Японська поезія - русинський переклад. Вірш третій.

Хотів бим оби сись світ – не мінявся як типирь... 

Ги нитка риболовної сітки, коли старий ї тягне з маціцького човна, 

Най би ся потихи колисав...

世の中は常にもがもな
　　 渚こぐ
　　　　あまの 小舟の綱手かなしも

93 вірш з класичної сотні віршів, що входить в спортивну гру про яку - далі по тексту. 

Автор: 鎌倉右大臣（かまくら うだいじん) Правий міністр Камакура (1192-1219) 

Прийшов на днях в лабораторію з обідньої прогулянки а в лабораторії на столі розкладено ось таке. Допитуюся що це таке - мені пояснюють що це оміяге (печивка), які принесла одна з студенток.

Але печенька, як виявилося не прості, кожне з якимось іншим смаком а на пачечці написано вірш. Всі вірші тристрокові, причому початок (дві строки) написані з одної сторони а закінчення - третя строка з другої сторони. Почав розпитувати студентів - що це таке - виявилося в Японії є така гра (більше схоже на спорт). Називається "Огура гякунін-ішшю" - сто віршів написаних сотнею різних поетів. Вірші написані в стилі вака, хоча переважно це танка, яка є найбільш поширеним підрозділом ваки.

Хто бажає - ось відео на якому показано суть гри. Гравцям відкрита тільки друга частина вірша - його закінчення. Суддя починає зачитувати вірш з початку - там де гравці не бачать (але памятають). Треба якнайшвидше вибрати правильну пачечку з печеньком і потім його можна буде зїсти карточку. Мені нагадало гру угадай мєлодію з Вальдесом Пельшом чи як там звали того рижого чувака.




Користуючися нагодою вирішив вибрати один з віршів і перекласти на закарпатську мову. В порівнянні з першими віршами (номер 1 і номер 2), які я колись перекладав на русинську мову - це виявилася дуже важка задача. Вірші всі старі, студенти багатьох слів не знають, і шукають в інтернеті не тільки значення і прочитання слів, а ще й значення вірша - коли ти вже його можеш прочитати. Помучалися помучалися вибрали один з простих - він і винесений зверху поста. Щоправда, я так думаю що переклад може бути далекий від істинного значення, тому я зразу аполоджайс якщо мої русинсько-японські перекладацькі таланти кривоваті. Це лише третій вірш, прошу поставитися з розумінням. А так виглядало печенько - на колажі зліва і класична карточка з вікіпедії.

Пятий рік в Японії приносить мені такі цікавиники про які ніколи і не чув. Ех блін не країна а одна загадка, а вже чумадани треба від пилюки протирати...

Прививка від правця.

Текст написаний вчора поки чекав у лікарні після прививки.

Сьогодні зробив собі першу свідому прививку в дорослому віці. Від столбняка. Недавно по університету приходив лист, що мол хто хоче обновити собі прививку від правця (здається так правильно рідною мовою), ну і я звичайно попросився адже "на шару" і прививка - вкусняшка.

Якщо щось медичне йде від університета то все безплатно, як то прививки або медогляд. Медогляд в принципі обовязковий, але деякі дослідження опціональні, - так вот я завжди беру все по максимуму, з радістю здаю лишній раз не тільки мочу але і кров. Все пояснюється боягузтвом - дуже боюся серйозних хвороб, і дуже хочу, чуть шо виявити їх на ранніх стадіях, де їх ще рельно можна буде вилікувати.

Колись, дуже також боявся і лікарів, коли жили в Україні. Потім, після того як попрацював чотири-пять років в онкологічному диспансері, то перестав боятися, а навпаки почав гордитися скільки в мене знаймих лікарів - і якщо щось то врятують від любої хвороби. Так розумію що в реаліях сучасної України це не зовсім так, френди по фейсбуку часто шлють прокльони оборотням в білих халатах, але я все одно не поділяю такої думки. В кінці кінців в мене жона лікарь.

Але тут в Японії (незважаючи на мовний барєр і відсутність лікарів друзів або знайомих) взагалі лікарям дуже довіряю, готовий їм віддатися безпрекословно. В японських лікарнях віє таким спокоєм, тут такий затишок, що на пропозицію лікарки посидіти хоч 10 хвилин, почекати чи не трапиться анафілактичного шоку (тіпа давно не робив прививок, просто щоб переконатися що все буде окей) я відгукнувся з радістю, і сижу вже двадцять хвилин, пишу цей текст в холлі біля реєстратури. Ось що я бачу перед собою, кучу пустих крісел і величезний телевізор на якому супер тихо показують щось, так, щоб нікому не заважало.

Це велика лікарня що займається occupational medicine, так розумію переважно медоглядами. По виду, я був один університетський работнічек, всі інші, що також ходили по кабінетикам, переважно були в робочих спецовках: електрики, будівельники, асфальтоукладчики, яким також потрібно проходити планові медогляди, перевіряти артеріальний тиск, слух, міряти гемоглобін в крові і час від часу робити прививку від грипа. Сижу, уміляюся і думаю, що тільки такий підхід може бути фундаментом здорової нації (фізично здорової, не обовязково ментально). От цього не купиш ні за які гроші дома в Україні. Коли медицина доступна для всіх бажаючих, а особливо працюючих людей - це круто. Коли працедавець сам настоює на медогляді, сам зацікавлений щоб в нього раптом не помер від раку шлунку електрик або шофер - це круто. Може людське життя тут цінується і не дуже сильно - але життя працюючої людини контора береже...

Здуріти.

Почав редагувати старі дописи для того щоб виключити русизми. Якщо знайдете в тексті щось подібне - буду вдячний за коментар. Цей старий допис відредагований 12.08.2016.  

Зошит для тренування каліграфії, який використовує наша студентка. Десь через пів-року почнеться період пошуку роботи, тоді прийдеться багато писати руками, в Японії так прийнято, навіть резюме пишуть руками. І дууже важливо щоб це було зроблено гарно.

Наближається час мого екзамену з японської мови. В звязку з цим згадалася мені одна історія. Років 4 тому назад місцева подруга розповідала мені про одного сенсея з нашого універститету. Сам сенсей не японець, здається бельгієць. Так от мені розповідали легенду про те, що він японську мову до рівня професійного володіння вивчив всього за 1 рік. Тепер він викладає, в нашому університеті. Сумнівів у його бездоганному володінні японською у мене немає - лекції читає японською - сам чув коли бувало проходив поруч з аудиторією.

Але, як каже легенда, і з цього приводу ходили жарти, він настільки заповзято вчив мову, що в кінці кінців (а може в процесі навчання) до нього (в звязку з цим) навіть викликали швидку допомогу. Якого роду потрібна була допомога я точно не знаю. Можливо у нього було зневоднення, непритомність, а може йому була навіть  потрібна психіатрична допомога - не знаю. Скоріше за все останній варіант і він "трішечки здурів" тобто зробив саме те, що і потрібно зробити коли треба зконцентруватися на якійсь важкій задачі.

Саме це – "трішечки здуріти" – вже мабуть років 10 тому назад мені і радив зробити завідуючий кафедри теоретичної фізики УжНУ, коли описував процес написання кандидатської дисертації. Тоді, мені, здуріти (= написати дисертацію) не вдалося, про що в принципі не шкодую, бо інакше не бачити би мені країни висхідного сонця – це точно. Як виявилося пізніше, для написання дисертації в Японії здурівати було не потрібно – хіба що зовсім трішки.

Але ось для вивчення японської мови до високого рівня, так що б не тільки мультфільми для дітей дивитися а і книги художні читати в оригіналі – без того щоб здуріти, мабуть не вийде. І тепер коли я знаю, що я давно готовий до елементарного рівня JLPT N4, я все більше думаю про те, як би так "трішечки здуріти" щоб процес вивчення пішов якось лавиноподібно – з просвітленнями і можливо з раптовим проривом... А покищо просто набираю словарний запас – японська мова, як виявилося, це не англійська – тут 3000 слів недостатньо для повноцінного спілкування.

Я вже про це розказував.

Так, колись вже в мене був тут емоційний допис про наш з Марькою студентський дурдом. Таке точно у нас твориться кожен раз коли у мене семінар і я доповідаю про свою наукову роботу. В такі дні ми засижуємося довго - сьогодні наприклад з 5 і до 9 вечора були з Марькою на в університеті. Класно те, що вона вже звикла настільки до того що два рази на тиждень кентокай - що коли пропускає то потім проситься. Правда віднедавна почалися проблеми. Якщо рік-два тому Марька в основному сиділа і дивилася мультики то тепер вона хоче бути учасником процесу. Мультики дивиться рівно 30 хвилин а весь інший час заважає всім навколо. Але всі - включаючи шефа до цього вже звикли і ніхто майже не помічає і науковій дискусії це не заважає. Звичайно, коли Марька залазить під стіл і там голосно пукає - то всім хто за цим столом стає соромно а інші в повний голос, несоромлячися регочуть. Якби порівняти наші сьогоднішні веселі семінари з нудними семінарами трьохрічної давності - це все одно що ужгородський фестиваль вина порівнювати з студентьскою конференцією в УжНУ така величезна відмінність. І багато в чому завдяки малому білобрисому чортові, який не міститься в шкурі і хоче в суперництві з шефом затягнути більше студентів в свою гру. Короче семінари подобаютья - незважаючи на те що довго і всі голодні. 

Але то фігня (так постійно говори мій університетьский друг Саньок коли розказував якусь історію). Після семінара у Марьки обовязкова програма - це відвідини ресторана суші. Вона там практично нічого не їсть, але ми все одно ходимо. В цей час після 9 годин ресторан, який зазвичай набитий толпами шумних японців повністю пустий - і ми займаємо собі будь який столик, Марька проглотує одну-дві сушинки з омлетом і біжить гратися з офіціантками які, зазвичай задьоргані із-за міліона клієнтів, тепер вільні і щасливі що білобрисий чортик ангелочок приходить до них два рази на тиждень вечером, погратися. І в той час коли вона з ними грається я спокійно утоляю вечірній набігший за час довгого семінару голод. 

І то ще не все. Перед семінаром, коли їдемо з садочка - то проїжжаємо десь дві-три дитячі площадки і Марька постійно проситься погратися. Я знаючи цю звичку вже вихожу заздалегідь - передбачаючи незаплановану зупинку на 10 хвилин. Але сьогодні не хотілося і я домовився з Марькою (виросла настільки що вже можна домовлятися), що ми заїдемо на площадку після кентокая. Так і було. Заїхали в пів-десятої на площадочку - навколо ні душі, погралися - покаталися на качелі. Ще й фотку біля фонарика зробили. 

Оміяге. Традиції сучасної Японії.

Японія наповнена не тільки старими традиціями, які вже всі забули - але є і нові, хоча, можливо і не нові, а просто видозмінені і збережені старі. Одна з таких традицій це привозити з будь-якої поїздки о-міяге (お土産). Пошук в словнику дасть дуже просту відповідь що "міяге" це сувенір, "о" в даному слові тільки префікс, що підвищує рівень ввічливості. Але це не звичайний сувенір - навіть в ієрогліфах криється невеличкий натяк: 土 - земля, 産 - народжений. Так із кожної поїздки, куди би не їздив хтось з трудового, колективу - ніхто звичайно не вимагає - але він просто зобовязаний привезти якісь оміяге саме звідти де він був. Як правило це якісь тістечка або традиційні місцеві солодощі. Можна звичайно і випендритися і привезти щось інше. Так ми з шефом були привезли з Тайланда - традиційний сувенірний мусор, ліпше би привезли сушені фрукти.

Ось яка картина предстала переді мною сьогодні коли я прийшов на роботу - на нашому центральному лабораторному столі ціла куча подарунків. В понеділок все почалося з Гаккюна, який їздив додому в Корею. Він привіз (чорна закрита коробка) дорогий шоколад із різним вмістом какао поділений по географічним коробочкам. Я спробував Яву (найменший вміст какао - десь 34%) Еквадор (середній - 56%) і Гану (найвищий - 93%). Мабуть всі здогадалися, що і тут має місце правило золотої середини. Всі крайності - в мусор. У вівторок Кенто приїхав з лижного курорта поблизу Хірошіми і привіз традиційні мочі - дуже смачні (поза конкуренцією). У середу Дайсуке приніс якісь печенька (уже зїдені) а у четвер Йошінобу якісь шоколадки з Осаки (залишилося дві штучки), де вони проходили практику в компанії на яку будуть скоро працювати. Ну і накінець сьогодні в пятницю Тао повернувся додому з Китаю і привіз кучу всяких солодощів, і - на фото справа видно - три вида сигарет для наших курящих студентів.

Мене так "умілила" покупка китайських цигарок, що я аж вирішив поділитися з вами.

А насправді дана традиція мені зовсім не подобається. По простій причині - це, як і більшість всього в Японії, робиться тому, що так заведено, а не тому, що хтось когось так сильно любить, що хоче йому подарувати якийсь подарунок. Особисто я купую оміяге для співробітників тільки коли кудись їжджу по роботі. Хотілося би купувати подарунки для друзів але, треба признати, тут в Японії, незважаючи на велику кількість добрих знайомих - друзів, в традиційному, закарпатському значенні слова - просто нема.

Kobe (days two-three-four)

Продовжуємо прогулянку японським містом Кобе (яке було практично зруйноване в результаті землетрусу в 1995 році). Після іллюмінейшона на якому закінчився попередній пост, ми (я + три студенти: Тао - китаєць, Гак-кюн - кореєць та Йошінобу - японець) відправилися в китайський квартал. Розглядали всілякі декорації, яких завжди величезна кількість у чайна-таунах та ще й наближенні нового року і заодно шукали де би повечеряти. Дуже швидко Тао знайшов ресторанчик де за 1000 єн можна було їсти скільки хочеш, але лише протягом 45 хвилин. Зайшли туди і провели там десь 45 хвилин.

У атмосфері дешевого китайського ресторану, згадав свій перший рік в Японії коли я був постійно голодний. Так і тепер - наші два міжнародні студенти накинулися на китайські яства і накидували одну тарілку за іншою, як любить казати мій друг Дюрі М.: "За всьо уплочено". Я же осилив лише одну тарілку з різноманітною їжею усього по-чуть-чуть, щоб поробувати. Мої голодні часи минулися і тепер я вже думаю про "фігуру", бо ужгородський живіт вже знову починає рости.

Тут же в китайському дешевому ресторані "за всьо уплочено", можна було спостерігати різницю між японським студентом і міжнародниками. Йошінобу відверто кривив носом, їжа була негаряча, зрозуміло що в таких ресторанах готують все заздалегідь, явно не для гурманів а для тих хто хоче пожерти. А студенти міжнародники їли так файно, радуючися і прихвалюючи, що і на мене апетит наганяли. Я звичайно носом не крутив, тому що до їжі відношуся з повагою, для мене рисовий колобок і фуагра це однакові поняття, і тарілку за собою канєшно вилизав. Вот два кадрики з ресторанчика, де душу мені гріло тепле китайське саке - чайного кольору.

Читати далі...

А так виглядає нічне Кобе в центрі міста. Милі помилочки в англійських текстах повсюди.

Після того як животи були наповнені, можна було продовжувати пригоди і ми пішли за моєю мрією-планом, який я задумав собі ще до проїзду. Знаючи що Кобе це одне з центрових японських джазових міст - я дав задачу студенту знайти якийсь бар де би можна було послухати джаз. Шукали шукали поки в телефоні не сіла батарейка, але потім один бар попався нам прямо на дорозі. Ми зайшли туди і хоч там не було живої музики - атмосфера була чарівна. Темно, затишно, величезна полиця з старими джазовими вінілами, рояль і старий бармен з краваткою метеликом, віскі, сигаретка і якісна джазова музика повністю вписалися в мою заплановану мрію. Ми просто сиділи попиваючи алкогольні напої і потягюючи тютюнові вироби, слухали музику і про щось розмовляли. Щоправда знову ж таки наші міжнародники відчували себе трошки зкуто, потім виявилося що Гак-кюн не любить джаз, а Тао взагалі не барний чувак, він і не курить і пив всього навсього лише кока-колу.

Сидячи в цьому дуже дорогому на вигляд барі якось слово за слово виникла розмова про Джеймса Бонда, у якого такої красоти в житті предостатньо. Жінки, мартіні, дорогі автомобілі і нескінченна кількість грошей. Здається, Гак-кюн сказав що він себе відчуває так само в цій атмосфері, і зробив заключення як круто мовляв бути джеймсом бондом. Виникла пауза і Тао тихо майже думаючи вслух коротко промовив "でも、危ない・・・" що в перекладі на нашу рідну мову значить "але ж небезпечно..."

Тоді я задав хлопцям одне і те ж запитання - чи погодилися би вони обміняти своє теперішнє життя з усіма проблемами з туманними перспективами і з предстоящою боротьбою за стабільний кусок хліба - на таке казкове життя джеймса бонда із усіма його причандалами, але з імовірністю бути вбитим як тільки відкриєш двері кабака. І от як розподілилися відповіді - кореєць миттю відповів що да, він би даже не думав а зразу би підписав договір з дияволом, а вот китаєць і японець сказали що ні, мол - не треба їм дорогих машин і дєвушок, їх і так все в житті влаштовує. Зрозуміло що моя вибірка нерепрезентативна - але тут у мене є чуйка що відповіді розподілилися в точності у відповідності до середньостатистичних характерів корейця і японця. На рахунок китайського характеру - не впевнений, бо наш Тао особливий тип - у ньому поєдналися мабуть всі чесноти китайського характеру і японського (він тут вже 7 років) і абсолютно викорінилися недоліки обох типів. І знову мене занесло кудась в бік - від механічного опису фотографії. А от і вона. Зліва кусочок джаз бару який ми відвідали другого дня.

На третій день на конференції був запланований банкет, на який могли піти тільки ми з шефом а студентам бажаючим треба було доплачувати додатково десь 100 дол. до реєстраційного внеска. Оскільки наші з сенсеєм презентації були цього ж дня, то сенсей зібрався додому - не дочікуючись банкета і віддав свій квиток корейському студенту. Я же свій віддав китайському, і цього вечора наша студентська компанія розділилася. Тао і Гаккюн пішли в костюмах на дорогий конференційний банкет, а ми з Йошінобу вирушили джинсах в старєйший джазовий ресторан Кобе під назвою "Соне", зображено на верхньому фото зліва. Пробули там десь три години, повечеряли, а потім попивали темне пиво з сигаретками і живою музикою, було круто - з мурашками по шкірі в деякі моменти.

Після двох сесій з музикантами ми вирушили знову в центр міста де зустрілися з нашими банкетниками, які дві години нам розповідали про то як гарно їх кормили на банкеті, про те скільки вони багато зїли і про те що вони все-таки спробували легендарну "говядину Кобе" на відміну від нас. Ну що ж сказати - комусь матеріальне а комусь духовне і я не шкодую що поміняв кусок говядини найвищої якості на 40 хвилин живого джазу, якої би він якості не був. Чимось треба іноді жертвувати.

І знову ми традиційно по-японськи з одної пянки пішли одразу на наступну, про яку вже і розказувати нічого скільки тих пянок. Коли ми завершили і її - Тао вже засипав, а Гак-кюн рвався на нові пригоди - на цей раз у girls bar. Своїм соломоновим рішенням я розрубав нашу компанію знову на дві - і ми з Тао пішли в готель спати а двох інших хлопців благословили на нічні пригоди. Оскільки верталися ми вже після 12 годин ночі - нас чекало пусте місто з пустими пасажами, як колись в Кіото коли ми гуляли з Такумою і Ватару. Зробив пару фоток міста, памятників, вітрин, вивісок.

Також проходили через згаданий в першому пості іллюмінейшон - який вже звичайно був виключений, без людей і від цього виглядав набагато красивіше.

Четвертого дня ми прокинулися пізно і оскільки до поїзда залишалося ще куча часу - ми вирішили все ж таки відбути знову на конференцію до кінця і відправилися на післяобідні лекції. Вот так виглядала з вікна монорейла наша дорого до виставочного центру, в якому відбувалася конференція. Незважаючи на те що я вже давно в Японії - все ще ніяк не звикну до того що дороги тут будуються в кілька поверхів. Наш монорейл рухався десь на висоті пятого чи шостого поверху, але як видно з фото - над нами ще було два рівня доріг - скоріше за все якісь гайвеї.

Поки я з Тао в останній день конференції слухали наукові доповіді, двоє наших вчорашніх гуляк мирно спали на кріслах виставочного центру. Там ми пробули десь до 5 годин вечора. Перед поїздом зайшли повечеряти в якіторну, але оскільки це був вечір пятниці з міліонами людей які закінчили роботу, ми встигли небагато зїсти і випити по останньому дрінку в Кобе. Вот пожалуй фінальна фотка з поїздки в Кобе на якій зображені герої цього поста. На цьому завершую - здається дуже довгий пост получився - може буде важко дочитувати до кінця. 

До зустрічі скоро, адже у нас грядуть новорічні вихідні з 29 грудня до 7 січня за які я точно нашкрябаю ще кілька постів - можливо згадуючи рік що завершується, адже він був дуже результативним для нас з Оленкою і Марічкою. 

Економія електроенергії в Японії - 2

На початку липня тут був допис про то як ми разом з японським народом починаємо економити електрику, і що будуть відключення світла згідно отриманого графіка. Ні фіга подібного не сталося. Ми так ефективно економили ціле літо, що у відключеннях не було потреби. Спочатку всі були на стрьомі і слідкували за офіційним сайтом нашого Кюшю обленерго. Там постійно нам показувало скільки в даний момент використовується електрики всією мережею. Все виглядало дуже просто - доступно для кожного - у вигляді батарейки на якій написано проценти. Ну так вот відключення могли бути лише в разі якщо 97% всієї виробленої електрики споживається. А поки нарід, охолоджуючи жаркі приміщення тримається в межах 97% відключень і не потрібно.

Малюнок виглядав приблизно так.

Яке ж було моє здивування що наша батарейка так ніразу і не дотянулася до червоних значень. Навіть жовтою вона була лише кілька разів, може один раз оранжевою. Так ніразу нам і не відключили світло.

Але жарке літо закінчилося, напруження спало, люди повідключали кондиціонери. Лампочки в туалетах так не вкрутили, сушилки рук і підігрів сідалок в туалетах, правда, включили. Світла і так забагато. В туалеті з площею 6 кв. метрів і вікном, я вважаю достатньо і трьох енергозберігаючих ламп, не мусай аж шість, тому до лампочок претензій нема.

І ось настала холодна зима. Відключень електрики правда не планується, але економити ми продовжуємо. Централізований обігрів в університері встановлено на рівні +19 градусів по Цельсію. Небагато зважаючи на те що японські студенти звикли обігрівати зимою до +30 (так точно як охолоджувати літом до +18). Мене така температура влаштовує. Будемо жити по Комаровському, хоча тоді ще треба опустити на градус.

І ще що цікаво і характерно в Японії - в період коли наступають холода, у практично кожному магазині - навіть продуктових - починають продавати всякий теплий домашній одяг. У поштові скриньки, замість реклами похоронних послуг починають приносити буклетики з всякими теплими зимовими штуками від тапочок і трусів - до одіял і штор.

 знайдено на теренах інтернету в японшьких магазинах

До чого ця історія. Та до того що коли державна махіна працює злагоджено - нею так легко управляти. Навіть у таких складних умовах - коли електрику урізали на 20% чи 30%. Раніше я думав що чуть шо, чуть якась катастрофа, ми українці, які звикли жити в важких умовах і постійно боротися за виживання - виживемо, а розвинуті нації - які звикли до комфорту - ні. Тепер я думаю що помилявся. Японські реалії доводять що і з стихією можна боротися і електрику в глобальних масштабах можна економити успішно.

Спартанському дітваку чотири роки.

Вчора Марічці виповнилося чотири роки. Традиційно, по-японськи нам подарували в садочку саморобну листівку. Сьогодні я сказав сенсеям у садочку - що це дійсно найкращі подарунки які тільки можна придумати - особисто я їм дуже радуюся.

Колись одного разу дорогий друг ужгородського отрочества Володя Гуцул казав про день народження (хоча ні скоріше про Новий рік) що це не свято а "проблема яку треба вирішити". Тоді я з ним погоджувався і зараз погоджуюся. У Японії проблеми такого типу вирішилися самі по-собі. Але вот якщо свій день народження не святкувати це одно то дитячий... Хоча ні, для мене це те ж саме. Але от минулого року, коли на Марькин день народження ми йшли додому після університетського семінара, мій дружок Такума ужаснувся коли почув що я взяв і відмінив дитині день народження. Я кажу "поки дітвак не розуміє - можна і не святкувати" а він мені "ти забираєш в дитини дитинство", я кажу це "спартанець-дітвак, він росте у важких випробуваннях", а Такума мені у відповідь "у дитини має бути на день народження необхідний мінімум: кейк, свічки, заспіваний happy birthday і свічки задуті в темноті". Говорячи про таке, минулого року вечером ми з Такумою і Марькою обійшли кілька магазинів щоб роздобути торт, але так нічого і не знайшли - бо торти треба замовляти наперед. В той раз я зробив торт з шайбочки сиру камамбер, замість квіточок були кружочки ковбаси а в ролі святкових свічок такі прості свічки в алюмінієвих колпачках. Марька була щаслива, я зняв відео але здається нікому не показував крім мами. Тепер вже пожалуй можна, хто хоче тисніть подивитися як це було минулого року.

Запамятавши добре всі аргументи Такуми - в цьому році ми вирішили все-таки замовити шоколадний торт. Оскільки вчора у нас був вечірній семінар, у своїх рожевих мріях я думав що запишу відео де справа в кадрі буде Марька а зліва - 10 японських студентів співати happy birthday, на короткому святкуванні після того як мітинг закінчиться. Все йшло по плану, ми прийшли в лабораторію і почали готуватися до урочистого моменту.

Але не все сталося як гадалося, і Марька внесла свої корективи - в той самий момент коли погасло світло і студенти почали хлопати в ладоші і намагалися заспівати вона перелякалася такого треша і схопилася за мою ногу в темноті і коли вже основна кількість свічок майже догоріла (згоріли вони дуже швидко десь за хвилину) Марька розревілася і вже мене не відпускала до самого уходу додому. Ми включили світло і почали їсти торт (не пропадати ж йому), а дітвак сидів з мокрими очима і шептав мені на вухо слово "мама".

Через пару хвилин заспокоїлася і сказала що кейк ми візьмемо додому і дути свічки вона буде вже дома. Так і зробили. Марькин кусочок, чотири свічечки і марципанові фігурки склали в коробочку і понесли додому. Дома ми відсвядкували вже в вузькому сімейному колі. А ось і відео цього святкування - а саме того моменту який, кажуть, так важливий для дітей. Ну так - так, так.

Суші. Вино. Сигаретка. Японо-український мовний прикол.

Якщо подивитися збоку наше з Марькою життя в Японії це якесь дике нашарування ірраціональностей які якщо задуматися дуже і дуже ржачні. Як охарактеризувати нашу сімю? Жона дома на Закарпатю, як усі порядні закарпатські жони, а чоловік як усі порядні закарпатські люди - на заробітках. Де? а шо бля мєлочитися в Японії. А дітвак з няньком заробітчанином :-)

Я вже згадував у ФБ що ніколи не міг собі уявити, але дуже радий що моя дітина кличе вихователя в садочку Нагата-сенсей, а не Світлана Петрівна, так точно ніколи не думав (даже після вже приїзду в Японію) шо буду звертатися до дочки якій без тижня чотири роки "ідеш сюди, кобіто?" або "кобіто, ти сідаєш на велосипед?" а все просто - "кобіто" по японськи значить "гном" і не то шоб Марька не знала слова гном, вона його знає адже через вечір дивиться бєласнєжку і сємь гномов або гномео і джульєту. Просто так вєсєлєй і я якось навіть не задумовуюся про наслідки такої гри. А там дивися і рідна мова буде зрозуміліше.

А вобще-то у мене всьо по-плану і супер раціонально. Вже в 15:55 сьогодні я знав що сьогодні вечером, після того як зїм 5 сушинок і дві ложки шоколодного кейка в нашому найближчому суші-ресторані, буду пити погар червеного вина каліфорнія ред і курити сигарету майлд севен 3, з пачки яку у мене дома забув Сакемі коли йшов додому позаминулого тижня з вечірки, яку я з малим дітваком влаштував у себе дома. А чому я знав - та бо так тяжко ростити дітину самому! В 5 семінар, садочок до 6 а семінар до 8 такшо дітину треба тягти з собою на семінар, а ще у мене сьогодні доклад - а я як старший серед студентів все маю робити найкраще. Вот і хвилююся кожен раз як в перший раз так ніби ще не кандидат інженерних наук. В такі дні нерви не витримують і вино з сигареткою приходять мені на допомогу, але тільки тоді коли вже все закінчено. Доклад зроблений, дітвак накормлений помитий готується до сну. І це офігенний кайф покурити не тоді коли в тебе проблема а тоді коли проблема вже вирішена - короче рекомендую! Ну і звичайно якщо перед цим вдається повечеряти суші (але не дуже багато) то вобще!

пів-порції сушів після семінара і практично перед сном

Економія електроенергії в Японії

Наступили важкі часи для японської енергетики і з наступного тижня ми всі разом дружно з японським народом починаємо економити електроенергію.

Як відомо, нещодавно був зупинений останній з усіх 54 японських атомних реакторів. Мені дуже важко уявити собі всю цю потужність якої "нас" позбавили, кажуть що атомні станції виробляли третину всієї споживаної електрики. Після Фукушіми тут було кілька серйозних скандалів з приводу атомної енергії, звичайно, також знайшлися фанатики які почали мітингувати проти мирного атома.

Тому уряд і прийняв рішення зупинити всі електростанції і всі реактори на профілактичний "медогляд". І як і пребдачали експерти, навіть після огляду і підтвердження безпеки всіх ректорів запустити їх знову буде дуже важко, оскільки дозвіл на запуск реакторів мають давати локальна влада конкретної префектури в якій знаходиться АЕС. І тут стає зрозумілим що отримати ці дозволи просто нереально бо всі містечкові начальники і "обласні ради" не дають дозволу на запуск. З одного боку це радує бо показує як місцеві уряди реагуть на запити своїх виборців і реально можуть їх захистити від атомної загрози. З іншого боку мені з моїм фізичним анамнезом зрозуміло шо без атомної енергетики буде дуже важко, особливо японському народу який зимою звик жити в теплі від ектрообігрівачів, а літом у прохолоді від кондиціонерів.

Ну і от поки центральна влада і власники атомних електростанцій (які тут переважно знаходяться у приватній власності) борються з "обласними радами" і компромісу не передбачається, було прийнято рішення про запровадження централізованої економії електроенергії. Самі по собі японські громадяни економити не хочуть (я як завжди суджу по нашим студентам) тому у нас грядуть відключення електрики (привіт Батьківщина). На днях отримав листа з графіком відключень. Починаючи з 2 липня по 7 вересня кожен день будуть відключати електрику рівно на 2 години і 30 хвилин.

В університеті мабуть відключень не буде, але і тут прийняли серйозні міри по економії.
1) централізовано обмежили температуру охолодження кондиціонерами до 28 градусів
2) відключили обидва ліфти на вулиці залишивши три в будівлі,
3) як завжди постраждали туалети: відключили сушилки рук і підігрів сідалок

От такі пироги, накінець то підуть в хід свічки (воскові) які ми купили десь три роки тому.

Боже як жити без інтернета по дві з половиною години на день? Це буде новий досвід.

Японська ввічливість.

Всі знають, або принаймні чули про японську взаємоввічливість. Коли я розмоляю з хлопцями-студентами під чарочку саке, вони мені кажуть, що це лише поверхня, а всередині японці такі самі грубіяни як і ми (українці). Важко пояснити, що саме являє собою японська ввічливість. У мене немає обєктивної інформації, але я приведу сьогодні тут лише один приклад - який, дуже яскраво для мене демострує те, про що зараз тут мудрую. Отже - ось сьогоднішня ситуація - вірніше просто один лист від японця.

У нас на днях в електронному мікроскопі згорів останній філамент (нитка накалювання з якої вилітають електрони). Оскільки є потреба використовувати його знову, сьогодні сенсей сказав мені, що я можу замовити нові філаменти у спеціального чоловічка, який займається такими речами - агента, що знає все про те де і що можна купити для вузькоспеціальних апаратів. З допомогою Такуми написав йому листа з вказівкою що саме нам потрібно. Ввечері о 20:00 годині мені приходить лист відповідь від нього. Ось будьласка, три мови - японська - для знавців, англійська для інших і українська для підтвердження, що переклад це не фейк. Перекладач гугл, який в цьому випадку, доволі точно (хоч і неграмотно) передає суть написаного японською мовою. Прошу врахувати, що в своєму листі я покірно попросив про послугу.

Оригінал для спеціалістів:
平素より大変お世話になっております。
下記のご注文ありがとうございました。
早速手配をさせて頂きます。
今後とも、何卒宜しくお願い申し上げます。

По англіцьки для не-знатоків японської мови.
We very much indebted than patronage.
Thank you for your order below.
We will arrange immediately.
The future, thank you humbly.

Ну і для русинів що вміють читати по англіцьки, український переклад який, схоже є перекладом з англійської а не з японської:
Ми дуже зобов'язані, ніж заступництво.
Дякуємо за Ваше замовлення нижче.
Ми організуємо відразу.
Майбутнє, дякую вам покірно.

А спеціаліста Michael Kilesa я покірно попрошу літературного перекладу в коментар, якщо тут є що добавити. Дякую Michael! (покірно, по японшьки)

UPD: А ось і справжній переклад на українську від Michael-a (дякую!): 

Незмінно надзвичайно вам зобов'язані.
За нижченаведене замовлення дуже дякуємо.
Матимемо за честь влаштувати все якнайшвидше.
Покірно просимо Вашої ласки і надалі.

От так браття і сестри - здобуваємо японські епістолярні навики разом! А саме, (як пояснено в коментарі, нижче) так мають розмовляти продавці з покупцями, офіціанти з відвідувачами ресторану, провідники поїзду Ужгород-Київ з пасажирами, а касири на ужгородському з/д вокзалі з усіма хто підходить до віконця з надписом "каса".

P.S.: Ну і оскільки у нас зараз період ханамі - то зверху на фото - сакура в нашому кампусі біля Васедівського університету.

Кінець навчального року. Прощання з ближніми.

От і закінчився березень а з ним і цілий фінансовий і освітній рік. Марька випустилася з групи зайчиків - усагі-гумі. Так точно як і у минулому році отримала відповідний атестат. Оцінки ті же самі. "Гралися повно, їли багато - в здоровому тілі - здоровий дух!" Мені страшезно подобається ця японська постійність - я вже про це десь говорив. З квітня місяця починається нове життя в якому я наконєц-то уже не буду студентом.

Так виглядає Марькин цьогорічний атестат. 

Сьогодні був досить емоційний день - останній робочий день для багатьох людей. Хто знає і розуміє японську трудоголічність і любов до роботи, той розуміє що це особливий день. Я не можу сказати тут "любов до праці" і маю наувазі саме любов до роботи, або точніше до місця роботи. Здається для японців усе життя так і побудовано крутиться навколо якоїсь компанії в якій ти "проживаєш" 20-30 років. В університеті, якщо ти не сенсей то трошки по інакшому. Хтось на грантах, хтось на 5-ти річних контрактах. Але коли люди покидають роботу то це цілий ритуал з подарками і міліонами поклонів, і з персональним прощанням з усіма бувшими колегами. В поза-минулому році я бачив сльози нашого старого дослідника Кудо-сана, він вже був пенсійного віку і він знав що на цьому його життя закінчується... Прощання далі.

Спочатку в університеті я зустрів Йошіуру-сан, дуже приємна дівочка, вірніше жіночка яка навчила нас з Такумою вирощувати клітини HeLa в чашках Петрі. Якось вона мене ошарашила сьогодні при випадковій зустрічі на коридорі, сказавши що покидає універститет і це при тому що ми з нею особливими друзями не були через мовний барєр. Після того як в серпні минулого року вона навчила нас вирощувати клітини я бачився з нею тільки на коридорі, але переважно на дуже великій відстані, бо між нашими лабораторіями десь 50 метрів. Оскільки з протилежних боків світлі вікна то ми якось навчилися розпізнавати силуети один одного і чемно робили один одному поклони. В такому віддаленому вітанні, без слів є щось магічне і хоч ми з нею і не розмовляли - відчувалася якась близькість. Так от короче сьогодні вона мені сказала що усьо "бай бай" я більше тут не працватиму бо грант закінчився, і стало якось дуже сумно...

Через 10 хвилин я зустрів Моріі-сан, жіночку що займалася нуждами іноземних студентів, і дуже опікала мене протягом трьох років. І не тільки мене а і Оленку і Марічку. І тоже вона мені сказала що це її останній день на роботі. Тут уж стало зовсім не по собі і мої очі (таке буває) налилися сльозами, і я даже попросив її порушити японську традицію прощатися без тілесного контакту і попросив про обійми. Моріі-сан, мабуть не очікувала такого повороту подій і також дуже розчулилася. Відтак прощання вийшло емоційним і теплим, з настоящими обнімасіками, по нашому, по славянськи так сказать.

А от наша Моріі-сан у верхньому ряду зліва четверта. Чистєйшої души людина. Коли я дивувався як вона добре до мене ставиться, мій семпай казав що це у них така робота. Тоді я повірив, але тепер думаю що і він і я помилялися, бо вона насправді нас любила. Так і я люблю своїх студентів, не тому що у мене робота така, а тому шо вони мої. 

Трєтє прощання на сьогодні сталося в садочку. Наша золота сенсейка з садочка Ямамото-сенсей (хоча дітям було дозволено називати її по імені Масако-сенсей), єдина з тих людей що ростили нашу Марьку з самого першого дня в садочку - з 1 жовтна 2009 року, сказала мені що переходить на роботу в інший садочок. Я прийшов вже дуже пізно, не було часу на реверанси, і в суматосі лише як міг подякував, але на жаль не вистачило мені слів японських щоб виразити всю ту вдячність яку я відчуваю.

А ось і наша Ямамото-сенсей, моя асистентка на кулінарному мастєр-класі для неваловшних японських татів. Та шо з хвостиком і тримає пачку з сиром фета. Інша - це також одна з наших улюблених - Фукамі-сенсей, покинула нас минулого квітня. 

Сумно, але якось так раціонально сумно. По-японськи, з розумінням що всьому рано чи пізно приходить кінець. Рано чи пізно і нам треба буде прощатися і з Японією, як буде тоді уявляти собі не хочу. А покищо - у нас починається нове життя, більш вільне, більше незалежне і я сподіваюся більш цікаве. Не вистачає нашої мами але до її приїзду залишилося якихось два місяці. Сім уже позаду.

Японська поезія. Хайку про жабеня.

В старинькой озирце
Скочило жабиня...
І чути звук води...

Без назви (не дивно, як можна давати назву таким коротким творам), автор Matsuo Basho (松尾 芭蕉), автор майже русинського перекладу - знову я.

Аналіз другого японського віршика
Сьогоднішнє хайку до болі просте, і не містить ніяких переносних значень (як минулого разу повний місяць). Кажуть що автор не любив якихось недоговорок або двозначних символів і надавав перевагу оспівуванню того прекрасного чого і так повно навколо нас, просто часто ми цього не помічаємо.

Ось як пафосно пише про це вікіпедія цитуючи дослідника японської поезії Ямагучі Моічі:
«Европеец не мог понять, в чем тут не только красота, но даже и вообще какой-либо смысл, и был удивлен, что японцы могут восхищаться подобными вещами. Между тем, когда японец слышит это стихотворение, то его воображение мгновенно переносится к древнему буддийскому храму, окруженному вековыми деревьями, вдали от города, куда совершенно не доносится шум людской. При этом храме обыкновенно имеется небольшой пруд, который, в свою очередь, быть может, имеет свою легенду. И вот при наступлении сумерек летом выходит буддийский отшельник, только что оторвавшийся от своих священных книг, и подходит задумчивыми шагами к этому пруду. Вокруг все тихо, так тихо, что слышно даже, как прыгнула в воду лягушка…»

Часи помінялися і на жаль не кожен сучасний японець в своїй уяві несеться до буддистського храму, більше того самі вони (в особі моїх колег) з трудом врубаються куди саме має полетіти їхнє воображеніє. Але це аж ніяк не умаляє їхнього розуміння. Мої студенти чітко мені пояснили що це надзвичайно позитивний віршик і старнький ставок це місце від якого від безмірним спокоєм і уміротворєнієм. Я довго допитувався чи раптом "frog" який скочив у ставок не нарушив цей спокій, і мені сто раз сказали що жаба це якраз що доповнення, важлива симбіотична деталь цього ставка, бо тільки з жабою, він і є живим а без жаби він би був набагато більш мрачнішим. Ось українські переклади і мені здається що без коментарів це дійсно абсолютно беззмістовні посланія. Я довго не міг перекласти цей вірш саме в такому ракурсі як мені розказали студенти. Тому в моєму перекладі саме "озерце" а не ставок, і не жаба а помякшене русинське "жабиня" образи які одразу мають викликати до себе симпатію. І остання фраза є дослівний переклад з японської "мізу но ото" я це вже розумію і без перекладачів і це аж ніяк не частковий "всплеск" а це якраз є в широкому розумінні звук води або ще краще музика води. Ось мої дорогі друзі така вона японська поезія. Пишіть якщо сподобалося, буду ковирятися в головах носіїв культури ще і ще і може накопаю там якихось справжніх діамантів.

А ось переклади крутих поетів, можете порівняти з моїм скромним

(укр.)
* На старім ставку жаба в воду плюснула — чули ви таку? (Микола Лукаш)
* Старий ставок. Пірнуло жабеня – Вода сплеснула (Іван Бондаренко)
(рос.)
* Старый пруд! Прыгнула лягушка. Всплеск воды. (Т. П. Григорьева)
* О, дремотный пруд, прыгают лягушки вглубь, слышен всплеск воды. (Валерий Брюсов)
* Старый пруд, Прыгнула в воду лягушка, Всплеск в тишине (Вера Маркова)

Японська поезія - русинський аналіз.

Сись світ, так думаву собі, 

Є муй - indeed! 

Ги місяць повний я сіяву, 

Ни єнна хмара ня не прикривать!

Mochizuki no Uta (望月の歌, Поема про повний місяць), автор Fujiwara no Michinaga, автор русинського перекладу - скромний я.

Аналіз одного японського віршика
Ця історія планувалася ще на Різдво. На очі мені попалася неймовірно цікава стаття на порталі slon.ru під назвою "Почему иностранцу трудно написать хороший хайку". В статті автор Максим Крилов в притаманній йому манері аналізує хайку як його розуміють японці і робить висновок що іноземцю зрозуміти сенс японського вірша взагалі неможливо. Хоча ні, можливо але тоді для цього "Читателю для этого нужна самая малость: владение японским языком и образование востоковеда." Переказувати не буду хто хоче може прочитати - ссилки вставлені.

Мене настільки заворожила сама стаття і висновки в ній зроблені, що я спробував пересмислити її користуючись своїми студентами. І ось під час одного ланчу в лабораторії мені попалися в руки Дайсуке Сакемі і Дайкі Шімізу. І просте запитання яке я їм задав - розкажіть якесь відоме хайку. Ну там із тих що ви вчили в школі на память. Вони здивувалися - на память? Ну я кажу - шо не вчили вірші в школі і розказую їм Заповіт (Шевченка) і My heart"s in the Highlands (Robert Berns), нічого іншого згадати не зміг, хоча в даному випадку можна би було і Групу крові (В. Цой) продекламувати, студіки і так би не врубилися. Мені мало не аплодували, але розповідь не про це.

Короче трєбую від них, щось розказати і написати мені в зошит. Студенти трошки думають і о чудо! Сакемі записує мені в зошит перший вірш - танку від Фуджівари но Мічінаги. Для своїх дорогих читачів вона перекладена на русинську мову в заголовку поста. Вірш як вірш, нічого особливого, починаю допитуватися і тут мені хлопці мало не пошепки кажуть що це вобще-то такий вірш який вслух декламувати заборонено. Бо написав його чувак дуже поганий, і щоб пояснити наскільки поганий кажуть що він наче Гітлер. Потім копаючися в мережі знайшов що цей Мічінага-сан написав танку тоді коли неформально став властителем Японії, тисячу років тому назад. Хоча сам він не був імператором, був "сірим кардиналом" шось тіпа Медведчука при Кучмі. Ну кажу добре, але при чому тут вірш, все вродіби нормально. Мені починають розжовувати. Багато речей має прихований (переносний зміст). В цьому конкретному випадку "мочідзукі" - повний місяць, в поезії це символ досконалості. Порівняти себе з повним місяцем це все одно що оголосити себе богом. Ось така пісня. І мене ще сто разів попереджають щоб я не дай бог десь не продекламував цю танку. Це при тому що це шедевр японської поезії і ніде в англо або російських ресурсах я не знайшов що його краще не говорити вслух.

От цікаво якби Гітлер писав геніальні вірші - ми би тоже так до них відносилися?

P.S.: Маю ще один віршик, якщо хтось вискаже мені захоплення даною тематикою то напишу ще один пост.

Graduation-2

I never forget a face, but in your case I'll be glad to make an exception.***

Такуя Мацунага робить фінальну доповідь усього свого навчання і думає про свою майбутню роботу що почнеться в квітні місяці, коли йому буде дозволено іти додому після 5 годин вечора.

У нас в Кітакюшському національному університеті знову наступила пора випускати нових птєнців із гнізда і два дні підряд я фоткав наших пациків до і після їхніх залікових презентацій. Про то як захищаються дипломи я вже писав минулого року - нічого не змінилося. В Японії взагалі зміни люблять не дуже, що мені дуже підходить, бо і я не люблю нічого змінювати, плюс - просто ненавижу сюрпризи. Оскільки цікавого мало, то в цьому пості представляю старих і нових членів нашої лабораторії короткі характеристики, для когось прощальні, вобщем то шо мені саме зараз спадає на думку.

*** Чак Фулхем, наш шкільний вчитель англійської літератури цитує Ніксона (у мене так збереглося в памяті). Насправді вислів належить американському коміку Марксу Граучо і напевно Чак цитував саме його...

Переглянути фотки випускників і прочитати про них

На презентації я хожу лише для того щоб подивится на атмосферу, і пофоткати наших студентів.

Всі студенти що захищаються в ці дні зобовязані відвідувати презентації інших. Тому що проводять переклички. Вони приходять і приблизно так вони слухають своїх колег. Професура робить так само, лише вони так не скупчуються і сплять по-одиночку, фоткати незручно.

Спочатку статистична інформація для тих хто цікавиться устроєм університетського життя, і аналогія з нашим університетом (по памяті не першої свіжості). Оскільки слухати студентські доповіді не дуже цікаво, мова і наука не рідна то я займаюся всякою фігньою. На цей раз порахував скільки всього сенсеїв на нашому відділенні (кілька кафедр) і відповідно скільки у кожного сенсея студентів. Отримав майже круглі цифри. Сенсеїв 16, магістрів 16, бакалаврів 48. Тобто на кожного сенсея припадає в середньому 4 студента: 1 магістр і 3 бакалавра. В порівнянні з нашим фізфаком УжНУ виходить в два рази більше, наскільки памятаю, в часи коли я закінчував у викладачів був в середньому 1 бакалавр і 1 магістр. Ще цікаво, тут в магістратуру іде всього четверть студентів. Переважна більшість хоче почати працювати якнайшвидше. У нас на курсі на фізфаці після бакалавра всі пішли далі або на магістра або на спеціаліста. Значить в Україні важливо мати вищішу освіту, бакалавра не достатньо. Такшо можемо порадуватися українська нація в середньому має бути розумніша за японську :-).

Тепер про наших випускників. Я розумію що це все може здатися нудним для тих хто це читає, тому мушу пояснити для чого я це пишу. Недавно в скайп розмові ми з Мішиком Гошовським почали згадувати наших сокласників. Половину згадали дуже швидко, а для іншої половини знадобилася десь година. І це люди з якими ми провчилися 10 років і бачилися по пять днів на тиждень. Тому я на днях подумав що важливо пофоткати хлопців з якими я зараз навчаюся і працюю, і записати їхні імена, бо дуже скоро я забуду не тільки це все і навіть можливо їхні обличча.

Ватару Ясукочі - відомий пересонаж - його вже кілька разів я згадував і показував в своєму щоденнику і все тому що він у нас найбільш активний магістр, їздив на кілька конференцій - і в Кіото і в Корею такшо часто трапляєся зі мною на фотках. Знайшов собі хлопець роботу - і з квітня місяця - і в наступні 30-40 років буде працювати в компанії що виробляє "друтя". На запитання що ти там будеш робити він мені відповідав "I will make wire", я сподіваюся що не в буквальному сенсі слова, не даром вчився в університеті аж 6 років. Але як каже Такума, у Ватару була вимога до майбутнього місця роботи - щоб воно було поблизу дома, короче амбіції відстутні. Ну він отримав те що хотів. Розповідати про нього нічого, звичайний хлопець. Дім, лабораторія і більше нічого. Сподіваюся його життя стане цікавішим після того як він почне працювати.

Такуя Мацунага - божий одуванчик, отшельник лабораторії, Оленкин кращий друг і співробітник. Колись у 2010 році вони сиділи поруч і часто ділилися всякими ніштячками, конфетками, шоколадками. На першому курсі Такуя і Ватару були "нерозлий вода" друзі. Всюди ходили разом, мало за руку не трималися. Десь через рік між ними відбулася сварка, Ватару здалося що Такуя не виконує якихось обовязків по лабораторії. Відтоді вони перестали спілкуватися, навіть розмовляти і так останні два роки, точно як коханці коли розходяться то назавжди. Такуя - простий, японський, домашній хлопець. Він тоже покидає лабораторію, довго не міг знайти роботу, але на щастя все таки знайшов в великій компанії Japan Agriculture. І у нього (по інформації того ж Такуми) була вимога до майбутньої роботи. Дуже дивна така, не японська вимога: щоб можна було йти додому після пяти годин. Амбіцій також ноль. Ну не бачать себе хлопці на керівних посадах, знають що не всім дано рулити - комусь треба і копати. Не то шо Такума, який хоче влаштуватися в топові японські компанії, більше того ставить собі задачу отримати 5-6 "ворк офферів" щоб потім серед них вибирати. Побачимо що з цього вийде.

Джунічі Ішікава - мій підлеглий, даже можна сказати мій дітвачок, старший після Марічки. Іноді складається враження що його взяли в університет одразу після садочка, такий він сарака неваловшний. Дуже інфантильний, можливо це повязано з якоюсь вяло текучою хворобою, хто памятає у нього є цілий букет симптомів. Але до лікаря йти відмовляється, хвала Богу ще живий і здоровий. Він захистив бакалавра і продовжує магістром, такшо він нікуди не їде і ще напевно зявиться на сторінках мого щоденника.

Тао Ванг - наш топовий студент четвертокурсник. Не п"є, не курить, дівчатами не цікавиться, хлопцями тоже. Навчання і підробіток в ресторані забирають весь його час. Нічого не зробиш - така доля іноземних студентів в Японії (Тао із Китая), які приїхали самотужки і мусять платити за навчання. На розваги ні часу ні грошей нема. Зато успішний в університеті. Тао молодець, з почуттям гумору але дуже скромний. Хоча він ще себе проявить.

Ну і останній цьогорічний випускник Дайкі Шімізу, на жаль не встиг зробити тюремну фотку - зато встиг з ним зфоткатися одразу після його виступу. Мені здається що по ньому одразу видно - що це добрячок добрячком, такий собі ведмедик, який мені дуже і по тєлосложенію і поведінці і нравам нагадує нашого доброго друга Мікія. Хто знає Мікія той зрозуміє про що я.

На цьому - одкланююся, дорогі мої читачі.

"Хліб" університетського викладача Kitakyushu, Japan vs. Uzhgorod, Ukraine

На фото: зверху фізичний факультет УжНУ (взято з вікіпедії), внизу Faculty of Environmental Engineering, University of Kitakyushu

Просто одна паралель в рамках дослідження того наскільки ми різні.
More...
Перед Новим Роком, наш сенсей мусів терміново поїхати додому в Корею, але в нього ще була запланована одна лекція для групи корейських студентів, що приїхали до Японії в рамках якогось культурного тридневного візиту. В звязку зі своєю відсутністю сенсей попросив мене і ще одного колегу провести цю лекцію напополам десь по пів-пари.

Нічого особливого, оскільки студенти були різноманітних спеціальностей із 1-3 курсів то їм просто треба було розказати і показати чим ми займаємося (попроще). Я всеж-таки трішки хвилювався бо це перша така моя презентація-лекція в Японії для 60 чоловік. Але суть не в цьому - студіки приїхали, багато з них уміли по-англіцьки, послухали чесно, не задали жодного запитання, похлопали в ладоши, та й усьо, я побіг на пянку де ми провожали старий рік.

Короче я так би і забув про цю лекцію якби не одна деталь. Понятно що лекція не благодійна і з лектором мали розрахуватися - справедливо. Мені до того діла нема по я не прєпод, я лише на заміні. А вот і нєт. Приходить вчора сенсей і чесно ділить нам оплату за лекцію на двох. Я, сильно здивувався, як міг віднєкувався але він настояв і в результаті я дістав свою половину - десь 80 у.є. якщо виражати в американських грошових одиницях.

І на цьому фоні згадалася мені подібна історія з мого ужгородського минулого...

Коли вже я закінчив ужгородську аспірантуру (без дисертації звичайно) і відправився "на вольні хліба", одного разу зателефонував мені один викладач фізфаку, не будемо називати імен (тоді контакти були з багатьма) і попросив зайти до нього на одну делікатну, нетелефонну розмову. Думав я гадав що це може бути за розмова і намріяв собі шо запропонує він мені якусь роботу на повну ставку інженером в УжНУ. Оце так мрії у мене були! Зайшов. Не тут то було. Коротко - відбулася не розмова а просьба, суть якої зводився до наступного: "є тут у мене один студент з Іршави (райцентр на Закарпатті), у нього скоро має бути захист дипломної роботи бакалавра, але він такий не серйозний і слабенький (в науковому розумінні слова), короче треба йому помогти написати дипломну роботу, НЕ БЕЗПЛАТНО, звичайно - не переживай, гроші у нього є, я розумію ти зайнятий, ти це не можеш зробити, але давай так, я напишу але всі контакти і РОЗРАХУНОК будуть через тебе ніби ти напишеш, бо якось то так несолідно напряму. Не переживай гроші в нього є бо в нього батьки капустою торгують (чи ще якась така пурга). І головне - не менше чим 50 доларів".

Я був у шокови і трансови, злий як чорт, але звичайно не показав цього, бо сенсеїв треба поважати і робити все що вони просять. Я погодився. Зустрівся з студіком пояснив йому шо до чого, кажу керівник переживає за тебе як ти дипломку напишеш, він каже "Ромка лим поможи мені якось". Я кажу не проблема, цена вопроса 100 баксів, утром дєньгі вєчером стулья. Він погодився. Все пройшло як по маслу - всі контакти через мене, диплом був написаний гроші получені, 50 баксів прєподу і 50 баксів мені на ліки від депресії.  Така вот паралель і такі от спогади.

Судіть самі кого хочете.
А війну, Японія, мєжду прочим, програла, а ми - виграли.

"Bus hike" to Yamaguchi

(про життя іноземних студентів що навчаються в японському університеті)

Зганяли сьогодні з Марькою в коротку поїздочку у сусідню префектуру Ямагучі. Це вже третя поїздка в цю префектуру, в першу ми їздили ще з Оленкою (тоді побували в пещері) друга була в попередньому пості коли ми з Такумою і Роллі їздили до нашого слабошкуватого Джунічі в Шімоносекі. Сьогодні ми були в столиці префектури в місті з такою ж самою назвою.
Читати далі...

Відмінна риса цієї поїздки в тому що вона нам обійшлася дуже дешево (заплатити прийшлося тільки за їжу), тому що організовували її команда волонтерів з нашого міста що дбає про іноземних студентів, організовуючи культурні події, оплачуючи такі поїздки, дарує велосипеди, холодильники, мікроволнові печі, допомагає студентам з переїздами і таке інше. Це кучка людей, бабусь та дідусів, які (мабуть в звязку з наявністю великої кількості вільного часу і відсутністю власних проблем) дуже багато часу проводять з міжнародними студентами намагаючись створити їм ефект сімейного кола. Мабуть у них це добре виходить бо китайські студенти їх дуже люблять. Ми ж зважаючи на існуючий мовний барєр і зайнятість в лабораторії тільки час від часу приймаємо участь в міроприємствах які організовують ці добрі люди. 


В цьому році поїхали в звязку з тим що я випадково побачив обяву про то шо вона планується і вчасно записав і себе і Марьку. Спочатку сходили на прогулянку лісом по культурній стежині, де з одного боку текла гірська річка по камяному руслу а з другого - запущений ліс, потім поїхали на обід де Марька ізїла тільки місо-суп, потім у буддистський храм де вона захавала морожко, а потім у історично важливий і старий ресторан що був побудований в 1877 році і в якому відбулося багато зустрічей великих політиків. Ми у ньому просто потусувалися побігали і пофоткалися. Тепер це музей-ресторан, тобто такий музей який можна знімати для весілль або всяких інших бухаловок.

 Було дуже душевно: Марьку (і мене бо я з нею) всі обхажували, питали чи все окей, коли вона хотіла в туалет - чекали цілим автобусом. Десь 20 чоловік її фоткали з усіх боків а вона нікому не хотіла позувати. Боявся я лише того що їй стане погано в автобусі який нас возив і вона наблює на когось або ще гірше на мене, але вона видеражала і лише разок були рвотні позиви які закінчилися тільки пустими звуками. Зато одному студенту реально було погано і із-за нього робили незаплановану зупинку. Короче було класно але коротко бо вже в 5 годин ми прибули Кітакюшю. Зато ще є час прибратися дома перед сном, написати цей текст і загрузити фотки. 

Фоток багато але не дуже хороші, тому що було дуже сонячно, я полінувався і фоткав усьо в автоматичному режимі в результаті майже всі фотки пеерекспоновані. Прогнав їх через фільтр в лайтрумі і загрузив як є. Для мами, якій буде цікаво як її дітвак провів день. Ще виберу 10 найкращих для фейсбука такшо можна і там глянути. На сьому дозвольте відкланятися. Фотки тут.

Yamaguchi-bus-hike

Оскільки сьогодні ми провели день в компанії студентів то і сьогоднішнє японське слово буде "студент".

学生

がくせい ga-ku-se-i

два канджі: навчання, наука і життя

Tennis!

 

Сьогодні здійснилася одна з моїх японських мрій яка була практично з самого приїзду сюди і ми - четверо простих студентів пограли в "лаун-теніс" на університетському корті. Чайники чайниками - я у шльопках і як виявилося пізніше по твердженню Такуми у "gay style hat" зато в майці з значком супермена, Юсуке вообще в штанях з під костюма, Такума вроді одітий відповідно але ракетку держав у руках перший раз в жизні. Один Такуя в дитинстві освоївший теніс в школі виглядав як підготовлений до цього заняття. Було жарко, але весело. Пограли як не дивно нормально - ніхто не нудьгував, хоча вміння трішки не вистачає. Нічого вирішили продовжити кожен тиждень по суботам такшо толієщобудєт!