Так сталося що я в своїх дописах дуже часто про щось хвалюся, частіше всього про котрогось їз своїх дітваків. А ще частіше звичайно про Марію, бо як народився номер два то блога вже як такого не було. Ну от і сьогодні виришів знову похвалитися, бо Марія прийшла зі школи і показала класну газету де написані імена дітей, які написали підсумковий тест з японської мови на максимальну кількість (100) балів. На цей раз наша Марія потрапила в цей список, про що я шуткував, що звичайно в газету треба би записати і моє імя тому що протягом тижня а може навіть і двох я постійно придумовував якісь ігри з канджами лиш би вона їх добре знала і написала на хорошу оцінку. Як виявилося не даремно і Марія тепер (до наступного великого тесту) може сміливо називатися Канджі-мейджін, що українською буде майстер ієрогліфів. Фото на память.
Заодно згадав що рівно 9 років тому вже покинув Україну, а завтра буде рівно 9 років як живемо в Японії. З кожним роком все краще, однак що буде через рік - невідомо. Вже мабуть до 10 річниці дотягнемо...
Ми вже так довго знаходимося в Японії, що іноді думаєш собі, що все навколо так завжди і було. Але тут все дуже по-інакшому. Наприклад - в понеділок ходив в школу до Марії на "батьківські збори". Так от хочу розповісти як це тут відбувається.
Загальноосвітні, початкові (1-6 класи) школи в Японії всі однакові. В них ходить 95 відсотків дітей, лише невелика частина відвідує якісь спеціальні школи по типу наших гімназій, ліцеїв, творчих шкіл та ін. В нашій школі вчиться близько 1000 дітей, в Марькиному класі 37 чоловік.
Перша особливість, батьківські збори проходять для всіх класів одночасно в один і той же день в один і той же час. Оскільки школа не може забезпечити такої величезної кількості місць для паркування автомобілів - батьки мають приходити на збори пішки або на велосипеді.
В школі діти використовують змінне взуття і для батьків винятку не роблять. Кожен має принести з собою тапочки, а своє взуття гарно запакувати хто куди, і носити з собою (!). Я наприклад, кладу в свій постійний рюкзак. А це мої улюблені зелені тапочки з сердечками з 100 єнового магазину.
Батьківські збори завджи суміщені з відкритим уроком. Як тільки батьки приходять то треба відмітитися в спеціальному журналі - які події ти сьогодні відвідаєш: урок, збори в класі, загальні шкільні збори (в актовому залі/спортзалі). Прийшов, відмітився, вибириєш табличку з іменем своєї дитини, які діти зробили самі і на яких крім імені ще й намальовані їхні автопортрети.
Тема сьогоднішнього відкритого уроку "Чого я досягнув в цьому році". Предмет називається 生活, "Життя" або "повсякденне життя" - він викладається лише перші два роки початкової школи і на ньому діти вчать різні речі по типу - як правильно вітатися, як правильно і як часто мити руки, як переходити дорогу, як взагалі вести себе на вулиці в школі і так далі і тому подібне. В цей раз парти були не потрібні - бо дітям для того щоб показати чого вони навчилися цього року потрібно було більше простору.
Ось на цьому відео зафіксовано як починався урок.
Після цього діти поділилися на групи і почали показувати/розказувати хто чого навчився. Ідея така - щоб дитина сказала що в неї не виходило в першому класі або в першому семестрі а тепер вже виходить добре. Хтось хто міг - показував - наприклад скакати зі скакалкою, а хтось просто розповідав і показував малюнок. Так наша Марія в цьому році навчилася перескакувати через Тобібако (не можу знайти український аналог). Навчилася здійснювати опорний стрибок через так званий jumping box. У нас таких здається немає в Україні, принаймні у мене в школі не було.
Хто нудьгує може полюбуватися на різні роботи дітей що висять в класі або в коридорі. Малюнки, історії, ієрогліфи (каліграфія) або ж особисті плани на семестр - як ось тут. Марія написала що хоче навчитися гарно писати і вдосконалити математику.
Оскільки дітей багато то вони поділилися на 5 груп і всі тараторять паралельно. Вся процедура повторювалася 3 рази в різних групах і батьки мали можливість крім своїх дітей подивитися ще й інших.
Після чого урок завершився і діти занесли всі парти в клас, поскладалися і пішли по домівкам.
Після цього вже не так цікаво бо починаються батьківські збори. Оскільки на батьківські збори ходити не обовязково то на них залишаються не всі. Я приходжу кілька разів на рік, коли ми відчуваємо що можуть сказати щось важливе. Тепер - це були останні збори в цьому навчальному році. До закінчення другого класу залишилося всього три тижні. Про це на зборах і говорили. Коли починаються весняні канікули, коли починається третій клас, коли вихідний в звязку з випуском шестикласників і так далі і тому подібне.
Про дітей поіменно вчителі в Японії не говорять. Іншим батькам це чути не обовязково. Кажуть тільки про весь клас і про абстрактні проблеми, якщо вони є. Хто ся всрав або хто молодець - вчитель ніколи не скаже. Щоправда, я знаю, що наша Марія молодець бо кожен день її розпитую хто що в школі зробив хорошого або поганого. От так.
В школі все майже так само, лише вже стає більше схоже на справжні спортивні змагання. Ну і масштаб не той. В садочку було 100 дітей з яких половина ще й ходити не могли. В нашій початковій школі зараз 877 чоловік (класи з першого по шостий) і споглядати такий натовп дітей коли вони організовано бігають і вистроюються в шеренги вже цікавіше. Під катом буде кілька однотипних фото з деякими коментарями.
Ось так всі діти сиділи навколо спотривного майданчику - кожен приніс з свого класу свій стілець на якому мав висіти рюкзак з водою або чаєм і "полотенце для витирання поту"
Наша конячка на цей раз прийшла останньою в своєму забізі. Оленка розстроїлася, а я ж зрадів тому факту, що дитина зовсім не розстроїлася. Ще пів-року тому після програшу в садочковому забізі вона ревіла на сльози – а тут в школі всього за два місяці її навчили не соромитися поразкам і не плакати.
Іншим номером програми у першокласників був спортивний танець.
Відомим фактом про Японію є те, тут на шкільних змаганнях не визначають переможців індивідуальних. Змагаються команди. Наших 877 дітей поділили на чотири команди і кожній присвоїли колір. Наша Марька була в зеленій команді.
Щастя після танцю.
А це пяткикласники змагаються в бізі по спинам своїх сокласникам. Треба було пройти десь 50 метрів по спинам. Діти перебігали ззаду на перед щоб утворити таку людську доріжку. Виглядало живо і цікаво. По живим дітям буквально.
Третьокласники танцюють традиційний японський танець. Він такий традиційний, що його танцюють всі і з любого приводу - на фестивалях, на таких ундокаях, здається по всій Японії. Оленка в цей момент казала, от чого в Україні такого немає, ставлять якісь бальні танці в школах або щось з супер важкою хореографією, чого у нас не прийнято щось таке народне, якогось гопачка чи гуцулочку.
Я не знаю відповідь на це запитання. Різниця мабуть в менталітетах східному і західному. Так точно як з цими командами. де переможцем виявляється четвертина з 877 дітей.
Програма після обіду, включала лише такі номери що не вимагають сильного напруження, більше схоже на ігри. Марія готується до свого номеру.
Номер комбінував в собі танець і кидання маленьких набитих чимось мішочків в корзинку.
Марька здається не влучила жодним але тим не менше її команда виграла і вона цілий день після цього згадує про цей номер як про власну перемогу.
Останній номер шестикласників - в якому вони складали з себе різні фігури - спочатку з малих по два чоловіка і до великих чотирьох-поверхових. Виглядало гарно, неочікувано від таких все ще малих дітей. Ну і видно що дітям це подобається.
Останній номер сьогоднішньої програми виконували всі діти разом. На фото я вже лише пофоткав малу в натовпі інших дітей.
Правила школи привязують шестикласників до першокласників, і сьогодні було видно як старші дбають про малих.
Марька з своєю наставницею Мікі-чан.
І ще раз.
На фото в шерензі. Вчитель поправляє дітей щоб не вибивалися з гарного строю. Біднятко - в кінці дня був уже дуже виснажений.
Десь десять хвилин стояли і слухали прощальні слова від всіх починаючи від директора школи і закінчуючи представинками з дітей. Виграла червона команда 37 очок, на другому - жовта 36 і третє і четверте місце поділили зелена і синя - 35 очок.
Фінальне фото з поля.
Ну і зрозуміло, що кожний дітвак мав занести свій стілець в клас. Крім того шестикласники допомогли вчителям скласти інші речі що використовувалися на змаганнях.
Хочеться змінити верхній допис - майдан закінчився, революція триває, війна триває. Все що відбувається в Україні - не байдуже: слідкуємо, аналізуємо, читаємо, слухаємо, весь час там, але висловлюватися на дану тематику не можу, скоріше за все і не маю права, тому що ми не в Україні, фізично нас, все що відбувається не зачіпає. Звичайно мені дуже хочеться попити крові закарпатській науці і освіті, і медицині, і таким чином зробити свій посильний внесок в просвітлення людей України, але поки що обєктивно виважені дописи не зформувалися. Може колись.
В Японії (на українському фоні) нічого важливого не відбулося. Дехто каже, що японці просто не говорять про погане - по телевізору не показують, в газетах не пишуть. Три дні тому вирішив подивитися новини "нашої області": відкрили нову школу (5 хв), якийсь дятько збив на машині якусь жону (3 хв), в якомусь селі відкрили магазинчик - і тепер старим людям є де купувати їжу, їхати далеко не треба (10 хвилинний сюжет з інтервію, історіями життів, сюжетами з побуту села, в останньому кадрі 90 літній прощання дідок відїжжає з пакетом покупок від магазина на своєму електричному возику). Це все що потрібно знати про Японію.
Центральна подія цього року - наша Марька закінчила садочок і вступила до початкової школи.
31 березня був останній день садочка, а три тижні до того була зворушлива випускна церемонія. Вручили традиційний диплом, видали подарунки: фотоальбом, книжку з картинками, яку дітвак зробив своїми руками, книжку з текстами дитячих пісень.
Вчора 9 квітня відбулася "святкова лінійка" а по-японськи "церемонія вступу" в школу. Школу в Японії практично не вибирають. Яку приписують (згідно адреси проживання) в таку дітвак і ходить. До нашої школи треба топати 15 хвилин.
Сьогодні починається нове життя - треба буде раніше прокидатися десь на годину і це буде важко для всіх. Все що стосується школи - мене вражає і цікавить. Спробую повернутися до цього блога з розповідями переважно про школу.
