субота, 28 серпня 2010 р.

Велопоїздка з плавним переходом в гірський похід.

Сьогодні зранку я вже писав що ми збираємося на довшу велопоїздку щоб подивитися на Кавачі резевуар, до якого треба було їхати 13 км. Але все вийшло не так як запланувалося.

Розпочалося все як і було заплановано, виїхали з дому десь в 10 годин, по дорозі зробили кілька фоток які можна переглянути в Лениному фотоальбомі. Заїхали в конвіні купили пити (воду, чай, какао) і їсти (арахіс в шоколаді та о-бенто, себто ланч в коробочці). До реально лісної дороги їхали нормально - по графіку але коли заїхали в село Лена почала нити, шо важко, не доїде і теде і тепе. Ну не може то не може. Прийшлося зупинитися. У мене був запасний варіант і я запропонував пройтися пішком на гору яка "десь тут близько по карті бачив". Почалося все з "молитви" в шінтоїстському храмі, де ми попили водички, пожертвували 100 єн і за то вийняли собі з коробочки спеціальні бумажки де нам боги нагадали майбутнє. Прочитати не прочитали але зфотькали для того шоб Такума (мій вірний японський Санчо Панса) переклав пізніше. Повісили передбачення майбутнього на спец вірьовочки - шоб збулися.
Потім вирішили раз ми вже тут і ще лише тільки 11 годин то йдемо на гору. Лена вже трішки відпочила і настрій у неї покращився - в такі моменти вона готова летіти в космос, короче треба було тільки трішки почекати, бо якщо йти на поводу сіюхвилинних обурень і жалоб, то ми би вже валили додому. Треба короче хитро так викручуватися і головне говорити говорити багато з дружиною.
Підніматися було важко і легко одночасно. Важко тому шо відвикли ходити на ногах, а легко тому що японці понаставили кучу всяких приємних приколів, як наприклад палки бамбукові шоб на них спиратися і легше йти. Потім через кожні 300-400 метрів лавочки, які мощно називалися (rescue bench) і на яких можна було відпочивати. По дорозі нас обігнало кілька старичків по 70-80 років і даже дядя з маленькою собачкою (усе на фотках) і ми рішили вже йдемо так йдемо, вон старички навіть не зупиняються на лавочках. З усіма говорили по японськи, прості слова але дуже приємно, всі переважно старші люди бажали удачного покорєнія вершини.
Десь за 300 метрів до кінця зустріли парочку - старичок з фотиком на якому був величезний обєктив покрашений у хакі. Я одразу почав з ним говорити і відбувся досить типовий японський діалог (усе з японської перекладено на рідну мову, англійська залишена як є):
- Я: Добрий день!
- Японський дядя: Добрий день!
Я: Який класний фотоапарат, великий... Важкий напевно?
ЯД: Фотографую пташок.
Я: Круто!!!
ЯД: Are you from America?
Я: No. We are from Ukraine?
ЯД: From where?
Я: УК-РА-Ї-НА!
ЯД: А, Росія?!
Я: Ні ні Україна, це не Росія!!!
ЯД: Сайонара...
Достатньо типово короче для деяких японців, вони чомусь обожнююти американців і не люблять росіян. Потім пізніше ми з ним знову зустрілися він мабуть поняв шо Україна не Росія і спитав чи багато в Україні пташок. Я сказав шо мало а Лена шо багато. Він сказав шо дуже хоче поїхати в Україну фоткати пташок. Лена сказала хай їде піднімає укр. економіку. ха-ха.
Короче потихеньку потихеньку тай викарабкалися ми на вершину, там виявилося що ця "горка" майже вища за Саракуру-яму про яку я писав у одному з попередніх постів. Там трошки поторчали подивилися ще раз на Кітакюшю, яке я називаю рідним містом а Танюха мене тепер дразнить тіпа "коли приїдете з рідного міста в Ужгород". Трошки пофоткалися і вирішили спуститися вниз метрів на 400 даби отобєдать. Після такої прогулянки (3.5 км по довжині 617 м у висоту) апетит то що треба, я вам скажу.
Скотилися вниз, після такої вилазки ножки доста потрясувалися але ми були дуже задоволені собою, шо ми все таки вилізли на вершику і таким чином ще один день не пройшов впусту.
Внизу під мостиком на сухому містечку біля потічка побачили живого зайчика який просто сидів і облизувався. Судячи з його мордочки (трішки розбита, на фото видно) він впав з мостика (йобнувся) і не знає як викарабкатися. Думали йому допомогти а потім згадали притчу про равлика яку розповідає Воха Гуцул постоянно - "ож може той заяць пів життя потратив на то шоб попасти на маленький сухий острівок гірського потічка" і тому вирішили його не трогати. Зфоткали і доста з нього.
Додому проїхалися швидко с ветерком. По дорозі ще зфоткали гору на якій побували вже в реальному масштабі.
Короче страшно і страшно собою задоволені шо ми так круто сьогодні сходили погуляти поки Марька в садочку пила кров з вихователів :-)
Привіт всім.

Немає коментарів:

Дописати коментар