Мінеральна вода і совість в Японії.

Замовив собі на днях мінеральну водичку на амазоні. Тут в Японії це явно проще і дешевше ніж купувати в реальному магазині. Тільки шо мені приніс курєр і тепер я її пію і мене мучить легке відчуття вини, за то шо курєр мусів тягти 15 кілограм на 5-ий поверх і ввічливо мені посміхатися, дякувати і кланятися. І це не перший раз, бо спочатку він приходив зранку в 10 годин коли нас, звичайно не було дома. Залишив записку що був але не зміг доставити. Тепер доставив за що я йому дуже вдячний, але легке відчуття вини все одно не відпускає. Памятаю ужгородські курєри і матюкнутися могли, а могли навіть сказати що там вам щось таке тяжке приїхало - ідіть і забирайте. І завжди курєри ужгородські робили такий вигляд ніби доставкою якоїсь посилки робили нам якусь послугу а не просто виконували свою роботу.

Недавно в блозі у Акуніна прочитав його думку про секрет довголіття японців, якій довіряю, адже він як відомо - відомий японознавець. Перекладаю на українську мову, тому що це цікаво

Отже ось ці пять правиль, якщо хтось хоче може скористатися.

1. Потрібно жити осмислено, відноситися до життя як до Шляху а не як до топтання на місці або бігу в колесі.
2. Потрібно любити свою роботу і не вважати таку любов збоченням. 
3. Потрібно їсти побільше водорослів і поменше тваринних жирів. Краще палочками, тому що в них меньше поміщається ніж в ложку.
4. Потрібно проводити масовий скринінг населення на наявність онкозахворювань.
5. (і найбільш важке, мабуть неможливе до виконання) У японців принципово інший регулятор моральної поведінки: не совість, а сором. Наш чоловік коли якусь херню учинить то потім його їсть совість, а це стрес. Але тут люди з дитинства страшенно бояться осоромитися, тому намагаються себе вести завжди пристойно. Якщо японець хороша людина і прожив життя несоромно, йому і гризти себе немає за що. Але навіть якщо поганий то ідея мучитися докорами совісті взагалі в голову не прийде.

Я в цілому погоджуюся з викладеними пунктами.

Перший це таке - з романтики. Насправді навряд чи багато людей робить це осмислено але дійсно так вони і відносяться до життя. Робити кожен день одне і те саме, незмінювати рутину, це японське. Якщо мене західного чоловіка такий стан речей їсть, то японця ніколи. Даже в науці багато людей збоку виглядають як білка в колесі а насправді роблять вигляд що у них такий Путь.

Другий пункт це взагалі я так думаю не японське а універсальне правило, просто в японців воно дуже добре виходить. Скільки знайомих не в Японії - мають чудові роботи але мало хто любить свою роботу по справжньому. Західні люди чомусь більше люблять гроші ніж роботу.

З третім пунктом я би не дуже погоджувався. Хоча так, водорослів тут в Японії валом, але люди надають перевагу мясу, де якраз  тваринні жири і знаходяться. Про палочки згідний на 100% і добавити нічого.

Четвертий пункт, мені здається також притаманний розвинутим країнам, де виявлюваність онкозахворювань на однаковому рівні. Просто мабуть лікувати від онкозахворювань легше людей які відносяться до життя як до Шляху і їдяь водорослі (а в тому віці коли середньостатистично виявляють рак, японці вже точно переважно водорослі їдять). Та ще й мабуть відношення до кінця Шляху важливо. Японці фаталісти і пантеїсти - вони вважають що все є так як має бути. Якщо не так то суїцид.

Ну і найцікавіше про совість. Я не знав цю інформацію, ніколи про таке не чув, і гугел транслейт дає переклад для совісті на японську мову - ноу проблем. Але це явно не та совість що у нас. Слово совість японською 良心 складається з двох ієрогліфів перший значить "добрий" а другий "серце". Короче як не крути а це не те що наша совість, думаю Борис Акунін правий на 100%, навіть якщо слово і існує то поняття ні.

Хотів просто написати про мінеральну воду. Настрочив.

Пошта. Вулиці. Фотки. Музей. Думки.

Писав вчора протягом дня тому в теперішньому часі.

Вибрався сьогодні в центр нашого міста для того щоб відправити посилку для Оленки. Вже місяць я готую цю посилку - надримбався, потратив кучу часу, і в середу коли я був готовий відправляти виявилося що наш мєстєчковий поштамп не може її відправити тому що в посилці знаходиться фотокамера, а у фотокамері знаходится батарейка, а у батарейці знаходиться літій, так вот він хана який небезпечний, прямо як кощей бессмертний. В місцевому поштампті сказали, що відправляти літій, а разом з ним - батарейку, яка по закону має бути упакована в камеру, а окремо не можна - треба обовязково тільки в головному поштовому офісі нашого міста. А всього таких почтампів з яких можна відправляти літій - 191 по всій Японії, такшо мені можна сказати повезло, що я живу не в маленькому містечку, а то прийшлося би їхати дуже далеко.

Поштовий ящик в Японії - це святе. І навіть якщо він стоїть десь в богом забутій глуші, а не як цей в центрі міста - можна бути впевненим, що японський поштар перевірить його вміст щонайменше два рази на день.

Хто хоче читати далі, і не тільки про пошту а іменно - про Японію, і дивитися два десятки фоток - будьласка тисніть
Додаткові батайки прийшлося вийняти, оскільки можна відправляти лише батарейку упаковану в фотоапарат, вот уж правило, я в шоці, але треба признати що це не японське правило, японська пошта лише слідує якимось дибільним міжнародним вимогам. Такшо я собі пообіцяв що це останній раз я відправляю якусь техніку, і возрадувався що не купив раніше відеокамеру, яку в мене просив друг Коля і два беушні айпади які хтось замовляв у Оленки. Приношу всім свої вибачення - з покупкою товарів у Японії покінчено, даже не просіть. Люди чомусь думають що якшо куплене в Японії то обовязково буде кращої якості і дешевше. І одне і друге міф. Якщо ціна ще може бути дешевшою, то з врахуванням пересилки ніколи.

Панно на центральному поштовому відділку міста Кітакюшю також увіковічило в кераміці традиції літніх барабанних фестивалів.

Ну але хер з ним я не про то. Заодно з поштою, вірніше після того як збаграв з себе пятикілограмову ношу, я вирішив пройтися підворотнями Кітакюшю в самому центрі, саму малость звичайно, але все ж таки. Ось парочка фотографій.

Заглядати в дворики простих будиночків - оце я люблю. Кожен хазяїн намагається створити собі подобіє садочка, навіть якщо це лише сходи на вулиці

Нових будівель небагато - десь тридцять процентів. І десь двадцять - отаких, іноді не зрозуміло чи ще функціонуючих компаній, магазинів, закладів громадського харчування. Це правда схоже вже не хоснується, але буває часто що виглядає саме так а всередині чудовий традиційний ресторанчик.

Десь у дворах між високими будинками сховані традиційні чи то храми - чи прото якісь будиночки з традиційними японським дахами, з якими часто і асоціюється Японія

А тепер пройдемося біля річечки і подивимося на зворотню сторону центральної вулиці.

Все навколо ржаве і сіре і з кучою храма, правда - хлам тільки на приватних територіях. Загальні території на вулиці вилизані дочиста

Кондиціонери - всюди - один на одному, здається що вони повмирали ще півстоліття тому, але нія впевнений що все робоче.

Може звичайно скластися враження що я навмисно шукаю якісь такі сюжети, в технологічно вилизаній Японії. Насправді не так. Оце зображене на фотках це справжнє, такого тут набагато більше ніж блискучого і автоматизованого. Хоча часто навіть в таких розвалюхах на вигляд, багато що буде працювати як роботи. Мені до речі подобається, що японці користуються довго певними речами, наприклад побутовою технікою. Ось наприклад я навіть знайшов стару копійкову прачечну, судячи по виду вона тут десь із шістдесятих років і ще до речі нормально працює, правда, не всі машинки, одна сушилка здається було написано що поломана.

А ось і вона платна прачечна, явно з пришелець з минулого, місця посередині лише вистачає на одну людину - так вузько. Зліва машинки, справа -сушилки.

Типова будівля по другорядній вулиці в центрі міста.

Та ж сама довга стіна вздовж річки. Все таке сіре (звичайно хмарний день також дався взнаки) що важко помітити журавлів, які собі облюбували ці місцини.

Збільшено для тих хто не зміг розгледіти величних журавлів

Ну все - останній погляю в сторону цього ряду будівель, тепер ідемо дальше.

Занирнув на ринок, людей небагато, фоткати нічого.

Оськільки ранок і ще лише 12 годин - майже все закрито, от наприклад як цей кабак - що відкриє свої двері аж у пів-сьомої. Правильно - японці зранку практично не пють - навіть по вихідних.

Провулки ще вужчі за вулочки, зате дуже акуратні, незважаючи на сіризну і ржавщину кондиціонерів, усіляких лічильників газу електрики і тонни звисаючих проводів і

Такеші Кітано з покрашеним волоссям з рекламного плакату закликає бути особливим.

Життя тільки починається тут зранку в 12 годин - десь через 4-5 годин тут будуть толпи народу їсти морозиво на морозі.

Іду з метушні в замок - глотнути атмосферу вічності.

До речі у нас тут місцеві вибори. Так виглядає офіційна дозволена агітація. На окремо викладених десь два тижні тому стендах - розвішані однакового формату і розміру плакати за всіх кандидатів. Все дуже культурно, на стінах і стобах і дверях ніхто все це тимчасове гівно не розклеює. Тут точно видно як японці відносяться до свого оточення - все буде акуратне і на довго. А депутати такими не являються. Тому їхні обличча ми спостерігаємо рівно тиждень два перед виборами. Сьогодні всі ці фанерні щити будуть демонтовані. Через три дні всі забудуть що були вибори.

Ще один варіант дозволеної передвиборчої агітації - автомобілі з яких викрикують слова подяки виборцям від конкретного кандидата. Часто повторюють фамілію кандидата і просять поставитися до нього з любовю. Крім того машина як правило наповена людьми які махають ручкою всім прохожим. Виглядає дуже смішно коли бачу таку агіт машину на пустій вулиці - і вони мусять махати. Я завжди махаю у відповідь, так мене смішать ці золоті люди.

Ах да - можна і так, взяти прапоці в руки і ходити злагодженою колоною в людних місцях, але так щоб не заважати прохожим.

Сходив у замок подякував Будді за Японію, пофоткав храмових мачок.

Виступило сонечко, фотки стали більш яскравими і теплими, але я вже закругляюся.

Ну і щоб день не пройшов впусту, на додаток до підворотень, я вирішив сходити в меморіальний музей Сейчо Мацумото, письменника який народився тут, на території сучасного Кітакюшю, але одразу після свого першого ж успішного твору, звалив у Токіо і далі творив уже там. Фоткати в музеї заборонено, і хоча ніхто за мною і не дивився, я все одно не фоткав, тому що нічого цікавого аж там не було, і правил треба дотримуватися.

Хоча як ні - було. Музей письменника, як такий, я завжди собі уявляв як одну кімнату, максимум дві, ну ладно трикімнатну квартиру з відтворенням побуту. Але у випадку письменника Мацумото, (хтось до речі його читав, браття славяни?) це не музей і а музеїще, де бережно відтворені не тільки ціле його помешкання, але й розкладені багато речей якими він володів від пуговички і ручки до фотоапарата. Сумка з посадочним талоном, рукописи складені в стопочки під склом, багато рукописів, старий довго писав, і не зважаючи на те що може він писав і давно, популярність до нього прийшла лише в 41 - 43 роки і десь в 45 вирішив що можна жити лише з письменницького труда. Як пише моя брошурка про Мацумото сана, він став засновником нового жанру в літературі, а саме - socially-conscious mystery novels. Треба буде перевірити що це таке. Заодно писав історичні романи та вивчав давню і сучасну японську історію.

Мені сподобалося в цьому музеї. Незважаючи на те що в літературному музеї треба читати, а я лише дивився фотки і короткі кінозамальовки ну і надзвичайно довго роздивлявся його кімнати в яких він жив і писав. Мацумото на 80% фотографій зображений з цігаретликом в одній руці і з пером в другій. Часто тільки з цігаретликом. Прожив 83 роки, цікавого життя судячи по фоткам. Що мене вразило, це стан його кімнат. Не знаю як в інших музеях письменників, не памятаю чи був взагалі в якомусь, але мені чомусь завжди здавалося що там вилизано все, розкладено по своїм місцям, тобто далеко від реальності. В цьому ж музеї було навпаки, робочий стіл завалений всяким письменницьким мусором, старе обідране крісло, якісь кульки на полу, газети, книги складені аби як, ну все виглядає так ніби він до сих пір приходить туда по ночам і працює. Короче свинарник свинарником, якщо бути чесним. І це мені дуже сподобалося, тому що я думаю що саме так воно і було коли Мацумото-сан був живий. Я одного разу був в домашньому робочому кабінеті одного старого японського вчителя - так там все виглядало приблизно так само. І бачачи сотні фоток Мацумото з сигаретою, я дуже старався заглянути в попільницю яка стояла на робочому столі, така глибока, думаю туда бичків 200 десь влазить, так вот я хотів побачити там недопалки, але із-за високих бортиків не зміг. Хоч я їх там і не побачив я свято вірю що вони там є.

І як завжди буває в японських музеях, на нижньому поверсі знайшовся куточок де можна було попити кавусю і не просто куплену в автоматі, як звичайно, а зварену прямо з зерен. для мене ця кофеварка виявилася не менш цікавим експонатом ніж інші у музеї. Ось вона на фото.

Диво-кавоварка

Я десь пять хвилин тупив щоб дістати з неї каву тому що весь цикл приготування незважаючи на наявність стількох великих автоматів, дуже складний, і повністю ручний. Короче спочатку треба закинути копійки, потім вибрати сорт кави і в одну з червених кружечок насипається порція кавових зерен для приготування. Потім зерна треба висипати в наступну машинку яка їх помоле, в третю машинку треба висиспати помолоту каву у дірочку відповідно до того яку хочеш каву гарячу чи льодяну і аж так нажавши на останню кнопку і підставивши одноразовий стаканчик, отримуєш порцію кави. Цукор, вершки, мішалку для кави і кришку для стаканчика треба дістати з шкафчика і поухажувати за собою. Тепер сижу пью цю каву, і почали підходити японці і також так само як і я туплять на кожному кроці хоч видно скільки інструкцій для них написано.

Така ось вийшла прогулянка - заодно з відсиланням посилки на батьківщину. Відтепер - шлю тільки листівки.

Мода в Японії

Картинка скопійована з фейсбука давним давно, все ніяк руки не доходили показати. Це фото з перформанса у нас в кампусі під час студентського фестиваля минулого листопада. На сцені наш студент - він супер-зірка, вокаліст рок-бенда. Що особливого в цій фото - звичайно що не наш студент, і даже не сердечко і назва перформанса. Правильно - хлопець в спортивній кофті під номером 1. Оскільки я вже давно не цікавлюся футболом, то пробував знайти невже є гравець з таким прізвищем, не знайшов. Пробував запитати у нашого студіка - що це означає - він також не зміг пояснити.

Але в цілому така ситуація досить типова для Японії. Тут є куча футболок з дивними написами на які ніхто не звертає уваги. У цього хлопця ще невинний надпис. Хоча уявляю собі що би було, якби хтось в Україні прийшов би з таким надписом на якусь вечірку.

Правда я знаю ще кращий варіант - у однієї студентки є кофта на якій написано великими літерами на Fuck Off and Die. І нічого - носить собі в університеті, навіть на семінар приходила в ній, з вчителем говорила. Таке враження що лише я бачу це, ніхто навіть виду і не подає.

Хочеться написати, що японці такі виховані тому і не помічають, ставляться з розумінням до ближніх. Але на жаль причина інша - просто не розуміють інгліша або прихованого чи справжнього значення.

Загадка з відгадкою - "з життя японских студентів"

Сижу на роботі, за своїм столом - читаю наукову статтю на яку треба написати рецензію. Довго читаю, акуратно, розбираюся.

За спиною бульконять студенти. І так десь дві години від самого обіду. Сміються, викрикують, сперечаються і так їм радісно шо вобще. Не витримую і підхожу вияснити, що ж вони там такого цікавого обговорюють. Ось вони красавчики. На фото спеціально вказав вік кожного - щоб було зрозуміло, - це вже дорослі студенти, пятикурсники.

І виявляється.
Підхожу до них і фоткаю екран компютера біля котрого вони зібралися.

Обговорюють покемонів. Я запитую ну шо там такого можна обговорювати. Не повірите. Вибирають - хто з покемонів самий самий. Чотири категорії, даю в дужках японський аналог бо адекватно перекласти це складно: самий симпатичненький (一番かわいい) самий сильний (一番強い), самий крутий (一番かっこいい), і самий страшний, самий урод (一番気持ち悪い).

Ось друзі вам іще одна паралель.

Це справжня Японія.

P.S.: Хто не знає (я не знав) - покемонів існує 649 різних персонажів.

Моменти закарпатського щастя в Японії - 2

Мені здається люди не вміють відчувати себе щасливими. Не всі звичайно. Переважна більшість. Я до цієї більшості не належу. Мені дуже мало потрібно для щастя. А саме: прийти додому після вечірнього семінара в компанії двох японських студентів, накормити - здивувати їх українським борщем, причому обовязково прикусуючи часничком і піджареним в сендвічниці японським подобієм українського хліба, випити погар дешевого червеного вина, сісти на столиць і під джазовий зимній музон подивитися на хаос який стоїть в нашій з Марькою приймальні гостей. І якщо в цьому хаосі на дивані лежить задоволений життям і наповнений гурманськими відчуттями постійно голодний але зараз ситий студент і муркоче як кіт якого у нас нема, і Марька яка хоч і з соплями і легким кашлем від засушливої японської зими доганяєся десятком шоколодних конфет - така картина робить мене щасливим. В такі моменти я дійсно відчуваю щось особливе, що і називаю щастям.  

Couchsurfing 2. Travelling englishman.

Продовжую розповідати про каучсерфінг - перша частина тут. Хто не читав першу частину - друга буде незрозуміла.

Сама система диванних подорожей побудована на довірі і активності всієї спільноти, де після кожного досвіду треба ділитися враженнями з іншими членами і залишати відгук про людину, яка у тебе ночувала, або у якої ночував ти.

Після німецького студента пройшло аж три місяці перш ніж у мене побував новий гість. Хоча про наближення гостей я знав наперед. У жовтні до мене на три ночі попросилися три сингапурські стедентки, які на зимових канікулах запланували собі 15-денну подорож Японією. Просилися аж на саме католицьке різдво, тобто заздалегідь - десь за два місяці до планованого приїзду. Я знав що у нас буде кілька вихідних, буде холодно і нудно, тому я звичайно погодився, компанія в довгі вихідні не зашкодить. Так я знав і готувався приймати гостей з вечора 22 грудня до ранку 25. Починаючи з жовтня.

Але коли я був на конференції в Кобе (14 грудня) до мене на пару ночей попросився постарший англічанин Тім, який щоправда не подорожувати приїхав. Необхідність зупинитися в Кітакюшю, як він пояснив, у нього була тому, що він мав інтервю по прийому на роботу в понеділок 17 грудня. Запит він прислав мені у пятницю, і вже в суботу зранку він був у нас. Спочатку я вагався чи приймати його чи ні, оскільки у нього не було жодного відгука на couchsurfing.org, і у системі він зареєструвався за три дні до того, на фотографії профілю були зображені його дружина і син, а на іншій фотці і він сам, правда в профіль, у кепці і в темних окулярах. Та ще й він вказав що його дати гнучкі, тобто якщо я готовий то він такой нараз до мене їде. Але я подумав що мені треба ризикнути, тому що треба заробляти якусь репутацію, а з другого боку я розумів що за такий короткий час він нікого іншого не знайде. В результаті я не пожалкував, Тім виявився дуже добрим чоловіком, однак великої радості своїм візитом він нам не приніс. Розказую його історію.

А ось і наш другий диванний гость. Як я вже казав Марічка гостів дуже любить. Звичайно вона надає перевагу гостям жіночої статі і помоложе, але з Тімом спілкувалася також залюбки. Правда в неї є прикол, коли вона чує що хтось булькоче на англійській мові - то вона намагається переключитися на англійську, а так як її майже не знає то просто бере і імітує булькотіння. Виходить так ніби вона перекривляє, але розуміючи те що вона просто хоче розмовляти - мені дуже смішно. Інші правда мене питають "що вона сказала?"

А сюда треба тиснути якщо хочеться знати пікантні подробиці. Те, що щось не так, я запідозрив дуже швидко. Тім подорожував разом зі своєю кавоваркою. Спочатку я подумав, що він якийсь кавогурман і будь яке гавно не піє, тому кавоварка і кава мають бути особливі. Кавоварка виявилася дешевою, кава зовсім дешевою, ординарною кавою. На запитання чому він тягає з собою габаритну японську кавоварку Тім казав що просто дуже любить каву. Але ми у Японії, де кава повсюди - в автоматах на вулиці в абецешках - причому якість дуже висока і кава хороша - на вибір 100 видів.

Стало зрозуміло що в той час як Тім дуже любить каву, у нього немає достатньо грошей, щоб купувати собі її в автоматах, прийшлося би витрачати по 500-700 єн на день, готувати каву самостійно виходить в десять разів дешевше. Згодом серед інших речей зі свого рюкзака Тім вийняв головку часника. На запитання - навіщо часник з собою возиш він відповів "так я дуже люблю часник він дуже корисний для здоровя, очищує кров". Мені би чесно кажучи більше би сподобалася версія що він боїться вампірів, як сказала Оленка коли почула про часник. Але Тім вирішив обгрунувати все любовю до часника. Я почав умнічати на рахунок корисності часника, слово за слово виявилося, що і цибуля в Тіма є з собою. На запитання навіщо, він сказав що може приготувати собі чудові сендвічі (lovely sandwiches) з кетчупа цибулі і часника.

Так із подальших розмов, я зрозумів що Тім, англічанин голубих кровєй, що обїздив двадцять країн починаючи з часу коли був студентом, пожив у десятьох з них, насправді - в свої 50 років не нажив нічого, лише дружину філіпінку, яка не закінчила навіть школу, і двох спиногризів, які вмираючи від філіпінської спеки чекають поки тато пришле якусь копійчину, або забере їх до себе, як тільки сам десь зупиниться.

І він би вже радий зупинитися подорожувати, він вже давно хоче цього, але ніяк не може - вік уже дається взнаки, незважаючи на благородне походження. Тепер він дуже хоче знайти постійну роботу в Японії, вчителем англійської мови і зупинитися тут на все життя, але з попередньої роботи вже його звільнили без пояснень. Вірніше дали пояснення дуже типове для Японії: менеджер сказав що батьки жаліються що діти не відчувають себе щасливими з вчителем Тімом. Що би таке поснення, блять, не означало. Але іноді в Японії саме таку причину використовують для звіьнень ALT (assistant language teacher).

Так от Тім приїхав в Кітакюшю бо у нього було назначено інтерв'ю по прийому на роботу. Етап інтерв'ю останній, за чим слідує формальне рішення про прийом на роботу. Тест на знання англійської мови і попередню стадію листування Тім успішно пройшов.

Однак це Японія. Я швидко зрозумів що у Тіма це майже останній шанс, тому до співбесіди треба було добре підготуватися, і не просто показати знання англійської мови, але і виглядіти відповідно до позиції вчителя. А Тім як виявилося, не має ні костюма, ні туфель і дуже дуже мало грошей які він у майже пятдесят років позичив у батьків, і які він страшенно економить і на каві і на їжі і на готелях. Щоправда не кинув курити і вечером любив собі дати дешевого японського алкоголю.

Я одразу дав йому зрозуміти, що я його добре розумію, і він довірився мені і сказав, що йому би треба костюм десь в секонді знайти і постригтися бо заріс, короче щоб на на цьому "доле-вирішальному інтерв'ю" виглядіти дуже респектабельно, внушати довіру і сподобатися роботодателю.

Фото в суші ресторані в перший день по приїзду і на Оленчиному велосипеді - в пошуках магазину з дешевими беушними костюмами.

Тім приїхав у суботу, і поки я не знав повністю його ситуацію, то повів у суші ресторан і ще кудись де були потенційні витрати. Але неділю ми повністю присвятили день підготовці до його понеділкового інтерв'ю. Першим ділом ми відправилися в університет, щоб взяти Оленчин велосипед. Потім на велосипедах ми поїхали в перший секонд який я знав, потім у другий, третій і нарешті в останній де виявилося кілька костюмів і один з них перфектно підійшов Тіму не тільки по фасону і розміру але і по ціні - всього 1600 єн тобто десь 20 доларів. Там же знайшли парадні туфлі десь за 2500 єн і Тім був на сьомому небі, дуже щасливий, повторював як "smart" і впевнено він буде виглядати в своєму новому костюмі і туфлях на вирішальному інтев'ю. На радостях він повідомив, що це перший його костюм за останні 25 років, а його дружина коли побачила фото казала що вона його в житті ще таким smart і красивим не бачила. Здається одружувалися вони при набагато меншому параді. Даже батькам послав фото щоб порадувалися що син наконєц то став на путь праведний. Тепер я розумію чого мій тато так радується коли я пострижуся...

Після того як знайшовся костюм і шкари ми поїхали в найдешевшу стрижку з мені відомих в нашому місті. Там у великому шопінг центрі ми з Марькою вбивали час поки нашого Тіма приводили в порядок дипломовані парикмахери. Короче в той день я відчував себе Річардом Гіром в фільмі Красотка з тою різницею що я Тіма не замовляв, він сам упав мені на голову, правда я на це свідомо погодився, такий уже цей каучсерфінг - кожен гість - загадка. Завершальним акордом підготовки до інтерв'ю, стала поїздка в побутовий супермаркет де ми вибирали фарбу для волосся і якою Тім собі збирався закрашувати сідину. Скільки раз не розкажу цю історію комусь - мене одразу запитують чи я йому красив волосся. Ні, не я - він сам собі покрасив. Я лише мусів висказувати похвалу з приводу "який же ж гарний костюм" "яка чудова стрижка" "вигдядаєш як справжній вчитель". Після пофарбоавного волосся я нічого нового не помітив, але Тім внушав собі що колір волосся хоч і не зовсім змінився, зате став більш рівномірним. До повного комплекту Тім акуратно прирізав собі нігті моїми кусачками. Короче став як новий, а я шуткував що буду його агентом.

В понеділок зранку ми відправили Тіма "з Богом" на інтервью і зітхнули з полегшенням. Продовження його історії я трошки знаю, але системи couchsurfing.org вона вже не стосується тому на цьому я закінчу про Тіма.

У цієї історії є мораль - принаймні для мене. Я порадувався - що не кинувся по молодості в якісь романтичні пригоди - як то подорожувати, гуляти чи ще щось, скоріше за все тому, що просто не було грошей ніколи. У своєму гостеві я побачив людину яка саме так провела своє життя - мабуть років двадцять він гуляв, подорожував авто-стопом по всьому світу, спав під зірками співаючи з друзями пісні про любов. І ще й група улюблена The Beatles. Молодість пройшла, і я бачу, що йому вже хочеться простого домашнього сімейного затишку, а в нього навіть роботи людської нема. Єдине що він вміє це розмовляти добре англійською мовою, тобто може працювати в Азії "асистентом вчителя англійсьої мови", але інших професій не потягне. Я дуже хочу колись взнати що все в нього добре - що він знайшов роботу і до нього приїхала дружина з дітьми, але я дуже слабо вірю в казки і в геппі енди у реальному житті. І мораль - має бути міра в усьому, треба знати і відчувати коли треба зупинитися і прийняти вольове рішення, щоб після романтичних подорожей поки молодий не закінчити життя в коробці під мостом. Звичайно після його візиту я думав що мені ще далеко до старості, але ми вже багато чого досягнули, хоч матеріально стабільним наш стан назвати важко, але яку-не-яку освіту здобув і скоро Оленка також здобуде. Тому мені дуже не подобається коли хтось засуджує той факт, що Лена спокійно вчиться, а Марічка в Японії зі мною. Невже людям не зрозуміло що така схема була оптимальною, в такому розкладі всі ми отримуємо найменший стрес і продовжуємо насолоджуватися життям - усі без винятку. Багато хто заздрить такому стану - і це розумію, але нікому не заборонено жити своє життя так як йому хочеться. Кожна людина коваль своєї долі, і англічанин Тім також.

Couchsurfing 1 - Німецький студент.

Прийшла пора розповісти про couchsurfing який в принципі існує давним давно, але в моєму житті зявився нещодавно, а якщо бути точним то у вересні минулого року.

Тоді ми з шефом летіли додому з конференції і протягом рейсу Шанхай - Фукуока, у літаку біля мене сидів німецький студент, з товстою книжкою на якій було написано Japan. В ньому я одразу вичислив людину що перший раз їде сюди і ми проговорили весь час польоту - десь дві чи три години.

До чого тут ця фотографія стане зрозуміло пізніше

Так вот він розказав, що летить на конференцію по своїм компютерним наукам, а потім після тридневної конференції збирається у тритижневу подорож Японією із зворотнім квитком з Токіо, тобто проїде 1200 км на північний схід. Звичайно я запитав куди саме він поїде і чи вже забронював собі готелі по-дорозі. А він відповів, ні, ще нічого не бронював, плану конкретного ще нема, заброньований лише літак і куплений ще в Європі триденний квиток на автобус, який можна використати коли завгодно. Звичайно, раз так, то я йому одразу запропонував приїхати до нас в Кітакюшю на два-три дні. Обмінялися електронними адресами і попрощалися в аеропорту перед виходом: його чекала довга еміграційна процедура в той час як я вже йшов чез коридорчик постійних жителів країни восходящого сонця.

Потім ми пару разів перекинулися листами і в кінці кінців Себастіан (так звали студента) сказав, що так, він хоче приїхати до нас, і таки приїхав ввечері у пятницю і залишився з нами на уікенд.

А тепер довга історія із циклу про CouchSurfiung
Все було чудово - в суботу Марька пішла в садочок, а ми поїхали на рибний ринок в Шімоносекі, їли свіжі суші, які реально справляють сильне враження на всіх іноземців з якими я там був починаючи від мене самого. Подивилися храми навколо, потім пішком підводним тунелем перейшли із Шімоносекі (острів Хоншю, префектура Ямагучі) у наше Кітакюшю (острів Кюшю, префектура Фукуока). Хоча тунель сам собою нічого особливого не представляє - просто пішохідний тунель, сам факт пересічення кордону між префектурами і островами, який знаходиться рівно посередині, справляє хороше туристичне враження. Враховуючи те що все перечислене не є звичайні туристичні маршрути все вийшло дуже класно, хоч і простіше, не так пафосно, як походи в популярні японські храми.

Мій гість на станції Шімоносекі

В неділю, вже разом з Марькою, ми розглядяли два варіанти проведення часу: стандартні і дорогі туристичні бавки, або незвичайна велосипедна прогулянка біля моря з купанієм, якщо повезе з погодою бо в перший день лив дощ, на другий день також, однак була надія на прояснення. Звичайно вибраний був другий варіант, тому що він був нетрадиційний і Себастіан дуже хотів скупнутися у морі, адже у його рідній Баварії моря нема.

Забігаючи наперед скажу - вот за що я дуже люблю гостів - це за то що їх просто обожнює Марька. Хто би це не був німецький 20-річний студент чи англійський 50-річний бродяга - Марька всіх любить і всіх приймає. Дитяче незаплямоване серце знає що таке любов до ближнього.

Так, ми поїхали по викристалізованому - найкращому Кітакюшському велосипедному маршруту, який ми з Оленочкою довго шукали і оптимізовували, що складається з багатокілометрової велодоріжки біля самого моря з кучою красивєйших місць, сільською місцевістю, із зупинкою на острові (на який можна зайти, правда, тільки в час відливу). Зранку падав дощ, але дощ у середині вересня не страшний, адже на дворі температура 30 градусів, Марька була в чудовому реінкоуті який мама привезла нам з України і також насолоджувалася прогулянкою.

Нам "не повезло"... був якраз відлив і на острів вдалося зайти, там ми фоткалися самі, фоткали рибаків і соколів які толпами літали наколо. Однак падав дощ, і каміння було дуже слизьке, і вже перед самим уходом з острівця - наш дорогий гість умудрився йобнутися так що від його дорогої камери відламався дорогий обєктив і скотився у глибоку калюжу морської води. Крім того, падаючи гість ударив до крові ногу, подер джинси і замачав гузицю в морське болото, але як всі вже змогли здогадатися, найбільшою трагедією був дорогий, і як виявилося пізніше безповоротно втрачений, ремонту не подлєжащий, обєктив. Забрати від туриста фотоапарат під час поїздки в екзотичну країну - гірше не придумаєш.

На цій фото Себастіан ще фотографує прєлєсті невідомого туристам острівка, а вже через 10 хвилин він залишиться без камери...

А ця і сама перша фотка це те що встигли ми з Марькою пофоткати поки ходили по слизькому небезпечному камінню у шльопанцях. Нам повезло бо ми в сумі були на чотирьох ногах - тому ми і не падали.

Після такого прикрого розвитку подій, ми звичайно поїхали на море але настрій був уже не той. Спробували купатися, але було стільки медуз, що Себастіан одразу виліз, а я ще мусів трішки купатися з Марькою, яка просто дуріє від моря і її чомусь медузи не кусали.

Дуже символічно - на морському узбережжі - на 5 кілометровому пустому пляжі - за 3 кілометри від найближчого жилого будинку виявився диван, який вобщем-то і підняв нам настрій і на якому всі захотіли пофоткатися. Диван я думаю не випадковий - це знак небес - і про це буде зрозуміло далі.

Такі от памятні фото залишилися з тої поїздки.

Якраз тоді Себастіан і розказав мені про couchsurfing, як би це адекватно перекласти на закарпатську мову. Couch - диван, surfing - серфінг. Але в даному випадку я би переклав як подорожі по диванам, тому що серфінг нам закарпатцям не знайомий. Звучить пошло але фіг з ним. Словом існує така веб спільнота couchsurfing.org де люди реєструються з метою щоб подорожувати в рамках обмежено бюджету, зупиняючись на ніч у когось дома а не у готелі, проводячи час з кимось місцевим щоб не ходити на платні екскурсії, харчуючись сендвічами щоб не відвідувати ресторани. Таким чином, гроші потрібні тільки на транспорт, і мінімум на їжу, тому подорожі виходять доступними для широкого осередку людей, яких навіть до середнього класу не причислиш, наприклад для студентів. Себастіан розповів мені про свій небагатий але дуже позитивний досвід - мені ідея таких подорожей дуже сподобалася, і я одразу зареєструвався в системі, і відмітив що я можу приймати гостей (серферів) у себе дома на нічліг. Звичайно я думав що ніхто в наше Кітакюшю ніколи подорожувати не буде, але через два місяці до мене вже почали поступати просьби прийняти на пару днів ночей.

З тих пір ми прийняли гостей ще чотири рази. Я буду називати їх кодовими іменами - англійський бродяга, сингапурські студентки і еквадорські подружки. Продовження про це в завтрашньому пості - тому що виходить дуже довго.

Вже десь через два місяці Себастіан нам надіслав кілька фоток що він зробив з нами - вот короткий колажик. Обєктив він собі купив на наступний день після відїзду - такшо втрата попереднього - біда не велика - головне що фотик зберігся.

Плани на рік - японська мова.

Скільки вже разів за ці чотири японські роки я планував серйозно засісти за японську мову...
І ось наступний раз у мене наступив тепер. Оскільки невідомо чи пробуду я тут довше ніж ще один рік, я знову собі кладу план - вчити серйозно мову - і спробувати здати офіційний японський тест на знання мови. Існує пять рівнів. В наступному році планую попробувати здавати третій рівень. Або четвертий. Пятий вже дуже легкий для мене, другий - ще мабуть довго буде недосяжним. Для того щоб влаштовуватися на роботу в японську компанію то треба здавати перший :-). Такшо я збираюся здавати цей тест лише зі спортивного інтересу. Скоріше за усе ніяких карєрних вигод від цього не буде - зато офіційна бумажка однозначно підвищить мою самооцінку.

І ось який плакат я собі повісив на стіні біля компютерного столика. 160 японьских ієрогліфів, канджі - необхідний мінімум для японського другокласника. Сказати що я їх зовсім не знаю неможу - думаю процентів 50 точно вже знаю і значення і читання і може пару слів з кожним, інші лише частково - часто тільки значення і якийсь варіант прочитання. Тобто вчити є що.

Якщо є бажаючі - можу зафоткати плакат в високому розділенні - для друку наприклад і вислати на пошту. Як кажуть на Закарпатю - давайте за ся знати.

千と千尋の神隠し

Десь місяць тому назад пройшло чотири роки як я в Японії. За весь час я не подивився жодного японського повнометражного мультфільма, якими так славиться Японія. Признаюся я упереджено ставився до аніме з самого початку. Мені чомусь здавалося що глупо дивится японські мультфільми якісь вони дурацькі на перший погляд. Це була жахлива помилка. А може ні але мав пройти час. І ось будучи так скептично настроєним я вирішив подивитися один мультфільм, звичайно один із найбільш популярних і успішних японських аніме. Я не буду описувати про що він і що мене вразило. Опишу лише як я його подивився. У неділю увечері, десь в 11, вже після того як заснула Марічка, а звичайно я йду спати рано - бо понеділок день важкий, який починається у мене з зустрічі з сенесеєм в 9:30 - до якої ще треба підготуватися, мені ще захотілося ковточок чаю. Але в чайнику закінчилася вода. Я залив води і чекаючи щоб вона закипіла вирішив вбити 10 хвилин біля компютера і включив давно підготовлений мультфільм 千と千尋の神隠し / Spirited away / Унесённые_призраками / Сен та Тіхіро в полоні у духів (даю посилання на вікіпедію) і відмічаю прекрасний переклад назви на українську і жахливий на російську (добре що не унесьонние ветром). Ну от я включив кіно щоб убити 10 хвилин, думав надоїсть за цей час і захочу спати ще більше ніж я вже хотів. 

Так вот - я як сів так і просидів біля компютера дві години і 4 хвилини. Просто не міг нічого з собою зробити - так мене заворожив цей мультфільм. 

Не знаю чому так сталося але я пережив якийсь японський екстаз. На мене накотилося усе пережите в Японії. Ще було якесь просвітлення що я вже щось розумію в цій країні я вже трішки розумію мову (кіно дивився мовою оригіналу з російськими субтитрами). І вже два дні я хожу під враженням і розказую студентам про свій приємний шок від побаченого.

Мій улюблений кадр з фільма - коли відьма забирає три ієрогліфи з імені Огіно Чіхіро (荻野千尋) і залишає лише один - її нове імя Сен (千). В моменти коли я пізнаю ієрогліфи в кіно я відчуваю приливи лінгвістичного щастя. Перший канджі в зверху вниз також в прізвищі мого студента Огі-мото (荻本) а другий я знаю з прізвища Такумі - Но-зое (野添). І треба ж такому бути що ці хлопці це мої найближчі люди в лабораторії. А канджі який залишився самостійно читається Сен (千) - це тисяча. Також він знаходиться в назві нашого району Чі-йогасакі (千代ヶ崎). Останній незнаю, він для мене складний незважаючи на те що входить в список обовязкових для вивчення в молодшій школі. 

Тепер пригадую схожий екстаз я відчував коли в Токіо сидячи на лавочках поблизу станції Шібуя або Шінджюку я слухав аудіокнигу Харукі Муракамі дія якої проходила в місцях що були якраз навколо мене. Вот так друзі я заглиблююся в японську культуру. Звичайно я рекомендую  згаданий фільм до обовязкового перегляду (можна разом з дітьми) але не знаю наскільки реально відчути щось подібне - може все вот так склалося в моєму випадку.  

Кава Копі Лювак - кулінарні враження // Kopi Luwak tasting in Japan

Лювак або азіатська пальмова цивета - мачка через шлунковий тракт якої мають пройти кавові ягоди в процесі виробництва кави Копі Лювак (картинка з вікіпедії).

Ще першого січня я думав напишу пост про то як я попробував легендарну каву Копі Лувак (чомусь по українськи транслітерують як лювак, але на англіцькій Kopi Luwak). 31 грудня нас з Марічкою запросили сусіди і друзі індонезійці на невеличку передноворічну вечірку додому. Алкоголь на вечірці був заборониней і їжа звичайно також була "правильна", оскільки індонезійці люди віруючі. Мені від того було легше - нічого з їжі нести не треба було, такшо ми купили пару бутилок здорових дрінків і прийшли в гості. Почалося все десь о 7 годині вечора - спочатку їли, потім спілкувалися, діти гралися в окремій кімнаті, було десь 12 чоловік. І от вже десь о годині 9-ій вечора, хазяйка приготувала каву і подала всім бажаючим. Ну кава як кава, слово за слово - виявилося, що кава не проста а індонезійська, і збирають її мало не родичі, і так сказать, присилають прямо з плантації сюди в Японію. Кава була непогана, єдине що приготовлена в японській кофеварці де просто кипяточок капає на каву і водичка витікає через бумажний фільтр - виходить таке щось таке як американо, не концентроване. Туда-сюда, розмовляємо про каву і тут хазяйка признається, що вона займається кавою і може дістати кілька видів індонезійської кави прямо від виробника і починає показувати пачечки, така, сяка і тут в колекції зявляється кава Копі Лувак, і мене хитро запитують чи я знаю що це таке. Звичайно я зразу ухопився за неї - скільки коштує, хочу купити. Вона продавати не хотіла каже її вже замовили, але оказалося що є ще одна пачечка в зернах - так я кажу ще краще, адже у мене є кофемолка, яку мені залишила Оленка. Ну короче вимутив я собі пачечку 100 грамову кави Копі Лувак, по твердженню знайомої з дуже хорошої ферми - гарантія якості 100% всього навсього 1500 японських єн, що я повважав більш ніж по-людськи за легендарну каву.

Отак я отримав новорічний подарунок 31 січня прямо в канун Нового року. І так я повернувся додому з твердим наміром що вставши зранку 1 січня одразу після сніданку буду собі готувати екзотичну каву...

Кавоманам-збоченцям читати далі.

А ось і вона, ще запакована.

Однак все виявилося не так просто. Ще ввечері 31 грудня я почав вивчати в інтернеті що таке Копі Лувак, деталі виробництва, бо до того я лише знав, що вона з какашок якихось тварин із фільма The Bucket List. Якби я мав звичку читати українську або російську вікіпедію то я би дізнався лише в основному позитив, але я маю погану звичку одразу читати англіцьку, яка окрім бочки меду добавляє таку же бочку дьогтю посилаючись скажімо на Тіма Кармана , кулінарного оглядача Washington Post, який спробувавши Копі Лувак доступний в США підсумовує: "На смак воня як...Folgers (як я розумію розчинний американський кавовий дешевняк). Несвіжа. Бездиханна. Скамянілий послід динозавра розбавлений водою з крана. Так і не зміг допити чашечку".

Так-так подумав я. Вашингтон пост не Ріо-інформ. І даже не Українська правда... Тому я стурбовано продовжив пошуки інформації. Звичайно дуже багато мусора в інтернеті і я повідкидав усі рекламні тексти, на які зокрема посилається і українська вікіпедія. Так, більш поміркована стаття в New York Times розбирає по полочкам проблеми виробництва кави Копі Лувак. Мачки вже не лізавуть по деревам і не вибирають що їм їсти а сидять переважно в клітках на фермах і їдять те що дають. Я розумію що в даному випадку абсолютно натуральне виробництво втрачено але в цілому технологія дотримана тому я вирішив не заморочуватися на тому що мачки сидять в клітках, так точно і про то шо свині чи кури яких ми їмо також сидять в клітках а не бігають по полям.

Звичайно мені хотілося якихось наукових - обєктивних досліджень, і на щастя англіцька вікіпедія дає на них посилання. Так канадський дослідник Массімо Марконе виконав такі дослідження і ось що він каже про каву Копі Лувак (перекладаю сам, довільно): "Як дослідник, що займається вивченням їжі, я скептично ставлюся до безпеки будь-чого, що контактувало з випорожненнями. Однак наші експерименти показали що зерна кави Копі Лувак містять нехтовну кількість ентероорганізмів (патогенних мікробів) із тих, що як правило знаходяться в екскрементах". Обєктивні тести показали що дійсно структура кавових зерен змінюється під дією ферметів у шлунку тварючок, а також відбувається зміна білкового вмісту що однозначно має вести до зміни смакових та ароматних властивостей (ось посилання на наукову статтю).

Критики і оглядачі (яким по версії вікіпедії вартує довіряти, а я довіряю вікіпедії) кажуть, що взагалі-то треба сказати "ні" каві Копі Лувактому що вона несмачна, що це звичайна найобка, плюс треба подумати про нещасних мачок яких утримують у клітках і насильно годують кавовими ягодами сумнівної  якості. Однак це все не наука, подумав я, адже захисники тварин також можуть бути під впливом своїх поглядів. Виявилося що Массімо Марконе провів і додаткові тести вже з професіоналами пробувальниками кави, однак як каже вікіпедія, якщо вони легко змогли відрізнити Копі Лувак від інших сортів кави, однак вони не змогли відмітити нічого аж такого особливого, щоб возвисити цю каву над іншими, єдине що можна було про неї сказати що вона менш кислотна і має дуже помірний, ненасичений смак. Вікіпедія робить висновок що кава смакує погано і дає посилання на якусь асоціацію американських кофеманів, які також згадують про поганий смак вже посилаючись на повітря і на вже згадані джерела.

Короче як ви всі зрозуміли, і як стало зрозуміло мені - обєктивної інформації мало - тому в мене не залишилося іншого вибору як самому спробувати каву. Однак щось мені все таки не давало спокою і я не зміг це зробити першого січня, а потім трошки донімала простуда і насморк - тому я вирішив почекати щоб підійти до тестування Копі Лувак в хорошій кондиції з непорушеними хворобою органами відчуттів.

Сьогодні цей день наступив - далі з фотографіями. До самої процедури приготування кави я приступив з особливою акуратністю. Помив кофеварку і двічі пропустив через неї просто воду щоб вимити найменші залишкові смаки. От як виглядають кавові зерна в пачці. Величина зерен (незвичайно великі) для мене одразу стала умовним доказом того що дійсно мачки їли найкращі - найстигліші кававі ягоди.

Зерна истощають дуже приємний але несильний кавовий аромат - однак змінений - я не можу це описати, ібо не експерт але те що запах непротивний і це не запах екскриментів - даю гарантію. Запах дуже приємний.

На наступних фотографіях можна помітити що на деяких кавових зернах є такі ямочки - які свідчать про те що дійсно ці зерна були в шлунку - ямочки і є результат дії травних ферментів і кислот. Не на всіх - десь на 10 процентах зерен.

Існують якісь конкретні рекомендації як саме треба заварювати каву Копі Лувак, я думаю що це відображення того як її готують в природі індонезіїйські селяни. Однак я вважаю що вони роблять так тільки тому що не мають нормальних кофеварок. Тому для приготування кави я використав звичайну домашню кавоварку як на наступній фото. Результат я називаю подвійним еспрессо - хоча не впевнений чи можна так казати.

Ну і ось моя перша чашечка кави Копі Лувак. У неї дійсно інший аромат, мені він нагадав запах вогню в бабчиній хаті або колиби на Яворнику хоча україномовна вікіпедія каже так: "Кава «копі лювак» характеризується збалансованим смаком з делікатною гіркуватістю, виразним відтінком вершкового масла, відтінками нуги і меду, а також довгим, стійким приємним смаком." Щось у тому є, може і так.

Взагалі то історія виникнення ідеї виробництва кави Копі Лувак дуже давня і мені вона подобається. Десь 200 років тому європейскі колоніалісти Індонеїхзії заборонили простим людям пити справжню каву. Але простим людям так хотілося цього чудодійного напою що вони взяли зерна з какашок пальмових цивет - і вот не пройшло багато часу як білі люди і це перебрали собі і роблять весь бізнес і заробляють гроші саме вони а не прості індонезійські фермери.

Моя рекомендація наступна: цю каву треба пробувати не всім а тільки тим людям, які справді люблять каву, які вміють відчути різницю між різними кавовими смаками. Ціна дійсно дуже значна, якщо звичайно пити не в Індонезії. По можливості перед тим як пробувати треба бути на 100% впевненим що кава прийшла з надійного джерела. Тепер трішки вивчивши питання - я би ніколи не купував цю каву в магазині, адже із усієї кави що виходить з назвою Копі Лювак майже 90% підробка, тому шанси попасти на якусь бурду дуже високі. Зважаючи співвідношення ціна якість і всі наявні на сьогодні обєктивні дані - я вважаю спробувати один раз достатньо - після чого продовжувати пити улюблену звичайну каву (після традиційної обробки). Програму екзотичності моя 100 грамова пачечка виконала на всі 100% і вражень принесла достатньо. Однак кота в мішку я би не купував.

Фу блін - здається настрочив більше ніж в українській вікіпедії.