Велосипедний сон, повторюємо пройдене.

З малою дитиною планувати важко. І як правило все, що трапляється в житті в цей час повязано з дітваком. Місяць тому почав повзати. Два тижні тому - сидіти. Тиждень тому - на велосипеді. Сьогодні вперше проїхали кілометрів 15 і ось тепер вже маємо перший сон на велосипеді. Так спала колись наша Марія а тепер вона вже їздить самостійно. Все повторюється. Час біжить а ми ще все в Японії. 

Мандаринова пора в Японії - 2.

Наступив листопад місяць і тут у нас в Японії наступила зима мандаринова пора! Збір мандаринів - це основна подія осіннього сезону для нашого сімейства, яку з нетерпінням чекали практично з липня :-) Збирання мандаринів в садах відкривається з першого листопада і триватиме до кінця грудня - по мірі того як на деревах будуть зникати плоди. Три роки тому був допис на цю тему. Важко повірити, але до мандаринового саду від нашого дому всього навсього пять кілометрів відстані. Сьогодні я заміряв мапрайдом - хто хоче може глянути за посиланням. А живемо ми не в якійсь гузиці мілійонного Кітакюшю - просто в цій Японії все так компактненько і навіть володіючи всього навсього велосипедом можна добратися до цікавих місць де буде добре кожному члену молодої (і навіть не дуже) сімї.

Далі в продовження просто покажу кілька сьогоднішніх фотографій - мені їх цікаво переглядати паралельно з фотками трирічної давності (мінус один день) порівнювати як ми змінилися. Марічка виросла, Оленка похорошела (як там по українськи?) а я трішечки виростив пузико, і ми все такі ж молоді як і були колись. В Японії вдається зберігати молодість і красу меншими зусиллями, так мені здається. Хоча я не впевнений якими темпами я би старів дома в Ужгороді...
Короче хто бажає - будь-ласка тиснути тут фотки - паралелі з фотками трирічної давності і додаткові коментарі.
Оленка фоткається на вході в мандариновий сад. Основні відвідувачі - це такі як ми (сімї з дітьми) а також люди похилого віку (як на фото ззаду). Для японців це звичайно розвага. Для нас українців - це не просто розвага а й полювання на якість і кількість мандаринів. Тому ми без сумніві беремо найбільший доступний мішочок - в який має влазити не менше 10 кілограм.

На цей раз звернули увагу на величезну кількість сезонних осінніх пауків, які в цьогорічну теплу пору доросли до величезних розмірів. Найбільші пауки вже десь як горобці завеликі.

Незважаючи на те що вони дуже мирні, і їх тут ніхто не боїться - паутини понатягували стільки що один раз мені навіть прийшлося звільняти одне дерево бо неможливо було добратися до плодів.

Хотів зробити фотосесію фоток схожих на ті що були три роки тому назад, але мені це зовсім не вдалося із-за того що мої моделі абсолютно не хотіли позувати в тих самих позах. Це пожалуй єдина фотка що вийшла як слідує - і то Марька зробила незадоволений вигляд на обличчі.

А так було три роки (мінус один день) тому назад.

Оленочка зразу залізла в саму гущу фруктів а я лише мав подавати мішочки і бігати за нею з тачкою - поки ми не розпробували всі дерева і не знайшли найсмачніші.

Марька продовжує бути незадоволена - коли справа доходить до фотографування.

Три роки тому назад було набато легше вмовити її на позування.

Ось як вони виглядають сьогодні

Маруся вже сама може ножницями зрізати мандаринки. Причому може робити це правильно. Вот шо значить дітвак помалу виріс.

Мандаринові дерева не змінюються і кожен рік дуже рясні аж ломлються від фруктів.

Якийсь японський хлопчик подарував Марьці богомола в целофановому кульку. Оленка (відомий любитель і рятівник тварин) одразу розпорядилася випустити його на дерево - причому повище, так щоб не тільки діти а й дорослі не могли його дістати (щоб дати як іграшку своєму дітваку). Треба відмітити, що японці особливо з комахами не церемоняться, тому був великий шанс цьому богомолу сьогодні вже заснути вічним сном в кульочку японського хлопчика. 

Мандаринові дерева низенькі, але знайшовши драбинку Оленка скористалася шансом зірвати для нас найкращі най-дослигліші, най-солодші плоди із самого вершочка. Що скажеш - любляча жона ай мамка!

Ну і ще дві фоточки з батьками на завешення, тут вже Марічка посміхається повторюючи за мамою слово "сіськи".

Мені же дісталася традиційна фотка з усіма трофеями - один великий міщучок (10 кг) і два маленькі (по 2 кг). В саду правило таке - хочеш зайти купуй міщучок - нас троє тому і мішочків три.

Марька вже настільки велика що в тачку не влазить. А три роки тому назад - накаталися.

Ще один богомол прилетів і сів на наш велосипед коли ми вже запакувалися і готові були їхати.

Оленка вірить в те що це був той самий, котрому врятували життя на одній з попередніх фоток. Так він з нами і поїхав. Доїхав до лісу і полетів (чи поскакав, як там у богомолів?).

Ну от і все на сьогодні. Тепер будемо тиждень-два їсти назбирані мандарини, набиратися вітаміну це.

Пізнай свій край. Вакаматсу-ку.

Ну ось, як і запланувалося вчора - так і відбулося сьогодні. У рамках 40 кілометрової велосипедної прогулянки в ті місця японського міста Кітакющю куди ще не ступала нога закарпатського чоловіка - сьогодні були культурно і швиденько обїхані і обдивлені, трошки навіть пофоткані.

Схоже що велосипедні поїздки - це те що стане основним джерелом нових картинок перед очима для нас з Лєночкою цього літа. Можна звичайно сідати на поїзд і їхати кудись далі, фінансово вже можна собі дозволити поїхати туди де ходять толпи туристів, є цивілізовані розваги, пиво і гот-доги, але часу у нас по суботам небагато - Марька в садочку лише до 17 години, субота як не як. Однак не це основна причина, а просто любов до велосипеда, на якому набагато приємніше їхати ніж на поїзді, а ще до спорту, і до непопулярних розваг і точок, на які рідко заходить нога цивілізованого чоловіка. Я дуже радий що Леночка поділяє мій інтерес до подібних місць, хоча їй цього літа досить дати плеєр і її любимий велосипед то вона буде чесно їхати за тобою без скарг на спеку чи втому. Сильна жона радість для слабого чоловіка і мені в цьому плані повезло.

Коротка історико-герграфічна довідка. Вакаматсу-ку - одна з частин міста Кітакюшю. Площа близько 68 квадратних кілометрів і населенням близько сотні тисяч людей (пересказав вікіпедію). До квітня 1963 року окреме місто а з квітня 1963 вже райончик міста Кітакюшю, яке тоді ж було і створено. В цьому році пятдесять років, повсюду висять радісні плакати, які про це повідомляють. Найважливіші точки Вакаматсу-ку це Green Park про який ми вже розповідали тут, Ecotown recycling area туди ми їздили сьогодні, Gakuen Toshi academic area це наш академічний кампус, те куди я хожу кожен божий робочий день, і ще Hibiki container terminal повз який ми сьогдні теж з Оленкою проїжжали. Ось така скудна інфрмація про Вакаматсу в англомовній вікіпедії. На пенсії, або якщо випаде нагода сидіти дома з дітьми (кідь жона буде кормильцьом) треба буде написати статтю в україномовну вікіпедію. Насправді там є набагато більше цікавого. Ну що ж а тепер будьласка фотки з сьогоднішньої поїздки.

У людей чутливих до якості фоток до зміни кольорів прошу пробачення, за те що кольоропередача може бути порушена. Я фотки просто переганяю через старндартні фільтри у лайтрумі і гружу як є. Для мене важлива суть картинки яку ми бачили перед очима - просто зберегти в памяті. Такшо, як кажуть дуже ввічливі японці "moushiwakegozaimasen" що приблизно значить "я навіть близько не заслуговую на вибачення".

1. Перша картинка з серії "пізнай свій край" це вже райончик станції вакаматсу. Оськільки я зараз активно вивчаю японську мову, канджі на цьому будиночку мені вже були добре зрозумілі. "Хірургія Абе", ось що це таке, прийшово додому погуглив - виявилося що реальна клініка гастроінтестинальної хірургії, навіть з вебсайтом, однак на ньому немає фотки цього відділення, можливо пацієнтів не дуже би приваблювала. Взагалі Вакаматсу, по відчуттю - найбідніший райончик міста, старі будинки, все поржавівше, і потрепане. Зато де не де можна побачити поштовий ящик сторічної давності або вказівник вулиці якому точно років 60-70. Я таке люблю.

"Ну а далі фотки - переважно індастріал. Хто хоче той іде далі"

2. Спочатку в старій частині Вакаматсу індустріальні обєкти були звичайні сірі і грязні, такі як у нас в Ужгороді, але в новій частині - там де знаходиться еко-таун на деяких підприємствах вже наявна бойова розкраска.

3.

4.

5.

6. А тут церез цей міст ми здається переїхали вже на штучну землю, принаймні так здається по карті бо все квадратненьке і акуратненьке.

7. Кінцева точка Еко-тауна це вітрячки що гарно вистроїлися біля моря. Тут же розбитий і парк і багато чого будується. Невелика кількість дідків ловлять рибу, дехто навіть під табличкою "Рибу ловити заборонено". В такі моменти відчуваю близькість до батьківщини коли бачу що і японці іноді ігнорують правила і попереджнення.

8.

9.

10. Верталися з Еко-тауна новим мостом, якого ще навіть на гугломапах нема. По свіжачку проїхалися - машин зовсім не було, по бокам поля з сонячними батареями.

11.Пусто препусто - лише Олена-сан на широченному тротуарі. Всі нові дороги в Японії оснащуються такими широкими тротуарами, де і машинка проїде.

12. Після моста індастріал ще трішечки був але скоро закінчився - от пожалуй остання фотка з металоломного завода. Дуже красиво все розсортовано по величезни кучам.

13. Викотилися до моря, також до нового морського парку. Куча лавочок і місць для відпочинку і зовсім нема людей. Спортсмен позує у вказаному місці.

14. Велосипедики відпочивають на лавочках. от і все на сьогодні. Здається дуже довгим вийшов допис - хоча можна ще дуже довго щось розказувати.

Рутинна літня субота in Japan. Звіт.

Все таки в цьому літньому сезоні - покищо субота в нас найкращий день. Дітвака безчеловєчно здаємо в садочок гратися з друзями, купатися в басейні  і болоті, їсти плачений обід, спати після обіду і вимаститися як свиня під кінець дня. А самі їдемо на своїх велосипедах бороздити простори Кітакюшю. Четверта субота підряд - чотири різні маршрути. Як і було заплановано зранку - такі в цілому з привязкою до карти все і відбулося. Проїхали 35 кілометрів. Десь в якихось місцях я був попутався але потім швидко і розібралися. По дорозі зробили зовсім небагато фоток - з яких можна вибрати лише три - їх і показую.

Олена-сан на вело-біго-доріжці біля річки Онга-гава. Лєночка коли йдемо кататися екіпірується як справжній спортсмен - спеціальний спортивний одяг, захист від сонця, окуляри, дорогі вело-рукавички - а я як бомж - футболка, кеди, шорти і рюкзак з барахлом.

Сьогодні в програму Олена-сан замовила спеціальний маршрут що лежить біля моря, по якому ми вже їздили в минулих роках. В кількох місцях тут стоять торії і виглядають так дуже по-японськи. Смішно коли прямо в центрі воріт стоїть рибак і ловить рибу, сьогодні був відлив і рибаків не було.

По дорозі майже не зупиняємося, Олена-сан надає перевагу суцільному руху, а я люблю зупинитися щось пофоткати. Ледве вмовив зайти у новопобудований маленький парк для того щоб полазити по скалах. От і все сьогодні з велосипедами. Вечером ідемо на Кокуру-гіон слухати барабани.

Рутинна літня субота in Japan.

Від коли Оленка повернулася до нас, життя набуло ще більшого порядку, системи, дисципліни  і розміреності. Єдине, що суттєво змінюється це суботній велосипедний маршрут. Ось як виглядає наш маршрут на сьогодні. Гугел нарахував 30 кілометрів а скільки буде по факту подивимося пізніше виконавши точні заміри. Кожну з попередніх субот ми проїжжали не менше 40 кілометрів і завжди кудись в нове місце. За тиждень сил накоплюється предостатньо зато в неділю трохи болить гузиця. Часу на бложик нема, хоча хочеться писати іноді про щось - лише для того, щоб зберегти в памяті. Тепер розумію що все що я памятаю записано тут. А чого не записано того і в памяті немає. 

Stupeur et tremblements

Почав писати цей пост ще 24 червня. Нічого не міняю.
Ну от, вчора накаркав на дощ - сьогодні по прогнозам буде цілий день, і з 4 ранку так і відбувається - перерв не було, тому можна написати сумарний пост за місяць що проходить - від моменту як до нас приїхала "наша мама".

Як і очікувалося - у нас з Марькою зник вільний час. Особливо на вихідних. Перше що ми зробили, на другий же день по приїзду Оленки, це купили два нові велосипеди і нове дитяче сідалко. Лена була обурена станом мого велосипеду і тим шо я все ще транспортую Марьку на сідалку для дітей до 2 років і з вагою до 10 кілограм тоді як Марька вже 3,5/17 кг. Мені була прочитана лекція про безпеку дорожньо-транспортного руху і ще про то який я скупий. Остання лекція повторилася в послідуючі два-три тижні ще багато разів, а особливо тоді коли я демострую невластиву мені щедрість. 

Потім Оленка зайнялася прибиранням і за тиждень було викинуто 15 великих кульків (150 кг) всякого корисного мусора який ми так довго збирали і я так бережно беріг. У Марічки не залишилося іграшок, а у мене старих одіял якими укривалися студенти коли залишалися спати у мене після пянок. 

Оскільки Оленка сильно заскучала за ушиткими Кітакюсьськими "нашими точками" то ми розпочали методичний обїзд усіх уже нахожених місць. У першу ж погожу неділю сходили в Грін парк де в принципі за час її відсутності (9 місяців) багато що помінялося. Сходили подивитися на метеликів і туканів, один з яких загравав і розмовляв з Оленкою, хто на фейсбуці - мабуть бачили фотки. 

В минулий вікенд поїхали вже в серйознішу по відстані вело-поїздку - на рукотворне озеро Кавачі. Та легкість з якою ми долаємо відстані по 15 км на велосипедах, з підйомами в горку, тепер виглядає для обох дуже дивною. Згадували свою першу поїздку, коли зібралися, але не змогли доїхати. 

Тепер перечитав і поняв шо такої нудятіни в мережі предостатньо і вирішив не продовжувати. Да, з нами кожен тиждень і практично кожен день відбувається щось таке, що в порівнянні з ужгородським життям може виглядати як екзотика, але ця вся банальщина вже сто разів описана і пересказувати її звичайно можна, але від цього треба відмовлятися. Серйозних новин нема. Лише одна.
Перед Оленчиним приїздом (передчуваючи як тут буде нудно моїй активній жіночці яка більше двох годин не може сидіти без движухи) я пошуршав по знайомим і знайшов їй волонтерську роботу в сусідньому медичному університеті. Розказувати деталей не можна, бо Лена підписала угоду про конфіденційність. Пройшло три чи чотири тижні і крім того як аналізують вміст білків у складних біологічних зразках Оленка побачила ще й життя наукового колективу який займається серйозною наукою, а не то шо я і моя компанія. Так у нашому житті почався період імені Амелі Нотомб описаний в романі "Страх і трепєт". На щастя ми лише спостерігаємо за усім цим. Японія починає відкриватися по-справжньому.

Пройшло три роки і 7 місяців з часу мого приїзду...

Хто не врубається - дивіться фільм або читайте книгу.

Смерть в Японії.

Десь пів-року тому, десь через місяць після того як Оленка поїхала доучуватися на дохтора у рідну альма-матер у нас по сусідству побудували "церемоніальний зал" якраз навпроти з.д. станції Хонджо. Назвали його "本城駅前セレモニーホール" що перекладається як "Церемоніальний зал навпроти станції Хонджо". Коротко і ясно. Адресу можна не запамятовувати. Японский мінімалізм - назвати так шоб легко було запамятати. А тут особливо - хто хоч раз бачив чи чув назву вже ніколи в житті не забуде, її і місцезнаходження також не забуде. 

Розмовляв потім з Такумою на тему що це таке церемоніальний зал і що в ньому роблять. Незнаю чому але я думав що там і свальби гуляють - виявилося що не зовсім. Вірніше з точністю до навпаки. Там прощаються. Тоді десь пару місяців назад Такума розказав мені багато цікавого про то як в Японії готуються до похоронів. Старші люди готують заздалегідь не просто одяг і шкари, а ще й заключають контракт і виплачують наперед послуги церемоніального залу (дуже дорого), так шоб родичі не думали звідки взяти гроші чуть-шо. А ще в церемоніальному закладі бувають "акції"... А ще агенти церемоніального залу ходять по квартирам і пропонують заключити контракт по пільговим цінам, подарувати купон на скидку. Іноді кидають рекламу своїх послуг в поштовий ящик. Все якось дуже раціонально, не по людськи. Короче смерть, яка просто повинна бути несподіванкою і перевертати все з ніг на голову тут поставлена на конвеєр, створює робочі місця, і її, як і усе інше планують заздалегідь. Про це треба буде написати окрему історію коли розузнаю деталі. Ось так я бачу церемоніальни зал з балкона... 

Але більше за все мене цікавила і вражала в цьому закладі одна маленька деталь а саме - стоянка для велосипедів. Усьо чин-чинарьом - в одному дизайнерському ключі з усім залом. Ніяк не міг я собі уявити того, хто може приїхати на панихиду на велосипеді. Враховуючи ще й то шо на панихиду японці ходять дуже гарно вбрані, всі в чорному і білому. Така ось табличка...

І от сьогодні я побачив скоплєніє народу, заповнену автостоянку і (вперше з часу побудови зала) припарковані два велосипеди. Із залу крім інших виходили всі одягнуті як один школярі десь 9-10 клас. Більшість ішли на станцію через дорогу, але хтось мабуть що живе не далеко поїде додому на велосипеді. Про то що хтось помер думати якось не хочеться...

В память про Стіва Ірвіна..

Третій підряд пост про братів наших менших. Присвячується Steve Irwin

Вчора зібралися усією толпою сім"єю на велосипедну прогулянку до Кавачі резервуара (штучного озера? водосховища?.. незнаю) про який я розповідав минулого року. Тоді ми були з Оленкою двоє, - тепер Марька вже велика настільки щоб приєднуватися до довгих походів. Усе мало пройти гладко і спокійно але по дорозі туди - поки ми ще навіть не проїхали половину дороги (всього до озера деь 13 км) побачили біля якось будинку прямо на тротуарі викладений великий акваріум...
Дивитися фотки і читати далі.
Зупинилися глянути шо там внутрі і побачили що в страшенно грязній, темно зеленій воді, повній всяких мушок і червячків - знаходиться червоновуха черепаха (Red-eared slider або по японськи Mississippi-Aka-Mimi-Game アカミミガメ ака - червоний, мімі - вухо, гаме - черепаха). Вигляд у неі був жахливий, обкладена зеленим мулом, вона явно знаходилася в дуже важких комунально-побутових умовах. Ще, у неі був пробитий панцир і через дірку було одіте металеве кільце - таке як люди використовують для ключів. Акваріум був досить великий, але стояв просто на вулиці - правда біля будинку. Ми подивилися на неі трошки і поїхали далі по наміченому шляху - але черепаха не виходила з голови: чому вона там, помирає в нелюдських нечерепашачих умовах, хто її викинув, чи виклав, чи забув - короче стало важко на душі через нелюдське ставлення до тварин.

Що мало би бути дальше якби було по-моєму - все просто, ми би постраждали трошки, попереживали і забули. Але хто не знає - у нас з Марічкою в сімї є справжній послідовник Стіва Ірвіна - це наша мама, просто фанатка прощеного Стіва який і помер граючися з небезпечною живністю. Дуже швидко (не більше ніж через 10 хвилин) у неі виник план спасіння нещасно-покинутої чи просто виставленоі на вулицю черепашки. Так і було заплановано - по дорозі назад, ми з Марькою стоімо "на шухері" поки Оленка забере її, після чого ми віднесемо її у більш придатну для життя водойму. Звичайно перед тим як віднести кудись у природу її необхідно понести додому - помити, вичухати панцир, перевірити стан здоровя і теде і тепе, так точно як робив прощений Стів коли знайшов крокодила у подібних умовах.

Потім ми каталися навколо Кавачі резервуара. Ось пару фоток з дороги.

Оскільки дорога не тільки довга але ще й в горку, зробили привал біля невеличкого храма в якому ми були минулого року.

Марічка тут правда була перший раз тому треба було усе гарно роздивитися.

По дорозі туда - випили десь літер холодного чаю, Марька кривиться тому шо нема цукру.

Краєвиди навколо іноді відкривалися такі що даже Оленка яка часто злиться і забирає у мене камеру просила зупитинися і зфотькати.

Гори, місто, море, небо усе сьогодні було чудове.

Перед озером щось подібне на село із рисовими полями і сільськими будиночками.

Точка для фотографій немає вибору мусимо фотографуватися.

Із бережка озера трошки далі видно невеличкий парк із сакурами - ми вирішуємо піти туди подивитися і заодно пообідати.

Оскільки не сезон (для сакур) всередині ні душі і величезний парк наш.

І тут ми натрапили на маленьку водойму (єстєственно також штучну) де побачили як саме мають жити червоновухі черепахи

А саме ось так вони живуть в великій кількості чистої води з можливістю і на бережок вилізти щоб погрітися

Таким чином до середини поїздки Оленка вже точно була впевнена у своїй місії врятувати тут черепаху яку ми бачили по дорозі в грязному акваріумі. Коли їхали додому попали в дощ але невеликий а Марічка заснула на велосипеді. Час від часу здавалося що ми в якомусь японському горрорі - сутінки (від хмар), стіни бамбукових дерев по бокам, ливень, дитина на задньому сидінні лежить так шо зразу і не зрозумієш що вона спить... Але це було недовго і дощ закінчився і з гори зкотилися швидко. І ось ми вже на тій вулиці де має бути черепашка. Вирішено принести в жертву Марькино платтячко бо вода дуже мутна а червоновухі черепахи агресивні і кусаються. Короче перед самою акцією я ще дав слабинку і почав глюкувати на тему відповідальності за кражу домашнього питомця. Ми ще постояли біля неї обдумовуючи чи брати чи ні і все таки рішилися. Лена сміливо витягла її обгорнувши руки Марькиним платтям. Добралися додому і там як я вже писав черепашка була мита, кормлена курячою печінкою (зїла десь 5 невеличких кусочків) і оглянуто лікарем. Кільце з панциря вийняли, панцир помили даже милом. Напустили ванну і вона прожила у нас до сьогодні. Дуже шуміла і намагалася вилізти з ванни.

От тут визволена черепашка вже у нашій ванні.

Коротка фотосесія перед тим як відправитися в нову "квартиру".

Рятівник демострує свою здобич красуню.

Сьогодні під час обідньої перерви ми зустрілися і поїхали випускати черепашку на волю (у водосховище біля Грін-парка) після того як вона провела свою останню стресову ніч у "людських" умовах. Оленка випускає її на травичку біля озера і... на жаль я не встиг зробити даже одного нормального кадра як вона прямує до водойми. Бо вона просто вилетіла і моментально скочила у воду. Секунда і її вже не було видно.

Ось так за один день черепашка яка мабуть мала дуже скоро померти здобула нову домівку, а ми перекурили псиділи на березі і поїхали хто куда, - я на роботу, а Чіп-і-Дейл на пошуки нових обездолених...