Пятничний травневий допис. Огляд подій.

Закинув блог - як і обіцяв. Лише японська мова і те що стосується роботи заповнили моє життє. 

Але тепер смажачи пятничні відбивні - не так для себе як для дітвка який в суботу/неділю їсть тільки мясо вирішив написати пару слів. Хоча ні, насправді, під час смаження я вирішив трішки попити джину з кока-колою, а в такі моменти коли мозок затуманений, хочеться з кимось поговорити, оскільки поговорити ні з ким - пишеться допис.

Сам по собі. Для бажаючих ознайомитися натискайте сюди.

Якусь би треба структуру надати. Фотки з коментарями. Окей. Тоді мабуть треба зробити хронологічно - з одною фоткою на день і короткою історією.

Травень у Японії почався (як і завжди) серією вихідних днів з найщовшим періодом в чотири дні з 3 по 6 число і в кожен з цих днів щось відбувалося - і скоріше за усе в мене є якась історія.

2 травня. Візит Огімото-куна.
В четвер ввечері перед самими вихідними до мене завітав наш випускних з минулого сезону Юсуке. Чому це виняткова подія? Та по тій простій причині що в Японії зазвичай після того як закінчують школу або університет - то сокласники або сокурсники більше в житті практично не зустрічаються. Тільки випадково, ненамірено. Мені вдалося зламати цю традицію. Після випуску Огімото-кун вже місяць пропрацював в своїй компанії, вірніше це був тренінг в Йокогамі, і тепер вже поїхав на постійне місце роботи в префектуру Ехіме. І ось в кількаденному проміжку між тренінгом і роботою він заїхав в Кітакюшю зібрати речі і мєжду дєлом - знайшов час, більше того, виразив бажання зустрітися зі мною, попянствувати і поговорити про життя.

Багато було сказано цікавого про роботу в японських компаніях, але цей допис підсумковий а не деталізований. Тому фотка з того вечора - психологічна атака Марьки на Юсуке, віднедавна в неї є така подача повторювати за кимось все підряд. От вона і використала його як модель подражанія. Було смішно.

3 травня. Відпочинок.
Після пянки з Огімото-куном я вирішив влаштувати собі відпочинок, крім того, це був перший вихідний з довгої серії. Тому ми з Марькою довго спали, а після того як прокинулися сходили в онсен (японську лазню). Марька обожнюює ходити в онсен незважаючи на те що там ходять дяді з оголеними пісюнами. Поки що вона нюансів не помічає, вірніше відмінності вона розуміє хлопчик-дєвочка, але її ця відмінність особливо не хвилює, просто сприймає як данність. В Японії діти ходять з мамами або з татами в онсени протилежної статі десь до 10 років, тому Марька ще в цьому контексті маленька і нам ще не варто думати про відмінність статей.

Тут без фото, звичайно, хоча фотки з онсена в мене є, але мабуть показувати не буду щоб читачі не пожалілися на "offensive content". Тому тут можете включати фантазію, дорогі друзі.

4 травня. Фукуока.
Зїздили накінець-то в фукуокський зоопарк. Звернув увагу на те, що для мавп в порівнянні з іншими тваринами дуже багато місця відведено. Цікаво, це тому що вони людиноподібні?.. Може хтось знає? Поділіться знаннями. В цілому зоопарк не сподобався тим що було дуже багато людей (ібо вихідний і в звязку з вихіднми - безкоштовно) але в цілому все пройшло окей. Ми поїхали не самі а з друзями: був Оленчин наставник (минулого літа) з медичного університета з сином і мій студік Джунічі, про якого в цьому блозі вже згадувалося. Ну і щоб довго не розказувати - фотки з зоопарка - не одна а дві, на одній звірі а на другій вся наша компанія зфоткана з слоном.

Після зоопарка пішли в центр міста - там якраз проходив всесвітньо (всеяпонсько) відомий фестиваль Донтаку. Було куча всяких заходів - сцен з різними вокально-інструментальними ансамблями і великий парад - гвізьдь програми. Тютки з парада ішли прямо в толпу - такшо можна було роздивится їх і поблизу.

Ми подивилися всього потрошки і вирішили що пора вже рухатися в бік рідного Кітакюшю - так щоб не їхати на останніх поїздах. Та й діти вже були стомлені. Ще дві фотки.

5 травня - японський день дітей, і православну пасхальну неділю ми провели на морі, про це був допис. 

6 травня - понеділок також був вихідним, перенесли той вихідний що припав на суботу. Останній вихідний перед робочим днем це вже дуже важкий в психологічному відношенні день - тому ми його провели дуже скромно без всяких викрутасів. Зустрілися з друзями, погуляли з дітьми в невеличкому парку.

Потім прийшли до нас додому на чай. Рікардо з Хіроко виявили бажання подивитися кіно і включили собі "Лінкольн" через якийсь онлайн сайт. Я онлайн фільми не дивлюся, тому я дивився за дітьми. І в один момент коли я повернувся в дорослу кімнату я застав сплячих гостей і монотонного лінкольна.

 Я так і знав, сказав я, і вирішили що наступного разу я буду сам вибирати фільм, так щоб під нього не хотілося спати. Дуже люблю коли хтось засипає у нашому японському домі мені це трішки нагадує рідне Закарпаття, і молоді часи, коли це не було проблемою заснути у друзів дома. Тому дві фотки за цей день.

У той же день до нас вечером прийшов наш новий студент Йошігіро, який судячи по всьому має мені замінити Такуму. Прийшов не просто так а готуватися до семінару який йому предстояв на наступний день. Я звичайно радо прийняв, все що треба допоміг, вечерею накормив і чаєм напоїв. Такі вони стосунки студентів з старшаками в Японії. Хоча ні - обманюю - це у мене такі стоснки, я люблю коли до нас додому приходять студенти. Я готовий помагати їм в любий час дня і ночі.

10 травня в пятницю в лабораторії була пянка. Фотки вже показував на фейсбукови, тут повторю лише одну.

Було класно - душевно - лабораторія це наша з Марькою друга сімя, студентів ми обоє дуже любимо. З кожним роком, треба сказати, в лабораторії стає все краще і краще. Чи це тому що я вже краще розумію японську мову - і можу спілкуватися з усіма без винятку, чи тому що я сам змінився і краще знаходжу спільну мову з людьми - не знаю. Думаю (скромно) що це все-таки моя заслуга. Я з студентами дружу і шуткую і на пянці і поза пянкою, і вони здається вже до цього звикли. В Японії прийнято так, що на пянці ми всі друзі - один одного підйобуємо, (не без поваги звичайно), а в робочій обстановці - все забуваємо - і ведемо себе так як ніби ми ніколи разом не бухали. Я однаковий в обох ситуаціях - і студенти помаленьку починають вести себе так само. Від цього лабораторний колектив стає біль дружнім і сімейним, зявилися довіра, дружба і любов. А не тільки робота, як би хто не думав.

11 травня в суботу був спортивиний день в медичному університеті в якому Оленка волонтерила минулого літа. Після того як Лена там побула всього два місяці, медуніверситет включив нас з Марькою в списки людей, яких запрошують на різні масові заходи - хоч ми до них і не відносимося. Приємно.

В неділю 12 травня здається нічого не відбулося - ми просто відпочивали в стандартних умовах.

Завра починаємо новий уік-енд, але у вівторок у мене семінар - тому мабуть нічого такого особливого завтра-післязавтра не буде. Буду працювати над манускриптом.

Хоча все залежить з якого боку на свої рутинні дні подивитися. Якщо роздивлятися "під мікроскопом" - то кожен день стає цікавим, і про нього варто зробити кілька нотаток.

Ну і наостанок. Бачу що у цього блога зявилося кілька нових прихильників, чому я дуже радий. Було би цікаво перекинутися словечком, тому якщо буде бажання - напишіть кометар, познайомимося. 

Оміяге. Традиції сучасної Японії.

Японія наповнена не тільки старими традиціями, які вже всі забули - але є і нові, хоча, можливо і не нові, а просто видозмінені і збережені старі. Одна з таких традицій це привозити з будь-якої поїздки о-міяге (お土産). Пошук в словнику дасть дуже просту відповідь що "міяге" це сувенір, "о" в даному слові тільки префікс, що підвищує рівень ввічливості. Але це не звичайний сувенір - навіть в ієрогліфах криється невеличкий натяк: 土 - земля, 産 - народжений. Так із кожної поїздки, куди би не їздив хтось з трудового, колективу - ніхто звичайно не вимагає - але він просто зобовязаний привезти якісь оміяге саме звідти де він був. Як правило це якісь тістечка або традиційні місцеві солодощі. Можна звичайно і випендритися і привезти щось інше. Так ми з шефом були привезли з Тайланда - традиційний сувенірний мусор, ліпше би привезли сушені фрукти.

Ось яка картина предстала переді мною сьогодні коли я прийшов на роботу - на нашому центральному лабораторному столі ціла куча подарунків. В понеділок все почалося з Гаккюна, який їздив додому в Корею. Він привіз (чорна закрита коробка) дорогий шоколад із різним вмістом какао поділений по географічним коробочкам. Я спробував Яву (найменший вміст какао - десь 34%) Еквадор (середній - 56%) і Гану (найвищий - 93%). Мабуть всі здогадалися, що і тут має місце правило золотої середини. Всі крайності - в мусор. У вівторок Кенто приїхав з лижного курорта поблизу Хірошіми і привіз традиційні мочі - дуже смачні (поза конкуренцією). У середу Дайсуке приніс якісь печенька (уже зїдені) а у четвер Йошінобу якісь шоколадки з Осаки (залишилося дві штучки), де вони проходили практику в компанії на яку будуть скоро працювати. Ну і накінець сьогодні в пятницю Тао повернувся додому з Китаю і привіз кучу всяких солодощів, і - на фото справа видно - три вида сигарет для наших курящих студентів.

Мене так "умілила" покупка китайських цигарок, що я аж вирішив поділитися з вами.

А насправді дана традиція мені зовсім не подобається. По простій причині - це, як і більшість всього в Японії, робиться тому, що так заведено, а не тому, що хтось когось так сильно любить, що хоче йому подарувати якийсь подарунок. Особисто я купую оміяге для співробітників тільки коли кудись їжджу по роботі. Хотілося би купувати подарунки для друзів але, треба признати, тут в Японії, незважаючи на велику кількість добрих знайомих - друзів, в традиційному, закарпатському значенні слова - просто нема.

Моменти закарпатського щастя в Японії - 2

Мені здається люди не вміють відчувати себе щасливими. Не всі звичайно. Переважна більшість. Я до цієї більшості не належу. Мені дуже мало потрібно для щастя. А саме: прийти додому після вечірнього семінара в компанії двох японських студентів, накормити - здивувати їх українським борщем, причому обовязково прикусуючи часничком і піджареним в сендвічниці японським подобієм українського хліба, випити погар дешевого червеного вина, сісти на столиць і під джазовий зимній музон подивитися на хаос який стоїть в нашій з Марькою приймальні гостей. І якщо в цьому хаосі на дивані лежить задоволений життям і наповнений гурманськими відчуттями постійно голодний але зараз ситий студент і муркоче як кіт якого у нас нема, і Марька яка хоч і з соплями і легким кашлем від засушливої японської зими доганяєся десятком шоколодних конфет - така картина робить мене щасливим. В такі моменти я дійсно відчуваю щось особливе, що і називаю щастям.  

Bonenkai-2012

На днях відгуляли ще один боненкай. Ось коротке пояснення що це таке, копіюю абзац із статті яка можливо вийде перед новим роком на mukachevo.net:

 "Незважаючи на те що фіскалький і освітній роки в Японії починаютья в квітні, свято Нового року (1 січня) традиційно вважається початком нового етапу в житті. Відповідно до цього уявлення всі обов'язки і задачі мають бути закінченні до кінця старого року. Кінець грудня в Японії це час вечірок які називаютья «боненкай» - слово яке містить три ієрогліфи «забути-рік-зібрання» і отже дослівно може бути перекладено з японської як вечірка на якій треба забути рік що пройшов. На цих вечірках збираються співробітники, друзі і вони віддалено нагадують українські корпоративи з єдиною відмінністю що корпоратив оплачує корпорація а «боненкай» оплачують учасники вечірки."

Ну а дальше шоб не відходити в глуш від основної лінії повєствованія, так як у мене завжди і відбувається я просто описую фотографії - всього 20 штук.
Бажаючим продовження свята прошу тиснути сюда.

1. Боненкай - це вечірка яку серед іншиї членів лабораторої відвідують також нові студенти, які приступлять до виконання наукових задач в новому навчальному році - з квітня 2013. Ось на цій фото двоє нових студентів нашої лабораторії в наступному році - зліва направо - Хірофумі та Йошіхіро разом з нашим сенсеєм.

2. А на цій фото разом з Марькою, Шігемі і Джунічійом наша нова студентка, яка по-цікавому співпадінню має майже таке ж імя як наша Марія. Крайня справа - Марі-чан. Нашу Марьку в садочку також називають Марі-чан, скорочуючи останній склад. Ну значить від тепер у нас в лабораторої буде аж дві Марі - що дуже і дуже рідкісне явище, адже японські імя так часто не повторюються як скажімо українські або корейські прізвища. 

3. Починалося все важко - Марька капризнічала, висіла на руках, але дуже швидко прийшла в себе і зрозуміла що нові люди це цікавіше рутинної сімї - відпустила мене странствувати до інших а сама гралася з дівчатами. 

4. Час від часу правда забирала від мене камеру щоб пофоткати те що її цікавило. От наприклад Тао з новим студентом Хірофумі. Оскільки вони сиділи десь напроти Марьки - цього вечора вони часто попадали в обєктив фотоапарата.

4. У всіх японських ресторанах перед трапезою подають мокрі полотенечка для того щоб повтерати руки і писляк. Після того Марька почала гратися з одним і в якийсь момент її переклинило і вона почала вимагати щоб я зробив з полотенечка каченя. Звичайно що я не міг - як я не намагався. Але серед нас знайшовся умєлєц який справився з задачею блискуче. Кенто просто і без всяих старань наробив Марічці каченят. От будьласка яке чудо.

5. Йошігіро - новий студент нашої команди (у нас в лабораторії ми поділені на три команди в залежності від типу досліджень). Його я маю навчити кусочок того що я вже попробував - а він має розвинути тему до досконалості.

6. Марі також буде в нашій команді. Усі дівчата (всього двоє) у нас традиційно займаються біонапрапвленими дослідженнями. Скоріше за усе вона приєднається до Шіге-чан, і замінить Такуму щоб продовжити наші експерименти з культурами ракових клітин. 

7. За два роки поки Марька живе після садочка активним лабораторним життям - вона вже дуже добре навчилася контактувати з усіма. Вона знає що сенсей це сенсей і на цьому боненкаю   даже дозволила собі трошки з ним пописканити. Всім було дуже смішно - як вона командує використовуючи японську мову.

8. А вот і згадана вище колекція каченят. Марька збирала полотенця з усіх кінців ресторану лиш би отримати нове каченя. В результаті їх було не менше десяти - хоча на цьому фото лише девять.

9. А це наші наступні випускники (за винятком Юсуке, який просто не попав у кадр). Ще може буде памятне фото після захисту дипломок. А на пянці - може і останнє. Ще три місяці і вони розлетяться в різні куточки країни (а імовірно усі в Токіо) де почнуть своє життя саларіманів.

10. Цього вечора нам повезло - у тісному ресторані в якому всього два столика була ще одна компанія - і це все були дівчата, які прийшли і одразу всі до одної переодяглися в різдвяний одяг - такшо на нашій вечірці було присутньо десь 6 снігурочок. Ось фото чотирьох з них, але на жаль це лише фото, не можу навіть збрехати що вони якось розважали нас - але відчуття свята однозначно посилили, і Марька була рада бачити стільки сантаклаусів.

11. Просто пару фоток з Марькою - тут вона щось злиться, лиш не знаю на кого.

12. А тут вона вже на руках у Такуми - свого найкращого друга - який відігравши таку важливу роль в моєму японському житті - також скоро покине мене - передавши свої обоязки "раба" в руки Шігемі. Він так завжди і шуткує що це мій "новий раб".

13. В кінці вечірки Марька здається дістала всіх вимогою пожимати один одному руки. Думаю для японців які взагалі уникають всілякого тілесного контакту - це було стресом, хоча можливо і подарувало їм якісь нові відчуття.

14. Усе прощаємося з барменшою і офіціанткою і кухарем - всьго нас в ресторанті обслуговувало двоє чоловік (нас - 16 чоловік і сусідну компанію 8 чоловік). Спочатку було напряжно але потім все утряслося.

15. Традиційне колективне фото на память на дворі біля ресторану біля нової (старої) машини нашого випускника попереднього року Ясукочі-куна, який також завітав на пару хвилин.

16. Легендарний Ватару, почав працювати в квітні цього року і з першої зарплатні він придбав собі новий автомобіль - вірніше старий автомобіль своєї мрії. Тепер він купе-кабріолеті може розїжжати як справжній фатьов. Це вже ми біля нашого дому - куди кілька особливо стійких прийшли на продовження вечірки. Ватару показує Такумі деталі його нового-старого авто.

17. Сарака Кенто - майстер робити качечок з полотенець - дуже швидко заснув біля Марьки на нашому чорному дивані. Всі сміялися, а Марька наївно думала що він цікавиться її мультфільмами.

18. Ну і от фінальна фото нашої гарної пари. Сакемі-кун після офіційної пянки сходив додому - і повернувся вже разом зі своєю дівчиною, що являється надзвичайною рідкістю - як правило, ніхто не показує своїх дівчат на корпоративних гулянках - і взагалі ніколи. Тут я вважаю що це моя заслуга - бо я завжди наголошую що хочу познайомитися не тільки з дівчатами але й з батьками. Деколи це мені вдається.

От і усе. Деталі в коментах. Всі забули рік що проходить? Якщо ні то ще маєте один день. В новому році все починаєтьс з нуля - з самого початку.

Хірошіма. День 1.

У мене сьогодні тут текст написаний минулої суботи перед сном у Хірошімі. Коли я вживаю слово Хірошіма, то маю наувазі звичайно Хіросіму, просто передаю звуки так як чую їх в японській мові. Іноді Такума просить мене сказати щось користуючись системою Поліванова йому дуже подобаються, вірніше дуже смішить ця транскрипція Хіросіма, Кітакюсю, сусі, Исикава-сан, Фудзіяма і теде. Короче от минулотижневий запис в щоденник.

Приіхали сьогодні з Марічою в Хірошіму на дводенний туристичний візит. Привід дуже простий, десь три тижні тому, зі мною звязалася моя практично віртуальна пожружка Ліза, з якою ми познайомилися в Австраліі на конференціі в липні 2010 року. Тоді ми розмовляли десь пів-години, після того подружилися на ФБ: час від часу перекидувалися словечком, лайкали друг другу фотки, і вот не пройшло і трьох років як нам випало зустрітися вдруге - на моїй території, тобто в Японіі. Такшо нехай антиглобалісти мовчать, айбо Фейсбук і іже з ними все таки можуть принести якусь користь.

Квитки на поїзд і готель я забронював за три дні до уікенда, вільних практично не було, бо вихідні, тому прийшлося брати дорогий готель з видом на головну достопримєчатєльність Хірошіми - залишок вивставочного центра, який залишився після атомноі бомби 1945 року. Тепер це просто огороджені руіни які мают нагадувати всім людям навколо про трагічні події того часу. Велика трагедія для Японії виявилася значним поштовхом до миру в цьому регіоні. Усе в Хірошімі говорить що це місто разом з Нагасакі тепер служать тільки одній меті - збереженню миру в світі, нагадувати всім як потрібен мир, рекламувати, пропоповідувати мир усіма доступними способами.

Хто хоче продовження - тисніть сюди Що мене до цих пір вражає і дивує в Японії це то з якою легкістю на поїзді можна подолати величезну відстань. Так, ми з Марічкою вийшли з дому о 8:40 бо у 9:00 виїжджав наш поізд із станції Хонджо. В 9:30 ми вже були на Кокурі де посиділи 30 хвилин в холлі дочікуючися нашого швидкого поізда. А потім на своєму швидкому поізді за 48 хвилин подолали відстань в 230 кілометрів і ми вже в Хірошімі. Ще через десять хвилин ми вже обнімалися з моєю віртуальною подругою, яка стала реальною.

По щасливому співпадінню, сьогодні в Японіі офіційне національне свято - день культури (якби припавна робочий день то був би додатковий вихідний). В звязку з цим навколо була чудесна святкова атмосфера, у всі музеі вхід безкоштовний, світило сонечко, жони і діти поодягали національні одєжди. З Лізою приіхав також польський дослідник, який працює в Хірошімському університеті вже десь рік, і він сьогодні склав нам компанію, був нашим гідом і фотографом. Марічка швидко освоїлася з новими друзями і вже десь через пів-години ходила з ними "за руку", як із своіми, з приводу чого було багато потім вже ржачних приколів. Наприклад, я шуткував що фотографія де Марька йде за руку з Войтеком і Лізою можливо змусить ревнувати одразу трьох людей, нашу маму в Україні, Войтекову дружину яка зараз живе сама десь в Голандії поки чоловік на японських харчах ну і звичайно Лізиного бойфренда який зараз працює в Осло, Норвегіі поки вона здіснює свою коротку поіздку в Японію з свого теперішнього місця проживання в Дубліні.

Цілий день ми гуляли по всяким цікавим містам, не так щоб щось особливе, в приміщення заходити не хотілося бо це останні теплі дні в сезоні, можна було ходити в футболці. Ходили, гуляли, фоткали діток в кімоно яких Ліза називала "малєнькімі гейшамі".

І ось що сталося сьогодні з важливого. Цілий день ми проходили на ногах, чекаючи часу коли Марька втомиться. Але в кінці кінців стомилися всі а Марька даже без денного сну була майже як огурчик. Сіли в ресторанчик, біля річки повечеряти і затим розходитися. І тут вийшов нереальний казус, вперше зі мною таке сталося тут в Японії. Всі собі замовили щось з меню, Марьці я замовив якусь жарену курку - практично єдине що вона хотіла з усього меню. І цю курку їй жарили б... аж цілу годину. Мені салат з принесли десь через пять хвилин, Войтеку десь через 10, Лізі макарони десь через 45 а Марьці курку десь через годину. Спочатку було все окей, але уставша і голодна Марька почала нити десь через 30 хвилин повторяючи одну фразу як мантру "Тату, чікен га най..." що значило приблизно "курочки нема... коли вже принесуть курочку...". Я почав дьоргати офіціантів а вони мені уже уже уже уже і все затяглося дуже надовго. Коли принесли макарони для Лізи, Марька одразу накинулася на них, а коли принесли вже клятий чікен - вона не хотіла вже нічого. Зато я наказав - не попросив - а наказав офіціанту стати з тим чікеном біля Марьки для памятної фотографії. Така от фотка вийшла.

За цілий день і особливо це стресове, голодне очікування в ресторанчику, Марічка звичайно вижалася як лимон, хоча виду особо і не показувала. Прийшли в номер, прийняли ванну, помилися. Подивилися телевізор, оскільки там мультиків не було то подивилися мультики на айпаді. І коли я зкомандував іти спати, Марічка розревілася за мамою, так класично, як плачуть діти за мамою коли дійсно дуже скучають. Сльози лилися як з відра, і Марічка лише повторяла "мама, мама..." зараз записую це і сам плачу, так емоційно і щиро плакала моя дітина пів-години тому. Це не був класичний дитячий плач, в якому завжди є доля притворства і глупості дєцкоі. Це був дуже глибоко емоційний всплеск, дуже щирий плач за мамою, яка зараз далеко від нас...

Може звичайно на Марьку вплинула передача подивлена годину тому по телевізору. Показували як батьки залишають своіх дітей в короткочасних садочках наприклад в супермаркеті коли ходять за покупками, або коли непрацюючій мамі, яка сидить дома з дітваком треба піти ло лікаря. Ну так короче там показували кількох дітей, ож як вони ревуть коли мама іх залишає в незнайомому місці. Марька дивилася на це все, співчувала малим, і мабуть на неі надійшов флешбек від цієі передачі уже перед сном. Словом, якщо раціонально все розкласти по полочкам то не все так і драматично, просто треба знайти причину. І да це ще історія для тих хто любить позлорадствувати, знаю і такі люди можуть читати цей блог. Ну так шоб не думали шо у нас все так по голубо-розовому класно. Іноді плачемо і ми.

Ну вот таким був перший день в Хірошімі.

Морська рибалка in Kitakyushu, Japan

Вчорашня рибалка відбулась! Все пройшло по плану, зустрілися в 9 ранку біля університета: я, двоє студентів і сенсей із молодшим сином. На шефовому автомобілі десь за 10 хвилин добралися до місця риболовлі (платний паркінг). Вот коротка карта місцевості із вказівкою де саме відбувалася риболовля.

Описувати мало що. Все дуже по-японськи. Хочеш ловити рибу в безпеці і в хорошому місці - плати тищу єн. Немаєш удочки і снастєй? Плати тищу пятьсот і получиш і одно і інше. Плюс оранжевий жилетик який не дасть твоєму тілу потонути якщо ти раптом впадеш у воду. А далі лише кілька фоток з описом рибалки. Мабуть цікаво таке лише рибакам - тому прошу тиснути далі.

Ранок біля моря в сонячну погоду в кінці жовтні коли температура повітря 20 градусів це дуже круто, і за це я дуже сильно люблю Японію. За її літній клімат восени.

 Конкуренти вже позаймали всі кльові місця і нам вже ніди приткнутися тому я тільки фоткаю і ми йдемо на таке місце де нема риби.

3 кілограма маленьких креветок.

Мішаємо з кілограмом хлібних сухарів і таким чином отримуємо прикорм для риб.

Хоч я і не платив за вхід як рибак, пройшов як фотокореспондент, мені сьогодні пощастило зловити першу нашу рибку - морського окуня червонуватого кольору. Це сталося тоді коли я вчив Тао, який удочку тримав перший раз в житті.

Сьогоднішнє фото того кусочка що виходить в море. Позавчора було показано те саме лиш прошлорічне чи поозапрошлорічне. Нічого не змінилося, правда?

Типовий японський студент що захоплюється рибалкою. Без імен. Оленка має впізнати.

Рибалка в Японії це переважно хобі старших чоловіків - так точно як і в Україні. Вони просто вбивають час - у кожного є в середньому 20 років після пенсії. Заздрю японським пенсіонерам.

Жінки не виняток, і старші і молодші з діточками.

Ставрида на крючку на фоні інших рибаків. Море велике риби багато - вистачає на всіх.

А це щось неїстівне та ще й зацеплений за спину а не за рот. Риб що чіплялися за спину або за живіт або за око або за хвіст було дуже багато - значить що концентрація їх в тому місці куди ми закидували наші крючки дійно дуже велика.

Також не рідко чіплялися фугу - десь пять разів за весь час. Звичайно ми їх відпускаємо - тому що в домашніх умовах краще не ризикувати з приготуванням.

На одній удочці шість крючків з кольоровими резинками що імітують креветочки. Тому іноді на один покльов чіплялися і дві рибки або навіть три.

 Ось мабуть і все - наша компаша.

Наш сьогоднішній улов це відерце і ще один ящичок ставридки (jack mackarel, アジ) думаю кілограм десь 5.

Японці кажуть що рибка смачна - але їдять вони її лише у формі сашімі, тобто сиру. Я взяв пять штук на пробу щоб приготувати в домашніх умовах. Пошукав по інтернету, жарити можна - що я і зробив. Вийшло смачно, кісточок небагато. Іншу рибу студенти понесли в лабораторію де її мали почистити і заморозити. Ось така рибалка у морі дорогі друзі.