Мандаринова пора в Японії - 2.

Наступив листопад місяць і тут у нас в Японії наступила зима мандаринова пора! Збір мандаринів - це основна подія осіннього сезону для нашого сімейства, яку з нетерпінням чекали практично з липня :-) Збирання мандаринів в садах відкривається з першого листопада і триватиме до кінця грудня - по мірі того як на деревах будуть зникати плоди. Три роки тому був допис на цю тему. Важко повірити, але до мандаринового саду від нашого дому всього навсього пять кілометрів відстані. Сьогодні я заміряв мапрайдом - хто хоче може глянути за посиланням. А живемо ми не в якійсь гузиці мілійонного Кітакюшю - просто в цій Японії все так компактненько і навіть володіючи всього навсього велосипедом можна добратися до цікавих місць де буде добре кожному члену молодої (і навіть не дуже) сімї.

Далі в продовження просто покажу кілька сьогоднішніх фотографій - мені їх цікаво переглядати паралельно з фотками трирічної давності (мінус один день) порівнювати як ми змінилися. Марічка виросла, Оленка похорошела (як там по українськи?) а я трішечки виростив пузико, і ми все такі ж молоді як і були колись. В Японії вдається зберігати молодість і красу меншими зусиллями, так мені здається. Хоча я не впевнений якими темпами я би старів дома в Ужгороді...
Короче хто бажає - будь-ласка тиснути тут фотки - паралелі з фотками трирічної давності і додаткові коментарі.
Оленка фоткається на вході в мандариновий сад. Основні відвідувачі - це такі як ми (сімї з дітьми) а також люди похилого віку (як на фото ззаду). Для японців це звичайно розвага. Для нас українців - це не просто розвага а й полювання на якість і кількість мандаринів. Тому ми без сумніві беремо найбільший доступний мішочок - в який має влазити не менше 10 кілограм.

На цей раз звернули увагу на величезну кількість сезонних осінніх пауків, які в цьогорічну теплу пору доросли до величезних розмірів. Найбільші пауки вже десь як горобці завеликі.

Незважаючи на те що вони дуже мирні, і їх тут ніхто не боїться - паутини понатягували стільки що один раз мені навіть прийшлося звільняти одне дерево бо неможливо було добратися до плодів.

Хотів зробити фотосесію фоток схожих на ті що були три роки тому назад, але мені це зовсім не вдалося із-за того що мої моделі абсолютно не хотіли позувати в тих самих позах. Це пожалуй єдина фотка що вийшла як слідує - і то Марька зробила незадоволений вигляд на обличчі.

А так було три роки (мінус один день) тому назад.

Оленочка зразу залізла в саму гущу фруктів а я лише мав подавати мішочки і бігати за нею з тачкою - поки ми не розпробували всі дерева і не знайшли найсмачніші.

Марька продовжує бути незадоволена - коли справа доходить до фотографування.

Три роки тому назад було набато легше вмовити її на позування.

Ось як вони виглядають сьогодні

Маруся вже сама може ножницями зрізати мандаринки. Причому може робити це правильно. Вот шо значить дітвак помалу виріс.

Мандаринові дерева не змінюються і кожен рік дуже рясні аж ломлються від фруктів.

Якийсь японський хлопчик подарував Марьці богомола в целофановому кульку. Оленка (відомий любитель і рятівник тварин) одразу розпорядилася випустити його на дерево - причому повище, так щоб не тільки діти а й дорослі не могли його дістати (щоб дати як іграшку своєму дітваку). Треба відмітити, що японці особливо з комахами не церемоняться, тому був великий шанс цьому богомолу сьогодні вже заснути вічним сном в кульочку японського хлопчика. 

Мандаринові дерева низенькі, але знайшовши драбинку Оленка скористалася шансом зірвати для нас найкращі най-дослигліші, най-солодші плоди із самого вершочка. Що скажеш - любляча жона ай мамка!

Ну і ще дві фоточки з батьками на завешення, тут вже Марічка посміхається повторюючи за мамою слово "сіськи".

Мені же дісталася традиційна фотка з усіма трофеями - один великий міщучок (10 кг) і два маленькі (по 2 кг). В саду правило таке - хочеш зайти купуй міщучок - нас троє тому і мішочків три.

Марька вже настільки велика що в тачку не влазить. А три роки тому назад - накаталися.

Ще один богомол прилетів і сів на наш велосипед коли ми вже запакувалися і готові були їхати.

Оленка вірить в те що це був той самий, котрому врятували життя на одній з попередніх фоток. Так він з нами і поїхав. Доїхав до лісу і полетів (чи поскакав, як там у богомолів?).

Ну от і все на сьогодні. Тепер будемо тиждень-два їсти назбирані мандарини, набиратися вітаміну це.

Традиційна літня робоча перерва.

Нещодавно у нас склалася нова традиція. Придумала як завжди Лєночка. Два рази на тиждень в обідню перерву я їду в "село" по-сусідству з університетом і купую кавун "made in Japan". Продають кавун двоє старичків з якими поруч на ящичках сидить сліпа японська бабка і приговарює хриплим голосом "ласкаво просимо", "дякуємо за покупку" "заходіть іще", звичайно не на-українській мові. Для чого з собою таскають двоє старичків сліпу бабку в сорокаградусну спеку залишається загадкою. Робити вона нічого не робить, може вона звичайно не сліпа, лише на вигляд, але вона завжди сидить на одному і тому ж місці і говорить як у ві сні одні і ті же фрази, часто невпопад. Леночка цю гоп-компанію полюбила зразу, у самої гірська кров і чуйка на всяку містику, вона бабцю так і називає містичною. Звичайно кавуни у цієї троиці також найкращі з тих що нам приходилося куштувати в Кітакюшю. Така вот традиція, вирішив записати щоб не вивітрилася з памяті. Ато я якщо не запишу то дуже швидко і забуваю, а з часом колорит з памяті стирається. Ну і на підтвердження вирішив зафоткати гарбузик в лабораторній обстановці - теж так сказать на память. Прийшов весь мокрий пію чай з льодом і записую.

Фотки під катом.

Японська чесність і українське щастя.

Нещодавно я розповідав про відправку посилки для нашої мами в Ужгород. А наша мама у відповідь надіслала нам. Ну і от з українською посилкою вийшла серія приколів. Благодарствуючи нашій мамі :-) Як колись писав Грибоєдов "Счастливые часов не наблюдают" (хоча інтернет каже, що першоджерелом ідеї був Шиллер, який казав «Die Uhr schlagt keinem Gliicklichen»). Так точно наша мама, коли пішла відправляти нам посилку на центральний поштамт в Ужгороді, забула, що на посилці має бути написана адреса отримувача. Кажуть Коля, який підвозив тоді на автомобілі шуткував: "Ти шо думала Оленка, напішеш "Роме в Японию". Тоді прийшлося вертатися додому і роздруковувати нашу японську адресу, яку я вже підготував на двох мовах зрозумілих японським поштарям. Але це був тільки початок.

Вчора коли ми з Марькою прийшли додому, нас чекало повідомлення від японського поштаря, що посилка до нас вже дійшла. Тільки глянувши на повідомлення я почав сміятися від душі. Ось той кусочок поштарського повідомлення, який мене розмішив.

До мене дійшов другий прикол, який видала Оленочка, а саме - вирішила що своє імя, на зрозумілій японському поштарю мові писати зовсім не обовязково :-)... І тут, я уявив собі бідного поштаря який стоїть під дверима нашої квартири і записує рукою спочатку імя отримувача (пів-біди, на англійській мові) а після того - чесно, згідно посадової інструкції - також імя відправника, і таки написав, так, що я зразу здогадався хто став початком мук звичайного японського роботяги, який в свої 45 років вперше був змушений спробувати свої сили в кириличній каліграфії :-). Більше того, зрозуміло, що своє імя Леночка не написана друкованими літерами, майбутній лікар. Може хоч так би було легше японському бідолазі.

Вчора, забувши що у мене є плани на сьогодні я через веб-сайт японської пошти подав заявку на повторну доставку на сьогодні з 12 до 14 годин. Але я забув, що сьогодні у нас в садочку батьківські збори. І ми запізнилися додому десь на 40 хвилин. Нам повезло - японський поштарь якраз спускався з 5 поверху, в руках з нашою посилкою, яку ми встигли перехопити. Але кожен раз коли він не застає отримувача вдома він має залишати бумажку про неможливість вручити пошту. І він залишив нам ще одну таку бумажку - і сталося чудо - він вирішив спростити імена і от що було написана на цей раз.

З моїм іменем вже вирішив не церемонитися - їжачку зрозуміло, що отримувач я, тому можна було писати японською. Але от з Лєночкою так просто не поступиш, адже в школі не вчили транслітерувати з кирилиці на катакану. Але він все ж таки знайшов елегантний вихід - вирішив написати лише одне імя, причому що радує - коротке. І варто відмітити практика не пройшла зря. В другому варіанті вже чітко зрозуміло що посилку надіслала Олена. Ось які вони чесні прості японські поштарі - трудяги без вихідних. Постійно в голові крутяться варіанти, як би поступив українький поштарь в такій ситуації, якби відправник був написаний лише японською мовою. Чи утруждав би він себе в каліграфії ієрогліфів?

Хоча в Україні подібні питання вирішуються простіше - просто шлють повідомлення - приходи забирай - тобі прийшла посилка, а якщо тобі щось не подобається то "шлють і тебе разом з посикою". Я свою відправляв дорогим курєром EMS, так навіть вони, люди які зобовязані доставляти додому і вручати в руки - просто позвонили Лені і сказали: ідіть забирайте, а на фразу "так ви ж маєтє доставляти" курєр почав нити скільки в нього багато роботи і він ні на шо не має часу, так ніби це має переймати "клієнта, який завжди правий". Хоча по-слухам, дома в Україні правило про клієнта часто вже не діє. Японські ж навіть найпростіші поштарі зі звичайною посилкою відправленою найдешевшим тарифом приходять кожен день до отримувача, протягом трьох тижнів, і намагаються якнайшвидше донести пошту. Пошта тут святе. Даже коли в конверті контрабанда. Або сємочки, як жарт від друга. Тому не дивно що всі листівки поздоровлення "з новим роком" доставляють рівно 1 січня. Така от паралель на сьогодні дорогі віртуальні друзі.

Semen.

Ну і щоб не висіла довго зверху погана новина про загибель золотих рибок - повідомлю і хорошу новину. У нашої сімї рознесеної в два кінці євразїї зявився новий домашній питомець - мацур на імя винесене в заголовку. Майже кожен день він звонить нам по скайпу, Марічка його вже впізнає і знає по імені. Найголовніше - що він живий :-)

Не знаю які флюїди літали над Оленкою і Олькою коли коту давали імя Семен, але дивним способом воно співпало з іменем мого діда по маминій лінії, легендарного Роскова Семена Михайловича подвиги якого ще памятають береги села Ільниця що на Закарпатю. Діда я канєшно не знав - він лишив сімю з пятьма дітваками ще в 1978 (здається) - за два роки до мого народження - а може і раніше. Але память про нього не зникла і одного разу, якщо я не помиляюся образ його був навіть увіковічений в роботі відомого закарпатького художника Роберта Саллера. Ось робота з назвою "На рушничок" де якраз і зображений славнозвісний дідусь разом з бабусею. Хто в курсі деталей може підтвердить.

Образ мого діда в роботі сучасного художника Роберта Саллера (снепшот з сторінки київської галереї Карась)

Вот би мій блог би був трішки популярнішим може би і вдалося знайти дідуся - так цікаво яка його доля після того як він зник із Закарпаття.

Gold fishes. In memory.

Недавно в дописі про і про відправку нашої мами в Україну я вже заікнувся про то що наші золоті рибки пали смертю храбрих. Да-да немає вже в нас з Марькою рибок, на яких ми не звертали увагу, але кормили і обігрівали (зимою) і запускали їм бульбашки і фільтрували воду. Один раз я вже про них писав в короткому дописі більше року тому назад. Ось так точно я про них і згадував рівно раз у рік, наприклад в травні коли дорогий друг Міша лише дізнався, що в нас є золоті рибки я даже цю фотку свіжу зробив і показував у фейсбуці "для друзей".

Ось вони - два красунчики (чорний і "з очима") і красуня... Немає їх більше в матеріальному світі.

Почитайте далі кого цікавлять "смертельні" подробиці
Короче - хто слідкує - той памятає що на Оленку напала страшно ядовита комашка. В той же день як було поставлено діагноз - ми вирішили потравити всіх комах що живуть в домі. В Японії клімат вологий і жаркий, а в таких умовах росте і розмножується багато всякої гадості особливо з царства комах. Тому не дивно що в аптеці ми знайшли десятки видів всяких високотехнологічних японських отрут. І оскільки нам предстояла поїздка в Нагасакі - то ми вирішили активувати отрути саме в день відїзду - щоб за дві доби поздихила кожна комашка що жила нашій квартирі. Що саме працювало як отрута я не мав часу виясняти - бо ми вже на наступний ранок виїжджали. По інструкції треба було навіть заліпити всі датчики диму бо вони спрацьовують на дію отрутного механізму. Коли ми його купували - нас звичайно запитали чи є якась живність в домі - і попередили що рибок не залишати бо подохнуть. Щоб зберегти їм життя їх треба було винести на балкон. Оскільки в серпні стояла пекельна спека ми вирішили зробити рибкам "ліпше" тому напустили їм ванну - відкрили вікно і герметично закрили двері у приміщення. Але на жаль цього виявилося недостатньо - через два дні коли ми повернулися я знайшов наших золотих рибок які приносили щастя... ні не верх пузиком - а лежачими як камінчики на дні ванни під водою. Містично і символічно.

Марійці сказали що рибки поплили жити в море і її така відповідь влаштувала. Як виросте то дозволю прочитати цей допис. Тоді же попрошу пробачення за обман в дитинстві :-).

Мене дуже сильно мучила совість - тому що це навіть не нещасний випадок а непереднамірене вбивство - вполнє здорових домашніх питомців. То шо таких точно можна купити за пару комійок цілу жменю в сусідньому супермаркеті мене не втішає. Оленка даже не захотіла подивитися на трупики золотих рибок які три роки приносили нам щастя, а вчора хвалилася мені в скайпі що була на операції по ампутації ноги і скільки було крові. Докторську душу не зрозумієш.

А ось щоб вже закінчити з домашніми питомцями в Японії - відео наших золотих рибок. Даже відео збереглося :-) не рахуючи сотень фотографій до яких ще не дійшли руки. І блін після перегляду цього відео най хоч єдна зараза мені скаже що вони не живі! Віднині вони житимуть вічно!

Nagasaki 2.

Мабуть вартує одразу прояснити що ці дописи що іменуються "Нагасакі з номером" не мають на меті розповісти саме про Нагасакі - кому це цікаво? Якщо такі мазохісти все таки знайдуться - то пропоную одразу перейти в вікіпедію - там написано багато і цікаво, з історичними подробицями і посиланнями на першоджерела, на всякий випадок буду давати посилання. У моєму повествованії Нагасакі це лише фон для думок, які можуть стосуватися зовсім іншого (як наприклад відпусток в Японії у попередньому дописі). Хочу сказати що мені дуже цінні люди, які читають ці рядки і я не буду нагружати вас енциклопедичною інформацією якої валом в мережі і якщо якісь документально історичні подробиці і зявляються тут - то дуже сильно профільтровані, просіяні через сито закарпатсього гумору, максимально позбавлені звязку з першоджерелами і тільки якщо вони вписутються в стилістику повєствованія.

Отже - хто не читав першу частину а дуже хоче прочитати - тисніть сюда.

А хто вже прочитав і хоче більше то сюда...

Тому продовжимо прогулянку Нагасаками - навіть не знаю як відміняти це слово - може хтось підскаже? Наступним місцем куди ми потелімпали з місця страти японських першохристиян став буддистський храм Фукусаі-джі який було видно здалека із-за величизної статуї бодхісатви Каннон. І найбільше мене звичайно цікавило не те який це храм, а то, як живеться людям які вранці виходять з дверей дому і бачать цю величезну статую будди прямо в себе в дворі. Як пити-курити-сквернословити в таких умовах? Я би точно не зміг жити так як живу, якби таке нависало над мої домом це все одно що жити по-сусідству з християнським храмом, словом навіть якщо ти не віруючий - то образ "бога" постійно біля тебе, по-моєму це досить важко наче "big brother" постійно слідкує за тобою. Але звичайно запитати в мешканців будинків про це я не зміг, тому все сказане це лише моя фантазія.

Найважливіший ритуал який було здійснено біля храма це омовеніє Оленчиних рук - коли вона приговорювала мантру чи молитву чи загадувала бажання вслух - "щоб стати хорошим хірургом". Подивимося як спрацює :-)

Також мене зацепила картина всередині храму де в напрямку стільчиків для прихожан (звичайних таких стільчиків, які можна побачити в столовках або дешевих ресторанах) були направлені чотири вентилятори - два білі і два чорні, причому розміщені несиметрично білі зліва а чорні справа, ну а за ними вже ішла вся інша храмова помпезна утварь. Описую фотографію зображену нижче.

Так вот для мене ця фотка це невимовно влучний, прекрасний символ Японії в людському уявленні і такою яка вона є насправді. То шо там на задньому плані - це то як ми європейці і люди за межами уявляють собі Японію, таку традиційну, старовинну з гейшами і самураями на вулицях. А це шо на передньому плані - прості стільчики і вентилятори для прихожан - це справжня Японія - така уютна, домашня, без понтів, проста як двері :-). Звичайно в сукупності з фоном який також присутній - але лише як фон, наче фотообої в радянській квартирі.

А ще за що люблю японські храми - в них нема людей, нема попів - в них можуть гратися діти! Це просто прекрасно. І навіть коли поодинокі прихожани що приходять вознести молитву богам бачать це, бачать то як моя Марька грається зі святинями - це викликає тільки посмішку і ніколи не якийсь невдоволений або злий погляд. Ну ось наприклад фото з того ж храму - Оленка і Марька граються з звоном. Мені важко уявити собі щось подібне в католицькому або православному храмі і від усвідомлення цього мені стає соромно за нашу таку людинолюбну але водночас обмежену релігію.

Ну ось мабуть достатньо для другої частини - хоч це тільки наступні 30 хвилин наших туристичних вражень від Нагасакі - чудесного, такого практично рідного міста. І це також характеристика Японії, таке моє враження - куди би ти не поїхав відчуваєш себе як вдома. Все знайоме, маленьке, компактне, відчуваєш себе в безпеці і люди дуже привітні. На цьому і закінчу другу частину. Завтра вихідний день такшо не виключено що буде і третя частина. Третій понеділок вересня "День поваги до старших" ну хіба це не мило? Не якась міфічна тройиця чи беззмістовний день незалежності, а цілком реальне і наповнене змістом свято. До зустрічі дорогі мої - кому цікаво.

Nagasaki 1.

"Статей нема, бо не знаю про що писати. А написати можна, якщо ти тільки цим і займаєшся, а тут навіть у відпуск не відпускають!"

(із переписки з товаришом по нещастю, який як і я ще півроку тому зараз готує кандидатську дисертацію)

14-15 серпня їздили з Оленкою і Марічкою в Нагасакі - така собі бліц відпустка на два дні. Чому ця поїздка така важлива? - по одній простій причині - це перша моя відпустка в Японії з часу приїзду. Хочу прояснити - це не перші два вихідні підряд або пропущені дні роботи. На новорічні свята у нас як правило більше вихідних і у травні також. Було звичайно що я проторчав дома з Марькою коли був грип або вітрянка аж пять днів. Але в тому плані що це перші свідомо пропущені робочі дні в університеті коли всі ми здорові і без особливого приводу (як наприклад минулого року коли ми їздили в Осаку то для того щоб перш за все здати документи на тайську візу) - то да це перший раз.

Нагасакі виглядає приблизно так
Читати мислі далі...

Часто мене запитують з України - коли відпуск. Відповідаю: в Японії віпусків нема. Не тільки на роботі але і канікул у студентів. Тобто да - де-юре відпустки і канікули прописані, але ніхто ними не користується. Наші студенти цього літа були кожен по максимуму десь тиждень на канікулах - коли вони не приходили в школу. А весь інший час вони тут, роблять шось чи ні - неважливо - вони в університеті і з перервами на каву і ютюб щось та й роблять по-чуть-чуть. Це прості студенти. А аспіранти так взагалі ніякої мови про відпустки не йде, це само собою зрозуміло що коли людина на шляху наукового становлення і хоче увійти в вищу наукову касту - відпочинкам тут не місце - три роки важкої роботи. І даже той факт що я останній рік аспірантури виховував Марічку не значить що я після шести годин вечора лягав у диван перед телевізором. А у компютер перед статтею або дисертацією або ще якою документальною фігньою. Канєшно з перервами на фейсбук і весь мій віртуально-соціальний континуум.

І да - чому я собі це дозволив тепер. По-перше тому що закінчив навчання. По-друге тому що зарплату мені зараз платить не мій шеф безпосередньо а японська урядова компанія і вони ставляться до стипендіатів попроще - дозволяють відпустки строком до 90 днів - якщо більше - то урізають стипендію. Але все одно я собі не можу дозволити зараз довших відпусток.

Здавалося би як так, якщо я вже маю всі підстави до того щоб іти у відпуск - не іду. Відповідь проста - ояпонився. Я точно знаю що моя відпустка якби вона була би довше ніж тиждень не сподобалася би шефу. Доказів у мене нема, це просто такий філінг, напевно що відкрито він би мені нічого не сказав. Але я знаю коли на його обличчі зявляється посмішка - тоді коли я в поті лиця роблю експеримент в лабораторії, і неважливо які будуть результати (хоча ні - важливо, але це другорядне).

Тепер про саму поїздку. Як вже згадувалося в одному з попередніх постів - Оленку трошки пошкодила ядовита і безобідна мушка - але плани були складені, готель і білети заброньовані, і ми вирушили в один з найближчих до нашого індустріального Кітакюшю пункт для туристичних вражень - Нагасакі.

Але що тут розказувати, Нагасакі - відоме місто, хто про нього не чув? Чи залишилися якісь наслідки від бомби - звичайно що так. Вони не в радіації звичайно, вся фізика і хімія повязана з скинутою бомбою вже давно вивітрилася але повсюду можна побачити всякі нагадування - таблички на храмах що були розрушені потім відновлені, будь-де в відомих точках записано як саме їх торкнувся вибух атомної бомби. А місто - як місто - дуже домашнє, компактне покрито чудесною трамвайною сіткою з надзвичайно симпатичними трамвайчиками.

В перший день ми перш за все пішли поклонитися першим японським християнам на місце де 5 лютого 1597 року (блін як давно!) шестеро іноземних місіонерів і 20 перших японських послідовників Христа були страчені за спроби євангелізації Японії. Я сумніваюся що їм стало легше коли в 1862 році римський папа канонізував їх ушитких. Але думаю це було перше місце в моєму житті де в мене зявився шанс поспілкуватися аж з 26 святими поблизу місця їх страчення. Оленка вознесла якусь молитву, Марічка гралася, я фоткав і думав про свого дорогого друга Іванка Н. - для котрого ця історія не пустий звук.

Що зацікавило і посмішило мене більше так це прикра помилка допущена в описі священного місця на англійській мові. І як не дивно помилка була допущена в мабуть найважливішому слові. Спроба заклеїти білою стрічкою результату не принесла і мабуть з часом вицвіла щоб знову показати букву R і посмішити відвідувачів як я. Ну словом ось фото що тут обговорювати, домашнє завдання знайти помилку.

Отакі були наші туристичні враження в перші півгодини по прибуттю в Нагасакі. Я собі зараз подумав що це мабуть така типова японська фішка. Зійшов з поїзда на центральній станції міста і через 15 хвилин отримуєш повну дозу туристичних вражень. Звичайно що нас більше цікавлять точки як на наступних двох фотках але необхідні місця - з туристичних посібників ми також намагалися відвідати.

Трошки я розписався не по темі а це лише перші 30 хвилин в Нагасакі. Продовжу в наступному пості - а покищо будьласка дорогі друзі наслоджуйтеся коментуйте критикуйте словом проявляйте якусь реакцію якщо є бажання. Я радий даже відмуткам "повна херня" адже це принаймні значить що людина щось відчула :-) Всім ушиткого найкращого.

Відправили маму ще на один семестр.

Ну ось і закінчилося літо а з ним і Оленчин літній візит. Це було чудове літо, незважаючи на пекельну як завжди спеку. Оленка була влаштована в медуніверситет де познайомилася з суперовими людьми, зрозуміла що таке "справжня" і справжня наука. Побачила плюси і мінуси а головне осознала шо не все так погано в нас в Україні - особливо в сфері медичного образованія.

На цей раз прощання було суперовим - Марічка спала - і Оленку в аеропорт відвіз дружок Такума. Для того щоб прокинутися зранку в 6 годин він мав спати у нас - щоб я міг розбудити його своїми руками. До слова Марічка Такуму дуже любить - він завжди з нею багато говорить і грається. Ну короче вона була щаслива що він прийшов до нас в гості і коли ми йшли спати чемно бажала йому "надобраніч". Зранку коли Оленка з Такумою вже поїхали, і Марічка прокинулася - першим ділом вона побігла в кімнату де він засипав. Коли побачила пустий диван то надула нижню губу (це від мене) і ображено сказала "Такума ва?" що попростому означає "а де Такума?!" Ну я пояснив що йому пора було йти на роботу.

На прощання мама нам залишила таку картинку яку зфотографувала в Марічкиному садочку. Обложка книжки "Сіськи (соски?) молодшого братика". Здається що ця ручка символізує нашу недосяжність до мами на наступні кілька місяців (може знову 9), такшо очікую на приплив сублімативного натхнення і на нові приколи від свого спартанського дітвака.

P.S. Хочу написати про нашу поїздку в Нагасакі - бо є мислі. А ще напишу про поїздку в Париж бо як не дивно мене вже кілька людей запитали ож як там. Ну і ще парочку мєлких історій, наприклад про трагічну загибель наших золотих рибок.

Наступні кілька днів вже розписані - завтра вирушаємо в цьогорічний лабораторі тріп а в пятницю вечером очікую на два дні гостя з Німеччини з яким познайомився в літаку з Парижа. Як виразиласа подружка тільки що в скайпі "ти што незнакомого человека примеш"... Я сказав да - він нормальний німецький студент - а у мене пуста квартира і я йому можу показати два японські городи. А у наступну пятницю ми з Марічкою йдемо на вечерю до одної старшої японської сімї що живуть тут посусідству і дуже давно нас кличуть. Короче постараюся повернутися на сторінки цього щоденника.

Dracula insect dermatitis in Japan. Клініка, діагностика та лікування.

У нас тут накопилося кілька новин, тому настала пора увіковічити їх в коротких історіях, для себе і для тих хто іноді запитує як справи і шо нового. В сьогоднішньому дописі розказую і показую фотки захворювання з яким зараз бореться наша мама. Одна з назв захворювання уже згадана в заголовку дописа і це зовсім не жарт. Як показує статистика відвідування цього блога - медичні теми найбільше цікавлять читачів - так дописи про Марькин дитячий грип і дитячу вітрянку - найпопулярніші, судячи по числу переглядів.

Короче десь тиждень тому назад у Оленки зявилася ранка на руці, яку ми помилково прийняли за хімічний опік від якоїсь кислоти з якими вона працює в своєму медуніверсититі на своїй волонтерській роботі. Оскільки опік був на тильній стороні руки, в тому місці де носять годинник то одним з варіантів також був контактний дерматит, який розвинувася на дорогий годинник адідас, який законна дружина випросила собі від мене в подарунок. Так виглядала ця ранка десь через три дні як ми її виявили.

Читати історію захворювання далі Ранка як ранка, зняли годинник, але через день два зявилися пару нових подібних шкірних уражень - тепер вже на ногах.

Тут ми вже практично виключили хімічний опік, незважаючи на те що і ці рани були дуже схожі на опік, розвивалися повільно і боліли як опік, забігаючи наперед - іх також треба диференціювати від звичайного хім. опіку. Оскільки клініка у вигляді больового синдрому наростала, а саме після почервоніння почали зявлятися волдирчики і рани поглиблювалися, ми вирішили що прийшла пора звернутися до лікаря. Благо зараз Оленка працює в університеті, який "зліплений" з величезною університетською лікарнею. Варіантів діагнозу які у нас були перед походом до лікаря - залишилися два, рожевий лишай і герпес зостер (це варіант від мене). Але і тут ми помилися, далося взнаки наше украінське, географічне походження. Лікар дерматолог же поставив діагноз за 30 секунд - оскільки як виявилося клінічна картина вказана на фото була дуже типова для одного цікавого захворювання з яким ми би ніколи не зустрілися живучи на батьківщині. І ось наш діагноз - контакт з Paederus fuscipes - невинною комашкою яка сама ніколи не нападає на людину і даже попавши на неї, ніколи не кусається, але в своєму тілі містить дуже нехорошу речовину яка називається "педерін" (цілих 0.025% ваги тіла) назва канєшно тоже відповідна. І ось при контакті з цією речовиною і виникають такі шкірні рани які тривожили і все ще тривожать нашу маму. Такшо в принципі перший діагноз - контактний дерматит був правильний - лиш не на новий дорогий годинника а на маленьку нещасну комаху яка живучи у вологих лісах у грунті, якимось чином - скоріше за усе залетіла до нас додому і мабуть під час сну попалася під руку нашій Оленці. Із інтернета стало відомо що яд цієї комашки - цей самий педерін не менше і не більше а аж у 100 разів сильніше яду кобри.

Ось вона наша красуня разом з формулою хімікату який ситнезується в її тілі по божому умислу. Таким чином діагноз правильно називаіться Paederus dermatitis або Nairobi fly dermatitis або ще Kenya fly dermatitis або так як винесено в заголовку поста або просто лінійний дерматит по якому, собственно, я так собі думаю, і було виставлено діагноз. Як я вже сказав - лікарь дерматолог одразу поставив діагноз. А лікування... Лікування практично ніяке - так як прийнято в Японії. Просто стероїдна мазь для ран, що містить препарат - якусь наворочену форму преднізолону. І це незважаючи на те що інтернет пише про антибіотики і ще шось і ще шось внутрь. В Японії вважають що організм і сам може справитися.　Для цікавості скажу що реєстрація в новій лікарні зайняла 20 хвилин (~40 USD), заповнення анкети, і симптомів - 10 хвилин. Очікування лікаря більше години - і власне побачення з лікарем - 3 хвилини (~10 USD). Вартість ліків 5 USD. Усе з врахуванням наявної медичної страховки, реєстрація в лікарні з видачею пластикової картки з індифікаційним магнітним кодом сплачується лише раз. Сказали що на виздоровлення (заживлення ран) піде десь тиждень. Так ранки виглядали вчора

Вот така іноді буває Японія, з такими нехорошими букашками. Щоправда Оленка зараз впевнена шо її даже яд кобри не візьме після такої пригоди. Нас з Марічкою на щастя не затронуло ніяк. Наступне і перше що ми зробили це вирішили потравити всю машкару яка може жити в нас дома. Але це вже друга історія, яка закінчилася трошки більш трагічно і про це в наступному пості...

Просвітлення Оленки.

Древні японські анатомічні ілюстрації - автор і точна дата виготовлення - невідомі. Знаходяться в книжці Pinax Microcosmographicus німецького автора Йохана Реммеліна (1583-1632) що потрапив у Японію через Нагасакі. Колись давно... (узяті з ресурса pinktentacle.com який на жаль вже десь рік нічого новенького не публікує)

Сьогоднішнє моє повідомлення - ще один запис в щоденник нашого сімейства. Хто в курсі а хто може і ні, наша мама все ще студент медичного факультету УжНУ. Наступний навчальний рік має бути останнім, після чого почнеться тривалий (в середньому три роки) період проходження первинної спеціалізації, або інтернатура, і лише після того наша мама буде справжнім лікарем, хоча диплом отримає вже через рік.

А це ілюстрація 1809 року на якій показано як лікувати рак грудної залози, зображений випадок пацієнтки у віці 60 років. Узята з книжки Сейшю Ханаоки, де він задокументував свій власний досвід хірургічного лікування РГЗ.

І ось як тільки Оленка приїхала сюди до нас на ці літні канікули - кожен день ми обговорюємо яким же лікарем стати - яку професію обрати. І ось позавчора у нашої Лєночки відбулося просвітлення прямо як у Будди і вона за один день - даже за половину - осознала то ким саме вона хоче бути у медицині. Ця переміна сталася настільки разюче що мені дуже хочеться це записати і запамятати - бо це інакше як просвітленням не назвеш. Від того моменту як вибір професії було зроблено - все що було у неї в житті - всі її інтереси, плани, амбіції, досвід - дуже чітко і тонко підійшли до вибраного. І вже два дні Лєна ходить щаслива, що вона це осознала - а ще тиждень тому було ниття кожного дня - ким стати, яку професію вибрати.

Порівнюючи з собою - трошки заздрю бо у мене ніколи не було такого пориву шо я хочу бути фізиком, хіміком, грузчиком, там чи сям, і тому важко сказати чи йду я до якоїсь своєї мети чи просто пливу по течії - намагаючись не заплисти в якесь болото чи сісти на міль. А у неї все чітко - "задачі ясни - целі поставєни". Оскільки Оленка студент УжНУ - а десь 20 процентів зареєстрованих прихильників цього блога випускники саме цього закладу - і більше того саме медичного факультету - всі проходили інтернатуру і вибирали професію - я буду дуже вдячний за будь-які рекомендації або коментарі з приводу як вибирати те що тобі подобається. Це взагалі комусь вдалося? Чи всі взяли то шо дають? По зрозумілим причинам я не можу оголосити яку саме професію Оленка обрала. Покишо це буде секрет поки щось не вирішиться в Ужгороді в рідній альма-матер.

Hanabi-Wakato bridge. Феєрверки біля моста Вакато.

Літом Японія (і Кітакюшю не виняток) - фестивалить. Кожен уік-енд гудять всякі народні гулянія від маленьких дворових до величезних. Як я вже писав десь якось - феєрверки тоже палять лише літом. Від малих які тепер можна купити на кожному кроці, до величезних (не знаю ким оплачених, мабуть місцевим урядом, або якимись компаніями) феєрверкових подій. У нашому місті може пять таких а може і більше, точно не знаю. В звязку з тим що феєрверки як правило по пятницям і починаються після 19:30, а пятниця це робочий день - за три з половиною роки ми ні разу не бачили цих феєрверків, оскільки в лабораторії робочий час перший рік був до 21 потім і до тепер до 19 години, і я "ніяк" не міг звільнитися і покинути робочий пост для розваг. Це ж Японія. Ну і вот накінець-то вчора (цього літа, незважаючи на то шо Лена тут і забирає Марьку я все ж йду з роботи до 18 години) - збулася мєчта ідіота - побачити ці салюти. Ці - це самі маленькі по масштабу серед тих що проходять в Кітакюшю - в небо вистрілюють тільки 4000 вогників. Найбільше буде на Моджіко мабуть через тиждень а може вже і було вчора - 14000 вогників.

Добралися комфортно на велосипедах шоб не тертися тілами в міліони людей які направлялися туди же на поїздах і автобусах. І подивилися салюти, було вражаюче, і я намагався пофоткати якомога побільше. Для чого і для кого - непонятно. Сьогодні Лєна сміється надімною і каже шо таких фоток можна міліон знайти в інтернеті. А ще почувши шо я зробив десь 400 фоток, каже ти дурак хоть в небо дивися чи лише в обєктив фотоапарата?

Воно канєшто так, але я все ж таки виставлю фотки сюди - шоб мої дорогі друзі і читачі (а може і родичі) змогли подивитися. Якщо нецікаво - відмічайте знизу :-). Ваш Р.

Тисніть сюда - фотки тут.
1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.