми продовжували. Ну вот такий вступний пост про наше навчання в Японії. 

Semen.

Ну і щоб не висіла довго зверху погана новина про загибель золотих рибок - повідомлю і хорошу новину. У нашої сімї рознесеної в два кінці євразїї зявився новий домашній питомець - мацур на імя винесене в заголовку. Майже кожен день він звонить нам по скайпу, Марічка його вже впізнає і знає по імені. Найголовніше - що він живий :-)

Не знаю які флюїди літали над Оленкою і Олькою коли коту давали імя Семен, але дивним способом воно співпало з іменем мого діда по маминій лінії, легендарного Роскова Семена Михайловича подвиги якого ще памятають береги села Ільниця що на Закарпатю. Діда я канєшно не знав - він лишив сімю з пятьма дітваками ще в 1978 (здається) - за два роки до мого народження - а може і раніше. Але память про нього не зникла і одного разу, якщо я не помиляюся образ його був навіть увіковічений в роботі відомого закарпатького художника Роберта Саллера. Ось робота з назвою "На рушничок" де якраз і зображений славнозвісний дідусь разом з бабусею. Хто в курсі деталей може підтвердить.

Образ мого діда в роботі сучасного художника Роберта Саллера (снепшот з сторінки київської галереї Карась)

Вот би мій блог би був трішки популярнішим може би і вдалося знайти дідуся - так цікаво яка його доля після того як він зник із Закарпаття.

Nagasaki 2.

Мабуть вартує одразу прояснити що ці дописи що іменуються "Нагасакі з номером" не мають на меті розповісти саме про Нагасакі - кому це цікаво? Якщо такі мазохісти все таки знайдуться - то пропоную одразу перейти в вікіпедію - там написано багато і цікаво, з історичними подробицями і посиланнями на першоджерела, на всякий випадок буду давати посилання. У моєму повествованії Нагасакі це лише фон для думок, які можуть стосуватися зовсім іншого (як наприклад відпусток в Японії у попередньому дописі). Хочу сказати що мені дуже цінні люди, які читають ці рядки і я не буду нагружати вас енциклопедичною інформацією якої валом в мережі і якщо якісь документально історичні подробиці і зявляються тут - то дуже сильно профільтровані, просіяні через сито закарпатсього гумору, максимально позбавлені звязку з першоджерелами і тільки якщо вони вписутються в стилістику повєствованія.

Отже - хто не читав першу частину а дуже хоче прочитати - тисніть сюда.

А хто вже прочитав і хоче більше то сюда...

Тому продовжимо прогулянку Нагасаками - навіть не знаю як відміняти це слово - може хтось підскаже? Наступним місцем куди ми потелімпали з місця страти японських першохристиян став буддистський храм Фукусаі-джі який було видно здалека із-за величизної статуї бодхісатви Каннон. І найбільше мене звичайно цікавило не те який це храм, а то, як живеться людям які вранці виходять з дверей дому і бачать цю величезну статую будди прямо в себе в дворі. Як пити-курити-сквернословити в таких умовах? Я би точно не зміг жити так як живу, якби таке нависало над мої домом це все одно що жити по-сусідству з християнським храмом, словом навіть якщо ти не віруючий - то образ "бога" постійно біля тебе, по-моєму це досить важко наче "big brother" постійно слідкує за тобою. Але звичайно запитати в мешканців будинків про це я не зміг, тому все сказане це лише моя фантазія.

Найважливіший ритуал який було здійснено біля храма це омовеніє Оленчиних рук - коли вона приговорювала мантру чи молитву чи загадувала бажання вслух - "щоб стати хорошим хірургом". Подивимося як спрацює :-)

Також мене зацепила картина всередині храму де в напрямку стільчиків для прихожан (звичайних таких стільчиків, які можна побачити в столовках або дешевих ресторанах) були направлені чотири вентилятори - два білі і два чорні, причому розміщені несиметрично білі зліва а чорні справа, ну а за ними вже ішла вся інша храмова помпезна утварь. Описую фотографію зображену нижче.

Так вот для мене ця фотка це невимовно влучний, прекрасний символ Японії в людському уявленні і такою яка вона є насправді. То шо там на задньому плані - це то як ми європейці і люди за межами уявляють собі Японію, таку традиційну, старовинну з гейшами і самураями на вулицях. А це шо на передньому плані - прості стільчики і вентилятори для прихожан - це справжня Японія - така уютна, домашня, без понтів, проста як двері :-). Звичайно в сукупності з фоном який також присутній - але лише як фон, наче фотообої в радянській квартирі.

А ще за що люблю японські храми - в них нема людей, нема попів - в них можуть гратися діти! Це просто прекрасно. І навіть коли поодинокі прихожани що приходять вознести молитву богам бачать це, бачать то як моя Марька грається зі святинями - це викликає тільки посмішку і ніколи не якийсь невдоволений або злий погляд. Ну ось наприклад фото з того ж храму - Оленка і Марька граються з звоном. Мені важко уявити собі щось подібне в католицькому або православному храмі і від усвідомлення цього мені стає соромно за нашу таку людинолюбну але водночас обмежену релігію.

Ну ось мабуть достатньо для другої частини - хоч це тільки наступні 30 хвилин наших туристичних вражень від Нагасакі - чудесного, такого практично рідного міста. І це також характеристика Японії, таке моє враження - куди би ти не поїхав відчуваєш себе як вдома. Все знайоме, маленьке, компактне, відчуваєш себе в безпеці і люди дуже привітні. На цьому і закінчу другу частину. Завтра вихідний день такшо не виключено що буде і третя частина. Третій понеділок вересня "День поваги до старших" ну хіба це не мило? Не якась міфічна тройиця чи беззмістовний день незалежності, а цілком реальне і наповнене змістом свято. До зустрічі дорогі мої - кому цікаво.

Просвітлення Оленки.

Древні японські анатомічні ілюстрації - автор і точна дата виготовлення - невідомі. Знаходяться в книжці Pinax Microcosmographicus німецького автора Йохана Реммеліна (1583-1632) що потрапив у Японію через Нагасакі. Колись давно... (узяті з ресурса pinktentacle.com який на жаль вже десь рік нічого новенького не публікує)

Сьогоднішнє моє повідомлення - ще один запис в щоденник нашого сімейства. Хто в курсі а хто може і ні, наша мама все ще студент медичного факультету УжНУ. Наступний навчальний рік має бути останнім, після чого почнеться тривалий (в середньому три роки) період проходження первинної спеціалізації, або інтернатура, і лише після того наша мама буде справжнім лікарем, хоча диплом отримає вже через рік.

А це ілюстрація 1809 року на якій показано як лікувати рак грудної залози, зображений випадок пацієнтки у віці 60 років. Узята з книжки Сейшю Ханаоки, де він задокументував свій власний досвід хірургічного лікування РГЗ.

І ось як тільки Оленка приїхала сюди до нас на ці літні канікули - кожен день ми обговорюємо яким же лікарем стати - яку професію обрати. І ось позавчора у нашої Лєночки відбулося просвітлення прямо як у Будди і вона за один день - даже за половину - осознала то ким саме вона хоче бути у медицині. Ця переміна сталася настільки разюче що мені дуже хочеться це записати і запамятати - бо це інакше як просвітленням не назвеш. Від того моменту як вибір професії було зроблено - все що було у неї в житті - всі її інтереси, плани, амбіції, досвід - дуже чітко і тонко підійшли до вибраного. І вже два дні Лєна ходить щаслива, що вона це осознала - а ще тиждень тому було ниття кожного дня - ким стати, яку професію вибрати.

Порівнюючи з собою - трошки заздрю бо у мене ніколи не було такого пориву шо я хочу бути фізиком, хіміком, грузчиком, там чи сям, і тому важко сказати чи йду я до якоїсь своєї мети чи просто пливу по течії - намагаючись не заплисти в якесь болото чи сісти на міль. А у неї все чітко - "задачі ясни - целі поставєни". Оскільки Оленка студент УжНУ - а десь 20 процентів зареєстрованих прихильників цього блога випускники саме цього закладу - і більше того саме медичного факультету - всі проходили інтернатуру і вибирали професію - я буду дуже вдячний за будь-які рекомендації або коментарі з приводу як вибирати те що тобі подобається. Це взагалі комусь вдалося? Чи всі взяли то шо дають? По зрозумілим причинам я не можу оголосити яку саме професію Оленка обрала. Покишо це буде секрет поки щось не вирішиться в Ужгороді в рідній альма-матер.

Японські сучасні винаходи: попільниці біля лікарні.

Уже дуже давно хотів сфотографувати стихійну попільницю біля лікарні Sangyouika daigaku byouin яку я проїжджаю кожен день по два рази - коли відвожу Марьку в садочок і коли забираю її звідти.

 Ось вона легендарна саморобна попільничька - просто прекрасна, як на мій смак відчуття прекрасного.

Японія до цих пір являється країною де ще дуже вільно живеться курцям, і як пишуть всякі здорові сайти - у Японії надзвичайно позорно високий рівень курців серед населення - найвищий серед розвинутих країн. Це все в звязку з існуванням мощного тютюнового лоббі в країні. Не знаю як інших людей - а мене абсолютно влаштовує те що тут до цих пір немає дискримінації курящих людей, і перекурити можна спокійно і в кабаку і на вулиці - в спецільно відведених місцях. Але от мало по малу і тут боротьба з курінням набирає оберти. Основний напрямок цієї боротьби полягає в підвищенні податків на тютюн в звязку з чим десь рік чи два тому були в два рази підняті ціни (тепер десь 6 дол за пачку) на всі цигарки. А ще в парламенті є кучка депутатів які хочуть підняти ціну на пачку цигарок до 1000 єн (13-14 дол). Мене це в принципі зовсім не переймає тому шо я практично не курю і сигарет не купую. Але за наявність спеціально обладнаних точок для куріння дуже вдячний японському народу - бо були моменти у мене коли мені дуже хотілося покурити і я мав таку змогу і не треба було нічого видумовувати

Додатковим кроком боротьби з курінням стало скорочення таких місць - курилок. Почали як годиться з лікарень. І от біля великої лікарні біля нашого японського дому образувалася стихійна курилка. Попільничка показана на фотографії зверху. І в цій курилці - і в цій попільничці для мене повністю відображена культура сучасного японця. По моєму це є якраз прояв найвищої культурності. Вже десь пів-року я спостерігаю цю картину. Хтось (загадка) постійно кладе в недозволеному для куріння, але малолюдному місці поблизу (але не дуже близько) від лікарні пять бутилок кока-коли "без калорій" наповнених водою. І поступово бутилочки починають наповнюватися бичками аж поки вода не стає чорною - ну прямо як настояща кока-кола. Тоді їх змінюють. І бачили би ви це місце - еталон чистоти - ніде не валяється ні бичочка ні мусорка - лише ці пляшки набиті бичками стоять тихенько у куточку. Вот вам друзі - еталон порядності, поваги і любові до ближніх. І це у крові у японців. Тут на вулицях немає мусорників, урн як в Ужгороді на проспекті Свободи через кожні 5 метрів. Тут просто люди не можуть генетично "срати" там де вони ходять, живуть, курять, їдять, чи просто проходять мимо раз у житті.

Зоопарк. Слон. Японія-Україна.

В сучасному житті у кожної людини напевно вже є власна стрічка новин незалежна від газет і телевізора і яка формується під впливом соціальних мереж ну і ще мабуть якихось локальних новин які передаються з уст в уста і одразу виливаються на сторінки фейсбука. Так і у мене. Останні два-три дні головний заголовок це "зоопарк". Читати далі...
Почалося все кілька днів тому коли у нас розпочався майже тиждень вихідних з двохденною перервою на два робочі дні - точнісінько на 1-2 травня, коли у Японії трудящі трудяться. Тоді ми гуляли з друзями і говорили шо би таке зробити, і куди би зїздити з дітваками у ці невиносимо довгі вихідні, коли діти без школ і садочків на другий третій день починають сходити з розуму. І вирішили поїхати у Фукуокський зоопарк, де на відміну від нашого Кітакюшського, як мені розказав в той же вечір Такума, є і королівські пінгвіни і бегемот і білий носоріг і багато диких рогатих кіз (а не лише домашні як у нашому) і ще багато всякої іншої мєлочі що у нашому зоопарку нема.

Але як тільки прийшли вихідні що розпочалися 3 травня пішов дощ і поїздка накрилася. Але Марька вже була заведена і ходила тут навколо мене і жужжала "doubutsu-en, iko!" що на русинській мові значить - так ідемо в зоопарк, ти ж обіщав! Не довго думаючи вчора в дрібний дощик ми двоє зібралися і пішли у наш мєстний. Рішення було прийнято ще зранку десь в 8 годин, і тут як би почувши наші флюїди в скайпі "вознік" Марсель, якому по ночам не спиться і розказав мені (ще не знаючи що ми збираємося в зоопарк) що в Ужгород цитую "do nas pryjihav slon iz mad'ars'kogo zooparka". І ще що "u nioho hobot do zemli". Вот так совпаденіє кажу, ми тоже з Марькою ідемо убивати час у зоопарк.

Після розмови з Марселем Марька вже почала говорити "Zou-san ikokka ne!" що в перекладі на русинську значило "значить ідемо до слоника, да!". І так повторялося всю дорогу поки ми не прийшли. На прощання Марсель попросив "zhdu fotootchiota", такшо фотографував звірів вчора я виключно для нього. Казалось би ну кому цікаво на них дивитися. А вот виявляється що є кому.

Тому спочатку пройдемося по новинам з нашого зоопарка. В цей день все було по інакшому як завжди, бо небо було закрито густими хмарами з яких вот-вот мав посипати обіцяний дощ. Марька спочатку радувала, бо не боялася і з інтересом роздивлялася різних звірів, тільки в віконце де мав бути тигр чомусь дуже не хотіла йти. За рік в зоопарку багато що помінялося, по центру побудували величезний вольєр для лемурів у яких народилася тройня - і це власне єдина радісна подія того дня. Всі інші звірьки мені чомусь здавалися сумними, незважаючи на те що доглядають за ними нормально і домівки в них просторі. Хоча може це все було просто продовженням мого запоздалого весняного депреснячка який накопився якраз після того як "дочитав" книжку.

Все було добре ми потихеньку добиралися до центру поки не попали туди де знаходиться полянка з усякими атракціонами, після чого Марька напроч забула за звірів і почала мене тероризувати шо хоче кататися на іграшкових поїздах, машинках, кониках, пандах, ампанманах короче на таких дурацьких агрегатах які трясуться і оруть якісь мелодії. Закінчилося все тим що я не витримав і сказав доста - тоді Марька розревілася і якраз тоді пустився дощ. Тоді мене порадувало що у кожної тварі в клітці є спеціальні домики куди вони позалізали, ховалися від доща і грілися під інфрачервоними лампочками.

Ми були без зонта але вже не холодно - так і потеліпкали на автобус і погнали додому.

Дома зоопаркова історія продовжилася тим що на фейбуці була вже топова тема про ужгородського слона якого возили по городу, і який по свідченням дорослих, мучився. І даже Банди і Оскар зфотографувалися з слоном, правда не з тим що приїхав з мадярського зоопарку, а з другим - "ужгородським". І да вчора мене цілий день тоже тєрзали мислі шо то не дуже файно тримати тварин в клітках і вольєрах, краще би вони собі жили на свободі. Незважаючи на то шо тут в Японії вони живуть нормально, харчуються краще ніж на волі, і навіть народжують дітей.

Але тепер думаю собі - ми сидячи в своїх компютерах і мобілках а не копаючи в полі землю чи рубаючи дрива, чим ми кращі за цих звірів, різниця лише та що ми вибрали свої клітки свідомо. І як не крути але мені це подобається, треба признатися, мені більш приємно сидіти за компютером читати твітер і фейсбук ніж дихати свіжим повітрям очікуючи Марьку коли вона награється на дитячій площадці...

І вот тільки шо в скайпі знову мені розказувала ужгородська подруга Машка як спеціально їздили в Ніредьгазу в зоопарк щоб показати малому Марку живих звірів, і як це було класно. Такшо не знаю не знаю.

Фотоколекція тут

Itozu-no Mori Zoo (Kitakyushu)

Японська ввічливість.

Всі знають, або принаймні чули про японську взаємоввічливість. Коли я розмоляю з хлопцями-студентами під чарочку саке, вони мені кажуть, що це лише поверхня, а всередині японці такі самі грубіяни як і ми (українці). Важко пояснити, що саме являє собою японська ввічливість. У мене немає обєктивної інформації, але я приведу сьогодні тут лише один приклад - який, дуже яскраво для мене демострує те, про що зараз тут мудрую. Отже - ось сьогоднішня ситуація - вірніше просто один лист від японця.

У нас на днях в електронному мікроскопі згорів останній філамент (нитка накалювання з якої вилітають електрони). Оскільки є потреба використовувати його знову, сьогодні сенсей сказав мені, що я можу замовити нові філаменти у спеціального чоловічка, який займається такими речами - агента, що знає все про те де і що можна купити для вузькоспеціальних апаратів. З допомогою Такуми написав йому листа з вказівкою що саме нам потрібно. Ввечері о 20:00 годині мені приходить лист відповідь від нього. Ось будьласка, три мови - японська - для знавців, англійська для інших і українська для підтвердження, що переклад це не фейк. Перекладач гугл, який в цьому випадку, доволі точно (хоч і неграмотно) передає суть написаного японською мовою. Прошу врахувати, що в своєму листі я покірно попросив про послугу.

Оригінал для спеціалістів:
平素より大変お世話になっております。
下記のご注文ありがとうございました。
早速手配をさせて頂きます。
今後とも、何卒宜しくお願い申し上げます。

По англіцьки для не-знатоків японської мови.
We very much indebted than patronage.
Thank you for your order below.
We will arrange immediately.
The future, thank you humbly.

Ну і для русинів що вміють читати по англіцьки, український переклад який, схоже є перекладом з англійської а не з японської:
Ми дуже зобов'язані, ніж заступництво.
Дякуємо за Ваше замовлення нижче.
Ми організуємо відразу.
Майбутнє, дякую вам покірно.

А спеціаліста Michael Kilesa я покірно попрошу літературного перекладу в коментар, якщо тут є що добавити. Дякую Michael! (покірно, по японшьки)

UPD: А ось і справжній переклад на українську від Michael-a (дякую!): 

Незмінно надзвичайно вам зобов'язані.
За нижченаведене замовлення дуже дякуємо.
Матимемо за честь влаштувати все якнайшвидше.
Покірно просимо Вашої ласки і надалі.

От так браття і сестри - здобуваємо японські епістолярні навики разом! А саме, (як пояснено в коментарі, нижче) так мають розмовляти продавці з покупцями, офіціанти з відвідувачами ресторану, провідники поїзду Ужгород-Київ з пасажирами, а касири на ужгородському з/д вокзалі з усіма хто підходить до віконця з надписом "каса".

P.S.: Ну і оскільки у нас зараз період ханамі - то зверху на фото - сакура в нашому кампусі біля Васедівського університету.

"Хліб" університетського викладача Kitakyushu, Japan vs. Uzhgorod, Ukraine

На фото: зверху фізичний факультет УжНУ (взято з вікіпедії), внизу Faculty of Environmental Engineering, University of Kitakyushu

Просто одна паралель в рамках дослідження того наскільки ми різні.
More...
Перед Новим Роком, наш сенсей мусів терміново поїхати додому в Корею, але в нього ще була запланована одна лекція для групи корейських студентів, що приїхали до Японії в рамках якогось культурного тридневного візиту. В звязку зі своєю відсутністю сенсей попросив мене і ще одного колегу провести цю лекцію напополам десь по пів-пари.

Нічого особливого, оскільки студенти були різноманітних спеціальностей із 1-3 курсів то їм просто треба було розказати і показати чим ми займаємося (попроще). Я всеж-таки трішки хвилювався бо це перша така моя презентація-лекція в Японії для 60 чоловік. Але суть не в цьому - студіки приїхали, багато з них уміли по-англіцьки, послухали чесно, не задали жодного запитання, похлопали в ладоши, та й усьо, я побіг на пянку де ми провожали старий рік.

Короче я так би і забув про цю лекцію якби не одна деталь. Понятно що лекція не благодійна і з лектором мали розрахуватися - справедливо. Мені до того діла нема по я не прєпод, я лише на заміні. А вот і нєт. Приходить вчора сенсей і чесно ділить нам оплату за лекцію на двох. Я, сильно здивувався, як міг віднєкувався але він настояв і в результаті я дістав свою половину - десь 80 у.є. якщо виражати в американських грошових одиницях.

І на цьому фоні згадалася мені подібна історія з мого ужгородського минулого...

Коли вже я закінчив ужгородську аспірантуру (без дисертації звичайно) і відправився "на вольні хліба", одного разу зателефонував мені один викладач фізфаку, не будемо називати імен (тоді контакти були з багатьма) і попросив зайти до нього на одну делікатну, нетелефонну розмову. Думав я гадав що це може бути за розмова і намріяв собі шо запропонує він мені якусь роботу на повну ставку інженером в УжНУ. Оце так мрії у мене були! Зайшов. Не тут то було. Коротко - відбулася не розмова а просьба, суть якої зводився до наступного: "є тут у мене один студент з Іршави (райцентр на Закарпатті), у нього скоро має бути захист дипломної роботи бакалавра, але він такий не серйозний і слабенький (в науковому розумінні слова), короче треба йому помогти написати дипломну роботу, НЕ БЕЗПЛАТНО, звичайно - не переживай, гроші у нього є, я розумію ти зайнятий, ти це не можеш зробити, але давай так, я напишу але всі контакти і РОЗРАХУНОК будуть через тебе ніби ти напишеш, бо якось то так несолідно напряму. Не переживай гроші в нього є бо в нього батьки капустою торгують (чи ще якась така пурга). І головне - не менше чим 50 доларів".

Я був у шокови і трансови, злий як чорт, але звичайно не показав цього, бо сенсеїв треба поважати і робити все що вони просять. Я погодився. Зустрівся з студіком пояснив йому шо до чого, кажу керівник переживає за тебе як ти дипломку напишеш, він каже "Ромка лим поможи мені якось". Я кажу не проблема, цена вопроса 100 баксів, утром дєньгі вєчером стулья. Він погодився. Все пройшло як по маслу - всі контакти через мене, диплом був написаний гроші получені, 50 баксів прєподу і 50 баксів мені на ліки від депресії.  Така вот паралель і такі от спогади.

Судіть самі кого хочете.
А війну, Японія, мєжду прочим, програла, а ми - виграли.

Робоче місце японського студента

Вчора під час короткого експерименту на третьому поверсі мені прийшлося використовувати стіл нашого студента що здобуває кваліфікацію магістра - зараз він на 5 курсі – звати Ватару (航-わたる-wa-ta-ru) (фото на веб сайті). Не знаю чому але мене побачене вразило – це дуже сильно йде в розріз з моїм розумінням людини, студентна якому вже 22 роки. Купка героїв манги "One Piece" виглядає зовсім невинно, невимушено, не покликана звертати на себе увагe, – але ...
Це настільки мило і настільки по дитячому що у мене виникли суперечливі відчуття з приводу такого типового японського студента і я задумався чи я хочу щоб моя дитина була в такому віці - така невинна...
А ось і саме фото – судіть самі...

До речі манга із категорії "Shōnen manga" тобто для чоловічої аудиторіїї шкільного віку від 10-18 років. Досить широкий діапазон правда?