Couchsurfing 2. Travelling englishman.

Продовжую розповідати про каучсерфінг - перша частина тут. Хто не читав першу частину - друга буде незрозуміла.

Сама система диванних подорожей побудована на довірі і активності всієї спільноти, де після кожного досвіду треба ділитися враженнями з іншими членами і залишати відгук про людину, яка у тебе ночувала, або у якої ночував ти.

Після німецького студента пройшло аж три місяці перш ніж у мене побував новий гість. Хоча про наближення гостей я знав наперед. У жовтні до мене на три ночі попросилися три сингапурські стедентки, які на зимових канікулах запланували собі 15-денну подорож Японією. Просилися аж на саме католицьке різдво, тобто заздалегідь - десь за два місяці до планованого приїзду. Я знав що у нас буде кілька вихідних, буде холодно і нудно, тому я звичайно погодився, компанія в довгі вихідні не зашкодить. Так я знав і готувався приймати гостей з вечора 22 грудня до ранку 25. Починаючи з жовтня.

Але коли я був на конференції в Кобе (14 грудня) до мене на пару ночей попросився постарший англічанин Тім, який щоправда не подорожувати приїхав. Необхідність зупинитися в Кітакюшю, як він пояснив, у нього була тому, що він мав інтервю по прийому на роботу в понеділок 17 грудня. Запит він прислав мені у пятницю, і вже в суботу зранку він був у нас. Спочатку я вагався чи приймати його чи ні, оскільки у нього не було жодного відгука на couchsurfing.org, і у системі він зареєструвався за три дні до того, на фотографії профілю були зображені його дружина і син, а на іншій фотці і він сам, правда в профіль, у кепці і в темних окулярах. Та ще й він вказав що його дати гнучкі, тобто якщо я готовий то він такой нараз до мене їде. Але я подумав що мені треба ризикнути, тому що треба заробляти якусь репутацію, а з другого боку я розумів що за такий короткий час він нікого іншого не знайде. В результаті я не пожалкував, Тім виявився дуже добрим чоловіком, однак великої радості своїм візитом він нам не приніс. Розказую його історію.

А ось і наш другий диванний гость. Як я вже казав Марічка гостів дуже любить. Звичайно вона надає перевагу гостям жіночої статі і помоложе, але з Тімом спілкувалася також залюбки. Правда в неї є прикол, коли вона чує що хтось булькоче на англійській мові - то вона намагається переключитися на англійську, а так як її майже не знає то просто бере і імітує булькотіння. Виходить так ніби вона перекривляє, але розуміючи те що вона просто хоче розмовляти - мені дуже смішно. Інші правда мене питають "що вона сказала?"

А сюда треба тиснути якщо хочеться знати пікантні подробиці. Те, що щось не так, я запідозрив дуже швидко. Тім подорожував разом зі своєю кавоваркою. Спочатку я подумав, що він якийсь кавогурман і будь яке гавно не піє, тому кавоварка і кава мають бути особливі. Кавоварка виявилася дешевою, кава зовсім дешевою, ординарною кавою. На запитання чому він тягає з собою габаритну японську кавоварку Тім казав що просто дуже любить каву. Але ми у Японії, де кава повсюди - в автоматах на вулиці в абецешках - причому якість дуже висока і кава хороша - на вибір 100 видів.

Стало зрозуміло що в той час як Тім дуже любить каву, у нього немає достатньо грошей, щоб купувати собі її в автоматах, прийшлося би витрачати по 500-700 єн на день, готувати каву самостійно виходить в десять разів дешевше. Згодом серед інших речей зі свого рюкзака Тім вийняв головку часника. На запитання - навіщо часник з собою возиш він відповів "так я дуже люблю часник він дуже корисний для здоровя, очищує кров". Мені би чесно кажучи більше би сподобалася версія що він боїться вампірів, як сказала Оленка коли почула про часник. Але Тім вирішив обгрунувати все любовю до часника. Я почав умнічати на рахунок корисності часника, слово за слово виявилося, що і цибуля в Тіма є з собою. На запитання навіщо, він сказав що може приготувати собі чудові сендвічі (lovely sandwiches) з кетчупа цибулі і часника.

Так із подальших розмов, я зрозумів що Тім, англічанин голубих кровєй, що обїздив двадцять країн починаючи з часу коли був студентом, пожив у десятьох з них, насправді - в свої 50 років не нажив нічого, лише дружину філіпінку, яка не закінчила навіть школу, і двох спиногризів, які вмираючи від філіпінської спеки чекають поки тато пришле якусь копійчину, або забере їх до себе, як тільки сам десь зупиниться.

І він би вже радий зупинитися подорожувати, він вже давно хоче цього, але ніяк не може - вік уже дається взнаки, незважаючи на благородне походження. Тепер він дуже хоче знайти постійну роботу в Японії, вчителем англійської мови і зупинитися тут на все життя, але з попередньої роботи вже його звільнили без пояснень. Вірніше дали пояснення дуже типове для Японії: менеджер сказав що батьки жаліються що діти не відчувають себе щасливими з вчителем Тімом. Що би таке поснення, блять, не означало. Але іноді в Японії саме таку причину використовують для звіьнень ALT (assistant language teacher).

Так от Тім приїхав в Кітакюшю бо у нього було назначено інтерв'ю по прийому на роботу. Етап інтерв'ю останній, за чим слідує формальне рішення про прийом на роботу. Тест на знання англійської мови і попередню стадію листування Тім успішно пройшов.

Однак це Японія. Я швидко зрозумів що у Тіма це майже останній шанс, тому до співбесіди треба було добре підготуватися, і не просто показати знання англійської мови, але і виглядіти відповідно до позиції вчителя. А Тім як виявилося, не має ні костюма, ні туфель і дуже дуже мало грошей які він у майже пятдесят років позичив у батьків, і які він страшенно економить і на каві і на їжі і на готелях. Щоправда не кинув курити і вечером любив собі дати дешевого японського алкоголю.

Я одразу дав йому зрозуміти, що я його добре розумію, і він довірився мені і сказав, що йому би треба костюм десь в секонді знайти і постригтися бо заріс, короче щоб на на цьому "доле-вирішальному інтерв'ю" виглядіти дуже респектабельно, внушати довіру і сподобатися роботодателю.

Фото в суші ресторані в перший день по приїзду і на Оленчиному велосипеді - в пошуках магазину з дешевими беушними костюмами.

Тім приїхав у суботу, і поки я не знав повністю його ситуацію, то повів у суші ресторан і ще кудись де були потенційні витрати. Але неділю ми повністю присвятили день підготовці до його понеділкового інтерв'ю. Першим ділом ми відправилися в університет, щоб взяти Оленчин велосипед. Потім на велосипедах ми поїхали в перший секонд який я знав, потім у другий, третій і нарешті в останній де виявилося кілька костюмів і один з них перфектно підійшов Тіму не тільки по фасону і розміру але і по ціні - всього 1600 єн тобто десь 20 доларів. Там же знайшли парадні туфлі десь за 2500 єн і Тім був на сьомому небі, дуже щасливий, повторював як "smart" і впевнено він буде виглядати в своєму новому костюмі і туфлях на вирішальному інтев'ю. На радостях він повідомив, що це перший його костюм за останні 25 років, а його дружина коли побачила фото казала що вона його в житті ще таким smart і красивим не бачила. Здається одружувалися вони при набагато меншому параді. Даже батькам послав фото щоб порадувалися що син наконєц то став на путь праведний. Тепер я розумію чого мій тато так радується коли я пострижуся...

Після того як знайшовся костюм і шкари ми поїхали в найдешевшу стрижку з мені відомих в нашому місті. Там у великому шопінг центрі ми з Марькою вбивали час поки нашого Тіма приводили в порядок дипломовані парикмахери. Короче в той день я відчував себе Річардом Гіром в фільмі Красотка з тою різницею що я Тіма не замовляв, він сам упав мені на голову, правда я на це свідомо погодився, такий уже цей каучсерфінг - кожен гість - загадка. Завершальним акордом підготовки до інтерв'ю, стала поїздка в побутовий супермаркет де ми вибирали фарбу для волосся і якою Тім собі збирався закрашувати сідину. Скільки раз не розкажу цю історію комусь - мене одразу запитують чи я йому красив волосся. Ні, не я - він сам собі покрасив. Я лише мусів висказувати похвалу з приводу "який же ж гарний костюм" "яка чудова стрижка" "вигдядаєш як справжній вчитель". Після пофарбоавного волосся я нічого нового не помітив, але Тім внушав собі що колір волосся хоч і не зовсім змінився, зате став більш рівномірним. До повного комплекту Тім акуратно прирізав собі нігті моїми кусачками. Короче став як новий, а я шуткував що буду його агентом.

В понеділок зранку ми відправили Тіма "з Богом" на інтервью і зітхнули з полегшенням. Продовження його історії я трошки знаю, але системи couchsurfing.org вона вже не стосується тому на цьому я закінчу про Тіма.

У цієї історії є мораль - принаймні для мене. Я порадувався - що не кинувся по молодості в якісь романтичні пригоди - як то подорожувати, гуляти чи ще щось, скоріше за все тому, що просто не було грошей ніколи. У своєму гостеві я побачив людину яка саме так провела своє життя - мабуть років двадцять він гуляв, подорожував авто-стопом по всьому світу, спав під зірками співаючи з друзями пісні про любов. І ще й група улюблена The Beatles. Молодість пройшла, і я бачу, що йому вже хочеться простого домашнього сімейного затишку, а в нього навіть роботи людської нема. Єдине що він вміє це розмовляти добре англійською мовою, тобто може працювати в Азії "асистентом вчителя англійсьої мови", але інших професій не потягне. Я дуже хочу колись взнати що все в нього добре - що він знайшов роботу і до нього приїхала дружина з дітьми, але я дуже слабо вірю в казки і в геппі енди у реальному житті. І мораль - має бути міра в усьому, треба знати і відчувати коли треба зупинитися і прийняти вольове рішення, щоб після романтичних подорожей поки молодий не закінчити життя в коробці під мостом. Звичайно після його візиту я думав що мені ще далеко до старості, але ми вже багато чого досягнули, хоч матеріально стабільним наш стан назвати важко, але яку-не-яку освіту здобув і скоро Оленка також здобуде. Тому мені дуже не подобається коли хтось засуджує той факт, що Лена спокійно вчиться, а Марічка в Японії зі мною. Невже людям не зрозуміло що така схема була оптимальною, в такому розкладі всі ми отримуємо найменший стрес і продовжуємо насолоджуватися життям - усі без винятку. Багато хто заздрить такому стану - і це розумію, але нікому не заборонено жити своє життя так як йому хочеться. Кожна людина коваль своєї долі, і англічанин Тім також.

Couchsurfing 1 - Німецький студент.

Прийшла пора розповісти про couchsurfing який в принципі існує давним давно, але в моєму житті зявився нещодавно, а якщо бути точним то у вересні минулого року.

Тоді ми з шефом летіли додому з конференції і протягом рейсу Шанхай - Фукуока, у літаку біля мене сидів німецький студент, з товстою книжкою на якій було написано Japan. В ньому я одразу вичислив людину що перший раз їде сюди і ми проговорили весь час польоту - десь дві чи три години.

До чого тут ця фотографія стане зрозуміло пізніше

Так вот він розказав, що летить на конференцію по своїм компютерним наукам, а потім після тридневної конференції збирається у тритижневу подорож Японією із зворотнім квитком з Токіо, тобто проїде 1200 км на північний схід. Звичайно я запитав куди саме він поїде і чи вже забронював собі готелі по-дорозі. А він відповів, ні, ще нічого не бронював, плану конкретного ще нема, заброньований лише літак і куплений ще в Європі триденний квиток на автобус, який можна використати коли завгодно. Звичайно, раз так, то я йому одразу запропонував приїхати до нас в Кітакюшю на два-три дні. Обмінялися електронними адресами і попрощалися в аеропорту перед виходом: його чекала довга еміграційна процедура в той час як я вже йшов чез коридорчик постійних жителів країни восходящого сонця.

Потім ми пару разів перекинулися листами і в кінці кінців Себастіан (так звали студента) сказав, що так, він хоче приїхати до нас, і таки приїхав ввечері у пятницю і залишився з нами на уікенд.

А тепер довга історія із циклу про CouchSurfiung
Все було чудово - в суботу Марька пішла в садочок, а ми поїхали на рибний ринок в Шімоносекі, їли свіжі суші, які реально справляють сильне враження на всіх іноземців з якими я там був починаючи від мене самого. Подивилися храми навколо, потім пішком підводним тунелем перейшли із Шімоносекі (острів Хоншю, префектура Ямагучі) у наше Кітакюшю (острів Кюшю, префектура Фукуока). Хоча тунель сам собою нічого особливого не представляє - просто пішохідний тунель, сам факт пересічення кордону між префектурами і островами, який знаходиться рівно посередині, справляє хороше туристичне враження. Враховуючи те що все перечислене не є звичайні туристичні маршрути все вийшло дуже класно, хоч і простіше, не так пафосно, як походи в популярні японські храми.

Мій гість на станції Шімоносекі

В неділю, вже разом з Марькою, ми розглядяли два варіанти проведення часу: стандартні і дорогі туристичні бавки, або незвичайна велосипедна прогулянка біля моря з купанієм, якщо повезе з погодою бо в перший день лив дощ, на другий день також, однак була надія на прояснення. Звичайно вибраний був другий варіант, тому що він був нетрадиційний і Себастіан дуже хотів скупнутися у морі, адже у його рідній Баварії моря нема.

Забігаючи наперед скажу - вот за що я дуже люблю гостів - це за то що їх просто обожнює Марька. Хто би це не був німецький 20-річний студент чи англійський 50-річний бродяга - Марька всіх любить і всіх приймає. Дитяче незаплямоване серце знає що таке любов до ближнього.

Так, ми поїхали по викристалізованому - найкращому Кітакюшському велосипедному маршруту, який ми з Оленочкою довго шукали і оптимізовували, що складається з багатокілометрової велодоріжки біля самого моря з кучою красивєйших місць, сільською місцевістю, із зупинкою на острові (на який можна зайти, правда, тільки в час відливу). Зранку падав дощ, але дощ у середині вересня не страшний, адже на дворі температура 30 градусів, Марька була в чудовому реінкоуті який мама привезла нам з України і також насолоджувалася прогулянкою.

Нам "не повезло"... був якраз відлив і на острів вдалося зайти, там ми фоткалися самі, фоткали рибаків і соколів які толпами літали наколо. Однак падав дощ, і каміння було дуже слизьке, і вже перед самим уходом з острівця - наш дорогий гість умудрився йобнутися так що від його дорогої камери відламався дорогий обєктив і скотився у глибоку калюжу морської води. Крім того, падаючи гість ударив до крові ногу, подер джинси і замачав гузицю в морське болото, але як всі вже змогли здогадатися, найбільшою трагедією був дорогий, і як виявилося пізніше безповоротно втрачений, ремонту не подлєжащий, обєктив. Забрати від туриста фотоапарат під час поїздки в екзотичну країну - гірше не придумаєш.

На цій фото Себастіан ще фотографує прєлєсті невідомого туристам острівка, а вже через 10 хвилин він залишиться без камери...

А ця і сама перша фотка це те що встигли ми з Марькою пофоткати поки ходили по слизькому небезпечному камінню у шльопанцях. Нам повезло бо ми в сумі були на чотирьох ногах - тому ми і не падали.

Після такого прикрого розвитку подій, ми звичайно поїхали на море але настрій був уже не той. Спробували купатися, але було стільки медуз, що Себастіан одразу виліз, а я ще мусів трішки купатися з Марькою, яка просто дуріє від моря і її чомусь медузи не кусали.

Дуже символічно - на морському узбережжі - на 5 кілометровому пустому пляжі - за 3 кілометри від найближчого жилого будинку виявився диван, який вобщем-то і підняв нам настрій і на якому всі захотіли пофоткатися. Диван я думаю не випадковий - це знак небес - і про це буде зрозуміло далі.

Такі от памятні фото залишилися з тої поїздки.

Якраз тоді Себастіан і розказав мені про couchsurfing, як би це адекватно перекласти на закарпатську мову. Couch - диван, surfing - серфінг. Але в даному випадку я би переклав як подорожі по диванам, тому що серфінг нам закарпатцям не знайомий. Звучить пошло але фіг з ним. Словом існує така веб спільнота couchsurfing.org де люди реєструються з метою щоб подорожувати в рамках обмежено бюджету, зупиняючись на ніч у когось дома а не у готелі, проводячи час з кимось місцевим щоб не ходити на платні екскурсії, харчуючись сендвічами щоб не відвідувати ресторани. Таким чином, гроші потрібні тільки на транспорт, і мінімум на їжу, тому подорожі виходять доступними для широкого осередку людей, яких навіть до середнього класу не причислиш, наприклад для студентів. Себастіан розповів мені про свій небагатий але дуже позитивний досвід - мені ідея таких подорожей дуже сподобалася, і я одразу зареєструвався в системі, і відмітив що я можу приймати гостей (серферів) у себе дома на нічліг. Звичайно я думав що ніхто в наше Кітакюшю ніколи подорожувати не буде, але через два місяці до мене вже почали поступати просьби прийняти на пару днів ночей.

З тих пір ми прийняли гостей ще чотири рази. Я буду називати їх кодовими іменами - англійський бродяга, сингапурські студентки і еквадорські подружки. Продовження про це в завтрашньому пості - тому що виходить дуже довго.

Вже десь через два місяці Себастіан нам надіслав кілька фоток що він зробив з нами - вот короткий колажик. Обєктив він собі купив на наступний день після відїзду - такшо втрата попереднього - біда не велика - головне що фотик зберігся.

Новий рік в Японії (тепер вже 2013-й)

Ще один мій новий рік в Японії.Уже п'ятий. Соромно признатися але вчора якраз в момент коли наступав новий рік я якраз дивився відеокліп Джастіна Бібера - той шо другий по кількості переглядів за ушитку історію ютюба. Нехай не осудять близькі друзі, я аж ніяк не прихильник джастіна, просто вчора десь годину дивився популярні відео на ютюбі і звичайно для загального розвитку вирішив глянути і джастіна, а коли кліп закінчився то на годиннику було 00:03...

Але вобще-то Новий рік в Японії це супер борінг час. В перший, другий і третій рази це екзотика - а тепер вже борінг. Хто хоче деталей то будь-ласка може глянути розповідь на сайті mukachevo.net - на яку мене перед новим роком розкрутив Олександр Ворошилов. І даже випустив статтю в світ саме на 31 грудня.

Користуючися нагодою хочу привітати всіх хто буде читати цей текст. Бажаю всім міцного здоров'я і хорошого почуття гумору. Все інше по ідеї автоматично виникатиме якщо перші дві умови будуть дотримані.

Ну і хто ще не наситився японськими фото - то будьласка - далі кілька фото як ми з Марькою сьогодні ходили у місцевий храм.
Далі...
Як і очікувалося - у зазвичай пустому храмі по сусідству з нашим домом в якому Марька завжди бавиться з храмовою утваррю - сьогодні відносна куча народу і черга до дзвоників була десь 20 хвилин.

За що люблю японські храми і взагалі Японію це за то що тут не діє правило "зустрічають по одьожкє" - тут взагалі по твоєму зовнішньому вигляду ніхто ні про що не судить. Всі одягнуті по простому із дітьми і собачками.

 Вот толпа уже практично на підході до  звоників. три звоника і на кожного десь по 20-30 секунд.Всі пересуваються швидко і люди розуміючи що усім треба достукатися до небес не займають місце біля звоників надовго.

Да-да з песиками в храм будь-ласка - оскільки всередину в приміщення ітак ніхто не заходить. А на подвірї - будьласка. Також ізза того що сьогодні людей валом - у храмі продають омаморі - амулети, і також керамічних змій (тоті дівочки у білих халатиках).

 Головна новорічна прикраса на вході в храм, тепер, впрочем - такі повсюди.

Омікуджі (гадалки на долю) - яких в цьому храмі як правило не буває, тепер також тут. Даже встановили дві палочки з натягнутими вірьовочками щоб люди мали на що їх вязати. Ми з Марькою також витягнули один і нам традиційно випало дайкічі - або велике благословення.

А тут всі бажаючі можуть складати новорічні прикраси - через кілька днів усе гарненько буде спалено на великому святі, дондо-які (посилання для фейсбуковців, хтось вже може і бачив як це відбувається).

Bonenkai-2012

На днях відгуляли ще один боненкай. Ось коротке пояснення що це таке, копіюю абзац із статті яка можливо вийде перед новим роком на mukachevo.net:

 "Незважаючи на те що фіскалький і освітній роки в Японії починаютья в квітні, свято Нового року (1 січня) традиційно вважається початком нового етапу в житті. Відповідно до цього уявлення всі обов'язки і задачі мають бути закінченні до кінця старого року. Кінець грудня в Японії це час вечірок які називаютья «боненкай» - слово яке містить три ієрогліфи «забути-рік-зібрання» і отже дослівно може бути перекладено з японської як вечірка на якій треба забути рік що пройшов. На цих вечірках збираються співробітники, друзі і вони віддалено нагадують українські корпоративи з єдиною відмінністю що корпоратив оплачує корпорація а «боненкай» оплачують учасники вечірки."

Ну а дальше шоб не відходити в глуш від основної лінії повєствованія, так як у мене завжди і відбувається я просто описую фотографії - всього 20 штук.
Бажаючим продовження свята прошу тиснути сюда.

1. Боненкай - це вечірка яку серед іншиї членів лабораторої відвідують також нові студенти, які приступлять до виконання наукових задач в новому навчальному році - з квітня 2013. Ось на цій фото двоє нових студентів нашої лабораторії в наступному році - зліва направо - Хірофумі та Йошіхіро разом з нашим сенсеєм.

2. А на цій фото разом з Марькою, Шігемі і Джунічійом наша нова студентка, яка по-цікавому співпадінню має майже таке ж імя як наша Марія. Крайня справа - Марі-чан. Нашу Марьку в садочку також називають Марі-чан, скорочуючи останній склад. Ну значить від тепер у нас в лабораторої буде аж дві Марі - що дуже і дуже рідкісне явище, адже японські імя так часто не повторюються як скажімо українські або корейські прізвища. 

3. Починалося все важко - Марька капризнічала, висіла на руках, але дуже швидко прийшла в себе і зрозуміла що нові люди це цікавіше рутинної сімї - відпустила мене странствувати до інших а сама гралася з дівчатами. 

4. Час від часу правда забирала від мене камеру щоб пофоткати те що її цікавило. От наприклад Тао з новим студентом Хірофумі. Оскільки вони сиділи десь напроти Марьки - цього вечора вони часто попадали в обєктив фотоапарата.

4. У всіх японських ресторанах перед трапезою подають мокрі полотенечка для того щоб повтерати руки і писляк. Після того Марька почала гратися з одним і в якийсь момент її переклинило і вона почала вимагати щоб я зробив з полотенечка каченя. Звичайно що я не міг - як я не намагався. Але серед нас знайшовся умєлєц який справився з задачею блискуче. Кенто просто і без всяих старань наробив Марічці каченят. От будьласка яке чудо.

5. Йошігіро - новий студент нашої команди (у нас в лабораторії ми поділені на три команди в залежності від типу досліджень). Його я маю навчити кусочок того що я вже попробував - а він має розвинути тему до досконалості.

6. Марі також буде в нашій команді. Усі дівчата (всього двоє) у нас традиційно займаються біонапрапвленими дослідженнями. Скоріше за усе вона приєднається до Шіге-чан, і замінить Такуму щоб продовжити наші експерименти з культурами ракових клітин. 

7. За два роки поки Марька живе після садочка активним лабораторним життям - вона вже дуже добре навчилася контактувати з усіма. Вона знає що сенсей це сенсей і на цьому боненкаю   даже дозволила собі трошки з ним пописканити. Всім було дуже смішно - як вона командує використовуючи японську мову.

8. А вот і згадана вище колекція каченят. Марька збирала полотенця з усіх кінців ресторану лиш би отримати нове каченя. В результаті їх було не менше десяти - хоча на цьому фото лише девять.

9. А це наші наступні випускники (за винятком Юсуке, який просто не попав у кадр). Ще може буде памятне фото після захисту дипломок. А на пянці - може і останнє. Ще три місяці і вони розлетяться в різні куточки країни (а імовірно усі в Токіо) де почнуть своє життя саларіманів.

10. Цього вечора нам повезло - у тісному ресторані в якому всього два столика була ще одна компанія - і це все були дівчата, які прийшли і одразу всі до одної переодяглися в різдвяний одяг - такшо на нашій вечірці було присутньо десь 6 снігурочок. Ось фото чотирьох з них, але на жаль це лише фото, не можу навіть збрехати що вони якось розважали нас - але відчуття свята однозначно посилили, і Марька була рада бачити стільки сантаклаусів.

11. Просто пару фоток з Марькою - тут вона щось злиться, лиш не знаю на кого.

12. А тут вона вже на руках у Такуми - свого найкращого друга - який відігравши таку важливу роль в моєму японському житті - також скоро покине мене - передавши свої обоязки "раба" в руки Шігемі. Він так завжди і шуткує що це мій "новий раб".

13. В кінці вечірки Марька здається дістала всіх вимогою пожимати один одному руки. Думаю для японців які взагалі уникають всілякого тілесного контакту - це було стресом, хоча можливо і подарувало їм якісь нові відчуття.

14. Усе прощаємося з барменшою і офіціанткою і кухарем - всьго нас в ресторанті обслуговувало двоє чоловік (нас - 16 чоловік і сусідну компанію 8 чоловік). Спочатку було напряжно але потім все утряслося.

15. Традиційне колективне фото на память на дворі біля ресторану біля нової (старої) машини нашого випускника попереднього року Ясукочі-куна, який також завітав на пару хвилин.

16. Легендарний Ватару, почав працювати в квітні цього року і з першої зарплатні він придбав собі новий автомобіль - вірніше старий автомобіль своєї мрії. Тепер він купе-кабріолеті може розїжжати як справжній фатьов. Це вже ми біля нашого дому - куди кілька особливо стійких прийшли на продовження вечірки. Ватару показує Такумі деталі його нового-старого авто.

17. Сарака Кенто - майстер робити качечок з полотенець - дуже швидко заснув біля Марьки на нашому чорному дивані. Всі сміялися, а Марька наївно думала що він цікавиться її мультфільмами.

18. Ну і от фінальна фото нашої гарної пари. Сакемі-кун після офіційної пянки сходив додому - і повернувся вже разом зі своєю дівчиною, що являється надзвичайною рідкістю - як правило, ніхто не показує своїх дівчат на корпоративних гулянках - і взагалі ніколи. Тут я вважаю що це моя заслуга - бо я завжди наголошую що хочу познайомитися не тільки з дівчатами але й з батьками. Деколи це мені вдається.

От і усе. Деталі в коментах. Всі забули рік що проходить? Якщо ні то ще маєте один день. В новому році все починаєтьс з нуля - з самого початку.

Kobe (days two-three-four)

Продовжуємо прогулянку японським містом Кобе (яке було практично зруйноване в результаті землетрусу в 1995 році). Після іллюмінейшона на якому закінчився попередній пост, ми (я + три студенти: Тао - китаєць, Гак-кюн - кореєць та Йошінобу - японець) відправилися в китайський квартал. Розглядали всілякі декорації, яких завжди величезна кількість у чайна-таунах та ще й наближенні нового року і заодно шукали де би повечеряти. Дуже швидко Тао знайшов ресторанчик де за 1000 єн можна було їсти скільки хочеш, але лише протягом 45 хвилин. Зайшли туди і провели там десь 45 хвилин.

У атмосфері дешевого китайського ресторану, згадав свій перший рік в Японії коли я був постійно голодний. Так і тепер - наші два міжнародні студенти накинулися на китайські яства і накидували одну тарілку за іншою, як любить казати мій друг Дюрі М.: "За всьо уплочено". Я же осилив лише одну тарілку з різноманітною їжею усього по-чуть-чуть, щоб поробувати. Мої голодні часи минулися і тепер я вже думаю про "фігуру", бо ужгородський живіт вже знову починає рости.

Тут же в китайському дешевому ресторані "за всьо уплочено", можна було спостерігати різницю між японським студентом і міжнародниками. Йошінобу відверто кривив носом, їжа була негаряча, зрозуміло що в таких ресторанах готують все заздалегідь, явно не для гурманів а для тих хто хоче пожерти. А студенти міжнародники їли так файно, радуючися і прихвалюючи, що і на мене апетит наганяли. Я звичайно носом не крутив, тому що до їжі відношуся з повагою, для мене рисовий колобок і фуагра це однакові поняття, і тарілку за собою канєшно вилизав. Вот два кадрики з ресторанчика, де душу мені гріло тепле китайське саке - чайного кольору.

Читати далі...

А так виглядає нічне Кобе в центрі міста. Милі помилочки в англійських текстах повсюди.

Після того як животи були наповнені, можна було продовжувати пригоди і ми пішли за моєю мрією-планом, який я задумав собі ще до проїзду. Знаючи що Кобе це одне з центрових японських джазових міст - я дав задачу студенту знайти якийсь бар де би можна було послухати джаз. Шукали шукали поки в телефоні не сіла батарейка, але потім один бар попався нам прямо на дорозі. Ми зайшли туди і хоч там не було живої музики - атмосфера була чарівна. Темно, затишно, величезна полиця з старими джазовими вінілами, рояль і старий бармен з краваткою метеликом, віскі, сигаретка і якісна джазова музика повністю вписалися в мою заплановану мрію. Ми просто сиділи попиваючи алкогольні напої і потягюючи тютюнові вироби, слухали музику і про щось розмовляли. Щоправда знову ж таки наші міжнародники відчували себе трошки зкуто, потім виявилося що Гак-кюн не любить джаз, а Тао взагалі не барний чувак, він і не курить і пив всього навсього лише кока-колу.

Сидячи в цьому дуже дорогому на вигляд барі якось слово за слово виникла розмова про Джеймса Бонда, у якого такої красоти в житті предостатньо. Жінки, мартіні, дорогі автомобілі і нескінченна кількість грошей. Здається, Гак-кюн сказав що він себе відчуває так само в цій атмосфері, і зробив заключення як круто мовляв бути джеймсом бондом. Виникла пауза і Тао тихо майже думаючи вслух коротко промовив "でも、危ない・・・" що в перекладі на нашу рідну мову значить "але ж небезпечно..."

Тоді я задав хлопцям одне і те ж запитання - чи погодилися би вони обміняти своє теперішнє життя з усіма проблемами з туманними перспективами і з предстоящою боротьбою за стабільний кусок хліба - на таке казкове життя джеймса бонда із усіма його причандалами, але з імовірністю бути вбитим як тільки відкриєш двері кабака. І от як розподілилися відповіді - кореєць миттю відповів що да, він би даже не думав а зразу би підписав договір з дияволом, а вот китаєць і японець сказали що ні, мол - не треба їм дорогих машин і дєвушок, їх і так все в житті влаштовує. Зрозуміло що моя вибірка нерепрезентативна - але тут у мене є чуйка що відповіді розподілилися в точності у відповідності до середньостатистичних характерів корейця і японця. На рахунок китайського характеру - не впевнений, бо наш Тао особливий тип - у ньому поєдналися мабуть всі чесноти китайського характеру і японського (він тут вже 7 років) і абсолютно викорінилися недоліки обох типів. І знову мене занесло кудась в бік - від механічного опису фотографії. А от і вона. Зліва кусочок джаз бару який ми відвідали другого дня.

На третій день на конференції був запланований банкет, на який могли піти тільки ми з шефом а студентам бажаючим треба було доплачувати додатково десь 100 дол. до реєстраційного внеска. Оскільки наші з сенсеєм презентації були цього ж дня, то сенсей зібрався додому - не дочікуючись банкета і віддав свій квиток корейському студенту. Я же свій віддав китайському, і цього вечора наша студентська компанія розділилася. Тао і Гаккюн пішли в костюмах на дорогий конференційний банкет, а ми з Йошінобу вирушили джинсах в старєйший джазовий ресторан Кобе під назвою "Соне", зображено на верхньому фото зліва. Пробули там десь три години, повечеряли, а потім попивали темне пиво з сигаретками і живою музикою, було круто - з мурашками по шкірі в деякі моменти.

Після двох сесій з музикантами ми вирушили знову в центр міста де зустрілися з нашими банкетниками, які дві години нам розповідали про то як гарно їх кормили на банкеті, про те скільки вони багато зїли і про те що вони все-таки спробували легендарну "говядину Кобе" на відміну від нас. Ну що ж сказати - комусь матеріальне а комусь духовне і я не шкодую що поміняв кусок говядини найвищої якості на 40 хвилин живого джазу, якої би він якості не був. Чимось треба іноді жертвувати.

І знову ми традиційно по-японськи з одної пянки пішли одразу на наступну, про яку вже і розказувати нічого скільки тих пянок. Коли ми завершили і її - Тао вже засипав, а Гак-кюн рвався на нові пригоди - на цей раз у girls bar. Своїм соломоновим рішенням я розрубав нашу компанію знову на дві - і ми з Тао пішли в готель спати а двох інших хлопців благословили на нічні пригоди. Оскільки верталися ми вже після 12 годин ночі - нас чекало пусте місто з пустими пасажами, як колись в Кіото коли ми гуляли з Такумою і Ватару. Зробив пару фоток міста, памятників, вітрин, вивісок.

Також проходили через згаданий в першому пості іллюмінейшон - який вже звичайно був виключений, без людей і від цього виглядав набагато красивіше.

Четвертого дня ми прокинулися пізно і оскільки до поїзда залишалося ще куча часу - ми вирішили все ж таки відбути знову на конференцію до кінця і відправилися на післяобідні лекції. Вот так виглядала з вікна монорейла наша дорого до виставочного центру, в якому відбувалася конференція. Незважаючи на те що я вже давно в Японії - все ще ніяк не звикну до того що дороги тут будуються в кілька поверхів. Наш монорейл рухався десь на висоті пятого чи шостого поверху, але як видно з фото - над нами ще було два рівня доріг - скоріше за все якісь гайвеї.

Поки я з Тао в останній день конференції слухали наукові доповіді, двоє наших вчорашніх гуляк мирно спали на кріслах виставочного центру. Там ми пробули десь до 5 годин вечора. Перед поїздом зайшли повечеряти в якіторну, але оскільки це був вечір пятниці з міліонами людей які закінчили роботу, ми встигли небагато зїсти і випити по останньому дрінку в Кобе. Вот пожалуй фінальна фотка з поїздки в Кобе на якій зображені герої цього поста. На цьому завершую - здається дуже довгий пост получився - може буде важко дочитувати до кінця. 

До зустрічі скоро, адже у нас грядуть новорічні вихідні з 29 грудня до 7 січня за які я точно нашкрябаю ще кілька постів - можливо згадуючи рік що завершується, адже він був дуже результативним для нас з Оленкою і Марічкою. 

Відкриття нового ресторану у Японії.

Тут у нас по-сусідству відкрили новий ресторан суші та японської кухні. З точки зору дизайнерського оформлення - мені японський дизайн дуже подобається - часто два кольори - геометричні форми і лише шрифти викривлені японські - традиційні - так ніби рукою хтось писав - такоє тут дуже люблять. Але ось віночок яких кладуть як мінімум два на відкриття чогось нового - це щось виняткове. Рябе, яскраве, з вишуканим дизайном даже рядом не лежало. І вот всі кладуть такі віночки - ібо не покладеш - тебе просто не зрозуміють. Ну і звичайно увагу привертає. Якщо гарний дизайн помітиш не одразу - бо він гармонійно вписується в оточення - то віночки не побачити просто неможливо.

У нас з Марькою вихідний, вірніше у всіх. Сьогодні в Японії день подяки людям що працюють. Тобто це і мій святковий день - день кормільца сімї. Схоже аналог нашого першотравня. Користуючись нагодою вітаю всіх працюючих читачів з цим прекрасним святом.

Ветеринарна лікарня в Японії.

Поблизу нашого японського дому є ветеринарна лікарня. На фотографії зображена вивіска. Оріо доубутсу бйоін. Оріо - це наш умовний райончик. Невеличкий райончик. Ну десь як "новий район" або "Радванка" в Ужгороді. Лікарня працює шість днів в тиждень і завжди коли я повертаюся додому і везу Марьку з садочка - ми проїжджаємо або проходимо мимо цієї лікарні. Цей заклад працює щодня і відкритий до 20 години вечора. Мені це до цих пір не вміщається в голові - ветеринарна лікарня яка працює шість днів на тиждень до 8 годин вечора. Лікарня... Для тварин. До восьми годин вечора.

UPD: Позаучера скептичний читач Влад, пожартував що японські тварючки мабуть набагато здоровіші і живучіші за українськиих братів, і ветеринари японські ліниві. І надіслав ссилочку на перелік Київських ветеринарних клінік і лікарень з графіком роботи. Так от в Києві переважна більшість вет-лікарень працює цілодобово! А вот і сам список - може комусь пригодиться :-) Я в шокови і трансови і мрію щоб медицина була доступною для людей так само як і для тварин.

Хірошіма. День 1.

У мене сьогодні тут текст написаний минулої суботи перед сном у Хірошімі. Коли я вживаю слово Хірошіма, то маю наувазі звичайно Хіросіму, просто передаю звуки так як чую їх в японській мові. Іноді Такума просить мене сказати щось користуючись системою Поліванова йому дуже подобаються, вірніше дуже смішить ця транскрипція Хіросіма, Кітакюсю, сусі, Исикава-сан, Фудзіяма і теде. Короче от минулотижневий запис в щоденник.

Приіхали сьогодні з Марічою в Хірошіму на дводенний туристичний візит. Привід дуже простий, десь три тижні тому, зі мною звязалася моя практично віртуальна пожружка Ліза, з якою ми познайомилися в Австраліі на конференціі в липні 2010 року. Тоді ми розмовляли десь пів-години, після того подружилися на ФБ: час від часу перекидувалися словечком, лайкали друг другу фотки, і вот не пройшло і трьох років як нам випало зустрітися вдруге - на моїй території, тобто в Японіі. Такшо нехай антиглобалісти мовчать, айбо Фейсбук і іже з ними все таки можуть принести якусь користь.

Квитки на поїзд і готель я забронював за три дні до уікенда, вільних практично не було, бо вихідні, тому прийшлося брати дорогий готель з видом на головну достопримєчатєльність Хірошіми - залишок вивставочного центра, який залишився після атомноі бомби 1945 року. Тепер це просто огороджені руіни які мают нагадувати всім людям навколо про трагічні події того часу. Велика трагедія для Японії виявилася значним поштовхом до миру в цьому регіоні. Усе в Хірошімі говорить що це місто разом з Нагасакі тепер служать тільки одній меті - збереженню миру в світі, нагадувати всім як потрібен мир, рекламувати, пропоповідувати мир усіма доступними способами.

Хто хоче продовження - тисніть сюди Що мене до цих пір вражає і дивує в Японії це то з якою легкістю на поїзді можна подолати величезну відстань. Так, ми з Марічкою вийшли з дому о 8:40 бо у 9:00 виїжджав наш поізд із станції Хонджо. В 9:30 ми вже були на Кокурі де посиділи 30 хвилин в холлі дочікуючися нашого швидкого поізда. А потім на своєму швидкому поізді за 48 хвилин подолали відстань в 230 кілометрів і ми вже в Хірошімі. Ще через десять хвилин ми вже обнімалися з моєю віртуальною подругою, яка стала реальною.

По щасливому співпадінню, сьогодні в Японіі офіційне національне свято - день культури (якби припавна робочий день то був би додатковий вихідний). В звязку з цим навколо була чудесна святкова атмосфера, у всі музеі вхід безкоштовний, світило сонечко, жони і діти поодягали національні одєжди. З Лізою приіхав також польський дослідник, який працює в Хірошімському університеті вже десь рік, і він сьогодні склав нам компанію, був нашим гідом і фотографом. Марічка швидко освоїлася з новими друзями і вже десь через пів-години ходила з ними "за руку", як із своіми, з приводу чого було багато потім вже ржачних приколів. Наприклад, я шуткував що фотографія де Марька йде за руку з Войтеком і Лізою можливо змусить ревнувати одразу трьох людей, нашу маму в Україні, Войтекову дружину яка зараз живе сама десь в Голандії поки чоловік на японських харчах ну і звичайно Лізиного бойфренда який зараз працює в Осло, Норвегіі поки вона здіснює свою коротку поіздку в Японію з свого теперішнього місця проживання в Дубліні.

Цілий день ми гуляли по всяким цікавим містам, не так щоб щось особливе, в приміщення заходити не хотілося бо це останні теплі дні в сезоні, можна було ходити в футболці. Ходили, гуляли, фоткали діток в кімоно яких Ліза називала "малєнькімі гейшамі".

І ось що сталося сьогодні з важливого. Цілий день ми проходили на ногах, чекаючи часу коли Марька втомиться. Але в кінці кінців стомилися всі а Марька даже без денного сну була майже як огурчик. Сіли в ресторанчик, біля річки повечеряти і затим розходитися. І тут вийшов нереальний казус, вперше зі мною таке сталося тут в Японії. Всі собі замовили щось з меню, Марьці я замовив якусь жарену курку - практично єдине що вона хотіла з усього меню. І цю курку їй жарили б... аж цілу годину. Мені салат з принесли десь через пять хвилин, Войтеку десь через 10, Лізі макарони десь через 45 а Марьці курку десь через годину. Спочатку було все окей, але уставша і голодна Марька почала нити десь через 30 хвилин повторяючи одну фразу як мантру "Тату, чікен га най..." що значило приблизно "курочки нема... коли вже принесуть курочку...". Я почав дьоргати офіціантів а вони мені уже уже уже уже і все затяглося дуже надовго. Коли принесли макарони для Лізи, Марька одразу накинулася на них, а коли принесли вже клятий чікен - вона не хотіла вже нічого. Зато я наказав - не попросив - а наказав офіціанту стати з тим чікеном біля Марьки для памятної фотографії. Така от фотка вийшла.

За цілий день і особливо це стресове, голодне очікування в ресторанчику, Марічка звичайно вижалася як лимон, хоча виду особо і не показувала. Прийшли в номер, прийняли ванну, помилися. Подивилися телевізор, оскільки там мультиків не було то подивилися мультики на айпаді. І коли я зкомандував іти спати, Марічка розревілася за мамою, так класично, як плачуть діти за мамою коли дійсно дуже скучають. Сльози лилися як з відра, і Марічка лише повторяла "мама, мама..." зараз записую це і сам плачу, так емоційно і щиро плакала моя дітина пів-години тому. Це не був класичний дитячий плач, в якому завжди є доля притворства і глупості дєцкоі. Це був дуже глибоко емоційний всплеск, дуже щирий плач за мамою, яка зараз далеко від нас...

Може звичайно на Марьку вплинула передача подивлена годину тому по телевізору. Показували як батьки залишають своіх дітей в короткочасних садочках наприклад в супермаркеті коли ходять за покупками, або коли непрацюючій мамі, яка сидить дома з дітваком треба піти ло лікаря. Ну так короче там показували кількох дітей, ож як вони ревуть коли мама іх залишає в незнайомому місці. Марька дивилася на це все, співчувала малим, і мабуть на неі надійшов флешбек від цієі передачі уже перед сном. Словом, якщо раціонально все розкласти по полочкам то не все так і драматично, просто треба знайти причину. І да це ще історія для тих хто любить позлорадствувати, знаю і такі люди можуть читати цей блог. Ну так шоб не думали шо у нас все так по голубо-розовому класно. Іноді плачемо і ми.

Ну вот таким був перший день в Хірошімі.