Америка. Їжа.

Привіт дорогі українські друзі. Я вже по дорозі додому, лечу в літаку, насолоджуюся дорогим вайфаєм і після двої келихів дешевого вина від American Airlines записую свої враження від Сполучених Штатів Америки. По маленьким частикам - скільки вийде.

За тиждень конференції мені довелося поспілкуватися з багатьма учасниками. Конференція не проста і задумана таким чином щоб збільшити кількість часу, яку учасники проводять в неформальному спілкуванні. Оскільки я представляв одразу дві країни (на самому ділі лише Японію, але неньку Україну я також завжди згадую) то і розмови точилися з новими людьми приблизно однаково. Мене питали "як жеж тебе занесло в Японію?", "а ти вже говориш по-японськи" після чого плавно переходили до своїх розповідей про те як був в Японії і скільки доброго їв. В останній день мені навіть прийшлося передивитися 50 фотографій їжі які один (тепер вже можна сказати друг) зробив протягом свого візиту минулого року.

На конференції нас кормили "богато". Істи було всякого різноманітного. І все було дуже пафосно зроблено - так ніби ми їмо в ресторані, лише їжу береш собі сам, а вже брудний посуд за тобою прибирають офіціанти. Були яства з написами по типу "тушена яловичина в базиліковому соусі з лимоном" і так далі і тому подібне. І все би було окей, але.

Була страва яка називалася салат з огірків а також був салат з помідор. Ну я не знаю, як можна описати цю страву. Салат з огірків виглядав так точно як виглядав салат з перерослого кабачка або крумплі який моя прощена бабка готувала свиням. Огірки перестиглі - з зернами такими шо у нас на Закарпатю такі вже лише на насіння йдуть. Гігантські. Нарубані такими кусками що я ледве зїдав два-три. Помідори відповідно. Як правило в ресторано-столовках дають помідори цілими - а значить це мають бути як мінімум черрі а як максимум сливки - такі продовгуваті не більше 4-5 сантиметрів. Але ні - тут в Америці - ушитко було велике і парадички також. Те ж саме було з шматочками гарбуза, дині, ананасу та іншими фруктами. Їх точно не різали ножем а рубали якимось мачете.

В один з днів був "суші бар". Були два вида суші, тут би треба брати в лапки але мені лінь. Один вид був вегетаріанський - а другий з тунцем, мабуть звичайний. Ось фото. Описати смак не беруся. Я вперше бачив суші де би були поєднані морква, зелена цибуля і солодкувата сметана. Я колись описував японські суші з морським їжаком. Так от в порівнянні з цими американськими, морський їжак - королівське задоволення.

Це все було на другий чи третій день - і тоді до мене почало доходити чому люди так хвалять японську кухню до якої ми вже звикли і про цінність якої забули за роки. От так (зараз послідує банальна фраза) - щоб зрозуміти цінність того що їж - треба мало поїсти гівенця.

Америка

Одною з причин чому не пишеться блог звичайно є також відсутність вільного часу який забирають діти. Як іноді постять наші неодружені або бездітні знайомі children make people miserable (діти роблять людей нещасними). Ми з цим твердженням не згодні, і наші діти нас роблять дуже щасливими лише вимагаючи уваги забирають час. Але сьогодні я знаходжуся на літачку по дорозі на профільну конференцію на батьківщину Боба Ділана і Дональда Трампа. У мене зявилося аж 12 годин які прийдеться провести в польоті через Тихий океан - ось і вирішив по максимуму заповнити цей час писаниною - замість перегляду фільмів на маленькому екранчику мовою оригіналу.

Марія дала мені в дорогу свою іграшку яку звуть Чібікко - що японською означає Малявка. Чібі - маленкий, ко - дитина. Я пообіцяв помаксиму влаштувати фотосесію для Чібікко в дорозі і під час перебування в Сполучених штатах.

Їду на конферецію із серії Gordon Research Conferences на тематику Membranes Materials & Processes. Останні два роки, на теперішній роботі в Kyushu University я займаюся газороздільними мембранами, перевожно для сепарації оксиду вуглецю від азоту. В США в мене буде скромна постерна презентація, тому нервозності немає, можна думати про інше.

Чекаю з нетерпінням на цю поїздку, ставлення до Америки за час перебування в Японії сильно змінилося з негативного на позитивне. Не знаю чому я ставився негативно - мабуть це пережиток дурного радянського менталітету. Ставлення змінилося в кращий бік після перегляду серії фільмів де Стівен Фрай подорожує всіма штатами (ось посилання).

Подивлюся як то буде насправді.

Kobe (days two-three-four)

Продовжуємо прогулянку японським містом Кобе (яке було практично зруйноване в результаті землетрусу в 1995 році). Після іллюмінейшона на якому закінчився попередній пост, ми (я + три студенти: Тао - китаєць, Гак-кюн - кореєць та Йошінобу - японець) відправилися в китайський квартал. Розглядали всілякі декорації, яких завжди величезна кількість у чайна-таунах та ще й наближенні нового року і заодно шукали де би повечеряти. Дуже швидко Тао знайшов ресторанчик де за 1000 єн можна було їсти скільки хочеш, але лише протягом 45 хвилин. Зайшли туди і провели там десь 45 хвилин.

У атмосфері дешевого китайського ресторану, згадав свій перший рік в Японії коли я був постійно голодний. Так і тепер - наші два міжнародні студенти накинулися на китайські яства і накидували одну тарілку за іншою, як любить казати мій друг Дюрі М.: "За всьо уплочено". Я же осилив лише одну тарілку з різноманітною їжею усього по-чуть-чуть, щоб поробувати. Мої голодні часи минулися і тепер я вже думаю про "фігуру", бо ужгородський живіт вже знову починає рости.

Тут же в китайському дешевому ресторані "за всьо уплочено", можна було спостерігати різницю між японським студентом і міжнародниками. Йошінобу відверто кривив носом, їжа була негаряча, зрозуміло що в таких ресторанах готують все заздалегідь, явно не для гурманів а для тих хто хоче пожерти. А студенти міжнародники їли так файно, радуючися і прихвалюючи, що і на мене апетит наганяли. Я звичайно носом не крутив, тому що до їжі відношуся з повагою, для мене рисовий колобок і фуагра це однакові поняття, і тарілку за собою канєшно вилизав. Вот два кадрики з ресторанчика, де душу мені гріло тепле китайське саке - чайного кольору.

Читати далі...

А так виглядає нічне Кобе в центрі міста. Милі помилочки в англійських текстах повсюди.

Після того як животи були наповнені, можна було продовжувати пригоди і ми пішли за моєю мрією-планом, який я задумав собі ще до проїзду. Знаючи що Кобе це одне з центрових японських джазових міст - я дав задачу студенту знайти якийсь бар де би можна було послухати джаз. Шукали шукали поки в телефоні не сіла батарейка, але потім один бар попався нам прямо на дорозі. Ми зайшли туди і хоч там не було живої музики - атмосфера була чарівна. Темно, затишно, величезна полиця з старими джазовими вінілами, рояль і старий бармен з краваткою метеликом, віскі, сигаретка і якісна джазова музика повністю вписалися в мою заплановану мрію. Ми просто сиділи попиваючи алкогольні напої і потягюючи тютюнові вироби, слухали музику і про щось розмовляли. Щоправда знову ж таки наші міжнародники відчували себе трошки зкуто, потім виявилося що Гак-кюн не любить джаз, а Тао взагалі не барний чувак, він і не курить і пив всього навсього лише кока-колу.

Сидячи в цьому дуже дорогому на вигляд барі якось слово за слово виникла розмова про Джеймса Бонда, у якого такої красоти в житті предостатньо. Жінки, мартіні, дорогі автомобілі і нескінченна кількість грошей. Здається, Гак-кюн сказав що він себе відчуває так само в цій атмосфері, і зробив заключення як круто мовляв бути джеймсом бондом. Виникла пауза і Тао тихо майже думаючи вслух коротко промовив "でも、危ない・・・" що в перекладі на нашу рідну мову значить "але ж небезпечно..."

Тоді я задав хлопцям одне і те ж запитання - чи погодилися би вони обміняти своє теперішнє життя з усіма проблемами з туманними перспективами і з предстоящою боротьбою за стабільний кусок хліба - на таке казкове життя джеймса бонда із усіма його причандалами, але з імовірністю бути вбитим як тільки відкриєш двері кабака. І от як розподілилися відповіді - кореєць миттю відповів що да, він би даже не думав а зразу би підписав договір з дияволом, а вот китаєць і японець сказали що ні, мол - не треба їм дорогих машин і дєвушок, їх і так все в житті влаштовує. Зрозуміло що моя вибірка нерепрезентативна - але тут у мене є чуйка що відповіді розподілилися в точності у відповідності до середньостатистичних характерів корейця і японця. На рахунок китайського характеру - не впевнений, бо наш Тао особливий тип - у ньому поєдналися мабуть всі чесноти китайського характеру і японського (він тут вже 7 років) і абсолютно викорінилися недоліки обох типів. І знову мене занесло кудась в бік - від механічного опису фотографії. А от і вона. Зліва кусочок джаз бару який ми відвідали другого дня.

На третій день на конференції був запланований банкет, на який могли піти тільки ми з шефом а студентам бажаючим треба було доплачувати додатково десь 100 дол. до реєстраційного внеска. Оскільки наші з сенсеєм презентації були цього ж дня, то сенсей зібрався додому - не дочікуючись банкета і віддав свій квиток корейському студенту. Я же свій віддав китайському, і цього вечора наша студентська компанія розділилася. Тао і Гаккюн пішли в костюмах на дорогий конференційний банкет, а ми з Йошінобу вирушили джинсах в старєйший джазовий ресторан Кобе під назвою "Соне", зображено на верхньому фото зліва. Пробули там десь три години, повечеряли, а потім попивали темне пиво з сигаретками і живою музикою, було круто - з мурашками по шкірі в деякі моменти.

Після двох сесій з музикантами ми вирушили знову в центр міста де зустрілися з нашими банкетниками, які дві години нам розповідали про то як гарно їх кормили на банкеті, про те скільки вони багато зїли і про те що вони все-таки спробували легендарну "говядину Кобе" на відміну від нас. Ну що ж сказати - комусь матеріальне а комусь духовне і я не шкодую що поміняв кусок говядини найвищої якості на 40 хвилин живого джазу, якої би він якості не був. Чимось треба іноді жертвувати.

І знову ми традиційно по-японськи з одної пянки пішли одразу на наступну, про яку вже і розказувати нічого скільки тих пянок. Коли ми завершили і її - Тао вже засипав, а Гак-кюн рвався на нові пригоди - на цей раз у girls bar. Своїм соломоновим рішенням я розрубав нашу компанію знову на дві - і ми з Тао пішли в готель спати а двох інших хлопців благословили на нічні пригоди. Оскільки верталися ми вже після 12 годин ночі - нас чекало пусте місто з пустими пасажами, як колись в Кіото коли ми гуляли з Такумою і Ватару. Зробив пару фоток міста, памятників, вітрин, вивісок.

Також проходили через згаданий в першому пості іллюмінейшон - який вже звичайно був виключений, без людей і від цього виглядав набагато красивіше.

Четвертого дня ми прокинулися пізно і оскільки до поїзда залишалося ще куча часу - ми вирішили все ж таки відбути знову на конференцію до кінця і відправилися на післяобідні лекції. Вот так виглядала з вікна монорейла наша дорого до виставочного центру, в якому відбувалася конференція. Незважаючи на те що я вже давно в Японії - все ще ніяк не звикну до того що дороги тут будуються в кілька поверхів. Наш монорейл рухався десь на висоті пятого чи шостого поверху, але як видно з фото - над нами ще було два рівня доріг - скоріше за все якісь гайвеї.

Поки я з Тао в останній день конференції слухали наукові доповіді, двоє наших вчорашніх гуляк мирно спали на кріслах виставочного центру. Там ми пробули десь до 5 годин вечора. Перед поїздом зайшли повечеряти в якіторну, але оскільки це був вечір пятниці з міліонами людей які закінчили роботу, ми встигли небагато зїсти і випити по останньому дрінку в Кобе. Вот пожалуй фінальна фотка з поїздки в Кобе на якій зображені герої цього поста. На цьому завершую - здається дуже довгий пост получився - може буде важко дочитувати до кінця. 

До зустрічі скоро, адже у нас грядуть новорічні вихідні з 29 грудня до 7 січня за які я точно нашкрябаю ще кілька постів - можливо згадуючи рік що завершується, адже він був дуже результативним для нас з Оленкою і Марічкою. 

Kobe (days one-two)

Написав нижчеприведений опус тиждень тому назад під час конференції в Кобе. Наївно думав що встигну повісити ще тоді. Краще пізно ніж ніколи.

Привіт дорогі друзі і читачі - знайомі і незнайомі. Починаю новий пост з вибачень, за довгу відпустку. Накопилося достатньо всякого - ніяк руки до блога не доходили хоча як завжди навколо багато цікавого, такого що би хотілося закарбувати в цифровій памяті всемогущого Гугла.

Починаю писати новий пост в Кобе - куди ми приїхали на міжнародну конференцію по полімерам. Вчора я відстрілявся зі своєю презентацією, тому тепер можна розслабитися і написати пост замість того щоб вести нескінченні та іноді беззмістовні наукові дискусії.

Прекрасне місто Кобе в усіх відношеннях - але у мене така ж думка про всі японські міста. Покищо останнім у моєму рейтингу стоїть Токіо. Може я просто погано роздивився - але саме атмосфера в самому центрі міста, для мене є визначальною в загальній його оцінці. Якщо в центрі Токіо - всі кудись біжать, дуже шумно і ти відчуваєш себе маленькою мурашкою в великому мурашнику - хоча ні, у мурахів рівень організації набагато краще, скоріше маленькою піщинкою на березі моря у пустелці, то тут в центрі Кобе все дуже красочно, людей багато - але ніхто нікуди не спішить, панує дух розваг і веселощів. Міліони зазивал в маленькі сховані ресторанчики або дівчат у спеціальні girs bar де нічого поганого не відбувається - просто за бар стійкою в маленькому приміщенні тебе обслуговують не чоловіки а дівчата, паралельно розмовляючи про погоду або життя. І хіхікають благостно поглядуючи на клієнта.
Для бажаючих почитати далі.
Фото-камеру не брав - надоїло бути лабораторним фотографом і заставляти студентів ставати в кадр. Тому всі фотки в поїздці були зроблені мобільним телефоном і по можливості зразу же виставлені в інстаграм. Незважаючи на якість знімка - мені подобається їх передивлятися - так 300 фоток розкладених в хронологічному порядку - дуже добре нагадують про все цікаве що з нами відбувалося в попередні кілька місяців. Раз так то я мабуть продублюю тут кілька визначальних фотомоментів поїздки - також в хронологічному порядку і на цей раз з короткими коментарями - які не вдається робити одночасно з фотками - ібо писати текст на мобільному телефоні це страшенна мука після того як звик японської клавіатури і відсутності на ній кириличних знаків.

Поїздка почалася 11 грудня, зранку відвезли Марічку в цілодобовий садочок, який я лагідно називаю дітдомом. На цей раз прийшлося подати заявку в новий заклад - який знаходиться далеко від нашого дому - тому прийшлося організувати студентів щоб відвезли на машині. Марічка була попереджена що буде здана в готель/дітдом/дитсадочок на 5 днів. І кожен раз коли я нагадував що саме такі у нас плани на наступний тиждень - вона вже добре розуміючи що відбувається, казала що вона не хоче в новий садочок, не хоче нових друзів і нових сенсеїв. Що зробиш - покищо в неї немає права голосу, такшо є як є. За нами заїхали Такума з Шігемі і ми відвезли Марьку. В закладі була коротка співбесіда з сенсейом - після чого ми втікли поки Марька почала завивати в руках у незнайомої тьотіньки.

Багато друзів - постійно пропонує залишити Марьку в них, але я цей варіант не допускаю навіть потенційно - адже друзі друзями а професіонали - це професіонали. І тому - віддаючи дитину в цілодобовий садочок я знаю що там вона буде в безпеці, цілими днями розважатися, гарно і збалансовано харчуватися, багато гуляти на свіжому повітрі, слухатися сенсея, а по вечорам можливо навіть дивитися телевізор. Ось - два кадрики з мобільного телефону зроблені зранку перед тим як відправитися в дітдом. Марька прощається з свіжо-подаровано куклою яку ми назвали Аріель і ховається від камери за моїм чемоданом, на вулиці коли ми вже очікуємо на студентське таксі.

Перескакуємо в Кобе. В центрі міста - на диво багато всяких жіночих скульптур - "в чому мать родила". Буквально за 30 хвилин поки ми ішли пішки від станції до нашого готелю - на нашому шляху було десь пять - а може і більше оголених жіночих скульптур (чи правильно буде скульптур оголених жінок...) - ось дві з них увіковічені в інстраграмі. Під час подальших прогулянок нам ще часто зустрічалися багато подібних скульптур. Це ще одна загадка Японії для мене. У нашому Кітакюшю таког багато скульптур оголених жінок - чому це тут так популярно я не знаю, японські студенти внятних відповідей також не дають.

Повезло з погодою після дощових і холодних днів які передували поїздці в Кітакюшю - в Кобе нас чекала сонячна погода (ссилка, бо фотка не збереглася). Ввечері звичайо було холодно але вдень під сонцем просто чудово - можна було розстібати курточку і навелико, нарозпашку розхожувати по вулиці.

Вечером в перший день у нас була по плану прийомна вечрка - яку ми душевно провели в нашій лабораторній компанії - тобто сенсей, я і троє студентів. Там ми пили різні легкі алкогольні напої, серед яких і вино в якому фейсбуковська компанія розгледіла марганцовку і закусували все легенькими закусками. На цій вечірці для мене і закінчився перший день тому що презентація яка мені предстояла в четвер зранку - була ще зовсім неготова. Студентів відпустив пянствувати а сам в готельному номері прийнявся готувати презентацію.

На другий день наші студенти мали постерні доповіді і фоток протягом дня практично нема. Вот тут наприклад наш Тао запечатльон біля свого постера. Зранку правда, зфоткав прекраский кобський каналізаційний люк. Чого чого, а таких милих дрібниць - в усіх японських містах - дуже багато, за що я і люблю Японію. Не за токійські хмарочоси і буддистькі храм - а за каналізаційні люки різні в різних містах. Та ще й багато різних видів у одному і тому же місті.

Увечері того ж дня - ми вирушили подивитися головну сезонну туристичну подію зимового Кобе - святкове освітлення, яке так люблять всі японці. Як на мене - нічого особливого в самому освітленні нема - але той ажіотаж який твориться навколо, вражає. Одну довгу вулицю інтенсивно прикрасили гірляндами, і коли вечоріє - на цій вулиці перекривають рух автомобілів і по ній запускають рух бажаючих поивитися "Люмінаріє" так називається це видовище. На обочинах вулиці відкриваються десятки - може сотні палаток які продають гарячу зимову іжу, сувеніри, іграшки - короче стандартний фестивальний набір. Кожен день по цій вулиці за 2-3 години проходить 100 тисяч чоловік які зїжджаються звідусіль щоб на це подивитися.

Такий от початок - хтось хоче продовження? У мене вже куча постів не закінчених - я завжди загрузну в мислях і ніяк не можу закнічити допис про поїздку　яка триває довше ніж 2 години.

Paris, Paris....

Летимо з шефом на конференцію в Париж. О бля! Париж! Скільки пафосу в цьому слові. Признаюся чесно мені це все до одного місця. Я вже постарів достатньо для того щоб бути більше привязаним до свого дітвака ніж хотіти злітати в париж лондон ньюйорк санфранциско чи токіо. Так, цікаво. Так, нові враження, зміна обстановки, але зовсім не те що було в двадцять три роки коли від слова прага або будапешт "на шару" виступав гарячий піт, червоніла шкіра і зявлялася жалка сльоза жебрака якому дають можливість поісти з дорогоі тарілки ікру позолоченою ложкою. Да я радуюся тому шо мене зараз обслуговує "дорога" китайська стюардесса і час від часу підливає червоного. О да, вино, справжній друг який дозволяє розслабитися під час польоту і під час конференціі. Це дійсно та річ заради якоі вартує розпочинати всю цю процессію подачі заявки на конференцію поіздки в посольство за шенгенською візою, недосипів і переідів під час подорожі. Лише вино гармонійно вписується у весь цей бардак і згладжує гострі кути, затуманює ту шо нетреба і просвітляє ту що необхідно частину мозку. А Париж це як я вже й сказав - до одного місця. Ну і звичайно небо. Під час сьогоднішнього польоту були чудові хмари над Новосибірськом, майже квадратні. Вот такі.

P.S.: Приіхали, добралися до готеля, по дорозі мене чуть не зіло парижське метро. Сідушки в поїздах грязні, оббльовані чи шо, дехто кладе на них ноги no problem. По всюду граффіті, де лиш можна, на поіздах, на складах, на кришах і в тунелях кілометрових стіни покриті надписами. На вулицях цілуються і обнімаються молоді пари ну короче да - зразу видно город любви. Сиділи в ресторанті їли піццу і пили вино було кайфово, тому признаю шо перший абзац написаний в мучитєльно довгому 12 з половиною годинному перельоті, що зробило свій вплив.

Bangkok. Завершеня подорожі.

Написав текст в аеропорту "Суварнабхумі" з надєждою запостити перед відльотом, але на жаль підключитися до безплатного вайфая так і не вдалося. Тому - без змін - чисто для історії.

Привіт Оленочко,

ми вже в аеропорту – чекаємо рейса на відправку. Сьогодні лазили по таким трущобам і райончикам Бангкока, що мені і не снилося – просто піздєц – як люди можуть так жити. Трошки перекрило вчорашні і позавчорашні приємні враження. Ми пішли зранку на "сайтсіінги", думали пройдемося пішком по історичним достопрімечатєльностям, але потім рішили на мототаксі бо треба було попробувати. В результаті нас надурив і висадив у якійсь жопі таксіст. Спочатку нас дешево повіз у одно місто – всьо було окей. Ми подивилися і вирішили іти в інше ну і знову до нього – вроді нормальний старічок. А він шось начав пояснювати, каже: "мені не треба платити – ми лише заїдемо в одно місце на десять хвилин ви там подивитеся, мені за то дадуть талони на бензин і я вас везу безплатно".

Привозить нас в tailor shop, магазин-ательє всякої ху...ні для джентельменів, рубашечки з шовку – костюми, галстуки за 50 баксів, всьо там вилизано, і продавців пятеро мужиків таких піжонів у глажених штанішках і чистих рубашечках з такими ху..нями що замість пуговиць застібаються, короче похожих на того друга Мікі Рурка у фільмі Пуля, ну і вони там нас – а в особєнності мене, бо я общітєльний, беруть в оборот, бо сенсей зразу шифруєся і тіпа по англіцьки не розуміє. Пожимають руку, так нарочито і каже мені продавець «містер у мене спеціально для тебе чудовий галстук тут за 100 баксів, я сходу відповідаю галстуки не ношу, ну тоді подивися які тут чудові костюми для тебе, я кажу у мене вже один є – свадєбний, і кажу, о! це рубашки з шовку, він каже да з тайського шовку, а я йому ой піздец які дорогі. Ну він поняв шо з нас толку ніякого і каже на містер тут тобі моя карточка – шось понадобиться – заходи і випроважує, я кажу добре – ми мол ще кілька днів тут будемо, обовязково зайдемо, і з радістю уходимо, нам в спину кричать всі «сайонара».

Ну така фігня, сідаємо знову в то таксі а старий мол начинає нити – ви не взяли карточку чи ви не поставили штамп, (пізніше дошло шо якби ми шось купили то таксісту би зато откат був - літер бензину чи шо) короче така вот херня і каже нам "уйобуйте з таксі", а ми йому кажемо вези куда кажемо – ми тобі гроші заплатимо, він каже ніхера – просто сказав виходіть з машини і висажує нас в такій жопі шо вобще непонятно де ми знаходимося.

Потім ми десь годину телімпалися по карті, по мєстному ринку серед воні, мотоциклів, машин, автобусів, жрачки, фруктів, людей, чайна тауна і теде. Сенсей задихався і дихав через платочок. В кінці кінців дійшли до якогось палацу, там де дуже багато статуй будди, лежачий, стоячий, і міліони сидячих будд – пофткалися там і вирушили назад на конференцію – щоб встигнути хочаби на обід.

Але пішком йти не хотілося нам порадили автобус – в якому ми так точно десь годину їхали, повний потних людей – короче ужасно – жара вологість, пот, вонь, вихлопні гази – ну короче вражень повні штани. В кінці кінців за десять хвилин до закінчення обіда добралися до конференції, встигли на обід – інакше день би пішов в жопу. Хоч враження і офігенні від пішо-автобусного походу, але так хотілося вже добратися до місця де працює кондиціонер, очищене синтетичне повітря – їжа в тарілках і сок з льодом, короче критично захітілося чистоти, людей в костюмах, і наших нанотехнологій.

Словом все закінчилося добре і це в принципі також плюс Бангкока, що нас ніде не намагился образити, обікрасти, побити, витягнути кошельок з кармана, чи шось. Сенсей порівнював з Італією, де незважаючи на чистоту і візуальний порядок, навколо бродить куча злодіїв карманників, після чого даже згадав кількох людей кого обікрали.

За обідом чи після нього – вже не памятаю сенсей підсумував прожитий день. Сказав шо вот зато можемо оцінити в якій ми гарній країні живемо. І я з ним тут на 100% погоджуюся. Тайланд хорошо для молодих обезбашених – хто готовий спати в говні пяний із простітукою і тягнути через трубочку коктейль з агави, лайму і віскі. І ти знаєш таких чуваків тут просто до хера і дівчат тоже. Але я вже або не молодий, або не готовий в говні з простітуткою. Твій, Р.

P.S.: І вобще вже дуже скучаю за Марькою – чуствую завтра заберу з дітдома а вона рідну мову забула. Треба буде наздоганяти.

P.P.S.: Ну і да – надіюся ти не проти шо лист публічний – тут нічого особистого, такшо нехай і друзі читають, але буков стільки шо я сумніваюся що даже ти дочитаєш до цього абзацу. Окей.

Парочка фоток: вобщето фоток багато - але як на мене вони безглузді.

Bangkok. Вечір з переходом у ніч.

Вночі у Бангкоку можна купити все. Ми вийшли на вечерю і уже даже наважилися відійти від готеля достатньо далеко. По дорозі єстєственно робилися фотографії. Фотоколекція на пікасі обновлена - тиснути туй. А кілька найбільш для мене особливо цікавих фоток - нижче. Ітак.

Ну "по-перших", як каже мій німецький друг Міша це дєвушки. Вони повсюду, вони різні - деякі дуже красиві аж голова іде кругом, вони хватають за руки і закликають на масаж хитро посміхаючись. Іноді сидять компаніями - одягнуті в однаковий одяг. Я ніяк не наважувався зфоткати але все ж таки не витримав - попросив дозволу - мені навіть попозували, але зато потім треба було довго пояснювати шо мені просто фото, шоб в блог запостити, шо я где-то одружений і шо мене за 3 тис кілометрів звідси чекає 3-річна дитина. Ну трішки потримала за руку пройшлася метрів десять і відпустила.

 "По-других" це фрукти - їх море, продають цілі, звязками, нарізками, почищені, надрізані за смішні, звичайно по японським міркам цінам. Ну от наприклад гранат за 20 батів - це трошки більше ніж за пів-долара. Звязка бананів третина, про всякі лайми папаї агави кокоси даже не говорю.

Далі - вироби з "фішбона" можна даже собі вибрати дещо екзотичне як на цій фотці - це для уважних. Слоники канєшно тоже інтересно но не так шоб дуже.

А ще на вулицях можна купити пікантні ліки. Практично через кожні 50 метрів, принаймні на цій вулиці де знаходиться наш готель. Спочатку я попросив дозволу сфоткати у одного дядечка але він строго сказав "ноу сір" після чого вже без дозволу сфоткав тьотіньку. А ще є аптеки на яких світящіся щити великими літерами пишуть шо там можна купити ліки без рецепта. Але вот наприкла курити всередині приміщень строго настрого заборонено. 

Сфоткав чувака з яйцями за що він одразу почав від мене вимагати 20 батів, але не агресивно. Поговорили трошки - дав йому монетку 5 батів, бо все таки я його зфотографував. Поняв що краще дозволу не просити бо тут всі дуже кмітливі і називають моментально ціну. Але просто так фоткати тоже неввічливо.

Уночі мототаксі світяться тисячами вогнів - з них лине музика і виглядають щасливі іноземці. Тут для них рай, видно що багато постарших білих чоловіків просто приїхали доживати життя у цьому "раю на землі" тратити свою величезну пенсію на пиво фрукти і молодих жоней. 

Якщо бути відвертим то тут дійсно дуже класно, якби рай побудували на Землі то географічно мабуть його би треба було розмістити в Тайланді із столицею в Бангкоку. На дворі - незалежно від дня тижня стоїть відчуття фестивалю, незважаючи на то шо на сходах дорогия магазинів можуть спати бездомні люди і їхні маленькі діточки. Все змішалося до купи важко розібратися хто багатий хто бідний. Бідних людей дійсно багато але вони не виглядають обездоленими, злими. В перший день здавалося що тут дуже небезпечно - тепер навпаки. Короче якщо мене запитають то я однозначно би рекомендував для відвідин цю країну і це місто для поїздки, але краще би пожити на деякий час. По можливості - до того моменту як зявляться сімейні обовязки :-) Сьогодні коли допивали вже останнє вечірнє пиво то зійшлися з сенсейом що тут дійсно дуже добре. 

Усьо добре кажу лиш не хотілося би ростити тут свою дітину... 

А ще докурили сигаретки надєжди :-) будемо вертатися на тропу здорового образу життя.

Bangkok. Продовження...

По-перше треба признатися шо перше враження було культурним шоком після трьох років у Японії. Сьогодні вже закінчився третій день ми уже звикли, даже полюбили нашу вуличку - багатьох людей пізнаємо - здороваємося. До запаху що стоїть навколо я вже звик. Спочатку дуже різкий - наче запах поту. Тепер розумію що це запах фруктів які тут повсюду дешеві як даже не знаю шо - у Японії таких цін просто не існує. І дуже тропічно-солодкі і запашні. Замітив шо і сам так пахну після прожитого дня :-). 

Конференція ржачна - вчора нас мала привітати "доктор, професор, її королівська величність принцеса Чулабгорн" яка покровительствує тайським хімікам (чи усім ученим - незнаю). Короче усіх заставили заздалегідь зайти в зал і ми її годину чекали, і нас учили що треба робити - коли вставати коли сідати, коли кланятися, а учених учили як отримувати нагороди з рук її величності. Ми просиділи в залі півтора години і коли була дана команда встати бо вона тіпа приїхала - оказалося що незмогла і замість неї приїхава дідусь у формі якого називали "представник доктора професора її королівської величності принцеси Чулабгорн" - короче облом. Але кланятися треба було йому так як ніби він принцеса.

Сьогодні вже ліпше - бачив і слухав лекцію нобелівсьокої лауреатки Ади Йонат, яка нам розказала про "дивовижну рибосому". Потім ще кілка цікавих доповідей. Цікаво дивитися на тайських студентів - дуже гарно всі говорять по англіцьки, як роботи, у мене завтра точно шо будуть проблеми, я розучився вивчати текст на памнять.

Короче шо розказувати - вот фотки. І ще коротка фотогалерея на пікасі - тиснути тут. 

Так виглядає наша вулочка увечері і майже всю ніч. Життя кипить, дівчата пофітькують, здороваються, запрошують в гості. Одна "happy hour" з дівчиною 60 батів - 2 долара. Що означає  ця щаслива година я не знаю - бо ми тіпа одружені з сенсейом і ми з дівчатами тільки здороваємося. 

Фотка з парку біля конференц-центру. Простий чоловік везе рідну жону на велосипеді - мило. У мене такі картинки завжди пробивають сльозу. Мабуть тому шо моя жона далеко від мене і покишо неясно коли я її побачу. Але в Бангкоку якось вдається забутися.

Вхід у туалет в тому ж парку. Рослинність тут чумова, дуже волого і все мабуть швидко росте.

Ми з шефом як японські туристи звичайно наслоджуємося сильно чревоугодними удовольствіями, посєщаємо ресторанчики з різнмим кухнями світу - вчора ходили в японський ресторан щоб оцінити якість. А сьогодні... може хтось угадає?

Більше фоток тут - ласкаво просимо.

Bangkok

Вот пацани збулася мєчта ідіота. Сімя з трьох чоловік - жона в Україні, чоловік у Тайланді, а трьохрічна Марічка у Японії. Вот так ходи до гадалок най тобі предскажуть будуще. Думаю фантазії не стачить. А Бангкок це конечно - для мене шок, шо називається - шокірюющая Азія. Аеропорт -  мєчта, Японіі далеко, метро - красота - айбо народу!!! Нехай мені потім хтось показує фотки про токійське метро - ласкаво просимо в Тайланд. Жара, вологість, запах поту, багато іноземців - такоє ніби вони цей весь хаос контролюють. Ну короче добралися до готеля а шо буде дальше - побачимо.

нашвидкуруч з поїзда - болота, з трущобами і червоними супутниковими антенами і новенькі і будуючіся хмарочоси

А вот і осінь нагрянула.

Відправили нашу маму на навчання - додому в Ужгород. Марічка поставилася до цього з розумінням. Я держусь як можу але сьогодні не витримав і придбав собі пачечку сигареток. Добре що ми зараз в Японії тут спеціально для таких випадків можна купити собі щось із серії HOPE. Щоб так сказать обнадьожити. Десять сигареток в малюсінькій пачці по розміру менших за зажигалку.

Завтра іду на конференцію в Тайланд. Чуть-шо зупиняємося в готелі Ibis Nana Bangkok. Марька вже в католицькому short-stay-facility. На сім днів. Трошки стресово для малої але в жизні і не такі проблеми бувають. Взагалі-то думаю вона там гарно проведе час.

Такшо сигаретки згаданої марки мені не зашкодять. 

Night in Kyoto (京都)

От ми і повернулися з конференції в древньому місті Кіото, поодинокі читачі (а вірніше один читач, чи точніше читачка) вимагають звіту про проведений час з впєчатлєніями і фотографіями. Конференція тривала пять днів, один з яких нам було наказано прогуляти і обійти історичні памятки, що ми і зробили на третій день. В середу у мене була доповідь і нерви як завжди пошалювали але все пройшло нормально, після чого вечером мені вже нічого не заважало кинутися з головою у постіженіє Кіотського духа і нічного життя. Отож ми (разом з студентами які вже також відстрілялися на конференції) вирушили на вечірню прогулянку, після якої я до цих пір під враженням настільки цікаво пройшо час з сьомої вечора і до третьої ранку. Ось короткий фотозвіт щоб хоч трішечки передати все що відбувалося.

Kyoto tower - наверху "танцплощадка" для любителів попозерати на місто звисока. Ми не виняток і це був перший пункт нашого маршруту.

ще 23 фотки

Вигляд міста вночі вражає, але на жаль фотографіями зробленими через скло враження передати важко, але все ж...

Зато користуючись склом можна зфотографувати власне відображення на фоні Кіотської ночі :-)

Для того щоб зробити гарні кілька фоток треба було зробити 200 неякісних, хлопці втомилися але слухали мене тому що я для них "семпай" тобто старший по званію. По команді "do not move" чесно ставали у вказану позу.

У біноклі дивитися було цікаво - особливо заглядати у вікна жилих будинків, можна було не наводити просто підходити і дивитися - попередні користувачі вже навели на квартири де відбувалося щось цікаве

І ще разок на память, в такому складі ми вже точно не поїдемо на конференці. Ватару покидає лабораторію в кінці року і це його остання наукова поїздка.

Фотографія з дівчиною-ліфтьоршою це те заради чого я би був готовий прийти в це місце, обожнюю фотки з людьми а не просто види і з вікна. Такума звернув увагу на її природню і щиру усмішку, а вона в цьому ліфті проторчала не менше 10 годин - повний робочий день. От він японський професіоналізм.

Ще раз Kyoto tower із своїм відображенням у возорах Kyoto station

Легендарна станція Кіото-екі, величезна, просторна, чиста, повна людей і водночас з міліоном затишних місць особливо наверху де знаходяться стандартні точки зустрічі закоханих пар

І поки Такума пішає, я продовжую фоткати все навколо навіть подвальний так сказать поверх станції вражає чистотою і красою

На самій вершині станції розбитий маленький садочок, де можна посидіти подивитися на місто звисока, пофоткати, або погритися з мобілкою

А з цієй точки вдалося засікти момент коли гасять світло на Kyoto tower, країна має економити електрику після цунамі і Фукушіми:-(

Дуже хотілося зфотографувати якийсь храмик уночі

Додому (в готель) верталися Кіотськими подворотнями і я не міг не фоткати все навколо

У пустих пассажах що вдень кишать народом можна було буквально спати, але умовив пацанів полежати лише 30 секунд щоб зробити фото з довгою витримкою

Вулиця до готелю...

Після прогулянки вже було пізно і ми планували лягти спати оскільки нас чекав ще один день конференції і в готелі я лише зайшов до хлопців у кімнату допити алкоголь який ще залишався після прогулянки. Ватару пішов приймати душ я допивав пиво і розмовляв з дівчиною Такуми по телефону запевнюючи її що ніхто крім мене його під час конференції не трогав. Ватару закінчив душ одягнув майочку і спортивні штани, практично піжаму і я резонно запитав його чи він хоче спати.
Відбувся такий діалог:
R: Are you going to sleep?
W: No. I go to eat ramen.
R: What?! Now?! 2 a.m?! Are you serious?
W: Yes.
R: Are you hungry so much that you can not sleep?
W: No I want to eat ramen.
Такума вже практично заснув але йому прийшлося знову вставати і виходити з готелю в 2 години ночі разом з нами в пошуках рамена. Я був просто в шоці від усього цього, так точно як і працівники готелю які вже нам побажали солодких снів. Але Ватару став схожий на робота або скоріше песика який іде по сліду. Ми знали що рамен-шоп є через дорогу біля готелю але вони вже там були попердньої ночі і той рамен був "жирноватий" як на смак південних японців. Тому ми пішли в протилежному напрямку але довго нічого не могли знайти, питали в таксистів, заходили в конвіні, короче ішли і ішли. По дорозі знайшли відкритий удон-шоп але на пропозицію поїсти удон замість рамена Ватару казав "I want to eat ramen", і я чесно біг за ним з метою осязнути що відбувається. Такума плентався ззаду, для нього в цьому не було нічого дивного, на питання чому саме зараз вночі, він казав що вони японці люблять вечером поїсти рамен, особливо якщо кудись їдуть. Але в кінці кінців після 40 хвилин ходу ми вже стомилися і я запропонував Ватару купити в конвіні інстант рамен, тобто такий що просто заливаєш кипляточком і можна їсти. На таку пропозицію він сказав: "I better eau udon than instant ramen" і я офігів. Ми повернулися і попленталися в удон-ресторан що був практично біля готелю. Там ми з Ватару поїли удон, я повністю повторював за ним те що він робить бо дуже хотілося пережити відчуття за якими чувак зірвався в 2 ночі з комфортного ліжка. Було смачно. Після того як закінчив їсти, Ватару почав засипати на ходу. Ми повернулися в готель і вже накінець то пішли спати, було пів четвертої.

Зриваємося з міста

Вибираємо собі бажане блюдо і купуємо білетик в апараті

Ну і накінець омріяний удон за яким ми пиляли ще годину по ночі.

Так закінчилася прекрасна Кіотська ніч від якої я ще довго буду під враженням. Я вже в Японії більше двох років, а тільки зараз маю можливість відвідати цікаві місця і дізнатися про деякі особливості японської нації