Так сталося що я в своїх дописах дуже часто про щось хвалюся, частіше всього про котрогось їз своїх дітваків. А ще частіше звичайно про Марію, бо як народився номер два то блога вже як такого не було. Ну от і сьогодні виришів знову похвалитися, бо Марія прийшла зі школи і показала класну газету де написані імена дітей, які написали підсумковий тест з японської мови на максимальну кількість (100) балів. На цей раз наша Марія потрапила в цей список, про що я шуткував, що звичайно в газету треба би записати і моє імя тому що протягом тижня а може навіть і двох я постійно придумовував якісь ігри з канджами лиш би вона їх добре знала і написала на хорошу оцінку. Як виявилося не даремно і Марія тепер (до наступного великого тесту) може сміливо називатися Канджі-мейджін, що українською буде майстер ієрогліфів. Фото на память.
Заодно згадав що рівно 9 років тому вже покинув Україну, а завтра буде рівно 9 років як живемо в Японії. З кожним роком все краще, однак що буде через рік - невідомо. Вже мабуть до 10 річниці дотягнемо...
Ми вже так довго знаходимося в Японії, що іноді думаєш собі, що все навколо так завжди і було. Але тут все дуже по-інакшому. Наприклад - в понеділок ходив в школу до Марії на "батьківські збори". Так от хочу розповісти як це тут відбувається.
Загальноосвітні, початкові (1-6 класи) школи в Японії всі однакові. В них ходить 95 відсотків дітей, лише невелика частина відвідує якісь спеціальні школи по типу наших гімназій, ліцеїв, творчих шкіл та ін. В нашій школі вчиться близько 1000 дітей, в Марькиному класі 37 чоловік.
Перша особливість, батьківські збори проходять для всіх класів одночасно в один і той же день в один і той же час. Оскільки школа не може забезпечити такої величезної кількості місць для паркування автомобілів - батьки мають приходити на збори пішки або на велосипеді.
В школі діти використовують змінне взуття і для батьків винятку не роблять. Кожен має принести з собою тапочки, а своє взуття гарно запакувати хто куди, і носити з собою (!). Я наприклад, кладу в свій постійний рюкзак. А це мої улюблені зелені тапочки з сердечками з 100 єнового магазину.
Батьківські збори завджи суміщені з відкритим уроком. Як тільки батьки приходять то треба відмітитися в спеціальному журналі - які події ти сьогодні відвідаєш: урок, збори в класі, загальні шкільні збори (в актовому залі/спортзалі). Прийшов, відмітився, вибириєш табличку з іменем своєї дитини, які діти зробили самі і на яких крім імені ще й намальовані їхні автопортрети.
Тема сьогоднішнього відкритого уроку "Чого я досягнув в цьому році". Предмет називається 生活, "Життя" або "повсякденне життя" - він викладається лише перші два роки початкової школи і на ньому діти вчать різні речі по типу - як правильно вітатися, як правильно і як часто мити руки, як переходити дорогу, як взагалі вести себе на вулиці в школі і так далі і тому подібне. В цей раз парти були не потрібні - бо дітям для того щоб показати чого вони навчилися цього року потрібно було більше простору.
Ось на цьому відео зафіксовано як починався урок.
Після цього діти поділилися на групи і почали показувати/розказувати хто чого навчився. Ідея така - щоб дитина сказала що в неї не виходило в першому класі або в першому семестрі а тепер вже виходить добре. Хтось хто міг - показував - наприклад скакати зі скакалкою, а хтось просто розповідав і показував малюнок. Так наша Марія в цьому році навчилася перескакувати через Тобібако (не можу знайти український аналог). Навчилася здійснювати опорний стрибок через так званий jumping box. У нас таких здається немає в Україні, принаймні у мене в школі не було.
Хто нудьгує може полюбуватися на різні роботи дітей що висять в класі або в коридорі. Малюнки, історії, ієрогліфи (каліграфія) або ж особисті плани на семестр - як ось тут. Марія написала що хоче навчитися гарно писати і вдосконалити математику.
Оскільки дітей багато то вони поділилися на 5 груп і всі тараторять паралельно. Вся процедура повторювалася 3 рази в різних групах і батьки мали можливість крім своїх дітей подивитися ще й інших.
Після чого урок завершився і діти занесли всі парти в клас, поскладалися і пішли по домівкам.
Після цього вже не так цікаво бо починаються батьківські збори. Оскільки на батьківські збори ходити не обовязково то на них залишаються не всі. Я приходжу кілька разів на рік, коли ми відчуваємо що можуть сказати щось важливе. Тепер - це були останні збори в цьому навчальному році. До закінчення другого класу залишилося всього три тижні. Про це на зборах і говорили. Коли починаються весняні канікули, коли починається третій клас, коли вихідний в звязку з випуском шестикласників і так далі і тому подібне.
Про дітей поіменно вчителі в Японії не говорять. Іншим батькам це чути не обовязково. Кажуть тільки про весь клас і про абстрактні проблеми, якщо вони є. Хто ся всрав або хто молодець - вчитель ніколи не скаже. Щоправда, я знаю, що наша Марія молодець бо кожен день її розпитую хто що в школі зробив хорошого або поганого. От так.
В цьому блозі допис про ввічливість найбільш популярний - але не тому що він дуже цікавий а тому, що там слова ключі правильно спрацьовують коли хтось шукає через google.com. Виявляється українськомовний користувач інтернету цікавиться тим, що ж це таке японська ввічливість.
Ну так от. Наша Марія в цьому році вже ходить в другий клас японської початкової школи. В першому класі - діти один одного і вчитель дітей, називали по імені, наприклад Марія-чан, Таро-кун, і так далі. Але от в другому класі все змінилося. Тепер всі діти один до одного і звичайно сенсей до дітей, звертаються за прізвищем з приставкою -сан (себто "пан" або "пані"). Так Марія в другому класі стала Серянчин-сан, а друзі відповідно Матсумото-сан, Кікуе-сан, Норідомі-сан і так далі. Тепер, коли Марька щось розповідає про школу і згадує якесь імя, я завжди запитую - це дівчинка, це хлопчик? Тепер вже неможливо визначити про яку стать іде мова. От так мабуть починається (продовжується) виховання ввічливості в Японії. Один з елементів, звичайно.
Правда, мушу признатися що Марію в школі лише на офіційних міроприємствах називають по прізвищу. Сенсей і друзі кажуть Марія-сан, тому що прізвище і вимовляти важко, і запамятати. Так само як і мене - по прізвищу майже ніколи не називають а тільки по імені.
Ну і висновок. Якщо звертатися до людей з приставкою "пан" або "сан" то, що б ти вже не сказав - звучати буде набагато ввічливіше. Рекомендую. Щоправда в Україні на таке можуть і ображатися, але висновку це не змінює.
Хочеться змінити верхній допис - майдан закінчився, революція триває, війна триває. Все що відбувається в Україні - не байдуже: слідкуємо, аналізуємо, читаємо, слухаємо, весь час там, але висловлюватися на дану тематику не можу, скоріше за все і не маю права, тому що ми не в Україні, фізично нас, все що відбувається не зачіпає. Звичайно мені дуже хочеться попити крові закарпатській науці і освіті, і медицині, і таким чином зробити свій посильний внесок в просвітлення людей України, але поки що обєктивно виважені дописи не зформувалися. Може колись.
В Японії (на українському фоні) нічого важливого не відбулося. Дехто каже, що японці просто не говорять про погане - по телевізору не показують, в газетах не пишуть. Три дні тому вирішив подивитися новини "нашої області": відкрили нову школу (5 хв), якийсь дятько збив на машині якусь жону (3 хв), в якомусь селі відкрили магазинчик - і тепер старим людям є де купувати їжу, їхати далеко не треба (10 хвилинний сюжет з інтервію, історіями життів, сюжетами з побуту села, в останньому кадрі 90 літній прощання дідок відїжжає з пакетом покупок від магазина на своєму електричному возику). Це все що потрібно знати про Японію.
Центральна подія цього року - наша Марька закінчила садочок і вступила до початкової школи.
31 березня був останній день садочка, а три тижні до того була зворушлива випускна церемонія. Вручили традиційний диплом, видали подарунки: фотоальбом, книжку з картинками, яку дітвак зробив своїми руками, книжку з текстами дитячих пісень.
Вчора 9 квітня відбулася "святкова лінійка" а по-японськи "церемонія вступу" в школу. Школу в Японії практично не вибирають. Яку приписують (згідно адреси проживання) в таку дітвак і ходить. До нашої школи треба топати 15 хвилин.
Сьогодні починається нове життя - треба буде раніше прокидатися десь на годину і це буде важко для всіх. Все що стосується школи - мене вражає і цікавить. Спробую повернутися до цього блога з розповідями переважно про школу.
Зайшли з Марькою сьогодні після садочка (традиційно) в супермаркет по сусідству. Придбали те що потрібно, практично те що завжди. Молоко, шоколад, караге, спагетті, фаршик і ще якусь фігню. Підходимо до каси. Вірніше я підхожу покрикуючи через кожні 10 секунд "Марія, Марія". Дітвак носиться туда сюда розглядає всякі товари з малюнками японських дитячих мультяшних героїв. Підхожу до каси, на якій стоїть жіночка, років 50-60 худенька, нещасна, невисока, посідівша, явно в салонах краси не засиджується, одягнута по простому без викрутасів, схожа на мою покійну бабку з Ільниці лише не в косинці і в окулярах. Ростом десь метр сорок. За касою жіночку чекає чоловік. Зовнішньо точно такий як вона - лише ростом два метри. Чувачок на касі пробиває її товари, я чекаю своєї черги. Марька біля мене танцює і скаче, дивлячися в телевізор прикручений над касами де показують реклами з 仮面ライダー і повторяє все за ними. Як тільки ми підійшли - жіночка одразу почала поглядувати на Марьку (посміхаючися). Таке буває - я вже звик, але жіночка спочатку поглядувала потім почала дивитися постійно не зводячи погляду, потім не кліпаючи. На обличчі зявився вигляд так ніби вона дивиться не на звичайну Марію а на сяту Марю. Від цього її відірвав касир, назвавши суму покупок. Вона машинально дає йому велику купюру, не відвертаючи погляду. Він відраховує здачу і витримує паузу перед тим як відірвати її від споглядання божого ангела своїми матеріальними бумажками і металічними кружочками. Наважується - перебиває, вона не дивлячись на касира згрібає здачу не перевіряючи. Чоловік забирає корзинку з каси, жіночка відходить на метр складати все по кульочкам. Касир починає пробивати наші покупки. Я намагаюся не дивитися на жіночку, яка продовжує дитися на закарпатського дітвака. Тут жіночка втикається в наші з касиром розборки і просить наклеїти кусочок супермаркетівського скотчу на пачку шоколодно-полуничних конфет (наклеєний скотч – доказ того, що покупка оплачена). Жіночка вручає конфети Марічці. Марічка не бере, махає головою. В цей час я вже розрахувавшись починаю також віднєкуватися і дякувати і вибатися (як прийнято в Японії). Тьотінька всовує конфети мені і я розумію, що назад вона їх не візьме, починаю пакуватися поруч з ними, і продовжую дякувати і вибачатися і ще раз дякувати. Потім ще раз. Прошу публічно подякувати Марьку, що вона чесно робить. Чоловік жіночки задає стандартне запитання "Звідки?". Відповідаю "З Україні". "О! З України!". Жіночка продовжуючи дитися на ангела (якому всі ці дорослі розмови до гузиці) каже, яка кавайна, скільки років. Марічка каже, що пять. Жіночка хвалить за японську, я пояснюю - так - вона тут вже пятий рік, по-нашому не говорить, японська мова, як рідна. Вони дивуються. Чоловік задає наступне стандартне запитання "В Україні холодно, чи не так?" Відповідаю, так, трошки холодніше ніж тут. Вже мабуть зима, але ми давно не були, там кажу. В цей момент жіночка кладе в мою корзиночку три дорогі японські яблука. Я вже панікуючи, відмовляюся і перекладаю їй в корзинку - вона мені назад. Включаю трихвилинне "вибачте, дякую, не треба, вибачте, дякую" від чого вони ще більше настоюють і не залишають мені вибору. Розуміючи небезпеку ситуації я кланяюся і швидко покидаю магазин. Такі ось японці, таке відбувається не вперше і це невиносимо. Я як той мішка з мультика, так до кінця і не звик до того, що люди можуть бути такі от, як тут в Японії. Прості небагаті звичайні люди. Добрі предобрі з справжньою любовю, хоча скоріше відсутністю недовіри до чужинця.
Як завжди продовжую здоймати калап (знімаю капелюха, закарпатськ. діал.) перед японським постоянством. Така розміреність мені - раціональному чоловікові до душі, хоча іноді дратує до ужаса. От дивлячися лише на ці три пости з японськими привітаннями мушу сказати що ні про що не жалію - ні про Японію ні про те що почав писати блог ні про те що дітвак був зі мною весь час. Але переміни вже не за горами.
Подивилися з Марькою ще одне аніме, яке мені порекомендувала наша студентка котра по вечорам підробляє у відео-рентал шопі. Мультик називається "Вовчі діти Аме та Юкі" (Ookami kodomo no Ame to Yuki). Оцінка на четвьорочку. Сюжет і ідея дуже нам з Марькою сподобався. Дівчина народжує дітей від хлопця-оборотня, але тут оборотень такий що може контролювати свою природу і перетворюватися в вовка лише тоді коли хоче. В результаті діти получаються тоже такими. Далі по сюжету розвивається доля цих дітей. Мультик звичайно прекрасний я рекомендую для перегляду. Одна проблема - дуже мало гумору. Смішно десь з 20 по 30 хвилину коли діти ще малі і не можуть контролювати своїх емоцій. Тому Юкі коли злиться то з гарної дівчинки пертворюється на кавйного вовчика. По моєму це не далеко від правди.
Найбільше захавався момент коли діти хворіють і мама не знає в яку лікарню їх нести. І в кіно є кадр де вона вагаєтьтся між двома лікарніями - зліва Asahi shounika kurinikku (дітяча клініка Асахі) а справа Uota doubutsu byouin (лікарня для тварин Уота). Короче хто хоче качайте - на рутрекері є. Я не мультик тут розказувати зібрався.
Звичайно, що ми з Марічкою дивилися японською мовою, звичайно, що з російськими субтитрами. В процесі перегляду було пару разів - у деяких моментах Марька мені перекладала на українську з японської. Вірніше вона сміялася над якимись фразами - але коли повторювала їх то не на японській а на українській.
А сьогодні одразу після приходу додому Марька попросила ще раз мультик включити. Я їй включив на планшеті, але в такому разі кіно йде з російською озвучкою по замовчуванню і поміняти не можна. Думав що вона не зверне увагу але Марька мені через тридцять секунд заскандалила "Волк じゃない, おおかみ！これじゃない!", що на українську мову можна перекласит: "Який ще такий волк! Оокамі! (вовк японською) Не цей! (мультфільм) ".
От мабуть і наступила відправна точка коли Марька надає перевагу якійсь мові і японська мова починає перемагати нашу. Поскоріше би вже мама приїхала.
Так, колись вже в мене був тут емоційний допис про наш з Марькою студентський дурдом. Таке точно у нас твориться кожен раз коли у мене семінар і я доповідаю про свою наукову роботу. В такі дні ми засижуємося довго - сьогодні наприклад з 5 і до 9 вечора були з Марькою на в університеті. Класно те, що вона вже звикла настільки до того що два рази на тиждень кентокай - що коли пропускає то потім проситься. Правда віднедавна почалися проблеми. Якщо рік-два тому Марька в основному сиділа і дивилася мультики то тепер вона хоче бути учасником процесу. Мультики дивиться рівно 30 хвилин а весь інший час заважає всім навколо. Але всі - включаючи шефа до цього вже звикли і ніхто майже не помічає і науковій дискусії це не заважає. Звичайно, коли Марька залазить під стіл і там голосно пукає - то всім хто за цим столом стає соромно а інші в повний голос, несоромлячися регочуть. Якби порівняти наші сьогоднішні веселі семінари з нудними семінарами трьохрічної давності - це все одно що ужгородський фестиваль вина порівнювати з студентьскою конференцією в УжНУ така величезна відмінність. І багато в чому завдяки малому білобрисому чортові, який не міститься в шкурі і хоче в суперництві з шефом затягнути більше студентів в свою гру. Короче семінари подобаютья - незважаючи на те що довго і всі голодні.
Але то фігня (так постійно говори мій університетьский друг Саньок коли розказував якусь історію). Після семінара у Марьки обовязкова програма - це відвідини ресторана суші. Вона там практично нічого не їсть, але ми все одно ходимо. В цей час після 9 годин ресторан, який зазвичай набитий толпами шумних японців повністю пустий - і ми займаємо собі будь який столик, Марька проглотує одну-дві сушинки з омлетом і біжить гратися з офіціантками які, зазвичай задьоргані із-за міліона клієнтів, тепер вільні і щасливі що білобрисий чортик ангелочок приходить до них два рази на тиждень вечером, погратися. І в той час коли вона з ними грається я спокійно утоляю вечірній набігший за час довгого семінару голод.
І то ще не все. Перед семінаром, коли їдемо з садочка - то проїжжаємо десь дві-три дитячі площадки і Марька постійно проситься погратися. Я знаючи цю звичку вже вихожу заздалегідь - передбачаючи незаплановану зупинку на 10 хвилин. Але сьогодні не хотілося і я домовився з Марькою (виросла настільки що вже можна домовлятися), що ми заїдемо на площадку після кентокая. Так і було. Заїхали в пів-десятої на площадочку - навколо ні душі, погралися - покаталися на качелі. Ще й фотку біля фонарика зробили.
Закинув блог - як і обіцяв. Лише японська мова і те що стосується роботи заповнили моє життє.
Але тепер смажачи пятничні відбивні - не так для себе як для дітвка який в суботу/неділю їсть тільки мясо вирішив написати пару слів. Хоча ні, насправді, під час смаження я вирішив трішки попити джину з кока-колою, а в такі моменти коли мозок затуманений, хочеться з кимось поговорити, оскільки поговорити ні з ким - пишеться допис.
Якусь би треба структуру надати. Фотки з коментарями. Окей. Тоді мабуть треба зробити хронологічно - з одною фоткою на день і короткою історією.
Травень у Японії почався (як і завжди) серією вихідних днів з найщовшим періодом в чотири дні з 3 по 6 число і в кожен з цих днів щось відбувалося - і скоріше за усе в мене є якась історія.
2 травня. Візит Огімото-куна.
В четвер ввечері перед самими вихідними до мене завітав наш випускних з минулого сезону Юсуке. Чому це виняткова подія? Та по тій простій причині що в Японії зазвичай після того як закінчують школу або університет - то сокласники або сокурсники більше в житті практично не зустрічаються. Тільки випадково, ненамірено. Мені вдалося зламати цю традицію. Після випуску Огімото-кун вже місяць пропрацював в своїй компанії, вірніше це був тренінг в Йокогамі, і тепер вже поїхав на постійне місце роботи в префектуру Ехіме. І ось в кількаденному проміжку між тренінгом і роботою він заїхав в Кітакюшю зібрати речі і мєжду дєлом - знайшов час, більше того, виразив бажання зустрітися зі мною, попянствувати і поговорити про життя.
Багато було сказано цікавого про роботу в японських компаніях, але цей допис підсумковий а не деталізований. Тому фотка з того вечора - психологічна атака Марьки на Юсуке, віднедавна в неї є така подача повторювати за кимось все підряд. От вона і використала його як модель подражанія. Було смішно.
3 травня. Відпочинок.
Після пянки з Огімото-куном я вирішив влаштувати собі відпочинок, крім того, це був перший вихідний з довгої серії. Тому ми з Марькою довго спали, а після того як прокинулися сходили в онсен (японську лазню). Марька обожнюює ходити в онсен незважаючи на те що там ходять дяді з оголеними пісюнами. Поки що вона нюансів не помічає, вірніше відмінності вона розуміє хлопчик-дєвочка, але її ця відмінність особливо не хвилює, просто сприймає як данність. В Японії діти ходять з мамами або з татами в онсени протилежної статі десь до 10 років, тому Марька ще в цьому контексті маленька і нам ще не варто думати про відмінність статей.
Тут без фото, звичайно, хоча фотки з онсена в мене є, але мабуть показувати не буду щоб читачі не пожалілися на "offensive content". Тому тут можете включати фантазію, дорогі друзі.
4 травня. Фукуока.
Зїздили накінець-то в фукуокський зоопарк. Звернув увагу на те, що для мавп в порівнянні з іншими тваринами дуже багато місця відведено. Цікаво, це тому що вони людиноподібні?.. Може хтось знає? Поділіться знаннями. В цілому зоопарк не сподобався тим що було дуже багато людей (ібо вихідний і в звязку з вихіднми - безкоштовно) але в цілому все пройшло окей. Ми поїхали не самі а з друзями: був Оленчин наставник (минулого літа) з медичного університета з сином і мій студік Джунічі, про якого в цьому блозі вже згадувалося. Ну і щоб довго не розказувати - фотки з зоопарка - не одна а дві, на одній звірі а на другій вся наша компанія зфоткана з слоном.
Після зоопарка пішли в центр міста - там якраз проходив всесвітньо (всеяпонсько) відомий фестиваль Донтаку. Було куча всяких заходів - сцен з різними вокально-інструментальними ансамблями і великий парад - гвізьдь програми. Тютки з парада ішли прямо в толпу - такшо можна було роздивится їх і поблизу.
Ми подивилися всього потрошки і вирішили що пора вже рухатися в бік рідного Кітакюшю - так щоб не їхати на останніх поїздах. Та й діти вже були стомлені. Ще дві фотки.
6 травня - понеділок також був вихідним, перенесли той вихідний що припав на суботу. Останній вихідний перед робочим днем це вже дуже важкий в психологічному відношенні день - тому ми його провели дуже скромно без всяких викрутасів. Зустрілися з друзями, погуляли з дітьми в невеличкому парку.
Потім прийшли до нас додому на чай. Рікардо з Хіроко виявили бажання подивитися кіно і включили собі "Лінкольн" через якийсь онлайн сайт. Я онлайн фільми не дивлюся, тому я дивився за дітьми. І в один момент коли я повернувся в дорослу кімнату я застав сплячих гостей і монотонного лінкольна.
Я так і знав, сказав я, і вирішили що наступного разу я буду сам вибирати фільм, так щоб під нього не хотілося спати. Дуже люблю коли хтось засипає у нашому японському домі мені це трішки нагадує рідне Закарпаття, і молоді часи, коли це не було проблемою заснути у друзів дома. Тому дві фотки за цей день.
У той же день до нас вечером прийшов наш новий студент Йошігіро, який судячи по всьому має мені замінити Такуму. Прийшов не просто так а готуватися до семінару який йому предстояв на наступний день. Я звичайно радо прийняв, все що треба допоміг, вечерею накормив і чаєм напоїв. Такі вони стосунки студентів з старшаками в Японії. Хоча ні - обманюю - це у мене такі стоснки, я люблю коли до нас додому приходять студенти. Я готовий помагати їм в любий час дня і ночі.
10 травня в пятницю в лабораторії була пянка. Фотки вже показував на фейсбукови, тут повторю лише одну.
Було класно - душевно - лабораторія це наша з Марькою друга сімя, студентів ми обоє дуже любимо. З кожним роком, треба сказати, в лабораторії стає все краще і краще. Чи це тому що я вже краще розумію японську мову - і можу спілкуватися з усіма без винятку, чи тому що я сам змінився і краще знаходжу спільну мову з людьми - не знаю. Думаю (скромно) що це все-таки моя заслуга. Я з студентами дружу і шуткую і на пянці і поза пянкою, і вони здається вже до цього звикли. В Японії прийнято так, що на пянці ми всі друзі - один одного підйобуємо, (не без поваги звичайно), а в робочій обстановці - все забуваємо - і ведемо себе так як ніби ми ніколи разом не бухали. Я однаковий в обох ситуаціях - і студенти помаленьку починають вести себе так само. Від цього лабораторний колектив стає біль дружнім і сімейним, зявилися довіра, дружба і любов. А не тільки робота, як би хто не думав.
11 травня в суботу був спортивиний день в медичному університеті в якому Оленка волонтерила минулого літа. Після того як Лена там побула всього два місяці, медуніверситет включив нас з Марькою в списки людей, яких запрошують на різні масові заходи - хоч ми до них і не відносимося. Приємно.
В неділю 12 травня здається нічого не відбулося - ми просто відпочивали в стандартних умовах.
Завра починаємо новий уік-енд, але у вівторок у мене семінар - тому мабуть нічого такого особливого завтра-післязавтра не буде. Буду працювати над манускриптом.
Хоча все залежить з якого боку на свої рутинні дні подивитися. Якщо роздивлятися "під мікроскопом" - то кожен день стає цікавим, і про нього варто зробити кілька нотаток.
Ну і наостанок. Бачу що у цього блога зявилося кілька нових прихильників, чому я дуже радий. Було би цікаво перекинутися словечком, тому якщо буде бажання - напишіть кометар, познайомимося.
Давно хотів записати імена Марькиних садочкових согрупників, ато пройдуть роки а імена можуть з памяті стертися, навіть якщо фотографії мордочок і залишаться. Ну ось сьогодні зібрався. Скористувався можливістю зафоткати на мобільний телефон роботи всіх до одного - 20 чоловік з Марькиної групи. Можна довго аналізувати, але вже пора спати. Тому коротко: переклав на українську мову імена, щоб було зрозуміло. Ті що закінчуються на -чан, це дівчата (14 чоловік), ті що закнічуються на -кун, це хлопці (всього шестеро). Ну і да - якщо раптом цей допис прочитає психолог який вміє розшифровувати дєцкі малюнки - то буду вдячний за аналіз Марькиного. На ньому понятно, зі слів автора, зображена мама. А тепер 20 потртретів, двадцять японських імен, порядок випадковий, якість трошки відрізняється бо одні висять проти сонця а на інші воно світить - кого бісить - звиняйте. Ну і якість не ахті - мобілко.
Сьогодні закінчився японський навчальний/фінансовий рік. Усе так точно як було і минулого і позаминулого. Як я вже казав - це японське постоянство, таку стабільність і повторюванівсть подій - обожнюю. Марічка закінчила в цьому році "кірін-ґумі". Кірін значить жираф, ґумі в даному випадку це класс/група. Деякі банди якудза також називаються "ґумі", зокрема найвідоміша Ямагучі-ґумі. Тому запамятувати слово легко.
Зміст випускного диплома такий самий, незмінний до букви як і у минулому/позаминулому роках, Змінюється тільки назва групи. Правда тепер мені його хочеться трошки перефразувати "Багато гратися, багато їсти - і розум, і тіло ростуть здорові". Трошки більш буквально ніж було минулого року.
1. Умоляв Марьку зфотографуватися біля входу в садочок біля самої назви - не захотіла. Тому фото біля дошки оголошень.
2. Прийшла додому і зразу розбирати вміст свого пакунку.
3.
4.
5.
6. На деяких малюнках сенсеї поробили заміточки, хто є хто із зображених персонажів. Тут здається червоний це я, а чорний це лікарь - тобто Марька зобразила мене коли я ходив лікувати свою ангіну. Хто не читав як це було то можна прочитати.Написаноє пером не вирубиш і топором, як кажуть. Тепер ангіну із інтернета не витреш.
7. А на цьому шедеврі зображена наша сімейна прогулянка в грін парку міста Кітакюшю. Стікерами позначено "тато" зліва, Марія знизу і "українська мама" зправа. Цікаво чому сенсейка вирішила уточнити що це українська мама так ніби у нас є і японська. Тут до речі я описував як походи в грін парк відбуваються в реальності, дуже цікаво - рекомендую, над фотками колись працював багато, тепер нема часу.
9. Ну а це безцінний папірчик для мене. Обожнюю. Записана вага і зріст дітвака в кожному місяці минулого навчального/фінансового року. Так сказать документ що підтверджує сказане в дипломі. уже маю такі документи за чотири роки. Колись навіть відслідковував динаміку росту Марічки. Дуже цікаво!
Сьогодні збирав зранку Марічку в першу самостійну садочкову екскурсію. Самій екскурсії предстояв довгий період підготовки, вчора замість того щоб убивати обідню перерву на memrise.com, прийшлося поїхати в магазин дитячих товарів щоб купити: рюкзак, спеціальну бутилку для чаю, нову коробку для бенто (ланчбокс) в яку би влізав не тільки рис а і "оказу" - все інше до риса, підстилку на траву бо обідати планувалося на природі. Звичайно треба було також придбати пляшечку простого чаю, бо давати сок, кокаколу, кампот, молоко, або будь-які інші напої не можна.
Сьогодні зранку треба було все зібрати, причому над ланчом треба було попрацювати, бо я точно знав що іншим дітям мамки нароблять такі всякі ланчі - один іншого краще - сосиски у вигляді восьминогів, яйця у вигляді метеликів, омлети колобки і так далі.
Коли забирав Марьку з садочку у всіх був прекрасний настрій, всі про екскурсію лише і говорили, а Марька в компанії зїла не тільки рис і одбивні (так як робить дома) а також і морковку і брокколі на пару, які я зранку готував тільки для краси, щоб добавити ланчу кольорів.
Ну і одне фото на память. Щось я не памятаю, чи ми ходили на екскурсії в совєцкому союзі. І фоток нема...
