суботу, 28 серпня 2010 р.

Велопоїздка з плавним переходом в гірський похід.

Сьогодні зранку я вже писав що ми збираємося на довшу велопоїздку щоб подивитися на Кавачі резевуар, до якого треба було їхати 13 км. Але все вийшло не так як запланувалося.

Розпочалося все як і було заплановано, виїхали з дому десь в 10 годин, по дорозі зробили кілька фоток які можна переглянути в Лениному фотоальбомі. Заїхали в конвіні купили пити (воду, чай, какао) і їсти (арахіс в шоколаді та о-бенто, себто ланч в коробочці). До реально лісної дороги їхали нормально - по графіку але коли заїхали в село Лена почала нити, шо важко, не доїде і теде і тепе. Ну не може то не може. Прийшлося зупинитися. У мене був запасний варіант і я запропонував пройтися пішком на гору яка "десь тут близько по карті бачив". Почалося все з "молитви" в шінтоїстському храмі, де ми попили водички, пожертвували 100 єн і за то вийняли собі з коробочки спеціальні бумажки де нам боги нагадали майбутнє. Прочитати не прочитали але зфотькали для того шоб Такума (мій вірний японський Санчо Панса) переклав пізніше. Повісили передбачення майбутнього на спец вірьовочки - шоб збулися.
Потім вирішили раз ми вже тут і ще лише тільки 11 годин то йдемо на гору. Лена вже трішки відпочила і настрій у неї покращився - в такі моменти вона готова летіти в космос, короче треба було тільки трішки почекати, бо якщо йти на поводу сіюхвилинних обурень і жалоб, то ми би вже валили додому. Треба короче хитро так викручуватися і головне говорити говорити багато з дружиною.
Підніматися було важко і легко одночасно. Важко тому шо відвикли ходити на ногах, а легко тому що японці понаставили кучу всяких приємних приколів, як наприклад палки бамбукові шоб на них спиратися і легше йти. Потім через кожні 300-400 метрів лавочки, які мощно називалися (rescue bench) і на яких можна було відпочивати. По дорозі нас обігнало кілька старичків по 70-80 років і даже дядя з маленькою собачкою (усе на фотках) і ми рішили вже йдемо так йдемо, вон старички навіть не зупиняються на лавочках. З усіма говорили по японськи, прості слова але дуже приємно, всі переважно старші люди бажали удачного покорєнія вершини.
Десь за 300 метрів до кінця зустріли парочку - старичок з фотиком на якому був величезний обєктив покрашений у хакі. Я одразу почав з ним говорити і відбувся досить типовий японський діалог (усе з японської перекладено на рідну мову, англійська залишена як є):
- Я: Добрий день!
- Японський дядя: Добрий день!
Я: Який класний фотоапарат, великий... Важкий напевно?
ЯД: Фотографую пташок.
Я: Круто!!!
ЯД: Are you from America?
Я: No. We are from Ukraine?
ЯД: From where?
Я: УК-РА-Ї-НА!
ЯД: А, Росія?!
Я: Ні ні Україна, це не Росія!!!
ЯД: Сайонара...
Достатньо типово короче для деяких японців, вони чомусь обожнююти американців і не люблять росіян. Потім пізніше ми з ним знову зустрілися він мабуть поняв шо Україна не Росія і спитав чи багато в Україні пташок. Я сказав шо мало а Лена шо багато. Він сказав шо дуже хоче поїхати в Україну фоткати пташок. Лена сказала хай їде піднімає укр. економіку. ха-ха.
Короче потихеньку потихеньку тай викарабкалися ми на вершину, там виявилося що ця "горка" майже вища за Саракуру-яму про яку я писав у одному з попередніх постів. Там трошки поторчали подивилися ще раз на Кітакюшю, яке я називаю рідним містом а Танюха мене тепер дразнить тіпа "коли приїдете з рідного міста в Ужгород". Трошки пофоткалися і вирішили спуститися вниз метрів на 400 даби отобєдать. Після такої прогулянки (3.5 км по довжині 617 м у висоту) апетит то що треба, я вам скажу.
Скотилися вниз, після такої вилазки ножки доста потрясувалися але ми були дуже задоволені собою, шо ми все таки вилізли на вершику і таким чином ще один день не пройшов впусту.
Внизу під мостиком на сухому містечку біля потічка побачили живого зайчика який просто сидів і облизувався. Судячи з його мордочки (трішки розбита, на фото видно) він впав з мостика (йобнувся) і не знає як викарабкатися. Думали йому допомогти а потім згадали притчу про равлика яку розповідає Воха Гуцул постоянно - "ож може той заяць пів життя потратив на то шоб попасти на маленький сухий острівок гірського потічка" і тому вирішили його не трогати. Зфоткали і доста з нього.
Додому проїхалися швидко с ветерком. По дорозі ще зфоткали гору на якій побували вже в реальному масштабі.
Короче страшно і страшно собою задоволені шо ми так круто сьогодні сходили погуляти поки Марька в садочку пила кров з вихователів :-)
Привіт всім.

Велопоїздка.

Сьогодні зібралися по такому маршруту...
Маленька в садочку і ми спробуємо поїхати трошки дальше на велосипедах ніж звичайно...
Постараюся зробити фотки.
Чао.

пʼятницю, 27 серпня 2010 р.

Життя в Японії...

Сьогодні думав трішки, і осознав - жити стало легше. 
Нарешті все устаканилося після майже півтора року і десь три місяці підряд все іде своїм чередом, навчання навчанням, Марічка в садочку, Лена на роботі, на курсах. Весь вільний час супер фізично активний, дома сидимо лише в ті дні коли прихожу в 8 вечора. Інакше  вихідні з ранку до вечора на ногах і на колесах велосипеда, або як наприклад сьогодні - робота закінчується в 16:45 - я миттю лечу в садочок забрати малу, забираю в 17:00, через 15 хвилин ми вже дома і через ще 10 ми вже їдемо на море на велосипедну прогулянку - куди завгодно лише рухатися, не сидіти на місці. До моря 7.5 км - ми проїжджаємо цю відстань за 28 хвилин тобто швидкість виходить 16 км за год - не так вже й мало якщо врахувати що на рулю сидить 12 кілограмовий карапуз. Японці звалюють з пляжу в 17 годин бо роботу закінчує рятувальна служба... Ми прибуваємо в 18. Незрозуміло чому люди розходяться адже в цей час - найкраще, сонце не пече, вітерець дує, народу мало, купатися вони і так не купаються виникає запитання на хера їм рятувальна служба. Але нація звикла жити по графіку від них цього не забереш. От так і сидимо самі на величезному пляжі до темноти а потім знову на велосипеди і додому іншою дорогою щоб заглянути в улюблений суші бар, зїсти три суші, випити по пивку і чашці зеленого чаю. Ніхто нікуди не спішить, дитина веде себе суперово - займається своїми справами, ми триндимо про все на світі, законна дружина виявляється мощним співрозмовником...
Осознаю одно - в такі моменти роботи і навчання в голові не існує - вони десь далеко - можна сказати шо в жопі. Як не вистачало цього відчуття дома в Ужгороді, постійно думав шось не доробив шось забув, постійно звонили - є...али мозги кожен зі своїми проблемами. Тут ніхто не звонить ніхто не тривожить, залишився чистий сум за деякими місцями, за тими людьми яких любиш, з якими колись дружив, бухав, гуляв - вся інша херня відійшла на задній план. Дуже би хотілося шоб всі могли таке пережити - змінити життя кардинально, втратити все, почати все з нуля, осознати о..єнну дрібязковість матеріальних речей. Хочаби на деякий час...


пʼятницю, 20 серпня 2010 р.

Sarakura-Yama (皿倉山)

Спека на нашому острові Кюшю така як звичайно - кожного літа. Температура повітря 35 вологість максимально можлива. На дворі як в сауні, мені подобається але переважній більшості жильців міста не дуже - тому всі сидать вдома під кондиціонерами. Але є один спосіб природнього охолодження це сходити на гору що знаходиться прямо тут в нашому місті. Висота 620 метрів над рівнем моря - не так багато для гірського туризму але достатньо для природнього охолодження. Тому минулого тижня в неділю ми вирішили собі влаштувати вилазку і подивитися шо там і як.
До Yahata-station (八幡駅) вирішили добратися на велосипедах - фізкультура+економія грошей. Іхали десь 30 хвилин, 7-8 кілометрів. Уже біля станції можна споглядати гору як на цій фотографії.
Від станції до підніжжя їздить безкоштовний шаттл-баз, маленький і дуже тісний якщо багато народу, але з дуже привітним водієм який замісь arigatou-gozaimasu іноземцям каже "санк-ю". На шо Марічка йому відповідала по японськи і ще й кланялася як прийнято (в садочку навчили). Від підніжжя до вершини можна йти пішком, іхати на автомобілі - або більш стандартно підніматися на фунікулері. Модно так як на наступній фото

Потім за окрему символічну плату піднімаємося ще вище на маленькому слоуп-карі який здається в любу секунду може скотитися з гори, але вже можна любуватися краєвидом. Люди торчать, фоткають і дивляться. Марічка покишо не дуже врубаєся і їй як мені набагато цікавіші люди, ну а я звичайно фоткаю її оскільки - шо може бути цікавіше за свого ненаглядного, веселого дітвачка (яп. kodomo 子供, не плутати з комодо). 
 
По дорозі познайомили з сербом і боснійцем які приїхали сюди на якесь стажування (на 4 місяці), і яким було дуже цікаво шо ми тут робимо, а ще більше де можна знайти легкодоступних японських дівчат які сходять з розуму за європейськими аполлонами. Лена звичайно підлила масла у вогонь розповівши кілька напів-легендарних історій про японських похотливих чувіх.
Фоткаємося з ними на памнять і заодно домовляємося зустрітися попити пивка десь на вихідних, адже їхній тренінго-відпуск тільки розпочався.

Прийшли спеціально щоб побачити спочатку денний вид з плавним переходом в нічний, який по написам навколо є одним з 10 кращих нічних японських видів. Бачили живого кролика (японці їх не їдять бо вважають декоративною твариною). Вечером дув сильний вітер, Марічку даже один раз здуло. Сподобалося сильно, такшо якщо хтось тут буде то сюди також сходимо - для галочки. 

пʼятницю, 13 серпня 2010 р.

Moji-ko

Є у нашому провінційному і маленькому містечку місце що гордо іменується "Ретро-таун". В неділю вирішили піти туди і подивитися шо там і як. Паралельно в центрі міста проходив якийсь вже сотий фестиваль - тому людей на Моджі-ко практично не було (а може їх там завжди мало). Розказувати нічого, але є пару фотокарточок.


Коротко: приїхали - погуляли - поїли морожко - погуляли - посиділи на лавочках - походили по сувенірним і іншим маленьким магазинам - поїли печиво - посиділи на лавочках - погуляли - Марічка заснула - поїхали додому. Дуже сподобалося бо було не сильно жарко, місця багато і все якось дуже спокійно умиротворьонно. Ну і набережна звичайно морська дуже сильно гарна. Майже як ужгородська - Незалежності...

Моджіко-стейшн. Весь фотоальбом тут

Якщо коли небуть, хто-небуть приїде в гості - підемо туди попити пива спостерігаючи нічні вогні Шікоку...

вівторок, 10 серпня 2010 р.

Робоче місце японського студента

Вчора під час короткого експерименту на третьому поверсі мені прийшлося використовувати стіл нашого студента що здобуває кваліфікацію магістра - зараз він на 5 курсі – звати Ватару (航-わたる-wa-ta-ru) (фото на веб сайті). Не знаю чому але мене побачене вразило – це дуже сильно йде в розріз з моїм розумінням людини, студентна якому вже 22 роки. Купка героїв манги "One Piece" виглядає зовсім невинно, невимушено, не покликана звертати на себе увагe, – але ...
Це настільки мило і настільки по дитячому що у мене виникли суперечливі відчуття з приводу такого типового японського студента і я задумався чи я хочу щоб моя дитина була в такому віці - така невинна...
А ось і саме фото – судіть самі...

До речі манга із категорії "Shōnen manga" тобто для чоловічої аудиторіїї шкільного віку від 10-18 років. Досить широкий діапазон правда?

пʼятницю, 6 серпня 2010 р.

Повернення кота на імя Чарлі...

Сьогодні здійснилася мрія Оленки про то щоб домовитися з сусідами про тимчасову аренду кота який приходив до нас кілька тижнів тому. Після роботи вона зустріла хлопчика який являється його власником. Відбувся діалог:
- Привіт куди йдеш?
- На футбол.
- А кіт дома самий?
- Так
- То шо може даш нам його а потім коли прийдеш з футбола то зайдеш і забереш...?
- Ок.
Малий вернувся додому видав кота і повалив на футбол.

Коли ми з Марічкою прийшли з садочка кіт уже хазайнував у нас дома а Оленка не приховувала щасливої посмішки.

Так він полюбив наших рибок і багато часу ошивався біля акваріума і намагався їх дістати через скло. Марічка в свою чергу весь час намагається дістати його і поносити за горло.
Так він облюбував Марічкино сідалко і постійно норовить у ньому поспати погратися або просто провести час спостерігаючи за навколишніми.
Пристає до Марічкиних іграшок які їй в принципі навіть не були потрібні до його появи.


Розсижуєсть на моєму стільці - у нас їх тільки три - і ось він зайняв моє місце.


Їсть з руки...
Старанно відкусуючи медове печиво.
І проводить багато часу в пустому кульку від памперсів...

Зараз у нас 0 годин і 11 хвилин і я не розумію коли сусіди повернуться додому.
Коли вже хлопчик повернется з футбола і що це за секція така в якій можна проводити час з 17 до 00...
Короче завели ще одну домашню тварину.

четвер, 5 серпня 2010 р.

Відвідування поліцейського відділку

Вчора у мене вкрали велосипед з парковки біля університету. Варто відмітити що він був не закритий ланцюжком - так вже сталося, що по звичці я практично ніколи не закривав його біля уневерситету, бо думав що навряд чи хтось наважиться забрати велосипед серед білого дня. Ну і ось через рік користування його вкрали...
Оскільки велосипед був мені подарований рік тому організацією що допомагає міжнародним студентам то я не дуже розстроївся з матеріального боку. Але те що мені прийдеться йти додому пішком звичайно дуже ростроїло. Позвонив Лені - і домовилися що вони з Марічкою вийдуть мені на зустріч.Зустрілися і Лена зразу скомандувала йдемо в суші бар випємо пива щоб сильно не переживати. Пиво подіяло і ми сиділи і глюкували на тему хто тут в Японії міг би його взяти. Схилилися до версії що це не японець а такий же як і я приїжжий студент (імовірно з Китаю). Менше з тим...
Сьогодні вирішили все таки заявити в поліцію про кражу велосипеда. Для цього я дочекався студента якого звати Такума і який зараз виконує функцію мого друга, перекладача, помічника - це просто новий студент в нашій лабораторії який виявився нетиповим японцем який крім знання англійскої мови ще й володії відмінним почуттям гумору і готовністю завжди вникнути і допомогти мені з будь якими проблемами. Ще в нього є автомобіль Mitsubishi Toppo що звичайно надає йому додаткових переваг над іншими.
Поїхали в поліцію. Поліцейський участок - найближчий до нашого дому виявився кімнаткою десь 40 квадратних метрів і в ньому на момент нашого прибуття знаходилося десь 8 поліцаїв. Увага якою нас "обдали" як на мене виявилася типово японською. Одразу нам запропонували стільці і одразу нами почали займатися троє поліцейських. Один заповняв необхідну форму де вказувалося що за велосипед, його реєстраційні номери, колір, помітки на ньому, марка, чи був закритий чи ні і теде і тепе. Інший малював "від руки" карту місця звідки вкрали велосипед з вказівкою навіть в який бік він був повернутий. За цими двома наглядав старший поліцейский - малослівний але час від часу задавав їм якісь запитання і робив певні зауваження. Закінчилося все тим що я мав самостійно написати своє імя, і адресу, університет, місце роботи, номер телефону і підписати чотири заповнені бумажки в двох екземплярах. Саме цікаве це підпис. Я вже розказував що у Японії підписи в такому розумінні як у нас не використовуються - у кожного є своя особиста печатка яка і ставиться в місці підпису. Я свою печатку звичайно з собою не захватив, але у тут все передбачено... Для такого випадку є інший варіант а саме мені запропонували покласти всюди в місці де мала бути печатка - вібдиток вказівного пальця лівої руки. Дали коробочку з чорним мастилом і я у чотирьох місцях гарно макаючи в чорну краску "пропечатав" свою заяву своїм фінгерпрінтом. 
Вся процедура зайняла не більше 20 хвилин, після чого нам як прийнято в Японії дякували сто разів і ми покинули відділок. Обіцяли подзвонити як щось буде відомо. 
Чи знайдуть велосипед чи ні - не так важливо але задоволення від відвідин участка я отримав неопісуєме. Правда Такума обурювався що все було дуже сухо - ми ж як не як клієнти і вони могли би більше проявляти свою радість нам називаючи як у магазинах "o-kya-ku-san-sa-ma" що приблизно можна перекласти як "дорогий пане гість".
Якщо велосипед знайдуть - обовязково повідомлю :-)