Привіт японцям з Китайської народної республіки.

У нас по графіку завтра в суботу має бути щорічна садочкова екскурсія. Як правило така екскурсія плануєтья задовго до її проведення - десь місяць тому ми отримали конкретний детальний розпорядок дня на завтра розписаний до хвилини, і тому якщо щось то і перенести її не можна. Звичайно погоду запланувати не можна і тому на всякий випадок - є пожарний варіант, якщо дощ то всі разом ідемо в дитячий дурдом центр.

Десь кілька днів тому, я вже знав що в суботу буде сонячно і цілий тиждень з нетерпінням чекав суботи, щоб поїхати з усіма садочковими дітьми і їх батьками на спільну екскурсію (так точно як в минулому році буде в Грін парку). От яка памятна фотка з тих часів - з минулорічної вилазки.

Але от сьогодні вечером коли забирав Марьку з садочка, мене засмутила вчителька і попередила, що завтра найбіль імовірно все-таки підемо в дитячий дурдом, незважаєючи на те, що дощу не буде. Почала щось довго пояснювати але розуміючи, що до мене не дуже доходить показала бумажку на якій я побачив "PM 2.5" і одразу все зрозумів.

Знову китайська бурно розвивающася економіка нам шле привіт у вигляді своїх індустріальних забруднень. 

Недавно читав статтю в нью-йорк-таймз про забруднення в Китаї - де у великих містах дітей вже й не на двір не рекомендовано випускати - таке брудне і шкідливе для здоровя повітря. Тоді, розказуючи Оленці про це, я казав - та не переживай - до нас воно не долітає - все опадає з дощами недопливши до Японії. Не тут то було, - дощів нема і до нас долетіло.

Ось яку картику нам показує інтернет - станом на зараз в повітрі 151 мікрограм на кубічний метр мікро частинок з діаметром до 2,5 мікрона (це вони і є PM 2.5). А це значить, що скоріше за усе - навряд чи ми завтра зможемо попасти на екскурсію, - малоімовірно що концентрація до ранку впаде до 70 мкг/м3.

Колись я вже показував фотку картини яку спостерігав з літака коли ми злітали з Шанхая. Тоді я собі подумав, що мабуть трошки я нечесно ставлюся до китайців і занадто строго. Як виявляється це все не жарти - і цей економічний зріст буде напевно оплачений міліонами смертей від раку легень, міліардами захворювань легень і ще не знаю чим... "Радує" те, що тут в Японії це дуже акуратно контролюється і чуть-шо то нас навіть в садочку попередять - що краще на двір не виходити і китайськими забрудненнями не дихати.

Хвилина мовчання в Японії.

Сьогодні по університету розіслали лист про те що в наступний понеділок в 14:36 буде друга річниця великого землетрусу і послідувавшого за ним цунамі. Причому лист прийшов три рази, тому що відповідальна співробітниця спочатку написала правильний час, потім написала лист, що час був неправильний, ну і накінець в третьому листі підтвердила правильність часу в першому листі. Вийшов конфуз, але звичайно мова не про це. Ітак би ніхто не попутав час, тому що перед хвилиною мовчання по університському радіо оголошують  про те що час скоро наступить.

Розшифровуючи зміст листа, в звязку з посиленим вивченням мови, мені стало цікаво як буде японською мовою хвилина мовчання і я здивувався, що японським аналогом є концепція "мовчазна молитва" або "silent prayer" по англіцьки. Значення двох ієрогліфів дуже прямолінійне - перший мовчати, другий - молитва. По суті це та ж сама хвилина мовчання, але по назві набагато глибша концепція. Спочатку я подумав на комуністів, що в Радянському союзі поміняли мовчазну молитву просто на хвилину мовчанна, але потім вікіпедія сказала що в англійській мові також "moment of silence" а зовсім не молитва. Цікаво як відбувся розрив концепцій у двох мовах...

Ну і щоб не забути - ось нагадування всім коли саме треба буде помолитися за японський народ.

За кого проголосувати?

Сьогодні здається заборонено агітувати? Так давно вже не голосував що вже й забув як це роблять. У Японії до речі також є вибори. І ось мій кандидат. За нього я готовий віддати свій голос лише за то, по тій простій причині як саме він приклеїв свою агітаційну продукцію на чійсь приватний заборчик. Кавайними зірочками і кружочками приклеїв високоякісний ламінований блискучий плакат, який тут простоїть роками. Тут, в Японії якось так, я цього молодого чоловіка бачу вже пару років, імовірно це якийсь постійний кандидат, депутат нашого округа чи куратор області. Коли вибори не знаю, хоча Такума казав шо є вибори. Через інтернет штолі, чи по пошті, потім взнаю.

А в українських виборах участь приймати не буду, і голосувати не буду, бо треба їхати в Токіо. Але я би може і не пішов даже якби міг. В мене ще до цих пір не пройшла злість на оранжевих революціонерів за яких ми ходили на барикади. Усьо просрали і коли буде другий шанс непонятно.

Рутинні дні в Японії.

На минулому тижні здох жорсткий диск на 500 ГБ в якому зберагалася усе наше японське життя тобто останні майже 4 роки. І якщо 300 ГБ це Оленчині серіали Марькині мультики і 100 ГБ моя наукова діяльність це не біда, то десь 100 ГБ фотографій за весь цей час все ж серойозніше. Звичайно надія на відновлення даних ще не вмерла, але для цього потрібно буде підключати професіоналів, а де я їх знайду і коли ще не ясно. В звязку з цим цінність цього блогу і фоток в ньому виставлених зросла неймовірно і мабуть треба слідувати рекомендаціям БМ і записувати якусь херню в блог кожного дня. Кажуть це може допомогти бути щасливішим.

Якщо глянути по фоткам то дійсно в нашому з Марькою житті кожен тиждень відбувається щось цікаве.
А далі в деталях і з фотками.
Минулого тижня наприклад ходили дивитися на нового члена нашої японо-емігрантської тусовки. У друзів народився хлопчик Самір, якого нам накінець-то через три місяці після народження показали. Останнім часом спостерігаючи за малими дітьми - Марька і собі просить одного акачана (дітвак по японськи, до року), вона думає що їх так просто можна звідкись узяти. Я їй пояснив що акачан може тільки з маминого животика вилізти, а вона каже щоб я з свого вийняв (останнім часом трошки поправився) вот так Марічка дивилася на малого.

В той день було зроблено ще багато класних фоток - ось наприклад яка чудова фотка - Сайфідін (щасливий нянько нового акачана) з усіма (крім дуже малих) дітьми на спортивній площадці університета.

А на цій фото Марька з Хіменою намагаються сховатися від моєї камери, і в результаті в мене появляються нетрадиційні фото з динамічними дітьми і довгими вечірніми японськими тінями.

Ну фінальні фотки дітей коли вже стемніло і повсюди на вулиці повключалися маленькі фонарики, які так дивували нас з Оленкою коли ми вперше приїхали сюди з темної України.

А вот вчора скажімо ми ненадовго з Марькою сходили на місцевий фестиваль - святкування 96 річча ж/д станції Оріо. Серед іншого, там була виставлена реклама дівчачих шкіл де можна було подивитися яку форму носять діточки в кожній школі. Ми з Марькою приміряли кілька варіантів. Ну чим не памятна фотка.

Ну і звичайно - не найперші але з числа перших фоток що Марька робить вже самостійно. На відміну від мене вона не звертає увагу ні на кого і фоткає все що хоче - може прямо відкрито в лице фоткати людей, що я хочу робити але ніколи не наважуюся.

Такшо так, роблю висновки що треба берегти кожен момент якимось чином. Надіюся з гуглом нічого не станеться за роки і хочаби те що я вже залив у інтернет - не пропаде як супер стабільний жорсткий диск на який як в чорну діру все життя заливалося а він узяв і помер.

Gold fishes. In memory.

Недавно в дописі про і про відправку нашої мами в Україну я вже заікнувся про то що наші золоті рибки пали смертю храбрих. Да-да немає вже в нас з Марькою рибок, на яких ми не звертали увагу, але кормили і обігрівали (зимою) і запускали їм бульбашки і фільтрували воду. Один раз я вже про них писав в короткому дописі більше року тому назад. Ось так точно я про них і згадував рівно раз у рік, наприклад в травні коли дорогий друг Міша лише дізнався, що в нас є золоті рибки я даже цю фотку свіжу зробив і показував у фейсбуці "для друзей".

Ось вони - два красунчики (чорний і "з очима") і красуня... Немає їх більше в матеріальному світі.

Почитайте далі кого цікавлять "смертельні" подробиці
Короче - хто слідкує - той памятає що на Оленку напала страшно ядовита комашка. В той же день як було поставлено діагноз - ми вирішили потравити всіх комах що живуть в домі. В Японії клімат вологий і жаркий, а в таких умовах росте і розмножується багато всякої гадості особливо з царства комах. Тому не дивно що в аптеці ми знайшли десятки видів всяких високотехнологічних японських отрут. І оскільки нам предстояла поїздка в Нагасакі - то ми вирішили активувати отрути саме в день відїзду - щоб за дві доби поздихила кожна комашка що жила нашій квартирі. Що саме працювало як отрута я не мав часу виясняти - бо ми вже на наступний ранок виїжджали. По інструкції треба було навіть заліпити всі датчики диму бо вони спрацьовують на дію отрутного механізму. Коли ми його купували - нас звичайно запитали чи є якась живність в домі - і попередили що рибок не залишати бо подохнуть. Щоб зберегти їм життя їх треба було винести на балкон. Оскільки в серпні стояла пекельна спека ми вирішили зробити рибкам "ліпше" тому напустили їм ванну - відкрили вікно і герметично закрили двері у приміщення. Але на жаль цього виявилося недостатньо - через два дні коли ми повернулися я знайшов наших золотих рибок які приносили щастя... ні не верх пузиком - а лежачими як камінчики на дні ванни під водою. Містично і символічно.

Марійці сказали що рибки поплили жити в море і її така відповідь влаштувала. Як виросте то дозволю прочитати цей допис. Тоді же попрошу пробачення за обман в дитинстві :-).

Мене дуже сильно мучила совість - тому що це навіть не нещасний випадок а непереднамірене вбивство - вполнє здорових домашніх питомців. То шо таких точно можна купити за пару комійок цілу жменю в сусідньому супермаркеті мене не втішає. Оленка даже не захотіла подивитися на трупики золотих рибок які три роки приносили нам щастя, а вчора хвалилася мені в скайпі що була на операції по ампутації ноги і скільки було крові. Докторську душу не зрозумієш.

А ось щоб вже закінчити з домашніми питомцями в Японії - відео наших золотих рибок. Даже відео збереглося :-) не рахуючи сотень фотографій до яких ще не дійшли руки. І блін після перегляду цього відео най хоч єдна зараза мені скаже що вони не живі! Віднині вони житимуть вічно!

Кінець навчального року. Прощання з ближніми.

От і закінчився березень а з ним і цілий фінансовий і освітній рік. Марька випустилася з групи зайчиків - усагі-гумі. Так точно як і у минулому році отримала відповідний атестат. Оцінки ті же самі. "Гралися повно, їли багато - в здоровому тілі - здоровий дух!" Мені страшезно подобається ця японська постійність - я вже про це десь говорив. З квітня місяця починається нове життя в якому я наконєц-то уже не буду студентом.

Так виглядає Марькин цьогорічний атестат. 

Сьогодні був досить емоційний день - останній робочий день для багатьох людей. Хто знає і розуміє японську трудоголічність і любов до роботи, той розуміє що це особливий день. Я не можу сказати тут "любов до праці" і маю наувазі саме любов до роботи, або точніше до місця роботи. Здається для японців усе життя так і побудовано крутиться навколо якоїсь компанії в якій ти "проживаєш" 20-30 років. В університеті, якщо ти не сенсей то трошки по інакшому. Хтось на грантах, хтось на 5-ти річних контрактах. Але коли люди покидають роботу то це цілий ритуал з подарками і міліонами поклонів, і з персональним прощанням з усіма бувшими колегами. В поза-минулому році я бачив сльози нашого старого дослідника Кудо-сана, він вже був пенсійного віку і він знав що на цьому його життя закінчується... Прощання далі.

Спочатку в університеті я зустрів Йошіуру-сан, дуже приємна дівочка, вірніше жіночка яка навчила нас з Такумою вирощувати клітини HeLa в чашках Петрі. Якось вона мене ошарашила сьогодні при випадковій зустрічі на коридорі, сказавши що покидає універститет і це при тому що ми з нею особливими друзями не були через мовний барєр. Після того як в серпні минулого року вона навчила нас вирощувати клітини я бачився з нею тільки на коридорі, але переважно на дуже великій відстані, бо між нашими лабораторіями десь 50 метрів. Оскільки з протилежних боків світлі вікна то ми якось навчилися розпізнавати силуети один одного і чемно робили один одному поклони. В такому віддаленому вітанні, без слів є щось магічне і хоч ми з нею і не розмовляли - відчувалася якась близькість. Так от короче сьогодні вона мені сказала що усьо "бай бай" я більше тут не працватиму бо грант закінчився, і стало якось дуже сумно...

Через 10 хвилин я зустрів Моріі-сан, жіночку що займалася нуждами іноземних студентів, і дуже опікала мене протягом трьох років. І не тільки мене а і Оленку і Марічку. І тоже вона мені сказала що це її останній день на роботі. Тут уж стало зовсім не по собі і мої очі (таке буває) налилися сльозами, і я даже попросив її порушити японську традицію прощатися без тілесного контакту і попросив про обійми. Моріі-сан, мабуть не очікувала такого повороту подій і також дуже розчулилася. Відтак прощання вийшло емоційним і теплим, з настоящими обнімасіками, по нашому, по славянськи так сказать.

А от наша Моріі-сан у верхньому ряду зліва четверта. Чистєйшої души людина. Коли я дивувався як вона добре до мене ставиться, мій семпай казав що це у них така робота. Тоді я повірив, але тепер думаю що і він і я помилялися, бо вона насправді нас любила. Так і я люблю своїх студентів, не тому що у мене робота така, а тому шо вони мої. 

Трєтє прощання на сьогодні сталося в садочку. Наша золота сенсейка з садочка Ямамото-сенсей (хоча дітям було дозволено називати її по імені Масако-сенсей), єдина з тих людей що ростили нашу Марьку з самого першого дня в садочку - з 1 жовтна 2009 року, сказала мені що переходить на роботу в інший садочок. Я прийшов вже дуже пізно, не було часу на реверанси, і в суматосі лише як міг подякував, але на жаль не вистачило мені слів японських щоб виразити всю ту вдячність яку я відчуваю.

А ось і наша Ямамото-сенсей, моя асистентка на кулінарному мастєр-класі для неваловшних японських татів. Та шо з хвостиком і тримає пачку з сиром фета. Інша - це також одна з наших улюблених - Фукамі-сенсей, покинула нас минулого квітня. 

Сумно, але якось так раціонально сумно. По-японськи, з розумінням що всьому рано чи пізно приходить кінець. Рано чи пізно і нам треба буде прощатися і з Японією, як буде тоді уявляти собі не хочу. А покищо - у нас починається нове життя, більш вільне, більше незалежне і я сподіваюся більш цікаве. Не вистачає нашої мами але до її приїзду залишилося якихось два місяці. Сім уже позаду.

Мрачноє.

Тільки шо кітакюшська знайома по фейсбуку написала новину, мол як ішла додому то бачила під машиною якогось дітвака і кучу людей що намагалися дістати його звідти.

Оскільки вона віруюча - то попросила фейсбуковських френдів молитися за дітвака.

Через кілька годин написала що дитина все-таки померла (якийсь школяр). В тому районі це друга трагедія. Десь рік чи два в тому ж районі школяр (десь 10 років) скочив з моста і убився. Дитяче самогубство. Такума мені довго пояснював причини пізніше. Мені зовсім не вірилося що в голові 10 річної дитини може визріти думка про самогубство.

У мене якісь змішані почуття після цього. Фейсбук і вобще всі ці соціальні мережі для мене лише як розвага, і якось незвично мені читати всякі мрачняки. Я і сам ділюся всякими болячками тільки постфактум, коли вже можна і шуткувати і прикрашати і дартаньяннічати. Насправді, коли дитина хвора - то даже якось в голову не приходить онлайн повідомляти про її стан.

У людей що вірують в Бога все дійсно простіше - коли у них складнощі в житті, вони таким чином, через онлайн просять друзів щоб за них помолилися. А я мало то шо сам не дуже вірую, так ще менше вірую в то що хтось реально з моїх друзів візьме і помолиться, так це ще й поможе. А як би було круто якби дійсно така схема діяла...

P.S.: А ще на днях подивився фільм "Обряд" про екзорцизм. Дуже все так реально було - особливо коли дивився вночі. Вночі так і не додивився було дуже страшно і холодно. Вот би хотілося побачити таке на власні очі. Може би і я повірив, як той молодий священник у кіно... Хтось знайомий з екзорцизмом?