Рутинні дні в Японії.

На минулому тижні здох жорсткий диск на 500 ГБ в якому зберагалася усе наше японське життя тобто останні майже 4 роки. І якщо 300 ГБ це Оленчині серіали Марькині мультики і 100 ГБ моя наукова діяльність це не біда, то десь 100 ГБ фотографій за весь цей час все ж серойозніше. Звичайно надія на відновлення даних ще не вмерла, але для цього потрібно буде підключати професіоналів, а де я їх знайду і коли ще не ясно. В звязку з цим цінність цього блогу і фоток в ньому виставлених зросла неймовірно і мабуть треба слідувати рекомендаціям БМ і записувати якусь херню в блог кожного дня. Кажуть це може допомогти бути щасливішим.

Якщо глянути по фоткам то дійсно в нашому з Марькою житті кожен тиждень відбувається щось цікаве.
А далі в деталях і з фотками.
Минулого тижня наприклад ходили дивитися на нового члена нашої японо-емігрантської тусовки. У друзів народився хлопчик Самір, якого нам накінець-то через три місяці після народження показали. Останнім часом спостерігаючи за малими дітьми - Марька і собі просить одного акачана (дітвак по японськи, до року), вона думає що їх так просто можна звідкись узяти. Я їй пояснив що акачан може тільки з маминого животика вилізти, а вона каже щоб я з свого вийняв (останнім часом трошки поправився) вот так Марічка дивилася на малого.

В той день було зроблено ще багато класних фоток - ось наприклад яка чудова фотка - Сайфідін (щасливий нянько нового акачана) з усіма (крім дуже малих) дітьми на спортивній площадці університета.

А на цій фото Марька з Хіменою намагаються сховатися від моєї камери, і в результаті в мене появляються нетрадиційні фото з динамічними дітьми і довгими вечірніми японськими тінями.

Ну фінальні фотки дітей коли вже стемніло і повсюди на вулиці повключалися маленькі фонарики, які так дивували нас з Оленкою коли ми вперше приїхали сюди з темної України.

А вот вчора скажімо ми ненадовго з Марькою сходили на місцевий фестиваль - святкування 96 річча ж/д станції Оріо. Серед іншого, там була виставлена реклама дівчачих шкіл де можна було подивитися яку форму носять діточки в кожній школі. Ми з Марькою приміряли кілька варіантів. Ну чим не памятна фотка.

Ну і звичайно - не найперші але з числа перших фоток що Марька робить вже самостійно. На відміну від мене вона не звертає увагу ні на кого і фоткає все що хоче - може прямо відкрито в лице фоткати людей, що я хочу робити але ніколи не наважуюся.

Такшо так, роблю висновки що треба берегти кожен момент якимось чином. Надіюся з гуглом нічого не станеться за роки і хочаби те що я вже залив у інтернет - не пропаде як супер стабільний жорсткий диск на який як в чорну діру все життя заливалося а він узяв і помер.