Відкритий урок і батьківські збори в японській школі

Ми вже так довго знаходимося в Японії, що іноді думаєш собі, що все навколо так завжди і було. Але тут все дуже по-інакшому. Наприклад - в понеділок ходив в школу до Марії на "батьківські збори". Так от хочу розповісти як це тут відбувається.

Загальноосвітні, початкові (1-6 класи) школи в Японії всі однакові. В них ходить 95 відсотків дітей, лише невелика частина відвідує якісь спеціальні школи по типу наших гімназій, ліцеїв, творчих шкіл та ін. В нашій школі вчиться близько 1000 дітей, в Марькиному класі 37 чоловік.

Перша особливість, батьківські збори проходять для всіх класів одночасно в один і той же день в один і той же час. Оскільки школа не може забезпечити такої величезної кількості місць для паркування автомобілів - батьки мають приходити на збори пішки або на велосипеді.

В школі діти використовують змінне взуття і для батьків винятку не роблять. Кожен має принести з собою тапочки, а своє взуття гарно запакувати хто куди, і носити з собою (!). Я наприклад, кладу в свій постійний рюкзак. А це мої улюблені зелені тапочки з сердечками з 100 єнового магазину.

Батьківські збори завджи суміщені з відкритим уроком. Як тільки батьки приходять то треба відмітитися в спеціальному журналі - які події ти сьогодні відвідаєш: урок, збори в класі, загальні шкільні збори (в актовому залі/спортзалі). Прийшов, відмітився, вибириєш табличку з іменем своєї дитини, які діти зробили самі і на яких крім імені ще й намальовані їхні автопортрети.

Тема сьогоднішнього відкритого уроку "Чого я досягнув в цьому році". Предмет називається 生活, "Життя" або "повсякденне життя" - він викладається лише перші два роки початкової школи і на ньому діти вчать різні речі по типу - як правильно вітатися, як правильно і як часто мити руки, як переходити дорогу, як взагалі вести себе на вулиці в школі і так далі і тому подібне. В цей раз парти були не потрібні - бо дітям для того щоб показати чого вони навчилися цього року потрібно було більше простору.

Ось на цьому відео зафіксовано як починався урок.

Після цього діти поділилися на групи і почали показувати/розказувати хто чого навчився. Ідея така - щоб дитина сказала що в неї не виходило в першому класі або в першому семестрі а тепер вже виходить добре. Хтось хто міг - показував - наприклад скакати зі скакалкою, а хтось просто розповідав і показував малюнок. Так наша Марія в цьому році навчилася перескакувати через Тобібако (не можу знайти український аналог). Навчилася здійснювати опорний стрибок через так званий jumping box. У нас таких здається немає в Україні, принаймні у мене в школі не було.

Хто нудьгує може полюбуватися на різні роботи дітей що висять в класі або в коридорі. Малюнки, історії, ієрогліфи (каліграфія) або ж особисті плани на семестр - як ось тут. Марія написала що хоче навчитися гарно писати і вдосконалити математику.

Оскільки дітей багато то вони поділилися на 5 груп і всі тараторять паралельно. Вся процедура повторювалася 3 рази в різних групах і батьки мали можливість крім своїх дітей подивитися ще й інших.

Після чого урок завершився і діти занесли всі парти в клас, поскладалися і пішли по домівкам.

Після цього вже не так цікаво бо починаються батьківські збори. Оскільки на батьківські збори ходити не обовязково то на них залишаються не всі. Я приходжу кілька разів на рік, коли ми відчуваємо що можуть сказати щось важливе. Тепер - це були останні збори в цьому навчальному році. До закінчення другого класу залишилося всього три тижні. Про це на зборах і говорили. Коли починаються весняні канікули, коли починається третій клас, коли вихідний в звязку з випуском шестикласників і так далі і тому подібне. 

Про дітей поіменно вчителі в Японії не говорять. Іншим батькам це чути не обовязково. Кажуть тільки про весь клас і про абстрактні проблеми, якщо вони є. Хто ся всрав або хто молодець - вчитель ніколи не скаже. Щоправда, я знаю, що наша Марія молодець бо кожен день її розпитую хто що в школі зробив хорошого або поганого. От так.

Америка. Їжа.

Привіт дорогі українські друзі. Я вже по дорозі додому, лечу в літаку, насолоджуюся дорогим вайфаєм і після двої келихів дешевого вина від American Airlines записую свої враження від Сполучених Штатів Америки. По маленьким частикам - скільки вийде.

За тиждень конференції мені довелося поспілкуватися з багатьма учасниками. Конференція не проста і задумана таким чином щоб збільшити кількість часу, яку учасники проводять в неформальному спілкуванні. Оскільки я представляв одразу дві країни (на самому ділі лише Японію, але неньку Україну я також завжди згадую) то і розмови точилися з новими людьми приблизно однаково. Мене питали "як жеж тебе занесло в Японію?", "а ти вже говориш по-японськи" після чого плавно переходили до своїх розповідей про те як був в Японії і скільки доброго їв. В останній день мені навіть прийшлося передивитися 50 фотографій їжі які один (тепер вже можна сказати друг) зробив протягом свого візиту минулого року.

На конференції нас кормили "богато". Істи було всякого різноманітного. І все було дуже пафосно зроблено - так ніби ми їмо в ресторані, лише їжу береш собі сам, а вже брудний посуд за тобою прибирають офіціанти. Були яства з написами по типу "тушена яловичина в базиліковому соусі з лимоном" і так далі і тому подібне. І все би було окей, але.

Була страва яка називалася салат з огірків а також був салат з помідор. Ну я не знаю, як можна описати цю страву. Салат з огірків виглядав так точно як виглядав салат з перерослого кабачка або крумплі який моя прощена бабка готувала свиням. Огірки перестиглі - з зернами такими шо у нас на Закарпатю такі вже лише на насіння йдуть. Гігантські. Нарубані такими кусками що я ледве зїдав два-три. Помідори відповідно. Як правило в ресторано-столовках дають помідори цілими - а значить це мають бути як мінімум черрі а як максимум сливки - такі продовгуваті не більше 4-5 сантиметрів. Але ні - тут в Америці - ушитко було велике і парадички також. Те ж саме було з шматочками гарбуза, дині, ананасу та іншими фруктами. Їх точно не різали ножем а рубали якимось мачете.

В один з днів був "суші бар". Були два вида суші, тут би треба брати в лапки але мені лінь. Один вид був вегетаріанський - а другий з тунцем, мабуть звичайний. Ось фото. Описати смак не беруся. Я вперше бачив суші де би були поєднані морква, зелена цибуля і солодкувата сметана. Я колись описував японські суші з морським їжаком. Так от в порівнянні з цими американськими, морський їжак - королівське задоволення.

Це все було на другий чи третій день - і тоді до мене почало доходити чому люди так хвалять японську кухню до якої ми вже звикли і про цінність якої забули за роки. От так (зараз послідує банальна фраза) - щоб зрозуміти цінність того що їж - треба мало поїсти гівенця.

Undokai-2012

Ну вот відгуляли ми з Марькою наш третій японський ундокай, а це значить що в японському садочку вона провела вже три повноцінні роки. Я вже описував раніше як це все відбувається, рівно два роки тому назад був пост.

В Японії - ундокай - це центральна подія і не тільки в садочках а і в школах а іноді навіть і в "общинах", чи як це називається. Так через кілька днів буде наш дворовий ундокай - де всі жителі сусідніх домів і ми з Марькою в тому числі, вийдемо на спортивну площадку і будемо там як діти бавити в різні спортивні і напів-спортивні ігри, вигравати призи (салфетки або туалетну бумагу). Також видають безкоштовно обід і даже пиво - одно на чоловіка (чи на людину). Ну а покищо будь-ласка найцікавіше (на мою материнську думку) відео з цьогорічного дня спорту. Я як любляча мама - спочатку зняв відео, не прошло і кілька днів, я вже його десь десять разів подивився - тепер гружу на ютюб щоб показати справжній мамі - ну і заодно друзям, і близьким, переважно мамочкам, навряд чи таточки захочуть таке дивитися. Особисто я відео з чужими дітьми практично не дивлюся, тому що нудно, але з дітьми друзів і знайомих обовязково. Тому, пропоную але не припрошую - бо це дійсно - на любителя.

Ну а вот і воно

Відправили маму ще на один семестр.

Ну ось і закінчилося літо а з ним і Оленчин літній візит. Це було чудове літо, незважаючи на пекельну як завжди спеку. Оленка була влаштована в медуніверситет де познайомилася з суперовими людьми, зрозуміла що таке "справжня" і справжня наука. Побачила плюси і мінуси а головне осознала шо не все так погано в нас в Україні - особливо в сфері медичного образованія.

На цей раз прощання було суперовим - Марічка спала - і Оленку в аеропорт відвіз дружок Такума. Для того щоб прокинутися зранку в 6 годин він мав спати у нас - щоб я міг розбудити його своїми руками. До слова Марічка Такуму дуже любить - він завжди з нею багато говорить і грається. Ну короче вона була щаслива що він прийшов до нас в гості і коли ми йшли спати чемно бажала йому "надобраніч". Зранку коли Оленка з Такумою вже поїхали, і Марічка прокинулася - першим ділом вона побігла в кімнату де він засипав. Коли побачила пустий диван то надула нижню губу (це від мене) і ображено сказала "Такума ва?" що попростому означає "а де Такума?!" Ну я пояснив що йому пора було йти на роботу.

На прощання мама нам залишила таку картинку яку зфотографувала в Марічкиному садочку. Обложка книжки "Сіськи (соски?) молодшого братика". Здається що ця ручка символізує нашу недосяжність до мами на наступні кілька місяців (може знову 9), такшо очікую на приплив сублімативного натхнення і на нові приколи від свого спартанського дітвака.

P.S. Хочу написати про нашу поїздку в Нагасакі - бо є мислі. А ще напишу про поїздку в Париж бо як не дивно мене вже кілька людей запитали ож як там. Ну і ще парочку мєлких історій, наприклад про трагічну загибель наших золотих рибок.

Наступні кілька днів вже розписані - завтра вирушаємо в цьогорічний лабораторі тріп а в пятницю вечером очікую на два дні гостя з Німеччини з яким познайомився в літаку з Парижа. Як виразиласа подружка тільки що в скайпі "ти што незнакомого человека примеш"... Я сказав да - він нормальний німецький студент - а у мене пуста квартира і я йому можу показати два японські городи. А у наступну пятницю ми з Марічкою йдемо на вечерю до одної старшої японської сімї що живуть тут посусідству і дуже давно нас кличуть. Короче постараюся повернутися на сторінки цього щоденника.

Hanabi-Wakato bridge. Феєрверки біля моста Вакато.

Літом Японія (і Кітакюшю не виняток) - фестивалить. Кожен уік-енд гудять всякі народні гулянія від маленьких дворових до величезних. Як я вже писав десь якось - феєрверки тоже палять лише літом. Від малих які тепер можна купити на кожному кроці, до величезних (не знаю ким оплачених, мабуть місцевим урядом, або якимись компаніями) феєрверкових подій. У нашому місті може пять таких а може і більше, точно не знаю. В звязку з тим що феєрверки як правило по пятницям і починаються після 19:30, а пятниця це робочий день - за три з половиною роки ми ні разу не бачили цих феєрверків, оскільки в лабораторії робочий час перший рік був до 21 потім і до тепер до 19 години, і я "ніяк" не міг звільнитися і покинути робочий пост для розваг. Це ж Японія. Ну і вот накінець-то вчора (цього літа, незважаючи на то шо Лена тут і забирає Марьку я все ж йду з роботи до 18 години) - збулася мєчта ідіота - побачити ці салюти. Ці - це самі маленькі по масштабу серед тих що проходять в Кітакюшю - в небо вистрілюють тільки 4000 вогників. Найбільше буде на Моджіко мабуть через тиждень а може вже і було вчора - 14000 вогників.

Добралися комфортно на велосипедах шоб не тертися тілами в міліони людей які направлялися туди же на поїздах і автобусах. І подивилися салюти, було вражаюче, і я намагався пофоткати якомога побільше. Для чого і для кого - непонятно. Сьогодні Лєна сміється надімною і каже шо таких фоток можна міліон знайти в інтернеті. А ще почувши шо я зробив десь 400 фоток, каже ти дурак хоть в небо дивися чи лише в обєктив фотоапарата?

Воно канєшто так, але я все ж таки виставлю фотки сюди - шоб мої дорогі друзі і читачі (а може і родичі) змогли подивитися. Якщо нецікаво - відмічайте знизу :-). Ваш Р.

Тисніть сюда - фотки тут.
1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

Stupeur et tremblements

Почав писати цей пост ще 24 червня. Нічого не міняю.
Ну от, вчора накаркав на дощ - сьогодні по прогнозам буде цілий день, і з 4 ранку так і відбувається - перерв не було, тому можна написати сумарний пост за місяць що проходить - від моменту як до нас приїхала "наша мама".

Як і очікувалося - у нас з Марькою зник вільний час. Особливо на вихідних. Перше що ми зробили, на другий же день по приїзду Оленки, це купили два нові велосипеди і нове дитяче сідалко. Лена була обурена станом мого велосипеду і тим шо я все ще транспортую Марьку на сідалку для дітей до 2 років і з вагою до 10 кілограм тоді як Марька вже 3,5/17 кг. Мені була прочитана лекція про безпеку дорожньо-транспортного руху і ще про то який я скупий. Остання лекція повторилася в послідуючі два-три тижні ще багато разів, а особливо тоді коли я демострую невластиву мені щедрість. 

Потім Оленка зайнялася прибиранням і за тиждень було викинуто 15 великих кульків (150 кг) всякого корисного мусора який ми так довго збирали і я так бережно беріг. У Марічки не залишилося іграшок, а у мене старих одіял якими укривалися студенти коли залишалися спати у мене після пянок. 

Оскільки Оленка сильно заскучала за ушиткими Кітакюсьськими "нашими точками" то ми розпочали методичний обїзд усіх уже нахожених місць. У першу ж погожу неділю сходили в Грін парк де в принципі за час її відсутності (9 місяців) багато що помінялося. Сходили подивитися на метеликів і туканів, один з яких загравав і розмовляв з Оленкою, хто на фейсбуці - мабуть бачили фотки. 

В минулий вікенд поїхали вже в серйознішу по відстані вело-поїздку - на рукотворне озеро Кавачі. Та легкість з якою ми долаємо відстані по 15 км на велосипедах, з підйомами в горку, тепер виглядає для обох дуже дивною. Згадували свою першу поїздку, коли зібралися, але не змогли доїхати. 

Тепер перечитав і поняв шо такої нудятіни в мережі предостатньо і вирішив не продовжувати. Да, з нами кожен тиждень і практично кожен день відбувається щось таке, що в порівнянні з ужгородським життям може виглядати як екзотика, але ця вся банальщина вже сто разів описана і пересказувати її звичайно можна, але від цього треба відмовлятися. Серйозних новин нема. Лише одна.
Перед Оленчиним приїздом (передчуваючи як тут буде нудно моїй активній жіночці яка більше двох годин не може сидіти без движухи) я пошуршав по знайомим і знайшов їй волонтерську роботу в сусідньому медичному університеті. Розказувати деталей не можна, бо Лена підписала угоду про конфіденційність. Пройшло три чи чотири тижні і крім того як аналізують вміст білків у складних біологічних зразках Оленка побачила ще й життя наукового колективу який займається серйозною наукою, а не то шо я і моя компанія. Так у нашому житті почався період імені Амелі Нотомб описаний в романі "Страх і трепєт". На щастя ми лише спостерігаємо за усім цим. Японія починає відкриватися по-справжньому.

Пройшло три роки і 7 місяців з часу мого приїзду...

Хто не врубається - дивіться фільм або читайте книгу.

Економія електроенергії в Японії

Наступили важкі часи для японської енергетики і з наступного тижня ми всі разом дружно з японським народом починаємо економити електроенергію.

Як відомо, нещодавно був зупинений останній з усіх 54 японських атомних реакторів. Мені дуже важко уявити собі всю цю потужність якої "нас" позбавили, кажуть що атомні станції виробляли третину всієї споживаної електрики. Після Фукушіми тут було кілька серйозних скандалів з приводу атомної енергії, звичайно, також знайшлися фанатики які почали мітингувати проти мирного атома.

Тому уряд і прийняв рішення зупинити всі електростанції і всі реактори на профілактичний "медогляд". І як і пребдачали експерти, навіть після огляду і підтвердження безпеки всіх ректорів запустити їх знову буде дуже важко, оскільки дозвіл на запуск реакторів мають давати локальна влада конкретної префектури в якій знаходиться АЕС. І тут стає зрозумілим що отримати ці дозволи просто нереально бо всі містечкові начальники і "обласні ради" не дають дозволу на запуск. З одного боку це радує бо показує як місцеві уряди реагуть на запити своїх виборців і реально можуть їх захистити від атомної загрози. З іншого боку мені з моїм фізичним анамнезом зрозуміло шо без атомної енергетики буде дуже важко, особливо японському народу який зимою звик жити в теплі від ектрообігрівачів, а літом у прохолоді від кондиціонерів.

Ну і от поки центральна влада і власники атомних електростанцій (які тут переважно знаходяться у приватній власності) борються з "обласними радами" і компромісу не передбачається, було прийнято рішення про запровадження централізованої економії електроенергії. Самі по собі японські громадяни економити не хочуть (я як завжди суджу по нашим студентам) тому у нас грядуть відключення електрики (привіт Батьківщина). На днях отримав листа з графіком відключень. Починаючи з 2 липня по 7 вересня кожен день будуть відключати електрику рівно на 2 години і 30 хвилин.

В університеті мабуть відключень не буде, але і тут прийняли серйозні міри по економії.
1) централізовано обмежили температуру охолодження кондиціонерами до 28 градусів
2) відключили обидва ліфти на вулиці залишивши три в будівлі,
3) як завжди постраждали туалети: відключили сушилки рук і підігрів сідалок

От такі пироги, накінець то підуть в хід свічки (воскові) які ми купили десь три роки тому.

Боже як жити без інтернета по дві з половиною години на день? Це буде новий досвід.

Status update.

Ось такий типовий японський - драматичний і в полосочку від проводів захід сонця очікував нас сьогодні коли ми поверталися додому. З часу приїзду Оленки на японську батьківщину, фізичне навантаження усіх членів сімї зросло в рази. Єдине що може врятувати нас від активного відпочику це дощ, який зараз в сезон дощів падав лише день чи два замість тижня, як прогнозувалося. Тому якщо вихідний вдається погожим, через кілька годин після сніданку ми вже женемо на наших залізних кониках далеко далеко. Минулої неділі проїхали десь 40 км (ми з Марькою) а Оленочка і цілих 50. Сьогодні всі разом десь 30. І з численними зупинками. Це взагалі цікаво комусь? Напишу детально і з фотографіями :-)

Моменти закарпатського щастя в Японії.

Ось воно - справжнє щастя закарпатця заробітчанина.

Минулого тижня збулося наше маленьке, очікуване і заплановане чудо, яке мій друг Мішик назвав "обєднанням сімї". І на цей раз, мені тоже перепав подарунок від друга, тепер від закарпатського. Тому практично кожен вечір за винятком неділі (за якою починається трудовий тиждень) я насолоджуюся божественним закарпатским коньячком. За роки в Японії здатність вживати міцні напої дуже сильно знизилася, і тепер це сильно грає на мою користь, бо 30-40 грамів коняку несуть свідомість в недалеке закарпатське минуле яке очистившись від поганого залишило у памяті тільки рафіновані, чисті і приємні спогади. Не буду називати імен, бо не впевнений чи це етично, але вдячності моїй немає меж так само як і у цього коняка, що пролетів кілька тисяч кілометрів і тепер живить мою душу - немає ціни. Низький уклін, і 30 грам за ваше здоровя І.Ю.!

Японські сучасні винаходи: попільниці біля лікарні.

Уже дуже давно хотів сфотографувати стихійну попільницю біля лікарні Sangyouika daigaku byouin яку я проїжджаю кожен день по два рази - коли відвожу Марьку в садочок і коли забираю її звідти.

 Ось вона легендарна саморобна попільничька - просто прекрасна, як на мій смак відчуття прекрасного.

Японія до цих пір являється країною де ще дуже вільно живеться курцям, і як пишуть всякі здорові сайти - у Японії надзвичайно позорно високий рівень курців серед населення - найвищий серед розвинутих країн. Це все в звязку з існуванням мощного тютюнового лоббі в країні. Не знаю як інших людей - а мене абсолютно влаштовує те що тут до цих пір немає дискримінації курящих людей, і перекурити можна спокійно і в кабаку і на вулиці - в спецільно відведених місцях. Але от мало по малу і тут боротьба з курінням набирає оберти. Основний напрямок цієї боротьби полягає в підвищенні податків на тютюн в звязку з чим десь рік чи два тому були в два рази підняті ціни (тепер десь 6 дол за пачку) на всі цигарки. А ще в парламенті є кучка депутатів які хочуть підняти ціну на пачку цигарок до 1000 єн (13-14 дол). Мене це в принципі зовсім не переймає тому шо я практично не курю і сигарет не купую. Але за наявність спеціально обладнаних точок для куріння дуже вдячний японському народу - бо були моменти у мене коли мені дуже хотілося покурити і я мав таку змогу і не треба було нічого видумовувати

Додатковим кроком боротьби з курінням стало скорочення таких місць - курилок. Почали як годиться з лікарень. І от біля великої лікарні біля нашого японського дому образувалася стихійна курилка. Попільничка показана на фотографії зверху. І в цій курилці - і в цій попільничці для мене повністю відображена культура сучасного японця. По моєму це є якраз прояв найвищої культурності. Вже десь пів-року я спостерігаю цю картину. Хтось (загадка) постійно кладе в недозволеному для куріння, але малолюдному місці поблизу (але не дуже близько) від лікарні пять бутилок кока-коли "без калорій" наповнених водою. І поступово бутилочки починають наповнюватися бичками аж поки вода не стає чорною - ну прямо як настояща кока-кола. Тоді їх змінюють. І бачили би ви це місце - еталон чистоти - ніде не валяється ні бичочка ні мусорка - лише ці пляшки набиті бичками стоять тихенько у куточку. Вот вам друзі - еталон порядності, поваги і любові до ближніх. І це у крові у японців. Тут на вулицях немає мусорників, урн як в Ужгороді на проспекті Свободи через кожні 5 метрів. Тут просто люди не можуть генетично "срати" там де вони ходять, живуть, курять, їдять, чи просто проходять мимо раз у житті.

April 2012

Квітень цього року - знаковий у нашому японському житті. Це, насправді, перший місяць практично повної незалежності, матеріальної і духовної за весь наш час перебування в Японії. Про це я буду розповідати в деталях пізніше, а може і не буду вобще ніколи, а лише по-пяні найближчим друзям...
Хто уважно слідкує, знає що в квітні Японія розпочинає новий фінансовий, а заодно і навчальний рік. Марька наша вже пішла в четверту групу в садочку - Кірін-гумі (жираф), в якій тусуються дітки від трьох років і старше. Ціплятко, білочку і зайчика ми вже пройшли - рівно половину - тепер залишилося ще половина. Ну і вже традиційно - в садочку ми кожен рік змінюємо шапку. І для того щоб дитина впізнавала свою шапку - зверху батьки ліплять відмітки "тотеми" свом дітям. Шо тут сказати - фантазії у них звичайно ніякої - у 90% дітей на шапці виявляються герої популярного дитячого мультфільма "Ампанман", і майже всі звичайно з самим ампанманом.

Вот він на малюнку червонощокий супергерой японських діточок.

У нас звичайно все серйозніше - ми вибираємо тотеми для Марічки обдумано, щоправда лише в цьому році. Ось яка у нас шапочка, оранжового кольору з наліпленими тотемами.

Марькину шапочку на цей раз примірює Елмо, бо дітвак не хотів позувати. 

Значення тотемів дуже просте - три жирафа - це тотем групи в садочку - а три тому що це вже не просто якісь діточки в групі - це вже справжні друзі, скоріше за все Марька буде памятати багатьох з них дуже довго, адже провчиться з ними як мінімум до наступного квітня коли їй вже буде 4.5 роки, багато дітей вже щось памятає з такого віку. 

Другий тотем це пінгвін - тоже дуже простий - це символ нашого з Марькою сімейного союзу де я отиць, наче самці-пінгвіни тимчасово висижую "своє яйце". 

Зміст третього тотему для мене був скритий, бо наклейку вибирала Марька сама в магазині і з міліона доступних вибрала саме цей. Але наша мама дуже легко розгадала зміст тотема в якому домик і машинка символізують прагнення дитини до обєднання сімї під одним дахом. Дитяча підсвідомість дає зрозуміти чого їй не вистачає, а іменно щоб мама і тато були разом. 

А ще з цього року, оскільки діти стали вже досить великими і жеруть як вовки вже досить багато їдять на обід, ми - батьки зобовязяні давати дітками кожен день в садочок з собою о-бенто (ланч бокс). Однак задача тут досить проста бо ми маємо давати лише білий рис, ніякі викрутаси не приймаються, не можуть же діти їсти різну хавку на обід. Тому батьки дають тільки рис а садочок все інше.

Ось таке о-бенто я готую Марічці кожен день в садочок. Рис в коробочку, коробочку в мішочок. Усе підписане іменем.

Таким чином з 1 квітня цього року я кожен день зранку варю рис, шоби дітвак мав шо їсти на обід. Дуже дисциплінує, бо треба вставати як мінімум за годину до виходу з дому. Ну і на додачу залишається рисок і мені на обід, такшо і собі беру на роботу. Така от моя наука домогосподарювання дорогі друзі. До нових встрєч.

Hanami-2012. Part 2: Honjo park.

Щось я розлінився писати щось новеньке, хоча часто думаю про ті речі що оточують мене навколо, в такому руслі, що треба би записати, запечатліти в цифрі, бо біологічної памяті явно не вистачає. Вот обіцяв постити фотки сакури, сьогодні поповнюю колекцію нудних дописів з квітям. Сакуру я фотографую практично кожен день вже протягом двох тижнів, і все думаю що про кожне дерево можна написати окремий пост. Але є один момент який трішки остудив мій сентиментальний запал який почався в минулому сакуровому дописі.

Минулого разу я тут розфілософтвувався на тему що цвіт сакури це щось особливе для японської нації. І мабуть це правда але не стопроцентна. На тижні що завершився я спробував дізнатися у своїх студентів що вони про це думають. І питання моє було просте: "Ти вже фоткався на фоні сакури (або просто сакуру) в цьому році?". І от стався наступний облом - виявилося що жоден з студентів не фоткав сакуру ні у цьому ні у минулому - ні у найближсгому збререженому в памяті році. Тільки наша нова студентка сказала що да - вона має фотки з цьогорічною сакурою.

Але хоч цей факт мене і здивував - він не умаляє того фестивалю що відбувається на японській землі у містах цвітіння сакури. Минулого тижня в неділю ми ходили з Марькою в найближчий до нашого дому парк і вот там спостерігалася десь така картинка.

Багато людей на розкладених пластикових голубих папланах сидять піють алкоголь і їдять просту японську їжу під цвітом сакурових дерев. Ми з Марькою просто гуляємо і фоткаємо, а хаваємо в дешевих ресторанчиках. Минулого тижня зустріли знайому болівійсько-японську сімю і Марічка вдоволь награлася з Джуліаном, який впрочем не дуже хотів позувати на камеру спочатку але пізніше звик, що я лізу в очі обєктивом.

Був трошки незручний момент бо Марька забувалася і називала Джуліана Джульєттою, бо це імя їй добре знайоме, мені ж приходилося весь час виправляти. В кінці прогулянки Марічка урвала кусок шоколадного тортика який мама купила Джуліану, і мені було незручно що в мене немає нічого при собі чим би я міг угостити у відповідь. Але фотки получилися класні.

Ну короче хто хоче деталей - то будь-ласка в колекцію одноманітних фото на пікасі. Тут можна подивитися на "святкування цвітіння сакури в Японії" (саме по такому запиту в гугел іноді видає цей блог) - як це роблять японці, і як це робимо ми з Марькою.

Японська сакура практично відцвіла - починається час ужгородської сакури в Японії - сьогодні збираємося на пошуки пригод. Тому ще одна публікація з рожевим квітям тут обовязково буде.

Згадана фотоколекція тут.

Hanami with Julian

Дитячий грип у Японії. Клініка, діагностика, лікування.

Марька хворіє простудою. Висока температура в Японії лікується охолоджуючим гель-кулером що ліпиться на лоб... (грудень 2011)

Наш дитячий лікарь Івасакі сенсей - геній. Я вкотре в цьому переконався. У Марьки був грип і він вилікував їй його за три дні.
У звязку з цим у мене виник пост-запитання до друзів лікарів, і взагалі всіх хто знайомий з грипом у дітей, як його лікувати і теде і тепе.

Читати далі... Понеділок 13 лютого 2012
Зранку в 5 я впереше відчув у Марьки температуру - 37.3. Почав моніторити але не дуже активно бо я даже подумати не міг що температура тіла може так швидко підніматися. Міряв кожні півгодини і було те саме. Я вже повністю прокинувся, написав лист шефу що не прийду в універ і тут в 7 годин міряю температуру і на градуснику 40,4 причому він ще даже не запікав як я вже його кинув і побіг за свічкою від температури. В 7:05 поставив свічку причому не 3/4 як мені казали а цілу. Дуже плавно десь до 9 годин температура впала до 38 з хвостиком і так держалася до тих пір коли ми прийшли до лікаря. Лікарня відкривається в 8:30, після онлайн реєстрації нам назначило прийти на 9:30. Я був спокійний бо знав що свічка продіє десь 5-6 годин тобто до часу дня.

У лікарні Марька була досить активна і у нас був фактично один цей симптом записаний у мене на бумажці (яку медсестри одразу вклали в Марькине діло) різкий підйом температури. Незважаючи на Марькин зовнішньо здоровий вид нас одразу попросили зайти в бокс щоб не контактувати з іншими дітьми. А в боксах в яких звичайно сидимо самі коли щось заразне - тепер було по 8-10 чоловік. В першому ті хто з підозрою на грип (ми в тому числі) а в другому ті хто вже з діагнозом.

Чекали дуже довго. Хоча ми прийшли на назначений час, ще десь годину просто сиділи і чекали, Марька не містилася в шкурі поки температура була нижче 39.5. (З весни, коли у Марьки температура, я постійно хожу з градусником - в кармані ношу, бо в неї температура одразу після виникнення скаче до небезпечних висот). Короче настала наша черга і наш лікарь, як звичайно послухав і подивився в ротик. Потім був тест на грип. Це ужас - Марьці таке роблять вже другий раз. В ніс засовують палочку довжиною десь 15 сантиметрів з ваткою на кінці. Після цього Марька дуже сильно образилася і розревілася і плюс, психосоматично підняла собі температуру до 39,5 і вже не опускала її нижче. Результат тесту треба було чекати протягом 10-15 хвилин, за цей час нам дали робити інгаляцію. З ноздрі з якої брали аналіз даже потекли червоні сопельки. Марька вже виросла настільки, що їй було прикольно дихати з інгалятором колись вона його ненавиділа, коли була мала. Тепер сама держала і в носик собі засовувавала (практично), показуючи "шо мол дивися малі дітваки плачуть а я нє".

Потім нас позвали на повторну розмову. Дохтор Івасакі підтвердив діагноз. Сказав грип типу А. Прописав таміфлю - два рази на день. Сказав прийняти негайно як прийдемо додому. На моє запитання - що робити з температурою яка вже на той момент піднялася до 39,6 він сказав що таміфлю збиває температуру і приймати будь які антипіретики разом з таміфлю заборонено (як виявилося пізніше сказав не зовсім правду). Поставили свічку діазепама і дали ще дві - щоб я не переживав за фебрильні конвульсії. Я даже запитав шо мені робити якщо вночі буде температура 40-41 він лише посміявся, але свічок проти температури не дав. Ну ми пішли (вірніше поїхали на таксі) додому. Марька вже була як розмазня, ще й після поставленої свічки - дуже вона це ненавидить коли їй свічку в гузицю дають.

Дома почався цирк. Температура вже під 40 я почав давати таміфлю - вона ні-в-какую не хоче пити. Виплюнула першу дозу, потім другу, руки в роті, блювотні конвульсії, сльози, соплі, тремор - короче весь букет. Я здався, пробував і умовляти, і мультик, і силою - нічого не допомогло. Позвонив Такумі і попросив його позвонити дохтору Івасакі і запитати що робити тепер коли вона і таміфлю не випила, і проти температури нічого не дали а температура вже 40,1. Той сказав щоб ми ще раз прийшли в лікарню - не чекаючи робочого часу - в обідню перерву. Добре що вже був Такума і він за нами приїхав. Я чесно кажучи собі уявляв що Марьку госпіталізують і прокапають. І я на це надіявся. У лікарні сміхи. Дохтор нас даже не дивився, прийшла фармацевтка, принесла водичку, цукрик, показала Марічці шоколадку, потім змішала таміфлю з цукром дала його, потім шоколадку одразу зажувати і всьо. Дали мені ще 4 шоколадки круглі, для послідуючих доз. Я прийшов додому і тут концерт продовжився - температура під 40 (була раз даже 40,1) ну короче так-сяк і десь годину. Марька в кінці вирубилася, поспала годину потім встала знову поревіла і вирубилася, даже пити відмовлялася. Поки вона спала я прочитав усьо шо лиж можна про грип і про таміфлю. Здивувався що кожен рік від грипу помирає аж 500.000 чоловік і страхи мої почали наростати. Прочитав стадії грипу у Марьки лише по показнику температури це важка або стадія токсикації передостання. Залишилося лише чекати ускладнень. Короче настраждався я за ці чотири години після лікарні, поки температура була біля 40.

Прочитав також що Таміфлю можна приймати з будь-якими ліками і даже з алкоголем, препарат який вобще ні з чим не взаємодіє - тупо устраняє вірус грипу по дуже специфічному шляху. Руки чесалися дати свічку від температури - ще маю дві з прошлого року, але не дав, дохтор заборонив і даже написав мені на англіцькій мові "antifever drug is no good!". Після другого сну Марька накінець то погодилася випити кружку чаю, з самого ранку нічого не пила. Випила і одразу її виблювала - разом з харкотинням з легень і соплями, з хрипами і "зупинками дихання"... Короче заблювала одіяло і весь одяг на собі я її ледве заспокоїв, почав знімати верхню кофту і помітив що вона сильно спітніла після сну. Помяряв температуру було 39.6, - мені вже стало легше. Короче переодягнув її в чисте знову поклав на ліжко дивитися мультик. Було десь 6 годин вечора. По інструкції таміфлю, препарат досягає піку концентрації через дві години - у нас від прийому пройшло 4 години, такшо я вже чекав ефекту. Я надіявся на якийсь ефект, бо нерви в такі дні не дуже. Багато думаю про смерть. Але після того всього, температура почала швидко падати і на вечір 8 годин вже була до 38. В 10 годин давав другу дозу, звичайно що в мене нічого не вийшло - так як мені показувала тьотька-фармацевт. Оказалося що то був ефект тьотьки а не шоколадки. В кінці кінців я тупо розчинив таміфлю в чаю сильно цукреному і вона його випила. Так получилося вже дві дози.

Вівторок 14 лютого 2012
Спали ми в великій кімнаті Марька на чорному дивані я на маленькому. Заснули десь в 11 і проснулися десь в 8. Я спав тривожно але і щасливо, бо Марічка не проснулася даже на хвилинку - значить температура була в нормі. У вівторок зранку я вже даже не пробував давати таміфлю з ложки - зразу розмішав з какао і дав їй випити - випила і не помітила. Інструкція пише шо таміфлю можна приймат з їжею такшо вважаючи какао їжею можна надіятися шо лікарство не втратило своїх антивірусних властивостей.

Протягом дня вже все було окей, температура в нормі, Марька бісилася - знову не містилася в шкурі, просилася на двір а там був ливень. А інтернет пише шо якщо грип то треба тиждень дома лежати - ізолювати хворого - не підходити до нього ближче ніж на метер. Пройшло лише два дні - і я вже не знав що будемо робити на третій, якщо вона зовсім поправиться. Вирішили послухати шо скаже мудрий дохтор який залишив мене з дітваком 40 С температури з одним єдиним лікарством. У середу нам був назначений контрольний візит.

Середа 15 лютого 2012
Прийшли до лікаря, подивився, послухав, дав інгаляцію. Відмінив таміфлю після 4-ої дози. Виробник пише шо треба мінімум 5 днів приймати для того щоб остаточно побороти вірус. Прописав брохолітичний пластирь і порошочок в якому мукодаїн і кларитроміцин (антибіотик) - на три дні. Сказав що в садочок можна йти якщо будуть виконані три умови протягом одної доби. Хороший апетит, відсутність температури, відсутність інших симптомів. Оскільки такий день був в середу - в четвер я вже повів дітину в садочок а сам сходив в університет, хоча чуствую вялотекучий грип у собі, але в мене він мабуть пройде без екстремальних ситуацій.

Вот така історія, як у доктра Хауса, правильно поставлений діагноз і відповідні йому ліки - як хвороба зникає на очах, за лічені години. Але ті пару годин, що Марька була з температурою 40 - піздєц як страшно.

Запитання до тих хто знайомий з вопросом.
Наскільки адекватно проведено лікування? (Таміфлю 2 дні замість 5, антибіотики 3 дні замість 7(?), відсутність супутньої терапії при таких високих температурах)
Чи потрібно міняти лікаря який мені ніколи не дає лишніх свічок проти температури?
Лікар знав що буде саме так чи йому просто повезло?
Чи правильно я зробив що довірився лікарю повністю і ніяк не коригував призначене лікування?

"Bus hike" to Yamaguchi

(про життя іноземних студентів що навчаються в японському університеті)

Зганяли сьогодні з Марькою в коротку поїздочку у сусідню префектуру Ямагучі. Це вже третя поїздка в цю префектуру, в першу ми їздили ще з Оленкою (тоді побували в пещері) друга була в попередньому пості коли ми з Такумою і Роллі їздили до нашого слабошкуватого Джунічі в Шімоносекі. Сьогодні ми були в столиці префектури в місті з такою ж самою назвою.
Читати далі...

Відмінна риса цієї поїздки в тому що вона нам обійшлася дуже дешево (заплатити прийшлося тільки за їжу), тому що організовували її команда волонтерів з нашого міста що дбає про іноземних студентів, організовуючи культурні події, оплачуючи такі поїздки, дарує велосипеди, холодильники, мікроволнові печі, допомагає студентам з переїздами і таке інше. Це кучка людей, бабусь та дідусів, які (мабуть в звязку з наявністю великої кількості вільного часу і відсутністю власних проблем) дуже багато часу проводять з міжнародними студентами намагаючись створити їм ефект сімейного кола. Мабуть у них це добре виходить бо китайські студенти їх дуже люблять. Ми ж зважаючи на існуючий мовний барєр і зайнятість в лабораторії тільки час від часу приймаємо участь в міроприємствах які організовують ці добрі люди. 


В цьому році поїхали в звязку з тим що я випадково побачив обяву про то шо вона планується і вчасно записав і себе і Марьку. Спочатку сходили на прогулянку лісом по культурній стежині, де з одного боку текла гірська річка по камяному руслу а з другого - запущений ліс, потім поїхали на обід де Марька ізїла тільки місо-суп, потім у буддистський храм де вона захавала морожко, а потім у історично важливий і старий ресторан що був побудований в 1877 році і в якому відбулося багато зустрічей великих політиків. Ми у ньому просто потусувалися побігали і пофоткалися. Тепер це музей-ресторан, тобто такий музей який можна знімати для весілль або всяких інших бухаловок.

 Було дуже душевно: Марьку (і мене бо я з нею) всі обхажували, питали чи все окей, коли вона хотіла в туалет - чекали цілим автобусом. Десь 20 чоловік її фоткали з усіх боків а вона нікому не хотіла позувати. Боявся я лише того що їй стане погано в автобусі який нас возив і вона наблює на когось або ще гірше на мене, але вона видеражала і лише разок були рвотні позиви які закінчилися тільки пустими звуками. Зато одному студенту реально було погано і із-за нього робили незаплановану зупинку. Короче було класно але коротко бо вже в 5 годин ми прибули Кітакюшю. Зато ще є час прибратися дома перед сном, написати цей текст і загрузити фотки. 

Фоток багато але не дуже хороші, тому що було дуже сонячно, я полінувався і фоткав усьо в автоматичному режимі в результаті майже всі фотки пеерекспоновані. Прогнав їх через фільтр в лайтрумі і загрузив як є. Для мами, якій буде цікаво як її дітвак провів день. Ще виберу 10 найкращих для фейсбука такшо можна і там глянути. На сьому дозвольте відкланятися. Фотки тут.

Yamaguchi-bus-hike

Оскільки сьогодні ми провели день в компанії студентів то і сьогоднішнє японське слово буде "студент".

学生

がくせい ga-ku-se-i

два канджі: навчання, наука і життя

Марька - нічні дитячі розваги.

У Японії салюти* запускають переважно літом, таке в мене склалося враження. Де не де проходять всякі фестивалі з салютами, на які ми ніяк не попадемо, ну може в наступному році. Іще в магазинах продаються дитячі набори для ханабі, китайські але безпечні. Так от літо закінчилася і на такі наборчики в магазинах пішла велика скидка, тому недавно Марька собі один наборчик купила. Ну і вчора ми його спалили - в цьому короткому пості чотири фотки і два відео.

Смерть в Японії.

Десь пів-року тому, десь через місяць після того як Оленка поїхала доучуватися на дохтора у рідну альма-матер у нас по сусідству побудували "церемоніальний зал" якраз навпроти з.д. станції Хонджо. Назвали його "本城駅前セレモニーホール" що перекладається як "Церемоніальний зал навпроти станції Хонджо". Коротко і ясно. Адресу можна не запамятовувати. Японский мінімалізм - назвати так шоб легко було запамятати. А тут особливо - хто хоч раз бачив чи чув назву вже ніколи в житті не забуде, її і місцезнаходження також не забуде. 

Розмовляв потім з Такумою на тему що це таке церемоніальний зал і що в ньому роблять. Незнаю чому але я думав що там і свальби гуляють - виявилося що не зовсім. Вірніше з точністю до навпаки. Там прощаються. Тоді десь пару місяців назад Такума розказав мені багато цікавого про то як в Японії готуються до похоронів. Старші люди готують заздалегідь не просто одяг і шкари, а ще й заключають контракт і виплачують наперед послуги церемоніального залу (дуже дорого), так шоб родичі не думали звідки взяти гроші чуть-шо. А ще в церемоніальному закладі бувають "акції"... А ще агенти церемоніального залу ходять по квартирам і пропонують заключити контракт по пільговим цінам, подарувати купон на скидку. Іноді кидають рекламу своїх послуг в поштовий ящик. Все якось дуже раціонально, не по людськи. Короче смерть, яка просто повинна бути несподіванкою і перевертати все з ніг на голову тут поставлена на конвеєр, створює робочі місця, і її, як і усе інше планують заздалегідь. Про це треба буде написати окрему історію коли розузнаю деталі. Ось так я бачу церемоніальни зал з балкона... 

Але більше за все мене цікавила і вражала в цьому закладі одна маленька деталь а саме - стоянка для велосипедів. Усьо чин-чинарьом - в одному дизайнерському ключі з усім залом. Ніяк не міг я собі уявити того, хто може приїхати на панихиду на велосипеді. Враховуючи ще й то шо на панихиду японці ходять дуже гарно вбрані, всі в чорному і білому. Така ось табличка...

І от сьогодні я побачив скоплєніє народу, заповнену автостоянку і (вперше з часу побудови зала) припарковані два велосипеди. Із залу крім інших виходили всі одягнуті як один школярі десь 9-10 клас. Більшість ішли на станцію через дорогу, але хтось мабуть що живе не далеко поїде додому на велосипеді. Про то що хтось помер думати якось не хочеться...

А вот і осінь нагрянула.

Відправили нашу маму на навчання - додому в Ужгород. Марічка поставилася до цього з розумінням. Я держусь як можу але сьогодні не витримав і придбав собі пачечку сигареток. Добре що ми зараз в Японії тут спеціально для таких випадків можна купити собі щось із серії HOPE. Щоб так сказать обнадьожити. Десять сигареток в малюсінькій пачці по розміру менших за зажигалку.

Завтра іду на конференцію в Тайланд. Чуть-шо зупиняємося в готелі Ibis Nana Bangkok. Марька вже в католицькому short-stay-facility. На сім днів. Трошки стресово для малої але в жизні і не такі проблеми бувають. Взагалі-то думаю вона там гарно проведе час.

Такшо сигаретки згаданої марки мені не зашкодять. 

Ідеме у Осаку.

Сьогодні їдему о Осаку на два дні. Треба відвідати тайське посольство і отримати візу. Їдемо на паромі (12 годин по морю). Може будуть пару більш-менш цікавих фотографій. А то останнім часом фоткав лише ужаси нашого городка. Якщо комусь цікаво попозерати на житло не самих забезпечених прошарків нашого міста відгукніться і я склепаю невеличку (на щастя) колекцію. Наприклад таке.

В память про Стіва Ірвіна..

Третій підряд пост про братів наших менших. Присвячується Steve Irwin

Вчора зібралися усією толпою сім"єю на велосипедну прогулянку до Кавачі резервуара (штучного озера? водосховища?.. незнаю) про який я розповідав минулого року. Тоді ми були з Оленкою двоє, - тепер Марька вже велика настільки щоб приєднуватися до довгих походів. Усе мало пройти гладко і спокійно але по дорозі туди - поки ми ще навіть не проїхали половину дороги (всього до озера деь 13 км) побачили біля якось будинку прямо на тротуарі викладений великий акваріум...
Дивитися фотки і читати далі.
Зупинилися глянути шо там внутрі і побачили що в страшенно грязній, темно зеленій воді, повній всяких мушок і червячків - знаходиться червоновуха черепаха (Red-eared slider або по японськи Mississippi-Aka-Mimi-Game アカミミガメ ака - червоний, мімі - вухо, гаме - черепаха). Вигляд у неі був жахливий, обкладена зеленим мулом, вона явно знаходилася в дуже важких комунально-побутових умовах. Ще, у неі був пробитий панцир і через дірку було одіте металеве кільце - таке як люди використовують для ключів. Акваріум був досить великий, але стояв просто на вулиці - правда біля будинку. Ми подивилися на неі трошки і поїхали далі по наміченому шляху - але черепаха не виходила з голови: чому вона там, помирає в нелюдських нечерепашачих умовах, хто її викинув, чи виклав, чи забув - короче стало важко на душі через нелюдське ставлення до тварин.

Що мало би бути дальше якби було по-моєму - все просто, ми би постраждали трошки, попереживали і забули. Але хто не знає - у нас з Марічкою в сімї є справжній послідовник Стіва Ірвіна - це наша мама, просто фанатка прощеного Стіва який і помер граючися з небезпечною живністю. Дуже швидко (не більше ніж через 10 хвилин) у неі виник план спасіння нещасно-покинутої чи просто виставленоі на вулицю черепашки. Так і було заплановано - по дорозі назад, ми з Марькою стоімо "на шухері" поки Оленка забере її, після чого ми віднесемо її у більш придатну для життя водойму. Звичайно перед тим як віднести кудись у природу її необхідно понести додому - помити, вичухати панцир, перевірити стан здоровя і теде і тепе, так точно як робив прощений Стів коли знайшов крокодила у подібних умовах.

Потім ми каталися навколо Кавачі резервуара. Ось пару фоток з дороги.

Оскільки дорога не тільки довга але ще й в горку, зробили привал біля невеличкого храма в якому ми були минулого року.

Марічка тут правда була перший раз тому треба було усе гарно роздивитися.

По дорозі туда - випили десь літер холодного чаю, Марька кривиться тому шо нема цукру.

Краєвиди навколо іноді відкривалися такі що даже Оленка яка часто злиться і забирає у мене камеру просила зупитинися і зфотькати.

Гори, місто, море, небо усе сьогодні було чудове.

Перед озером щось подібне на село із рисовими полями і сільськими будиночками.

Точка для фотографій немає вибору мусимо фотографуватися.

Із бережка озера трошки далі видно невеличкий парк із сакурами - ми вирішуємо піти туди подивитися і заодно пообідати.

Оскільки не сезон (для сакур) всередині ні душі і величезний парк наш.

І тут ми натрапили на маленьку водойму (єстєственно також штучну) де побачили як саме мають жити червоновухі черепахи

А саме ось так вони живуть в великій кількості чистої води з можливістю і на бережок вилізти щоб погрітися

Таким чином до середини поїздки Оленка вже точно була впевнена у своїй місії врятувати тут черепаху яку ми бачили по дорозі в грязному акваріумі. Коли їхали додому попали в дощ але невеликий а Марічка заснула на велосипеді. Час від часу здавалося що ми в якомусь японському горрорі - сутінки (від хмар), стіни бамбукових дерев по бокам, ливень, дитина на задньому сидінні лежить так шо зразу і не зрозумієш що вона спить... Але це було недовго і дощ закінчився і з гори зкотилися швидко. І ось ми вже на тій вулиці де має бути черепашка. Вирішено принести в жертву Марькино платтячко бо вода дуже мутна а червоновухі черепахи агресивні і кусаються. Короче перед самою акцією я ще дав слабинку і почав глюкувати на тему відповідальності за кражу домашнього питомця. Ми ще постояли біля неї обдумовуючи чи брати чи ні і все таки рішилися. Лена сміливо витягла її обгорнувши руки Марькиним платтям. Добралися додому і там як я вже писав черепашка була мита, кормлена курячою печінкою (зїла десь 5 невеличких кусочків) і оглянуто лікарем. Кільце з панциря вийняли, панцир помили даже милом. Напустили ванну і вона прожила у нас до сьогодні. Дуже шуміла і намагалася вилізти з ванни.

От тут визволена черепашка вже у нашій ванні.

Коротка фотосесія перед тим як відправитися в нову "квартиру".

Рятівник демострує свою здобич красуню.

Сьогодні під час обідньої перерви ми зустрілися і поїхали випускати черепашку на волю (у водосховище біля Грін-парка) після того як вона провела свою останню стресову ніч у "людських" умовах. Оленка випускає її на травичку біля озера і... на жаль я не встиг зробити даже одного нормального кадра як вона прямує до водойми. Бо вона просто вилетіла і моментально скочила у воду. Секунда і її вже не було видно.

Ось так за один день черепашка яка мабуть мала дуже скоро померти здобула нову домівку, а ми перекурили псиділи на березі і поїхали хто куда, - я на роботу, а Чіп-і-Дейл на пошуки нових обездолених...