На минулому тижні їздив на 12 годин у Токіо. Найдешевшим способом – рейсовим автобусом (highway bus). Cподівання на автобусний економ-клас (на 14 годинному маршруті) були вищі, але місця виявилося не більше ніж в Ікарусі Ужгород – Довге, думаю навіть менше.
Від телевізора і радіо легше не було, гріла одна думка, що на другому поверсі автобуса знаходяться місця бізнес і преміум класу, в два рази дорожчі, комфортними крісло-ліжками, персональними телевізорчиками і безкоштовним чаєм. Така людська справедливість – всі не можуть їздити бізнес класом, когось треба везти і в багажному відділі. Було дуже некомфортно, але весело і цікаво: адже вдалося побачити людей, які їздять в економі.
Прибув в Токіо о 9:30, потім у мене було коротке 10 хвилинне інтервю після чого трошки прогулявся в напрямку до станції Shinjuku, фотографуючи все навколо. Зайшов у парк за 200 єн, щоб перекурити (після стресу від інтервю). Знайти місце де можна покурити важко а у кафе не хотілося. У парку бачив багато людей, які фотографують дерева – тут вони велика рідкість (не люди а дерева), мабуть, бо я вперше бачив, щоб всі люди навколо були з фотоапаратами і знімали дерева. В Кітакюшю таке рідко побачиш а у Токіо таких багато.
Після парку рухався до станції, фотографував будинки на Shinjuku-dori. Потім зайшов в дешевий ресторанчик біля станції, випив пиво, зїв рамен. Було цікаво знаходитися в ресторані, в якому з одного боку сиділа нормальна сімя з дітьми, а з іншого два дядечки схожі на бомжів, ну і я. Дядечки, кожен собі окремо пили улюблений алкогольний напій – один пиво, інший саке, і мені якось подумалося – а що ще можна робити в такому великому місті. На вулиці не зупинишся, бо тебе несе натовп людей, єдине місце де можна подумати в статичному стані це дешевий ресторан. Так і живеш. Одне класно, що незалежно від того як ти виглядаєш – якщо в тебе є 1000 єн в кишені, то в ресторані ти отримаєш і свій рамен, і саке, і стільки ж поклонів, і «дякую», саме стільки як і персонаж в костюмі від армані. Це, вважаю, і є ознака нормального суспільства.
Перед поверненням у Фукуоку в мене було ще три години, і я просто сидів на лавиці біля станції Шінджюку, дивився на все звисока і слухав аудіокнигу Харукі Муракамі. Було потужно, адже дійство книжки відбувалося саме в цих районах Йотцуя, Шібуя, Шінджюку...
За весь час до мене пристала тільки одна жіночка, запрошувала піти з нею в християнську церкву на причастя. Я відмовлявся а вона довго вмовляла, а в кінці каже – давай хоч тут одну хвилинку разом помолимося. Нахилилася до мене і почала тараторити "Галелуя-галелуя..." і каже повторюй за мною. Я кажу, пробачте, я знаю молитву на своїй мові, я скажу на своїй, я розуміюся на ритуалах і на молитвах. А вона мені у відповідь – ти дурню, ти не розумієш, треба так як я тобі кажу "Галелуя-галелуя..." шоб гарно виходило "лє-лє-лю-лю" бо саме цей звук чує Бог і саме в цьому суть молитви. Я сказав що я так не буду, вона образилася і пішла, але попросила зайти в церкву коли буду в Токіо наступний раз. Я пообіцяв, розуміючи що ніколи не виконаю обіцянки. Отакі люди трапляються і тут: ходить тютка і навязує всім свою молитву – думаю все просто – навчилася говорити букву "л" і вихваляється.
В автобусі додому було вже краще. У мене не було сусіда і я сидів-спав на двох місцях. Зате один сусід, судячи з усього, пив цілий день перед автобусом а по дорозі додому з нього вже виходило і в нашому маленькому просторі дуже тхнуло перегаром. Мене це зовсім не засмутило, більше того, порадувало, адже це ще раз доказує що і японці люди.
Крім того цей пасажир був у джинсах і светрі, і мені було весело, що ті двоє, що сіли в костюмах з краватками мусять це терпіти і нічого не можуть сказати – тому що в усіх рівні права. Хочеш чистого повітря – ласкаво просимо в автобусний бізнес клас.
