Kanji meijin

Так сталося що я в своїх дописах дуже часто про щось хвалюся, частіше всього про котрогось їз своїх дітваків. А ще частіше звичайно про Марію, бо як народився номер два то блога вже як такого не було. Ну от і сьогодні виришів знову похвалитися, бо Марія прийшла зі школи і показала класну газету де написані імена дітей, які написали підсумковий тест з японської мови на максимальну кількість (100) балів. На цей раз наша Марія потрапила в цей список, про що я шуткував, що звичайно в газету треба би записати і моє імя тому що протягом тижня а може навіть і двох я постійно придумовував якісь ігри з канджами лиш би вона їх добре знала і написала на хорошу оцінку. Як виявилося не даремно і Марія тепер (до наступного великого тесту) може сміливо називатися Канджі-мейджін, що українською буде майстер ієрогліфів. Фото на память.

Заодно згадав що рівно 9 років тому вже покинув Україну, а завтра буде рівно 9 років як живемо в Японії. З кожним роком все краще, однак що буде через рік - невідомо. Вже мабуть до 10 річниці дотягнемо...

Знову про японську ввічливість.

Продовження про японську ввічливість.

В цьому блозі допис про ввічливість найбільш популярний - але не тому що він дуже цікавий а тому, що там слова ключі правильно спрацьовують коли хтось шукає через google.com. Виявляється українськомовний користувач інтернету цікавиться тим, що ж це таке японська ввічливість.

Ну так от. Наша Марія в цьому році вже ходить в другий клас японської початкової школи. В першому класі - діти один одного і вчитель дітей, називали по імені, наприклад Марія-чан, Таро-кун, і так далі. Але от в другому класі все змінилося. Тепер всі діти один до одного і звичайно сенсей до дітей, звертаються за прізвищем з приставкою -сан (себто "пан" або "пані"). Так Марія в другому класі стала Серянчин-сан, а друзі відповідно Матсумото-сан, Кікуе-сан, Норідомі-сан і так далі. Тепер, коли Марька щось розповідає про школу і згадує якесь імя, я завжди запитую - це дівчинка, це хлопчик? Тепер вже неможливо визначити про яку стать іде мова. От так мабуть починається (продовжується) виховання ввічливості в Японії. Один з елементів, звичайно.

Правда, мушу признатися що Марію в школі лише на офіційних міроприємствах називають по прізвищу. Сенсей і друзі кажуть Марія-сан, тому що прізвище і вимовляти важко, і запамятати. Так само як і мене - по прізвищу майже ніколи не називають а тільки по імені.

Ну і висновок. Якщо звертатися до людей з приставкою "пан" або "сан" то, що б ти вже не сказав - звучати буде набагато ввічливіше. Рекомендую. Щоправда в Україні на таке можуть і ображатися, але висновку це не змінює.

Велосипедний сон, повторюємо пройдене.

З малою дитиною планувати важко. І як правило все, що трапляється в житті в цей час повязано з дітваком. Місяць тому почав повзати. Два тижні тому - сидіти. Тиждень тому - на велосипеді. Сьогодні вперше проїхали кілометрів 15 і ось тепер вже маємо перший сон на велосипеді. Так спала колись наша Марія а тепер вона вже їздить самостійно. Все повторюється. Час біжить а ми ще все в Японії. 

Jordi

Здоровенькі були шановні українці.

Від попереднього допису пройшло більше року і виявляється цього часу недостатньо щоб зникнути в світовій павутині - блог потихеньку дивляться і читають. Дуже хочеться обновляти, дописувати новинки, але коли вже щось перестав робити то і повертатися важко. Почну з особитстих новин, які трапилися з нами в Японії за час відсутності в цьому блозі.

В квітні-травні минулого року Оленка нагадала мені про нашу давню домовленість завести ще одного дітвака. Ми дуже любимо усілякі гороскопічні моменти в наших характерах. Звичайно гороскопи на день або тиждень не читаємо і в таку дурню не віримо, але в особливості людських характерів дуже і дуже. Оленка у нас Водолій-Миша, я - Терези-Мавпа. Оскільки діти наші напополам то і зодікальні знаки ми вибирали їм відповідно. Марія з самого початку планувалася як Терези-Миша. В час коли вона народжувалася то в Оленки була затримка пологів більш ніж на два тижні - тому Марія мало не стала Скорпіоном, але пощастило. Ну і ось минулого року настав той час коли раз у 12 років зявилася можливість завести четверту комбінацію - Водолій-Мавпа.

Так у нас зявився новий дітвак, зачали коли треба і народився в самий раз в лютому 2016 року - чистий водолій і звичайно мавпа.

Після зачаття ми пройшли чудовий період вагітності, спостереження і пологів в японській клініці - про це потрібна і мабуть буде окрема історія.

Імя ми вибрали практично одразу (після того як побачили пуцьку на УЗД) і називали його ще в утробі Джорді, що є перекривлений (іспанський) варіант від українського Георгій. Так його і знають наші батьки, але після народження - я не дуже добре продумав як правильно все оформити і коли реєстрував малого то першоджерелом імені стало написання японською. Я (дурний) вирішив що в Японії йому треба бути Джорджем, тому що це їмя японцям зрозуміле, в кінці кінців всі знають мавпу на імя Джордж. І після того як я малого зареєстрував і в Японії ми десь через три місяці його реєстрували в українському посольстві - де мені сказали що як записав японською так буде і українською в паспорті. Так і вийшло, тиждень тому ми отримали паспорти і у нас тепер є офіційний Джордж, хоча ми його так і не називаємо - хіба що Маріїні японські подруги. Для бабусі він Георгійко, для іспанського сусіда Даніеля - Хорхе, для мами Джо-джо.

Коли Оленка дізналася про те що я намутив з іменем - то я звичайно дістав порцію докорів - що як з нас будуть сміятися, що ми як ті цигани що дітвака януковичом назвали. Ще каже якщо дитині прийдеться рости в Україні то він нас возненавидить за таке екзотичне імя бо з нього будуть сміятися. На що я відповідаю - що якщо написання в паспорті так важливе - то пізніше, вже коли розживемося то змінимо. Але мабуть вже не в Японії.

Ну все - секрет відкритий, можна глузувати з мене, хто хоче.

Jo-jo вже активно поселився в нашому інстаграмному фотоальбомі - тому окремих фото не буде.

#oil #massage after #evening #bath #baby #child #surprise #family #fukuoka #japan

A photo posted by Roman Selyanchyn (@romanselyanchyn) on Mar 18, 2016 at 3:14am PDT

Checked in #traditional #japanese #hotel #room without beds but with small #onsen instead of #bathroom #children quite #happy Mariya in #yukata after #bath #family #trip #Tokyo #Japan

A photo posted by Roman Selyanchyn (@romanselyanchyn) on May 15, 2016 at 1:33am PDT

#travel to #Tokyo again to get the fresh biometric #passport from #Ukraine embassy. #Fukuoka #airport #family #child #Japan #cocacola #tokyo2020

A photo posted by Roman Selyanchyn (@romanselyanchyn) on Jul 19, 2016 at 6:37pm PDT

Ундокай 2015.

Сьогодні в школі у Марьки відбувся день спорту, по японськи ундокай.
Про садочкові ундокаї вже було розказано раніше..

В школі все майже так само, лише вже стає більше схоже на справжні спортивні змагання. Ну і масштаб не той. В садочку було 100 дітей з яких половина ще й ходити не могли. В нашій початковій школі зараз 877 чоловік (класи з першого по шостий) і споглядати такий натовп дітей коли вони організовано бігають і вистроюються в шеренги вже цікавіше. Під катом буде кілька однотипних фото з деякими коментарями.


Ось так всі діти сиділи навколо спотривного майданчику - кожен приніс з свого класу свій стілець на якому мав висіти рюкзак з водою або чаєм і "полотенце для витирання поту"

Ті хто хоче більше дитячого і нудного знають, що тиснути треба сюди.
Дитяча маса з якої наша Марія вже виділяється все менше.


Наша конячка на цей раз прийшла останньою в своєму забізі. Оленка розстроїлася, а я ж зрадів тому факту, що дитина зовсім не розстроїлася. Ще пів-року тому після програшу в садочковому забізі вона ревіла на сльози – а тут в школі всього за два місяці її навчили не соромитися поразкам і не плакати.


Іншим номером програми у першокласників був спортивний танець.


Відомим фактом про Японію є те, тут на шкільних змаганнях не визначають переможців індивідуальних. Змагаються команди. Наших 877 дітей поділили на чотири команди і кожній присвоїли колір. Наша Марька була в зеленій команді.


Щастя після танцю.


А це пяткикласники змагаються в бізі по спинам своїх сокласникам. Треба було пройти десь 50 метрів по спинам. Діти перебігали ззаду на перед щоб утворити таку людську доріжку. Виглядало живо і цікаво. По живим дітям буквально.


Третьокласники танцюють традиційний японський танець. Він такий традиційний, що його танцюють всі і з любого приводу - на фестивалях, на таких ундокаях, здається по всій Японії. Оленка в цей момент казала, от чого в Україні такого немає, ставлять якісь бальні танці в школах або щось з супер важкою хореографією, чого у нас не прийнято щось таке народне, якогось гопачка чи гуцулочку.


Я не знаю відповідь на це запитання. Різниця мабуть в менталітетах східному і західному. Так точно як з цими командами. де переможцем виявляється четвертина з 877 дітей.


Програма після обіду, включала лише такі номери що не вимагають сильного напруження, більше схоже на ігри. Марія готується до свого номеру.


Номер комбінував в собі танець і кидання маленьких набитих чимось мішочків в корзинку.


Марька здається не влучила жодним але тим не менше її команда виграла і вона цілий день після цього згадує про цей номер як про власну перемогу.


Останній номер шестикласників - в якому вони складали з себе різні фігури - спочатку з малих по два чоловіка і до великих чотирьох-поверхових. Виглядало гарно, неочікувано від таких все ще малих дітей. Ну і видно що дітям це подобається.


Останній номер сьогоднішньої програми виконували всі діти разом. На фото я вже лише пофоткав малу в натовпі інших дітей.


Правила школи привязують шестикласників до першокласників, і сьогодні було видно як старші дбають про малих.


Марька з своєю наставницею Мікі-чан.


І ще раз.


На фото в шерензі. Вчитель поправляє дітей щоб не вибивалися з гарного строю. Біднятко - в кінці дня був уже дуже виснажений.


Десь десять хвилин стояли і слухали прощальні слова від всіх починаючи від директора школи і закінчуючи представинками з дітей. Виграла червона команда 37 очок, на другому - жовта 36 і третє і четверте місце поділили зелена і синя - 35 очок.

Фінальне фото з поля.


Ну і зрозуміло, що кожний дітвак мав занести свій стілець в клас. Крім того шестикласники допомогли вчителям скласти інші речі що використовувалися на змаганнях.

Шінкансен.

Вчора японські друзі поділилися чудесним відео про японський швидкий поїзд - шінкансен (新幹線, bullet train), яке розповідає про те як прибирають поїзди на кінцевих станціях. Виявилося що прибирання поїзда навіть пафосну назву "7 хвилинне диво". Зразу згадалося, що ми це диво не раз бачили на власні очі і звичайно дивувалися, як швидко все відбувається - так от в відео показано все в деталях і цифрах. Коротше - інший світ, подивіться. Спробую добавити українські субтитри для тих хто не читає англіцькою.

Японська народна казка 4. "Я"

Десь пів-року тому наша Марька навчилася читати самостійно. Ми спочатку почали їй купувати книжки - в book off-ах (японських букіністичних магазинах). Але книжок, які ми купували вистачало не на довго. Скільки можна перечитувати одну й ту ж книжку або гортати одну і ту ж саму дитячу енциклопедію? Також зрозуміло, що збирати бібліотеку в Японії сенсу немає адже за собою не повезеш більше 2-3 книжок тоді коли прийдеться пакувати валізи.

Кілька тижнів тому Оленка записалася в Фукуокську міську бібліотеку. Ми про це думали й раніше але руки не доходили. Все виявилося дуже просто і запис в бібліотеку зайняв кілька хвилин. Тоді ж ми дізналися - центральна бібліотека міста має філіали по всіх районах міста і записавшися в одному можна використовавати всі інші, книжки брати в будь-якому і здавати в будь-який філіал. Вибирати можна по 10 книжок і тримати одну книжку не більше 2-тижнів.

Зрозуміло - що японською мовою ми першокласники і читаємо те що читає Марічка. В центральній бібліотеці є міліон книг на інших мовах, але на жаль українська ще до фукуоки не дійшла. Коли ми попадаємо в центральну бібліотеку то просто сидимо і переглядаємо хто що любить, Оленка переважно періодику (свіжі нім. і англ. журнали), я книжки з картинками (напр. сучасне японське мистецтво), Марька - книжки для дітей.

Розказувати про те що бібліотеки в Японії дуже популярні мабуть не варто - це відомий факт. Завжди повно людей в читальних залах, старші читають газети, студенти вчаться, діти з мамами - дитячі книжки. Словом бібліотека - живе місце. В міських бібліотеках все що стосується книг - безкоштовно, чай за гроші. В центральній бібліотеці до речі є кафе і ресторан. Почитав, пообідав, почитав, повечеряв. Є також платні бібліотеки де абонемент коштує 400 дол на три місяці або 1200 на рік. Так, бібліотека в Японії може бути також вигідною справою.

Заговорився.

Сьогодні в нас на показ дитяча книжка "Я" (по японськи "ваташі"). Я побачив її кілька років тому і вона мені одразу тоді запала в душу. В суботу під час відвідування бібліотеки ми знову взяли її тепер вже для Марьки ну і для тих хто цікавиться - викладаю тут з посильним самостійним перекладом без словника. Я вважаю що книжка "Я" ідеальна. Наша Марія її читає кожен день по два рази від початку і до кінця. Це на мою думку і є головна перевага японських дитячих книжок перед тими українськими які у нас є дома. Дитина. Самостійно. Читає до кінця. І хоче перечитати кілька разів. На цей раз зробив педееф, скачуйте і завантажуйте в свої планшети, читайте - показуйте дітям, діліться враженнями.



Наступного разу розкажу про шкільні підручники для першокласників.

Чао.

Марька в школі.

Привіт всім. Давно не бачилися.

Хочеться змінити верхній допис - майдан закінчився, революція триває, війна триває. Все що відбувається в Україні - не байдуже: слідкуємо, аналізуємо, читаємо, слухаємо, весь час там, але висловлюватися на дану тематику не можу, скоріше за все і не маю права, тому що ми не в Україні, фізично нас, все що відбувається не зачіпає. Звичайно мені дуже хочеться попити крові закарпатській науці і освіті, і медицині, і таким чином зробити свій посильний внесок в просвітлення людей України, але поки що обєктивно виважені дописи не зформувалися. Може колись.

В Японії (на українському фоні) нічого важливого не відбулося. Дехто каже, що японці просто не говорять про погане - по телевізору не показують, в газетах не пишуть. Три дні тому вирішив подивитися новини "нашої області": відкрили нову школу (5 хв), якийсь дятько збив на машині якусь жону (3 хв), в якомусь селі відкрили магазинчик - і тепер старим людям є де купувати їжу, їхати далеко не треба (10 хвилинний сюжет з інтервію, історіями життів, сюжетами з побуту села, в останньому кадрі 90 літній прощання дідок відїжжає з пакетом покупок від магазина на своєму електричному возику). Це все що потрібно знати про Японію.

Центральна подія цього року - наша Марька закінчила садочок і вступила до початкової школи.

31 березня був останній день садочка, а три тижні до того була зворушлива випускна церемонія. Вручили традиційний диплом, видали подарунки: фотоальбом, книжку з картинками, яку дітвак зробив своїми руками, книжку з текстами дитячих пісень.

Вчора 9 квітня відбулася "святкова лінійка" а по-японськи "церемонія вступу" в школу. Школу в Японії практично не вибирають. Яку приписують (згідно адреси проживання) в таку дітвак і ходить. До нашої школи треба топати 15 хвилин.

Сьогодні починається нове життя - треба буде раніше прокидатися десь на годину і це буде важко для всіх. Все що стосується школи - мене вражає і цікавить. Спробую повернутися до цього блога з розповідями переважно про школу.

Ну і ще про книжки дитячі. А там побачимо.

Кілька фоток з дня вступу в школу - під катом.

Студентські життя в Японії

Умілєнія японськими студентами пост. Дві фотографії. На память. Просто доповнення попередніх паралелей про життя студентів в лабораторії. Хоча я звичайно можу й помилятися порівнюючи теперішніх японських студентів в нашій лабораторії з студентами того часу коли я вчився на фіз-фаці УжНУ більше десять років тому назад. Словом запрошую добавити портрет сьогоднішнього студента якщо хтось хоче або знає.

У нас в Японії як і в усій північній півкулі - наступила зима. Зранку в квартирі традиційно холодно близько 12 градусів тепла. На дворі десь 10 і це досить холодно. Поки відвів на велосипеді Марьку в садочок а потім добрався до університета на холоді (свіжому повітрі) прийшлоася провести десь 30-40 хвилин. Тим не менше на роботу запізнився лише хвилин на 20 - прийшов десь в 8:50. Зайшов в лабораторію а звідти на мене зразу запах свіжозвареної кави і тостів. Дивлюся наші пятикурснички на з того ні з сього (хоча звичайно у них мабуть була на те причина) прийшли рано вранці і влаштували собі романтичний сніданок. Я не втримався зафоткав і порадувався за них. Який же це кайф бути в своїй лабораторії як дома. Притащив кофеварку, тостерницю, сковородку, подушку, свою улюблену кружечку і ложечку, мед з маслом, включив кондиціонер для підтримання комфортної температури, одів штани і кофту майже піжамні і повільненько собі розпочав екперимент а потім сів з товаришом за чашкою кави і кусочком хліба з масло бесідуєш. Ніякого офіціозу, нічого такого що би тебе могло зупинити почувати себе комфортно.Короче порадувався я за них розіміючи як такі моменти скрашують нещасну рутину і можуть додають натхнення.

Друга історія про кожноденну подію яка відбувається тут же в лабораторії. Є у нас в лабораторії студент якого звати Дайкі - він на фотці в масці. Він любитель пограти - і час від часу відвідує японські гральні центри "пачінко". Іноді досить результативно - вигравши виставляє друзям в лабораторії, водить в ресторан. Так от він спочатку потихеньку раз на тиждень, потім два раз на тиждень а потім і кожен день привчив усіх грати в гру де програвший купує всім вигравшим морозиво. Все просто: стають в кружочок і грають в джан-кен-пон - варіант нашого камін-ножиці-папір. Той хто програв купує всім морозиво. Внизу картинка з сьогоднішньої гри на яку правда попали лише четверо з граючих.

Іноді гру модифікують таким чином щоб програвших було двоє - щоб сильно не напружувати програвшого матеріально. Співвідношення як правило один до трьох - тобто один програвший купує три морожка. В цій історії нічого особливого і цікавого немає - а зявляється воно тільки тоді коли я собі порівнюю цих дітей які грають в камін-ножиці-бумагу з своєю генерацією українських студентів. Хоть трісни не можу згадати щоб ми з сокурсниками в компанії від тьох до семи-восьми чоловік разом виходили з універа на морозиво або тістечко. Пивко, стограм, каву з сигареткою памятаю а вот морожка нєт.

Японська мова - status update.

Вчора отримав пропускний ваучер на свій наступний екзамен з японської мови. Першого грудня в неділю через два тижні буде тест, не пройшло і пів-року як я здавав JLPT4 тепер іду на рівень вище. Ох і не до вивчення мови зараз! В житті грядуть переміни, треба багато працювати, приділяти час жоні і дітвакові, Але мемрайз не дає засохнути і опустити руки. Скільки можу рекомендую всім, але чомусь ніхто з друзів і знайомих (за винятком парочки) не реєструється - не хоче вчити іноземні мови (а може правда просто ховаються за анонімними ніками).

Короче поки нема з ким змагатися по вивченню різноманітних мов серед близьких - змагаюся з анонімними чужаками. Сьогодні в мене маленька перемога я вийшов на перше місце в групі користувачів що вчать словник на JLPT3. Весь цей шлях зайняв майже п'ять місяців, але утримати перше місце буде важко, нога в ногу йдуть кілька лідерів турнірної таблиці. 2666 слів пройденого, до кінця курсу ще десь 20 процентів, по японським міркам це десь 1400 слів, адже вивчаючи японську слово треба вчити два рази - спочатку як читається, а потім написання ієрогліфами. Якщо додати до вже вивчених раніше то в моїй пам'яті вже має бути записано десь 2000 слів, але цього на жаль ще не вистачає для гарних граматично вивірених речень, якихось вичурних жартів навіть для серйозного спілкування по роботі. Звичайно для магазина, аеропорта, п'янки, садочка, випадкових знайомств і читання дитячих книг (до 6 років) - достатньо, але хочеться більше і більше. Тепер я зовсім не впевнений що здам тест, як колись був впевнений про попередній рівень, але я ж і вчу не для бумажки а тільки для того щоб потішити своє его, і тут похвалитися :-) Хоча до хутори всякоє кажуть, розум в тонусі дозволяє тримати. Ось так.

(Не) Прості японці. Випадкові люди в супермаркеті.

Зайшли з Марькою сьогодні після садочка (традиційно) в супермаркет по сусідству. Придбали те що потрібно, практично те що завжди. Молоко, шоколад, караге, спагетті, фаршик і ще якусь фігню. Підходимо до каси. Вірніше я підхожу покрикуючи через кожні 10 секунд "Марія, Марія". Дітвак носиться туда сюда розглядає всякі товари з малюнками японських дитячих мультяшних героїв. Підхожу до каси, на якій стоїть жіночка, років 50-60 худенька, нещасна, невисока, посідівша, явно в салонах краси не засиджується, одягнута по простому без викрутасів, схожа на мою покійну бабку з Ільниці лише не в косинці і в окулярах. Ростом десь метр сорок. За касою жіночку чекає чоловік. Зовнішньо точно такий як вона - лише ростом два метри. Чувачок на касі пробиває її товари, я чекаю своєї черги. Марька біля мене танцює і скаче, дивлячися в телевізор прикручений над касами де показують реклами з 仮面ライダー і повторяє все за ними. Як тільки ми підійшли - жіночка одразу почала поглядувати на Марьку (посміхаючися). Таке буває - я вже звик, але жіночка спочатку поглядувала потім почала дивитися постійно не зводячи погляду, потім не кліпаючи. На обличчі зявився вигляд так ніби вона дивиться не на звичайну Марію а на сяту Марю. Від цього її відірвав касир, назвавши суму покупок. Вона машинально дає йому велику купюру, не відвертаючи погляду. Він відраховує здачу і витримує паузу перед тим як відірвати її від споглядання божого ангела своїми матеріальними бумажками і металічними кружочками. Наважується - перебиває, вона не дивлячись на касира згрібає здачу не перевіряючи. Чоловік забирає корзинку з каси, жіночка відходить на метр складати все по кульочкам. Касир починає пробивати наші покупки. Я намагаюся не дивитися на жіночку, яка продовжує дитися на закарпатського дітвака. Тут жіночка втикається в наші з касиром розборки і просить наклеїти кусочок супермаркетівського скотчу на пачку шоколодно-полуничних конфет (наклеєний скотч – доказ того, що покупка оплачена). Жіночка вручає конфети Марічці. Марічка не бере, махає головою. В цей час я вже розрахувавшись починаю також віднєкуватися і дякувати і вибатися (як прийнято в Японії). Тьотінька всовує конфети мені і я розумію, що назад вона їх не візьме, починаю пакуватися поруч з ними, і продовжую дякувати і вибачатися і ще раз дякувати. Потім ще раз. Прошу публічно подякувати Марьку, що вона чесно робить. Чоловік жіночки задає стандартне запитання "Звідки?". Відповідаю "З Україні". "О! З України!". Жіночка продовжуючи дитися на ангела (якому всі ці дорослі розмови до гузиці) каже, яка кавайна, скільки років. Марічка каже, що пять. Жіночка хвалить за японську, я пояснюю - так - вона тут вже пятий рік, по-нашому не говорить, японська мова, як рідна. Вони дивуються. Чоловік задає наступне стандартне запитання "В Україні холодно, чи не так?" Відповідаю, так, трошки холодніше ніж тут. Вже мабуть зима, але ми давно не були, там кажу. В цей момент жіночка кладе в мою корзиночку три дорогі японські яблука. Я вже панікуючи, відмовляюся і перекладаю їй в корзинку - вона мені назад. Включаю трихвилинне "вибачте, дякую, не треба, вибачте, дякую" від чого вони ще більше настоюють і не залишають мені вибору. Розуміючи небезпеку ситуації я кланяюся і швидко покидаю магазин. Такі ось японці, таке відбувається не вперше і це невиносимо. Я як той мішка з мультика, так до кінця і не звик до того, що люди можуть бути такі от, як тут в Японії. Прості небагаті звичайні люди. Добрі предобрі з справжньою любовю, хоча скоріше відсутністю недовіри до чужинця.

Статистика блога.

Сьогодні зранку гуглоплюсодруг +Abu Kasym запитав мене про статистику даного блога, хто сюди приходить і звідки. Звичайно мені це також цікаво знати і я звичайно подивляюся кількість переглядів і звідки відвідувачі прийшли. До цих пір, щоправда, користувався тільки вбудованим інстументом відстежування статистики blogger.com а вона тут досить неточна - і звичайно не видає даних з якого міста хто приходить (те що цікавило +Abu Kasym). Можна подивитися тільки те з яких країн, скільки чоловік і якими вебпереглядачами користуються, цією інформацією я і ділюся сьогодні. Теж цікаво. Однак найцікавіше було те що можна дивитися які слова-ключі виводять на цей блог, правда вся історія не збереглася.

Сьогодні посидів і прикрутив до блога Google Analytics - тому з сьогоднішнього дня будемо збирати більш детальну інформацію - такщо якщо хтось хоче залишится анонімом - то краще сюди навіть і не заходити. Google Analytics обіцяє крім мальчик-дєвочка, скільки років, звідки родом, яким айфоном користуєшся видає ще домашню адресу, номер телефона і номери кредитних карток з пін-кодами. Я у шоці канєшно. Ну а покищо докладую що є на сьогодні - скудна статистика старої платформи.

1. Ба кулько? (скільки?)
Кількість переглядів - за весь час існування блога - трошки більше двадцяти тисяч, але все одно приємно, навіть осознаючи те що 10% це мої власні перегляди. Два піка на графіку повязані з дружнім піаром на мукачево.нет і також з публікацією скромної японської книжечки про крокодила на ужгородському модному порталі varosh.com. За це їм - повторне благодарствіє.

2. Ба удькіть? (з яких країн дивляться цей блог)

Ненька-Україна на першому місці - і не кажіть що не існує такого рейтингу, де би наша рідна Україна була номер єден перегнавши такі країни як ЮСА (почьотноє друге місце) і Японію (нещесне третє). Порадуємося також за наших старших братів які "на жаль" не увійшли в трійку призерів! Як казав колись диктор на УТ-1: "Єдиною втіхою для нас є те що і московський спартак програв з розгромним рахунком 4:0 французькому ПСЖ"

3. Ба што туй є? (найпопулярніші дописи)

Пост в якому згадувалася японська ввічливість став абсолютним лідером рейтингу найбільш відвідуваних публікацій. Радує, звичайно, якщо не брати до уваги що  цим я завдячую яндексу який всіх неграмотних учнів, які мають написати твір "Висловіть свою думку про японську ввічливість" - виводить на цю публікацію. Як жаль, що там вони не знаходять відповіді. Але от якби прочитали весь блог від корки до корки може би дещо і знайшли. Але на це нема часу, і я їх розумію.

4. Но пак який пароль у сього блога? 
Щоб попасти сюда треба просто ввести в пошуку магічний пароль "як робить самальотик". Правда не в гуглі. Як не дивно це також робота яндекса, який на дану фразу видає три варіанти - один з яких це допис у блозі про поїздку на австралійську конференцію. Як жаль, що рецепта там нема, але діточки чесно жмуть на посилання видане яндексом - хоч одразу зрозуміло, що там нічого нема.

Ну ось так грубо мере радує статистикою платформа блогер. Тепер подивимося що скаже нам Analytics. Через місяць-два докладу.

Мандаринова пора в Японії - 2.

Наступив листопад місяць і тут у нас в Японії наступила зима мандаринова пора! Збір мандаринів - це основна подія осіннього сезону для нашого сімейства, яку з нетерпінням чекали практично з липня :-) Збирання мандаринів в садах відкривається з першого листопада і триватиме до кінця грудня - по мірі того як на деревах будуть зникати плоди. Три роки тому був допис на цю тему. Важко повірити, але до мандаринового саду від нашого дому всього навсього пять кілометрів відстані. Сьогодні я заміряв мапрайдом - хто хоче може глянути за посиланням. А живемо ми не в якійсь гузиці мілійонного Кітакюшю - просто в цій Японії все так компактненько і навіть володіючи всього навсього велосипедом можна добратися до цікавих місць де буде добре кожному члену молодої (і навіть не дуже) сімї.

Далі в продовження просто покажу кілька сьогоднішніх фотографій - мені їх цікаво переглядати паралельно з фотками трирічної давності (мінус один день) порівнювати як ми змінилися. Марічка виросла, Оленка похорошела (як там по українськи?) а я трішечки виростив пузико, і ми все такі ж молоді як і були колись. В Японії вдається зберігати молодість і красу меншими зусиллями, так мені здається. Хоча я не впевнений якими темпами я би старів дома в Ужгороді...
Короче хто бажає - будь-ласка тиснути тут фотки - паралелі з фотками трирічної давності і додаткові коментарі.
Оленка фоткається на вході в мандариновий сад. Основні відвідувачі - це такі як ми (сімї з дітьми) а також люди похилого віку (як на фото ззаду). Для японців це звичайно розвага. Для нас українців - це не просто розвага а й полювання на якість і кількість мандаринів. Тому ми без сумніві беремо найбільший доступний мішочок - в який має влазити не менше 10 кілограм.

На цей раз звернули увагу на величезну кількість сезонних осінніх пауків, які в цьогорічну теплу пору доросли до величезних розмірів. Найбільші пауки вже десь як горобці завеликі.

Незважаючи на те що вони дуже мирні, і їх тут ніхто не боїться - паутини понатягували стільки що один раз мені навіть прийшлося звільняти одне дерево бо неможливо було добратися до плодів.

Хотів зробити фотосесію фоток схожих на ті що були три роки тому назад, але мені це зовсім не вдалося із-за того що мої моделі абсолютно не хотіли позувати в тих самих позах. Це пожалуй єдина фотка що вийшла як слідує - і то Марька зробила незадоволений вигляд на обличчі.

А так було три роки (мінус один день) тому назад.

Оленочка зразу залізла в саму гущу фруктів а я лише мав подавати мішочки і бігати за нею з тачкою - поки ми не розпробували всі дерева і не знайшли найсмачніші.

Марька продовжує бути незадоволена - коли справа доходить до фотографування.

Три роки тому назад було набато легше вмовити її на позування.

Ось як вони виглядають сьогодні

Маруся вже сама може ножницями зрізати мандаринки. Причому може робити це правильно. Вот шо значить дітвак помалу виріс.

Мандаринові дерева не змінюються і кожен рік дуже рясні аж ломлються від фруктів.

Якийсь японський хлопчик подарував Марьці богомола в целофановому кульку. Оленка (відомий любитель і рятівник тварин) одразу розпорядилася випустити його на дерево - причому повище, так щоб не тільки діти а й дорослі не могли його дістати (щоб дати як іграшку своєму дітваку). Треба відмітити, що японці особливо з комахами не церемоняться, тому був великий шанс цьому богомолу сьогодні вже заснути вічним сном в кульочку японського хлопчика. 

Мандаринові дерева низенькі, але знайшовши драбинку Оленка скористалася шансом зірвати для нас найкращі най-дослигліші, най-солодші плоди із самого вершочка. Що скажеш - любляча жона ай мамка!

Ну і ще дві фоточки з батьками на завешення, тут вже Марічка посміхається повторюючи за мамою слово "сіськи".

Мені же дісталася традиційна фотка з усіма трофеями - один великий міщучок (10 кг) і два маленькі (по 2 кг). В саду правило таке - хочеш зайти купуй міщучок - нас троє тому і мішочків три.

Марька вже настільки велика що в тачку не влазить. А три роки тому назад - накаталися.

Ще один богомол прилетів і сів на наш велосипед коли ми вже запакувалися і готові були їхати.

Оленка вірить в те що це був той самий, котрому врятували життя на одній з попередніх фоток. Так він з нами і поїхав. Доїхав до лісу і полетів (чи поскакав, як там у богомолів?).

Ну от і все на сьогодні. Тепер будемо тиждень-два їсти назбирані мандарини, набиратися вітаміну це.