Так сталося що я в своїх дописах дуже часто про щось хвалюся, частіше всього про котрогось їз своїх дітваків. А ще частіше звичайно про Марію, бо як народився номер два то блога вже як такого не було. Ну от і сьогодні виришів знову похвалитися, бо Марія прийшла зі школи і показала класну газету де написані імена дітей, які написали підсумковий тест з японської мови на максимальну кількість (100) балів. На цей раз наша Марія потрапила в цей список, про що я шуткував, що звичайно в газету треба би записати і моє імя тому що протягом тижня а може навіть і двох я постійно придумовував якісь ігри з канджами лиш би вона їх добре знала і написала на хорошу оцінку. Як виявилося не даремно і Марія тепер (до наступного великого тесту) може сміливо називатися Канджі-мейджін, що українською буде майстер ієрогліфів. Фото на память.
Заодно згадав що рівно 9 років тому вже покинув Україну, а завтра буде рівно 9 років як живемо в Японії. З кожним роком все краще, однак що буде через рік - невідомо. Вже мабуть до 10 річниці дотягнемо...
Ми вже так довго знаходимося в Японії, що іноді думаєш собі, що все навколо так завжди і було. Але тут все дуже по-інакшому. Наприклад - в понеділок ходив в школу до Марії на "батьківські збори". Так от хочу розповісти як це тут відбувається.
Загальноосвітні, початкові (1-6 класи) школи в Японії всі однакові. В них ходить 95 відсотків дітей, лише невелика частина відвідує якісь спеціальні школи по типу наших гімназій, ліцеїв, творчих шкіл та ін. В нашій школі вчиться близько 1000 дітей, в Марькиному класі 37 чоловік.
Перша особливість, батьківські збори проходять для всіх класів одночасно в один і той же день в один і той же час. Оскільки школа не може забезпечити такої величезної кількості місць для паркування автомобілів - батьки мають приходити на збори пішки або на велосипеді.
В школі діти використовують змінне взуття і для батьків винятку не роблять. Кожен має принести з собою тапочки, а своє взуття гарно запакувати хто куди, і носити з собою (!). Я наприклад, кладу в свій постійний рюкзак. А це мої улюблені зелені тапочки з сердечками з 100 єнового магазину.
Батьківські збори завджи суміщені з відкритим уроком. Як тільки батьки приходять то треба відмітитися в спеціальному журналі - які події ти сьогодні відвідаєш: урок, збори в класі, загальні шкільні збори (в актовому залі/спортзалі). Прийшов, відмітився, вибириєш табличку з іменем своєї дитини, які діти зробили самі і на яких крім імені ще й намальовані їхні автопортрети.
Тема сьогоднішнього відкритого уроку "Чого я досягнув в цьому році". Предмет називається 生活, "Життя" або "повсякденне життя" - він викладається лише перші два роки початкової школи і на ньому діти вчать різні речі по типу - як правильно вітатися, як правильно і як часто мити руки, як переходити дорогу, як взагалі вести себе на вулиці в школі і так далі і тому подібне. В цей раз парти були не потрібні - бо дітям для того щоб показати чого вони навчилися цього року потрібно було більше простору.
Ось на цьому відео зафіксовано як починався урок.
Після цього діти поділилися на групи і почали показувати/розказувати хто чого навчився. Ідея така - щоб дитина сказала що в неї не виходило в першому класі або в першому семестрі а тепер вже виходить добре. Хтось хто міг - показував - наприклад скакати зі скакалкою, а хтось просто розповідав і показував малюнок. Так наша Марія в цьому році навчилася перескакувати через Тобібако (не можу знайти український аналог). Навчилася здійснювати опорний стрибок через так званий jumping box. У нас таких здається немає в Україні, принаймні у мене в школі не було.
Хто нудьгує може полюбуватися на різні роботи дітей що висять в класі або в коридорі. Малюнки, історії, ієрогліфи (каліграфія) або ж особисті плани на семестр - як ось тут. Марія написала що хоче навчитися гарно писати і вдосконалити математику.
Оскільки дітей багато то вони поділилися на 5 груп і всі тараторять паралельно. Вся процедура повторювалася 3 рази в різних групах і батьки мали можливість крім своїх дітей подивитися ще й інших.
Після чого урок завершився і діти занесли всі парти в клас, поскладалися і пішли по домівкам.
Після цього вже не так цікаво бо починаються батьківські збори. Оскільки на батьківські збори ходити не обовязково то на них залишаються не всі. Я приходжу кілька разів на рік, коли ми відчуваємо що можуть сказати щось важливе. Тепер - це були останні збори в цьому навчальному році. До закінчення другого класу залишилося всього три тижні. Про це на зборах і говорили. Коли починаються весняні канікули, коли починається третій клас, коли вихідний в звязку з випуском шестикласників і так далі і тому подібне.
Про дітей поіменно вчителі в Японії не говорять. Іншим батькам це чути не обовязково. Кажуть тільки про весь клас і про абстрактні проблеми, якщо вони є. Хто ся всрав або хто молодець - вчитель ніколи не скаже. Щоправда, я знаю, що наша Марія молодець бо кожен день її розпитую хто що в школі зробив хорошого або поганого. От так.
Як кажуть на Русі - обєщанного трі года ждут. Так і з моєю японською мовою - від дня здачі екзамена пройшло майже два місяці. А від того дня як був поставлений план пройшло майже 8 місяців. Ну так ось - два місяці після здачі екзамена - рівно стільки ж часу треба було потратити організаторм тесту щоб звірити наші кружечки з правильними відповідями. Аж не віриться що в Японії такі повільні роботи, бумажки явно не люди перевіряють (хіба що на дабл-чекі сидить кучка довірених осіб). І ось накінець то прийшов мій чарівний результат.
Що сказати з цього приводу... Мушу признатися що результатом я не задоволений, хотілося блєснути і видати хочаби 90%, дуже уж я був впевнений в тому що я його добре здам. Навіть на початку підготовки в лютому місяці. Після того пройшло багато часу, я дуже чесно вчив нові слова і повторяв або усвідомлював ті що вже мені знайомі, і зовсім не придавав значення граматиці, хоча книжку два рази читав. Справжнім подарунком богів і дорогого друга minus-one для мене став Memrise, завдяки якому я пройшов необхідний для тесту словарний запас вже до кінця березня.Тому мемрайз я і зараз щиро рекомендую всім хто вчить мову - або просто хоче підтримувати/вдосконалювати свій словарний запас в будь-якій іноземній мові.
Як би там не було - на цьому моя японо-вивчальна подорож не закінчується. Я вже як дурак вчу словарний запас на JLPT-N3 і планую зареєструватися на тест що буде проводитися в грудні цього року. Ну а до того часу - будемо продовжувати перекладати японські казочки, і японську поезію на русинську мову. Прошу любіть і жаловать як кажуть японці в таких ситуаціях на прощання.
Почав редагувати старі дописи для того щоб виключити русизми. Якщо знайдете в тексті щось подібне - буду вдячний за коментар. Цей старий допис відредагований 12.08.2016.
Зошит для тренування каліграфії, який використовує наша студентка. Десь через пів-року почнеться період пошуку роботи, тоді прийдеться багато писати руками, в Японії так прийнято, навіть резюме пишуть руками. І дууже важливо щоб це було зроблено гарно.
Наближається час мого екзамену з японської мови. В звязку з цим згадалася мені одна історія. Років 4 тому назад місцева подруга розповідала мені про одного сенсея з нашого універститету. Сам сенсей не японець, здається бельгієць. Так от мені розповідали легенду про те, що він японську мову до рівня професійного володіння вивчив всього за 1 рік. Тепер він викладає, в нашому університеті. Сумнівів у його бездоганному володінні японською у мене немає - лекції читає японською - сам чув коли бувало проходив поруч з аудиторією.
Але, як каже легенда, і з цього приводу ходили жарти, він настільки заповзято вчив мову, що в кінці кінців (а може в процесі навчання) до нього (в звязку з цим) навіть викликали швидку допомогу. Якого роду потрібна була допомога я точно не знаю. Можливо у нього було зневоднення, непритомність, а може йому була навіть потрібна психіатрична допомога - не знаю. Скоріше за все останній варіант і він "трішечки здурів" тобто зробив саме те, що і потрібно зробити коли треба зконцентруватися на якійсь важкій задачі.
Саме це – "трішечки здуріти" – вже мабуть років 10 тому назад мені і радив зробити завідуючий кафедри теоретичної фізики УжНУ, коли описував процес написання кандидатської дисертації. Тоді, мені, здуріти (= написати дисертацію) не вдалося, про що в принципі не шкодую, бо інакше не бачити би мені країни висхідного сонця – це точно. Як виявилося пізніше, для написання дисертації в Японії здурівати було не потрібно – хіба що зовсім трішки.
Але ось для вивчення японської мови до високого рівня, так що б не тільки мультфільми для дітей дивитися а і книги художні читати в оригіналі – без того щоб здуріти, мабуть не вийде. І тепер коли я знаю, що я давно готовий до елементарного рівня JLPT N4, я все більше думаю про те, як би так "трішечки здуріти" щоб процес вивчення пішов якось лавиноподібно – з просвітленнями і можливо з раптовим проривом... А покищо просто набираю словарний запас – японська мова, як виявилося, це не англійська – тут 3000 слів недостатньо для повноцінного спілкування.
Сьогодні закінчився японський навчальний/фінансовий рік. Усе так точно як було і минулого і позаминулого. Як я вже казав - це японське постоянство, таку стабільність і повторюванівсть подій - обожнюю. Марічка закінчила в цьому році "кірін-ґумі". Кірін значить жираф, ґумі в даному випадку це класс/група. Деякі банди якудза також називаються "ґумі", зокрема найвідоміша Ямагучі-ґумі. Тому запамятувати слово легко.
Зміст випускного диплома такий самий, незмінний до букви як і у минулому/позаминулому роках, Змінюється тільки назва групи. Правда тепер мені його хочеться трошки перефразувати "Багато гратися, багато їсти - і розум, і тіло ростуть здорові". Трошки більш буквально ніж було минулого року.
1. Умоляв Марьку зфотографуватися біля входу в садочок біля самої назви - не захотіла. Тому фото біля дошки оголошень.
2. Прийшла додому і зразу розбирати вміст свого пакунку.
3.
4.
5.
6. На деяких малюнках сенсеї поробили заміточки, хто є хто із зображених персонажів. Тут здається червоний це я, а чорний це лікарь - тобто Марька зобразила мене коли я ходив лікувати свою ангіну. Хто не читав як це було то можна прочитати.Написаноє пером не вирубиш і топором, як кажуть. Тепер ангіну із інтернета не витреш.
7. А на цьому шедеврі зображена наша сімейна прогулянка в грін парку міста Кітакюшю. Стікерами позначено "тато" зліва, Марія знизу і "українська мама" зправа. Цікаво чому сенсейка вирішила уточнити що це українська мама так ніби у нас є і японська. Тут до речі я описував як походи в грін парк відбуваються в реальності, дуже цікаво - рекомендую, над фотками колись працював багато, тепер нема часу.
9. Ну а це безцінний папірчик для мене. Обожнюю. Записана вага і зріст дітвака в кожному місяці минулого навчального/фінансового року. Так сказать документ що підтверджує сказане в дипломі. уже маю такі документи за чотири роки. Колись навіть відслідковував динаміку росту Марічки. Дуже цікаво!
Так дивно, я відучився в Японії аж три роки а про саме навчання ніколи не толком нічого не писав. А може вже прийшла пора написати парочку постів від початку і до кінця. Почну з середини.
У жовтні тут почався другий семестр закінчилися канікули а разом з ними закінчується і літо. Кожний семестр у нас в лабораторії ми проводимо серію семінарів, по два на кожен тиждень (та й не тільки у нас, практичну в усіх, відрізняються тільки деталі). У цьому семестрі розклад такий - по понеділкам з 17-ої години семінар що називається "кентокай" (検討会) де ми робимо доповіді кожен по своїй науковій роботі - від мала до велика, а саме від четвертокурсника і вверх по ієрархії усі крім сенсея :-). Кожен член лабораторії за семестр має підготувати три доповіді. Що являє собою ця доповідь. Це манускрипт побудований повністю по макету наукової статті по найсвіжішим науковим результатам. А саме - назва, вступ, експериментальна частина, результати та обговорення, висновки, плани на майбутнє, список літератури. У кожного члена цей рукопис займає по різному, але в середньому десь 8-10 сторінок, до 10 малюнків. Я як правило намагаюся не більше 3-4 тисяч слів, у мене завжди получається довго.
Отже копія такого манускрипта (драфта, заготовки статті) видається кожному члену і автор зачитує його від початку до кінця, після чого всі бажаючі задають питання, обговорюють. Залежить від якості роботи, але як правило одна доповідь з обговоренням займає десь 80-90 хвилин. На кожному семінарі зачитуються дві доповіді і закругляємося ми як правило десь до 20 години.
Кожної середи відбувається семінар який називаєтся "зашшікай" (雑誌会) це семінар на якому кожен студент повинен взяти наукову статтю з "високоякісного" наукового журнала і перекласти її з англійської мови на чистєйшу японську. Перекладена стаття зачитується вслух після чого всі бажаючі також задають запитання. Тривалість семінара приблизно така ж сама.
Оскільки Марькин садочок працює лише до 18 то вона приєднується до нас на семінарах. В ці дні я забираю її з садочк десь о 16, по дорозі купую їй джентельменський набір: пончик, рисовий колобок, жарену курочку, чіпси, дитячі сирки, три сока або пів-літра какао, пару чупачупсів які вона не їсть. Всі три години Марька сидить і "тихенько" грається з айпадиком, мультики, пазли, книжки, ігри. "Тихенько" взяв у лапки - бо незважаючя на мінімальний звук на девайсі (поділка вниз це ноль), трішечки його все таки чути і цей звук присутній у вигляді такого шуму як ніби у сусіда дуже голосно за стіною телевізор грає, слова не чути але спати заважає. Одного разу Юсуке пожалівся Такумі, що Такума одразу передав мені "This sound makes him crazy". На вихідних купив Марьці наушники але вона від них відмовилася такшо прийдеться Юсуке потерпіти ще пів-року до закінчення навчання.
Під кінець семінара Марьці вже надоїдає все електронне і вона донімати мене, притворятися що хоче пісяти (в результаті ми по два три рази виходимо прогулятися), лізе на наші стільчики вішаєся. Донімає свого друга Такуму. Вчора зафоткав два момента з семінара, шеф вийшов і було трішки розслаблено, хоча семінар ми продовжували. Ну вот такий вступний пост про наше навчання в Японії.
Древні японські анатомічні ілюстрації - автор і точна дата виготовлення - невідомі. Знаходяться в книжці Pinax Microcosmographicus німецького автора Йохана Реммеліна (1583-1632) що потрапив у Японію через Нагасакі. Колись давно... (узяті з ресурса pinktentacle.comякий на жаль вже десь рік нічого новенького не публікує)
Сьогоднішнє моє повідомлення - ще один запис в щоденник нашого сімейства. Хто в курсі а хто може і ні, наша мама все ще студент медичного факультету УжНУ. Наступний навчальний рік має бути останнім, після чого почнеться тривалий (в середньому три роки) період проходження первинної спеціалізації, або інтернатура, і лише після того наша мама буде справжнім лікарем, хоча диплом отримає вже через рік.
А це ілюстрація 1809 року на якій показано як лікувати рак грудної залози, зображений випадок пацієнтки у віці 60 років. Узята з книжки Сейшю Ханаоки, де він задокументував свій власний досвід хірургічного лікування РГЗ.
І ось як тільки Оленка приїхала сюди до нас на ці літні канікули - кожен день ми обговорюємо яким же лікарем стати - яку професію обрати. І ось позавчора у нашої Лєночки відбулося просвітлення прямо як у Будди і вона за один день - даже за половину - осознала то ким саме вона хоче бути у медицині. Ця переміна сталася настільки разюче що мені дуже хочеться це записати і запамятати - бо це інакше як просвітленням не назвеш. Від того моменту як вибір професії було зроблено - все що було у неї в житті - всі її інтереси, плани, амбіції, досвід - дуже чітко і тонко підійшли до вибраного. І вже два дні Лєна ходить щаслива, що вона це осознала - а ще тиждень тому було ниття кожного дня - ким стати, яку професію вибрати.
Порівнюючи з собою - трошки заздрю бо у мене ніколи не було такого пориву шо я хочу бути фізиком, хіміком, грузчиком, там чи сям, і тому важко сказати чи йду я до якоїсь своєї мети чи просто пливу по течії - намагаючись не заплисти в якесь болото чи сісти на міль. А у неї все чітко - "задачі ясни - целі поставєни". Оскільки Оленка студент УжНУ - а десь 20 процентів зареєстрованих прихильників цього блога випускники саме цього закладу - і більше того саме медичного факультету - всі проходили інтернатуру і вибирали професію - я буду дуже вдячний за будь-які рекомендації або коментарі з приводу як вибирати те що тобі подобається. Це взагалі комусь вдалося? Чи всі взяли то шо дають? По зрозумілим причинам я не можу оголосити яку саме професію Оленка обрала. Покишо це буде секрет поки щось не вирішиться в Ужгороді в рідній альма-матер.
От і закінчився березень а з ним і цілий фінансовий і освітній рік. Марька випустилася з групи зайчиків - усагі-гумі. Так точно як і у минулому році отримала відповідний атестат. Оцінки ті же самі. "Гралися повно, їли багато - в здоровому тілі - здоровий дух!" Мені страшезно подобається ця японська постійність - я вже про це десь говорив. З квітня місяця починається нове життя в якому я наконєц-то уже не буду студентом.
Так виглядає Марькин цьогорічний атестат.
Сьогодні був досить емоційний день - останній робочий день для багатьох людей. Хто знає і розуміє японську трудоголічність і любов до роботи, той розуміє що це особливий день. Я не можу сказати тут "любов до праці" і маю наувазі саме любов до роботи, або точніше до місця роботи. Здається для японців усе життя так і побудовано крутиться навколо якоїсь компанії в якій ти "проживаєш" 20-30 років. В університеті, якщо ти не сенсей то трошки по інакшому. Хтось на грантах, хтось на 5-ти річних контрактах. Але коли люди покидають роботу то це цілий ритуал з подарками і міліонами поклонів, і з персональним прощанням з усіма бувшими колегами. В поза-минулому році я бачив сльози нашого старого дослідника Кудо-сана, він вже був пенсійного віку і він знав що на цьому його життя закінчується...
Прощання далі.
Спочатку в університеті я зустрів Йошіуру-сан, дуже приємна дівочка, вірніше жіночка яка навчила нас з Такумою вирощувати клітини HeLa в чашках Петрі. Якось вона мене ошарашила сьогодні при випадковій зустрічі на коридорі, сказавши що покидає універститет і це при тому що ми з нею особливими друзями не були через мовний барєр. Після того як в серпні минулого року вона навчила нас вирощувати клітини я бачився з нею тільки на коридорі, але переважно на дуже великій відстані, бо між нашими лабораторіями десь 50 метрів. Оскільки з протилежних боків світлі вікна то ми якось навчилися розпізнавати силуети один одного і чемно робили один одному поклони. В такому віддаленому вітанні, без слів є щось магічне і хоч ми з нею і не розмовляли - відчувалася якась близькість. Так от короче сьогодні вона мені сказала що усьо "бай бай" я більше тут не працватиму бо грант закінчився, і стало якось дуже сумно...
Через 10 хвилин я зустрів Моріі-сан, жіночку що займалася нуждами іноземних студентів, і дуже опікала мене протягом трьох років. І не тільки мене а і Оленку і Марічку. І тоже вона мені сказала що це її останній день на роботі. Тут уж стало зовсім не по собі і мої очі (таке буває) налилися сльозами, і я даже попросив її порушити японську традицію прощатися без тілесного контакту і попросив про обійми. Моріі-сан, мабуть не очікувала такого повороту подій і також дуже розчулилася. Відтак прощання вийшло емоційним і теплим, з настоящими обнімасіками, по нашому, по славянськи так сказать.
А от наша Моріі-сан у верхньому ряду зліва четверта. Чистєйшої души людина. Коли я дивувався як вона добре до мене ставиться, мій семпай казав що це у них така робота. Тоді я повірив, але тепер думаю що і він і я помилялися, бо вона насправді нас любила. Так і я люблю своїх студентів, не тому що у мене робота така, а тому шо вони мої.
Трєтє прощання на сьогодні сталося в садочку. Наша золота сенсейка з садочка Ямамото-сенсей (хоча дітям було дозволено називати її по імені Масако-сенсей), єдина з тих людей що ростили нашу Марьку з самого першого дня в садочку - з 1 жовтна 2009 року, сказала мені що переходить на роботу в інший садочок. Я прийшов вже дуже пізно, не було часу на реверанси, і в суматосі лише як міг подякував, але на жаль не вистачило мені слів японських щоб виразити всю ту вдячність яку я відчуваю.
А ось і наша Ямамото-сенсей, моя асистентка на кулінарному мастєр-класі для неваловшних японських татів. Та шо з хвостиком і тримає пачку з сиром фета. Інша - це також одна з наших улюблених - Фукамі-сенсей, покинула нас минулого квітня.
Сумно, але якось так раціонально сумно. По-японськи, з розумінням що всьому рано чи пізно приходить кінець. Рано чи пізно і нам треба буде прощатися і з Японією, як буде тоді уявляти собі не хочу. А покищо - у нас починається нове життя, більш вільне, більше незалежне і я сподіваюся більш цікаве. Не вистачає нашої мами але до її приїзду залишилося якихось два місяці. Сім уже позаду.
I never forget a face, but in your case I'll be glad to make an exception.***
Такуя Мацунага робить фінальну доповідь усього свого навчання і думає про свою майбутню роботу що почнеться в квітні місяці, коли йому буде дозволено іти додому після 5 годин вечора.
У нас в Кітакюшському національному університеті знову наступила пора випускати нових птєнців із гнізда і два дні підряд я фоткав наших пациків до і після їхніх залікових презентацій. Про то як захищаються дипломи я вже писав минулого року - нічого не змінилося. В Японії взагалі зміни люблять не дуже, що мені дуже підходить, бо і я не люблю нічого змінювати, плюс - просто ненавижу сюрпризи. Оскільки цікавого мало, то в цьому пості представляю старих і нових членів нашої лабораторії короткі характеристики, для когось прощальні, вобщем то шо мені саме зараз спадає на думку.
*** Чак Фулхем, наш шкільний вчитель англійської літератури цитує Ніксона (у мене так збереглося в памяті). Насправді вислів належить американському коміку Марксу Граучо і напевно Чак цитував саме його...
На презентації я хожу лише для того щоб подивится на атмосферу, і пофоткати наших студентів.
Всі студенти що захищаються в ці дні зобовязані відвідувати презентації інших. Тому що проводять переклички. Вони приходять і приблизно так вони слухають своїх колег. Професура робить так само, лише вони так не скупчуються і сплять по-одиночку, фоткати незручно.
Спочатку статистична інформація для тих хто цікавиться устроєм університетського життя, і аналогія з нашим університетом (по памяті не першої свіжості). Оскільки слухати студентські доповіді не дуже цікаво, мова і наука не рідна то я займаюся всякою фігньою. На цей раз порахував скільки всього сенсеїв на нашому відділенні (кілька кафедр) і відповідно скільки у кожного сенсея студентів. Отримав майже круглі цифри. Сенсеїв 16, магістрів 16, бакалаврів 48. Тобто на кожного сенсея припадає в середньому 4 студента: 1 магістр і 3 бакалавра. В порівнянні з нашим фізфаком УжНУ виходить в два рази більше, наскільки памятаю, в часи коли я закінчував у викладачів був в середньому 1 бакалавр і 1 магістр. Ще цікаво, тут в магістратуру іде всього четверть студентів. Переважна більшість хоче почати працювати якнайшвидше. У нас на курсі на фізфаці після бакалавра всі пішли далі або на магістра або на спеціаліста. Значить в Україні важливо мати вищішу освіту, бакалавра не достатньо. Такшо можемо порадуватися українська нація в середньому має бути розумніша за японську :-).
Тепер про наших випускників. Я розумію що це все може здатися нудним для тих хто це читає, тому мушу пояснити для чого я це пишу. Недавно в скайп розмові ми з Мішиком Гошовським почали згадувати наших сокласників. Половину згадали дуже швидко, а для іншої половини знадобилася десь година. І це люди з якими ми провчилися 10 років і бачилися по пять днів на тиждень. Тому я на днях подумав що важливо пофоткати хлопців з якими я зараз навчаюся і працюю, і записати їхні імена, бо дуже скоро я забуду не тільки це все і навіть можливо їхні обличча.
Ватару Ясукочі - відомий пересонаж - його вже кілька разів я згадував і показував в своєму щоденнику і все тому що він у нас найбільш активний магістр, їздив на кілька конференцій - і в Кіото і в Корею такшо часто трапляєся зі мною на фотках. Знайшов собі хлопець роботу - і з квітня місяця - і в наступні 30-40 років буде працювати в компанії що виробляє "друтя". На запитання що ти там будеш робити він мені відповідав "I will make wire", я сподіваюся що не в буквальному сенсі слова, не даром вчився в університеті аж 6 років. Але як каже Такума, у Ватару була вимога до майбутнього місця роботи - щоб воно було поблизу дома, короче амбіції відстутні. Ну він отримав те що хотів. Розповідати про нього нічого, звичайний хлопець. Дім, лабораторія і більше нічого. Сподіваюся його життя стане цікавішим після того як він почне працювати.
Такуя Мацунага - божий одуванчик, отшельник лабораторії, Оленкин кращий друг і співробітник. Колись у 2010 році вони сиділи поруч і часто ділилися всякими ніштячками, конфетками, шоколадками. На першому курсі Такуя і Ватару були "нерозлий вода" друзі. Всюди ходили разом, мало за руку не трималися. Десь через рік між ними відбулася сварка, Ватару здалося що Такуя не виконує якихось обовязків по лабораторії. Відтоді вони перестали спілкуватися, навіть розмовляти і так останні два роки, точно як коханці коли розходяться то назавжди. Такуя - простий, японський, домашній хлопець. Він тоже покидає лабораторію, довго не міг знайти роботу, але на щастя все таки знайшов в великій компанії Japan Agriculture. І у нього (по інформації того ж Такуми) була вимога до майбутньої роботи. Дуже дивна така, не японська вимога: щоб можна було йти додому після пяти годин. Амбіцій також ноль. Ну не бачать себе хлопці на керівних посадах, знають що не всім дано рулити - комусь треба і копати. Не то шо Такума, який хоче влаштуватися в топові японські компанії, більше того ставить собі задачу отримати 5-6 "ворк офферів" щоб потім серед них вибирати. Побачимо що з цього вийде.
Джунічі Ішікава - мій підлеглий, даже можна сказати мій дітвачок, старший після Марічки. Іноді складається враження що його взяли в університет одразу після садочка, такий він сарака неваловшний. Дуже інфантильний, можливо це повязано з якоюсь вяло текучою хворобою, хто памятає у нього є цілий букет симптомів. Але до лікаря йти відмовляється, хвала Богу ще живий і здоровий. Він захистив бакалавра і продовжує магістром, такшо він нікуди не їде і ще напевно зявиться на сторінках мого щоденника.
Тао Ванг - наш топовий студент четвертокурсник. Не п"є, не курить, дівчатами не цікавиться, хлопцями тоже. Навчання і підробіток в ресторані забирають весь його час. Нічого не зробиш - така доля іноземних студентів в Японії (Тао із Китая), які приїхали самотужки і мусять платити за навчання. На розваги ні часу ні грошей нема. Зато успішний в університеті. Тао молодець, з почуттям гумору але дуже скромний. Хоча він ще себе проявить.
Ну і останній цьогорічний випускник Дайкі Шімізу, на жаль не встиг зробити тюремну фотку - зато встиг з ним зфоткатися одразу після його виступу. Мені здається що по ньому одразу видно - що це добрячок добрячком, такий собі ведмедик, який мені дуже і по тєлосложенію і поведінці і нравам нагадує нашого доброго друга Мікія. Хто знає Мікія той зрозуміє про що я.
Ночували ми в традиційному японському готелі і для мене це було вперше за всі три роки. У великих містах такі коштують дуже дорого, тому ніколи не приходилося. Із першого моменту я був приємно і культурно шокований. Одразу виникло враження що ми попали у якесь кіно, або музей. Настільки все було по справжньому домашнє, статровинне, деревяне, поросше мохом, в глибині гір, поруч з гірським потічком і вимощеною каменем вулицею.
Читати далі...
Повсюди куча деталей, і головне це відсутність відчуття штучності якщо подивитися фотки то стане понятно що мохи в коридорчику між номерами не виростиш за тиждень що це все мало створюватися роками і це просто вражало. У таких готелях розміщення кімнат також специфічне. Вся наша компанія займала всього два номери. Номер двохповерховий, внизу кімната в якій проходить пянка або розмова за чаєм, наверху дві спальні в якій постелені татамі для гостей. Про ванну даже розказувати лінь, достатньо подивитися на фотографії.
Марічка тоже не могла нарадуватися всьому навколо, і жабам і камінцям і традиційно японським тапочкам і даже юката знайшлася дитяча. Короче від приїзду у нас було десь дві години щоб прийняти ванну, одягтися в юкати (халатики з поясками) і потім настав час вечері яка дійсно була просто офігенна (усьо є на фотках). Порахувати кількість страв затрудняюся, бо їх носили і носили в маленьких тарілочках. Що цікаво, для Марічки було окреме меню (спеціально дитяче) при тому що за неї у цій поїздці я не платив нічого. Короче дуже і дуже приємно.
Після вечері єстеєственно всі пішли в онсен, це традиційна японська лазня, дуже просто - велика ванна з гарячою водою. Ну оскільки в онсенах ходять голяком, то звичайно що колективних фоток не буде, хоч я і пропонував зробити парочку.
Пянствували до пізна, практично до двох годин ночі, Марька участвувала у всіх міроприємствах майже до 23 години, після чого взяла і виключилася. Словом було дуже і дуже класно. Зранку сніданок був також фантастичний, міліон блюдечок з усякими традиційними стравами, зелений чай, білий рис і іже з ними. Падав дощ і було ще більш містично, небо злилося з горами, але це аж ніяк не заважало нам продовжувати чудесний відпочинок. Після готелю ми зібралися і поїхали в великий акваріумний комплекс де бачили багато всякого, про це мабуть в наступному дописі.
(Серія розповідей, по свіжим враженням від поїздки)
Є у японських студентів така традиція, кожен рік під час літніх канікул (серпень-вересень) їздити в подорож усією лабораторією, або групою, або курсом і так далі і тому подібне. Оскільки наші студенти вже цілком належать нам (четвертий курс і вище) то ми поїхали лабораторією. З самого початку я скептично ставився до такої поїздки тому що як на мене це просто вилазка попянствувати десь далеко від дому за набагато більше грошей ніж звичайно. Але все вийшло зовсім не так як я очікував, і було просто офігенно. Далі продовження історії з фотками...
Члени лабораторії в повній готовності до подорожі :-)
Ідея поїхати виникла ще в квітні-травні, і з того часу, одному студенту довірили організацію поїздки. Щоб не створювати велику фінансову нагрузку на кожного студента, гроші збиралися щомісяця, посильними платежами - всього пять разів. В результаті вишла доволі велика сума грошей на яку вже реально організувати щось побільше ніж звичайна буденна пянка.
Марька з своїм кроподилом і Сакемі-кун з ранковим інструктажем.
В цілому поїздка була запланована на два дні із одною ночовкою. Отже виїхали рано вранці, збори біля університету назначені на 7:50, виїзд о 8 годину ранку. Їхали на трьох машинах, нам з Марькою довірили заднє сидіння Хонди-Фіт за рульом Ясукочі-кун а штурман Сакемі-кун - організатор усієї заварушки.
Спеціально для Марьки треба було роздобути сідалко в машину, позичив від товариша.
Їхати треба було довго - десь дві години до першого місця зупинки і десь півтора до фінального. Поїздка була класна з гарними видами по сторонам і омричила її тільки Марька яку укачало десь через півтора години в результаті бутерброд, печенько і сок виявилися в мене в руках, але нічого коротка зупинка і заміна одягу для неї і для мене поставила все на місце.
Обід в Японії, і вообще будь-який прийом хавки це завжди велика радість. Обід перед рибалкою.
Першим місцем зупинки був парк під назвою Міказукі (三日月の滝公園) де по бажанню можна було зайнятися певним видом діяльності, покататися на каное, пограти в різновид гольфу або половити рибу. Я вирішив згадати молодісь і порибачити але так нічого і не зловив, та й Марька мішала - тоже хотіла приймати участь, гралася з опаришами залізала у воду, короче удочку подержав, пару раз клюнуло і то добре. На пару хвилин було враження що я повернувся в студентські часи, коли ми з Саньком ходили на всякі Бистриці, стариці Латориці і теде.
Рибачили в чудесному місці, на задньому фоні бажаючі порибачити окрім нас з Марькою, сенсей і Шічіро-кун.
Після цього поїхали вже у фінальну точку нашої подорожі - традиційний японський готель "рьокан" десь в горах. По дорозі відкривалися чудесні види, і поскільки ми практично не подорожували Японією, для нас з Марічкою така поїздка була як справжнє свято, і ми радувалися усьому побаченому навколо.
