Ундокай 2015.

Сьогодні в школі у Марьки відбувся день спорту, по японськи ундокай.
Про садочкові ундокаї вже було розказано раніше..

В школі все майже так само, лише вже стає більше схоже на справжні спортивні змагання. Ну і масштаб не той. В садочку було 100 дітей з яких половина ще й ходити не могли. В нашій початковій школі зараз 877 чоловік (класи з першого по шостий) і споглядати такий натовп дітей коли вони організовано бігають і вистроюються в шеренги вже цікавіше. Під катом буде кілька однотипних фото з деякими коментарями.


Ось так всі діти сиділи навколо спотривного майданчику - кожен приніс з свого класу свій стілець на якому мав висіти рюкзак з водою або чаєм і "полотенце для витирання поту"

Ті хто хоче більше дитячого і нудного знають, що тиснути треба сюди.
Дитяча маса з якої наша Марія вже виділяється все менше.


Наша конячка на цей раз прийшла останньою в своєму забізі. Оленка розстроїлася, а я ж зрадів тому факту, що дитина зовсім не розстроїлася. Ще пів-року тому після програшу в садочковому забізі вона ревіла на сльози – а тут в школі всього за два місяці її навчили не соромитися поразкам і не плакати.


Іншим номером програми у першокласників був спортивний танець.


Відомим фактом про Японію є те, тут на шкільних змаганнях не визначають переможців індивідуальних. Змагаються команди. Наших 877 дітей поділили на чотири команди і кожній присвоїли колір. Наша Марька була в зеленій команді.


Щастя після танцю.


А це пяткикласники змагаються в бізі по спинам своїх сокласникам. Треба було пройти десь 50 метрів по спинам. Діти перебігали ззаду на перед щоб утворити таку людську доріжку. Виглядало живо і цікаво. По живим дітям буквально.


Третьокласники танцюють традиційний японський танець. Він такий традиційний, що його танцюють всі і з любого приводу - на фестивалях, на таких ундокаях, здається по всій Японії. Оленка в цей момент казала, от чого в Україні такого немає, ставлять якісь бальні танці в школах або щось з супер важкою хореографією, чого у нас не прийнято щось таке народне, якогось гопачка чи гуцулочку.


Я не знаю відповідь на це запитання. Різниця мабуть в менталітетах східному і західному. Так точно як з цими командами. де переможцем виявляється четвертина з 877 дітей.


Програма після обіду, включала лише такі номери що не вимагають сильного напруження, більше схоже на ігри. Марія готується до свого номеру.


Номер комбінував в собі танець і кидання маленьких набитих чимось мішочків в корзинку.


Марька здається не влучила жодним але тим не менше її команда виграла і вона цілий день після цього згадує про цей номер як про власну перемогу.


Останній номер шестикласників - в якому вони складали з себе різні фігури - спочатку з малих по два чоловіка і до великих чотирьох-поверхових. Виглядало гарно, неочікувано від таких все ще малих дітей. Ну і видно що дітям це подобається.


Останній номер сьогоднішньої програми виконували всі діти разом. На фото я вже лише пофоткав малу в натовпі інших дітей.


Правила школи привязують шестикласників до першокласників, і сьогодні було видно як старші дбають про малих.


Марька з своєю наставницею Мікі-чан.


І ще раз.


На фото в шерензі. Вчитель поправляє дітей щоб не вибивалися з гарного строю. Біднятко - в кінці дня був уже дуже виснажений.


Десь десять хвилин стояли і слухали прощальні слова від всіх починаючи від директора школи і закінчуючи представинками з дітей. Виграла червона команда 37 очок, на другому - жовта 36 і третє і четверте місце поділили зелена і синя - 35 очок.

Фінальне фото з поля.


Ну і зрозуміло, що кожний дітвак мав занести свій стілець в клас. Крім того шестикласники допомогли вчителям скласти інші речі що використовувалися на змаганнях.

Мандаринова пора в Японії - 2.

Наступив листопад місяць і тут у нас в Японії наступила зима мандаринова пора! Збір мандаринів - це основна подія осіннього сезону для нашого сімейства, яку з нетерпінням чекали практично з липня :-) Збирання мандаринів в садах відкривається з першого листопада і триватиме до кінця грудня - по мірі того як на деревах будуть зникати плоди. Три роки тому був допис на цю тему. Важко повірити, але до мандаринового саду від нашого дому всього навсього пять кілометрів відстані. Сьогодні я заміряв мапрайдом - хто хоче може глянути за посиланням. А живемо ми не в якійсь гузиці мілійонного Кітакюшю - просто в цій Японії все так компактненько і навіть володіючи всього навсього велосипедом можна добратися до цікавих місць де буде добре кожному члену молодої (і навіть не дуже) сімї.

Далі в продовження просто покажу кілька сьогоднішніх фотографій - мені їх цікаво переглядати паралельно з фотками трирічної давності (мінус один день) порівнювати як ми змінилися. Марічка виросла, Оленка похорошела (як там по українськи?) а я трішечки виростив пузико, і ми все такі ж молоді як і були колись. В Японії вдається зберігати молодість і красу меншими зусиллями, так мені здається. Хоча я не впевнений якими темпами я би старів дома в Ужгороді...
Короче хто бажає - будь-ласка тиснути тут фотки - паралелі з фотками трирічної давності і додаткові коментарі.
Оленка фоткається на вході в мандариновий сад. Основні відвідувачі - це такі як ми (сімї з дітьми) а також люди похилого віку (як на фото ззаду). Для японців це звичайно розвага. Для нас українців - це не просто розвага а й полювання на якість і кількість мандаринів. Тому ми без сумніві беремо найбільший доступний мішочок - в який має влазити не менше 10 кілограм.

На цей раз звернули увагу на величезну кількість сезонних осінніх пауків, які в цьогорічну теплу пору доросли до величезних розмірів. Найбільші пауки вже десь як горобці завеликі.

Незважаючи на те що вони дуже мирні, і їх тут ніхто не боїться - паутини понатягували стільки що один раз мені навіть прийшлося звільняти одне дерево бо неможливо було добратися до плодів.

Хотів зробити фотосесію фоток схожих на ті що були три роки тому назад, але мені це зовсім не вдалося із-за того що мої моделі абсолютно не хотіли позувати в тих самих позах. Це пожалуй єдина фотка що вийшла як слідує - і то Марька зробила незадоволений вигляд на обличчі.

А так було три роки (мінус один день) тому назад.

Оленочка зразу залізла в саму гущу фруктів а я лише мав подавати мішочки і бігати за нею з тачкою - поки ми не розпробували всі дерева і не знайшли найсмачніші.

Марька продовжує бути незадоволена - коли справа доходить до фотографування.

Три роки тому назад було набато легше вмовити її на позування.

Ось як вони виглядають сьогодні

Маруся вже сама може ножницями зрізати мандаринки. Причому може робити це правильно. Вот шо значить дітвак помалу виріс.

Мандаринові дерева не змінюються і кожен рік дуже рясні аж ломлються від фруктів.

Якийсь японський хлопчик подарував Марьці богомола в целофановому кульку. Оленка (відомий любитель і рятівник тварин) одразу розпорядилася випустити його на дерево - причому повище, так щоб не тільки діти а й дорослі не могли його дістати (щоб дати як іграшку своєму дітваку). Треба відмітити, що японці особливо з комахами не церемоняться, тому був великий шанс цьому богомолу сьогодні вже заснути вічним сном в кульочку японського хлопчика. 

Мандаринові дерева низенькі, але знайшовши драбинку Оленка скористалася шансом зірвати для нас найкращі най-дослигліші, най-солодші плоди із самого вершочка. Що скажеш - любляча жона ай мамка!

Ну і ще дві фоточки з батьками на завешення, тут вже Марічка посміхається повторюючи за мамою слово "сіськи".

Мені же дісталася традиційна фотка з усіма трофеями - один великий міщучок (10 кг) і два маленькі (по 2 кг). В саду правило таке - хочеш зайти купуй міщучок - нас троє тому і мішочків три.

Марька вже настільки велика що в тачку не влазить. А три роки тому назад - накаталися.

Ще один богомол прилетів і сів на наш велосипед коли ми вже запакувалися і готові були їхати.

Оленка вірить в те що це був той самий, котрому врятували життя на одній з попередніх фоток. Так він з нами і поїхав. Доїхав до лісу і полетів (чи поскакав, як там у богомолів?).

Ну от і все на сьогодні. Тепер будемо тиждень-два їсти назбирані мандарини, набиратися вітаміну це.

Рутинна літня субота in Japan. Звіт.

Все таки в цьому літньому сезоні - покищо субота в нас найкращий день. Дітвака безчеловєчно здаємо в садочок гратися з друзями, купатися в басейні  і болоті, їсти плачений обід, спати після обіду і вимаститися як свиня під кінець дня. А самі їдемо на своїх велосипедах бороздити простори Кітакюшю. Четверта субота підряд - чотири різні маршрути. Як і було заплановано зранку - такі в цілому з привязкою до карти все і відбулося. Проїхали 35 кілометрів. Десь в якихось місцях я був попутався але потім швидко і розібралися. По дорозі зробили зовсім небагато фоток - з яких можна вибрати лише три - їх і показую.

Олена-сан на вело-біго-доріжці біля річки Онга-гава. Лєночка коли йдемо кататися екіпірується як справжній спортсмен - спеціальний спортивний одяг, захист від сонця, окуляри, дорогі вело-рукавички - а я як бомж - футболка, кеди, шорти і рюкзак з барахлом.

Сьогодні в програму Олена-сан замовила спеціальний маршрут що лежить біля моря, по якому ми вже їздили в минулих роках. В кількох місцях тут стоять торії і виглядають так дуже по-японськи. Смішно коли прямо в центрі воріт стоїть рибак і ловить рибу, сьогодні був відлив і рибаків не було.

По дорозі майже не зупиняємося, Олена-сан надає перевагу суцільному руху, а я люблю зупинитися щось пофоткати. Ледве вмовив зайти у новопобудований маленький парк для того щоб полазити по скалах. От і все сьогодні з велосипедами. Вечером ідемо на Кокуру-гіон слухати барабани.

Рутинна літня субота in Japan.

Від коли Оленка повернулася до нас, життя набуло ще більшого порядку, системи, дисципліни  і розміреності. Єдине, що суттєво змінюється це суботній велосипедний маршрут. Ось як виглядає наш маршрут на сьогодні. Гугел нарахував 30 кілометрів а скільки буде по факту подивимося пізніше виконавши точні заміри. Кожну з попередніх субот ми проїжжали не менше 40 кілометрів і завжди кудись в нове місце. За тиждень сил накоплюється предостатньо зато в неділю трохи болить гузиця. Часу на бложик нема, хоча хочеться писати іноді про щось - лише для того, щоб зберегти в памяті. Тепер розумію що все що я памятаю записано тут. А чого не записано того і в памяті немає. 

Пятничний травневий допис. Огляд подій.

Закинув блог - як і обіцяв. Лише японська мова і те що стосується роботи заповнили моє життє. 

Але тепер смажачи пятничні відбивні - не так для себе як для дітвка який в суботу/неділю їсть тільки мясо вирішив написати пару слів. Хоча ні, насправді, під час смаження я вирішив трішки попити джину з кока-колою, а в такі моменти коли мозок затуманений, хочеться з кимось поговорити, оскільки поговорити ні з ким - пишеться допис.

Сам по собі. Для бажаючих ознайомитися натискайте сюди.

Якусь би треба структуру надати. Фотки з коментарями. Окей. Тоді мабуть треба зробити хронологічно - з одною фоткою на день і короткою історією.

Травень у Японії почався (як і завжди) серією вихідних днів з найщовшим періодом в чотири дні з 3 по 6 число і в кожен з цих днів щось відбувалося - і скоріше за усе в мене є якась історія.

2 травня. Візит Огімото-куна.
В четвер ввечері перед самими вихідними до мене завітав наш випускних з минулого сезону Юсуке. Чому це виняткова подія? Та по тій простій причині що в Японії зазвичай після того як закінчують школу або університет - то сокласники або сокурсники більше в житті практично не зустрічаються. Тільки випадково, ненамірено. Мені вдалося зламати цю традицію. Після випуску Огімото-кун вже місяць пропрацював в своїй компанії, вірніше це був тренінг в Йокогамі, і тепер вже поїхав на постійне місце роботи в префектуру Ехіме. І ось в кількаденному проміжку між тренінгом і роботою він заїхав в Кітакюшю зібрати речі і мєжду дєлом - знайшов час, більше того, виразив бажання зустрітися зі мною, попянствувати і поговорити про життя.

Багато було сказано цікавого про роботу в японських компаніях, але цей допис підсумковий а не деталізований. Тому фотка з того вечора - психологічна атака Марьки на Юсуке, віднедавна в неї є така подача повторювати за кимось все підряд. От вона і використала його як модель подражанія. Було смішно.

3 травня. Відпочинок.
Після пянки з Огімото-куном я вирішив влаштувати собі відпочинок, крім того, це був перший вихідний з довгої серії. Тому ми з Марькою довго спали, а після того як прокинулися сходили в онсен (японську лазню). Марька обожнюює ходити в онсен незважаючи на те що там ходять дяді з оголеними пісюнами. Поки що вона нюансів не помічає, вірніше відмінності вона розуміє хлопчик-дєвочка, але її ця відмінність особливо не хвилює, просто сприймає як данність. В Японії діти ходять з мамами або з татами в онсени протилежної статі десь до 10 років, тому Марька ще в цьому контексті маленька і нам ще не варто думати про відмінність статей.

Тут без фото, звичайно, хоча фотки з онсена в мене є, але мабуть показувати не буду щоб читачі не пожалілися на "offensive content". Тому тут можете включати фантазію, дорогі друзі.

4 травня. Фукуока.
Зїздили накінець-то в фукуокський зоопарк. Звернув увагу на те, що для мавп в порівнянні з іншими тваринами дуже багато місця відведено. Цікаво, це тому що вони людиноподібні?.. Може хтось знає? Поділіться знаннями. В цілому зоопарк не сподобався тим що було дуже багато людей (ібо вихідний і в звязку з вихіднми - безкоштовно) але в цілому все пройшло окей. Ми поїхали не самі а з друзями: був Оленчин наставник (минулого літа) з медичного університета з сином і мій студік Джунічі, про якого в цьому блозі вже згадувалося. Ну і щоб довго не розказувати - фотки з зоопарка - не одна а дві, на одній звірі а на другій вся наша компанія зфоткана з слоном.

Після зоопарка пішли в центр міста - там якраз проходив всесвітньо (всеяпонсько) відомий фестиваль Донтаку. Було куча всяких заходів - сцен з різними вокально-інструментальними ансамблями і великий парад - гвізьдь програми. Тютки з парада ішли прямо в толпу - такшо можна було роздивится їх і поблизу.

Ми подивилися всього потрошки і вирішили що пора вже рухатися в бік рідного Кітакюшю - так щоб не їхати на останніх поїздах. Та й діти вже були стомлені. Ще дві фотки.

5 травня - японський день дітей, і православну пасхальну неділю ми провели на морі, про це був допис. 

6 травня - понеділок також був вихідним, перенесли той вихідний що припав на суботу. Останній вихідний перед робочим днем це вже дуже важкий в психологічному відношенні день - тому ми його провели дуже скромно без всяких викрутасів. Зустрілися з друзями, погуляли з дітьми в невеличкому парку.

Потім прийшли до нас додому на чай. Рікардо з Хіроко виявили бажання подивитися кіно і включили собі "Лінкольн" через якийсь онлайн сайт. Я онлайн фільми не дивлюся, тому я дивився за дітьми. І в один момент коли я повернувся в дорослу кімнату я застав сплячих гостей і монотонного лінкольна.

 Я так і знав, сказав я, і вирішили що наступного разу я буду сам вибирати фільм, так щоб під нього не хотілося спати. Дуже люблю коли хтось засипає у нашому японському домі мені це трішки нагадує рідне Закарпаття, і молоді часи, коли це не було проблемою заснути у друзів дома. Тому дві фотки за цей день.

У той же день до нас вечером прийшов наш новий студент Йошігіро, який судячи по всьому має мені замінити Такуму. Прийшов не просто так а готуватися до семінару який йому предстояв на наступний день. Я звичайно радо прийняв, все що треба допоміг, вечерею накормив і чаєм напоїв. Такі вони стосунки студентів з старшаками в Японії. Хоча ні - обманюю - це у мене такі стоснки, я люблю коли до нас додому приходять студенти. Я готовий помагати їм в любий час дня і ночі.

10 травня в пятницю в лабораторії була пянка. Фотки вже показував на фейсбукови, тут повторю лише одну.

Було класно - душевно - лабораторія це наша з Марькою друга сімя, студентів ми обоє дуже любимо. З кожним роком, треба сказати, в лабораторії стає все краще і краще. Чи це тому що я вже краще розумію японську мову - і можу спілкуватися з усіма без винятку, чи тому що я сам змінився і краще знаходжу спільну мову з людьми - не знаю. Думаю (скромно) що це все-таки моя заслуга. Я з студентами дружу і шуткую і на пянці і поза пянкою, і вони здається вже до цього звикли. В Японії прийнято так, що на пянці ми всі друзі - один одного підйобуємо, (не без поваги звичайно), а в робочій обстановці - все забуваємо - і ведемо себе так як ніби ми ніколи разом не бухали. Я однаковий в обох ситуаціях - і студенти помаленьку починають вести себе так само. Від цього лабораторний колектив стає біль дружнім і сімейним, зявилися довіра, дружба і любов. А не тільки робота, як би хто не думав.

11 травня в суботу був спортивиний день в медичному університеті в якому Оленка волонтерила минулого літа. Після того як Лена там побула всього два місяці, медуніверситет включив нас з Марькою в списки людей, яких запрошують на різні масові заходи - хоч ми до них і не відносимося. Приємно.

В неділю 12 травня здається нічого не відбулося - ми просто відпочивали в стандартних умовах.

Завра починаємо новий уік-енд, але у вівторок у мене семінар - тому мабуть нічого такого особливого завтра-післязавтра не буде. Буду працювати над манускриптом.

Хоча все залежить з якого боку на свої рутинні дні подивитися. Якщо роздивлятися "під мікроскопом" - то кожен день стає цікавим, і про нього варто зробити кілька нотаток.

Ну і наостанок. Бачу що у цього блога зявилося кілька нових прихильників, чому я дуже радий. Було би цікаво перекинутися словечком, тому якщо буде бажання - напишіть кометар, познайомимося.