Японська мова. Прогрес.

Цілими днями як навіжений вчу японські слова та ієрогліфи. Систематизую зннаня здобуті в побут - щоб знати скільки саме ієрогліфів та слів я знаю, скільки саме можу прочитати, скільки зрозуміти, скільки здогадатися з контексту. Покишо іде огого. Тим часом вже оголошені дати тесту JLPT на цей рік.  Вирішив що в липні буду здавати четвертий рівень - так щоб бути впевненим в позитивному результаті, а в грудні третій або - якщо японські боги допоможуть то даже другий. 

Тим часом покопався в старому жорсткому диску і знайшов літні фотки. Якось після велосипедної прогулянки ми відпочивали на новій ігровій площадці поки Марька гралася. Я тоді пофоткав кількість попереджень яка була наліплена на дитячих штуках. Ось така площадочка.

Тепер коли дивився ці попередження помітив велику відмінність в тому як написані попередження.

Так по японськи уточнено що дітей від 3 до 6 мають супроводжувати дорослі. Точний переклад не знаю - просто здогадуюся.

По японськи написано значно простіше. 1. Наверх не лізь 2. Хтось лазить не лізь під турнік. 3. Мокро - на турніку не грайся.

І лаконічніше. 1. Знизу не лізь 2. На виході не грайся. 3. Стоячи не зїжжай.

Японці дуже люблять всякі попередження. Мені здається для дітей це зайве - вони ітак попереджень не читають і правил не дотримують, але все ж таки мені подобається то в якій цікавій формі представлені ці повідомлення. По крайній мірі для нашої Марьки це не пустий звук. Мабуть для малих якараз і має значення, - вони як правило дуже відповідально ставляться до таких речей. 

Ось такий прогрес у моїй японській.

 

Оміяге. Традиції сучасної Японії.

Японія наповнена не тільки старими традиціями, які вже всі забули - але є і нові, хоча, можливо і не нові, а просто видозмінені і збережені старі. Одна з таких традицій це привозити з будь-якої поїздки о-міяге (お土産). Пошук в словнику дасть дуже просту відповідь що "міяге" це сувенір, "о" в даному слові тільки префікс, що підвищує рівень ввічливості. Але це не звичайний сувенір - навіть в ієрогліфах криється невеличкий натяк: 土 - земля, 産 - народжений. Так із кожної поїздки, куди би не їздив хтось з трудового, колективу - ніхто звичайно не вимагає - але він просто зобовязаний привезти якісь оміяге саме звідти де він був. Як правило це якісь тістечка або традиційні місцеві солодощі. Можна звичайно і випендритися і привезти щось інше. Так ми з шефом були привезли з Тайланда - традиційний сувенірний мусор, ліпше би привезли сушені фрукти.

Ось яка картина предстала переді мною сьогодні коли я прийшов на роботу - на нашому центральному лабораторному столі ціла куча подарунків. В понеділок все почалося з Гаккюна, який їздив додому в Корею. Він привіз (чорна закрита коробка) дорогий шоколад із різним вмістом какао поділений по географічним коробочкам. Я спробував Яву (найменший вміст какао - десь 34%) Еквадор (середній - 56%) і Гану (найвищий - 93%). Мабуть всі здогадалися, що і тут має місце правило золотої середини. Всі крайності - в мусор. У вівторок Кенто приїхав з лижного курорта поблизу Хірошіми і привіз традиційні мочі - дуже смачні (поза конкуренцією). У середу Дайсуке приніс якісь печенька (уже зїдені) а у четвер Йошінобу якісь шоколадки з Осаки (залишилося дві штучки), де вони проходили практику в компанії на яку будуть скоро працювати. Ну і накінець сьогодні в пятницю Тао повернувся додому з Китаю і привіз кучу всяких солодощів, і - на фото справа видно - три вида сигарет для наших курящих студентів.

Мене так "умілила" покупка китайських цигарок, що я аж вирішив поділитися з вами.

А насправді дана традиція мені зовсім не подобається. По простій причині - це, як і більшість всього в Японії, робиться тому, що так заведено, а не тому, що хтось когось так сильно любить, що хоче йому подарувати якийсь подарунок. Особисто я купую оміяге для співробітників тільки коли кудись їжджу по роботі. Хотілося би купувати подарунки для друзів але, треба признати, тут в Японії, незважаючи на велику кількість добрих знайомих - друзів, в традиційному, закарпатському значенні слова - просто нема.

Японська чесність і українське щастя.

Нещодавно я розповідав про відправку посилки для нашої мами в Ужгород. А наша мама у відповідь надіслала нам. Ну і от з українською посилкою вийшла серія приколів. Благодарствуючи нашій мамі :-) Як колись писав Грибоєдов "Счастливые часов не наблюдают" (хоча інтернет каже, що першоджерелом ідеї був Шиллер, який казав «Die Uhr schlagt keinem Gliicklichen»). Так точно наша мама, коли пішла відправляти нам посилку на центральний поштамт в Ужгороді, забула, що на посилці має бути написана адреса отримувача. Кажуть Коля, який підвозив тоді на автомобілі шуткував: "Ти шо думала Оленка, напішеш "Роме в Японию". Тоді прийшлося вертатися додому і роздруковувати нашу японську адресу, яку я вже підготував на двох мовах зрозумілих японським поштарям. Але це був тільки початок.

Вчора коли ми з Марькою прийшли додому, нас чекало повідомлення від японського поштаря, що посилка до нас вже дійшла. Тільки глянувши на повідомлення я почав сміятися від душі. Ось той кусочок поштарського повідомлення, який мене розмішив.

До мене дійшов другий прикол, який видала Оленочка, а саме - вирішила що своє імя, на зрозумілій японському поштарю мові писати зовсім не обовязково :-)... І тут, я уявив собі бідного поштаря який стоїть під дверима нашої квартири і записує рукою спочатку імя отримувача (пів-біди, на англійській мові) а після того - чесно, згідно посадової інструкції - також імя відправника, і таки написав, так, що я зразу здогадався хто став початком мук звичайного японського роботяги, який в свої 45 років вперше був змушений спробувати свої сили в кириличній каліграфії :-). Більше того, зрозуміло, що своє імя Леночка не написана друкованими літерами, майбутній лікар. Може хоч так би було легше японському бідолазі.

Вчора, забувши що у мене є плани на сьогодні я через веб-сайт японської пошти подав заявку на повторну доставку на сьогодні з 12 до 14 годин. Але я забув, що сьогодні у нас в садочку батьківські збори. І ми запізнилися додому десь на 40 хвилин. Нам повезло - японський поштарь якраз спускався з 5 поверху, в руках з нашою посилкою, яку ми встигли перехопити. Але кожен раз коли він не застає отримувача вдома він має залишати бумажку про неможливість вручити пошту. І він залишив нам ще одну таку бумажку - і сталося чудо - він вирішив спростити імена і от що було написана на цей раз.

З моїм іменем вже вирішив не церемонитися - їжачку зрозуміло, що отримувач я, тому можна було писати японською. Але от з Лєночкою так просто не поступиш, адже в школі не вчили транслітерувати з кирилиці на катакану. Але він все ж таки знайшов елегантний вихід - вирішив написати лише одне імя, причому що радує - коротке. І варто відмітити практика не пройшла зря. В другому варіанті вже чітко зрозуміло що посилку надіслала Олена. Ось які вони чесні прості японські поштарі - трудяги без вихідних. Постійно в голові крутяться варіанти, як би поступив українький поштарь в такій ситуації, якби відправник був написаний лише японською мовою. Чи утруждав би він себе в каліграфії ієрогліфів?

Хоча в Україні подібні питання вирішуються простіше - просто шлють повідомлення - приходи забирай - тобі прийшла посилка, а якщо тобі щось не подобається то "шлють і тебе разом з посикою". Я свою відправляв дорогим курєром EMS, так навіть вони, люди які зобовязані доставляти додому і вручати в руки - просто позвонили Лені і сказали: ідіть забирайте, а на фразу "так ви ж маєтє доставляти" курєр почав нити скільки в нього багато роботи і він ні на шо не має часу, так ніби це має переймати "клієнта, який завжди правий". Хоча по-слухам, дома в Україні правило про клієнта часто вже не діє. Японські ж навіть найпростіші поштарі зі звичайною посилкою відправленою найдешевшим тарифом приходять кожен день до отримувача, протягом трьох тижнів, і намагаються якнайшвидше донести пошту. Пошта тут святе. Даже коли в конверті контрабанда. Або сємочки, як жарт від друга. Тому не дивно що всі листівки поздоровлення "з новим роком" доставляють рівно 1 січня. Така от паралель на сьогодні дорогі віртуальні друзі.

Мінеральна вода і совість в Японії.

Замовив собі на днях мінеральну водичку на амазоні. Тут в Японії це явно проще і дешевше ніж купувати в реальному магазині. Тільки шо мені приніс курєр і тепер я її пію і мене мучить легке відчуття вини, за то шо курєр мусів тягти 15 кілограм на 5-ий поверх і ввічливо мені посміхатися, дякувати і кланятися. І це не перший раз, бо спочатку він приходив зранку в 10 годин коли нас, звичайно не було дома. Залишив записку що був але не зміг доставити. Тепер доставив за що я йому дуже вдячний, але легке відчуття вини все одно не відпускає. Памятаю ужгородські курєри і матюкнутися могли, а могли навіть сказати що там вам щось таке тяжке приїхало - ідіть і забирайте. І завжди курєри ужгородські робили такий вигляд ніби доставкою якоїсь посилки робили нам якусь послугу а не просто виконували свою роботу.

Недавно в блозі у Акуніна прочитав його думку про секрет довголіття японців, якій довіряю, адже він як відомо - відомий японознавець. Перекладаю на українську мову, тому що це цікаво

Отже ось ці пять правиль, якщо хтось хоче може скористатися.

1. Потрібно жити осмислено, відноситися до життя як до Шляху а не як до топтання на місці або бігу в колесі.
2. Потрібно любити свою роботу і не вважати таку любов збоченням. 
3. Потрібно їсти побільше водорослів і поменше тваринних жирів. Краще палочками, тому що в них меньше поміщається ніж в ложку.
4. Потрібно проводити масовий скринінг населення на наявність онкозахворювань.
5. (і найбільш важке, мабуть неможливе до виконання) У японців принципово інший регулятор моральної поведінки: не совість, а сором. Наш чоловік коли якусь херню учинить то потім його їсть совість, а це стрес. Але тут люди з дитинства страшенно бояться осоромитися, тому намагаються себе вести завжди пристойно. Якщо японець хороша людина і прожив життя несоромно, йому і гризти себе немає за що. Але навіть якщо поганий то ідея мучитися докорами совісті взагалі в голову не прийде.

Я в цілому погоджуюся з викладеними пунктами.

Перший це таке - з романтики. Насправді навряд чи багато людей робить це осмислено але дійсно так вони і відносяться до життя. Робити кожен день одне і те саме, незмінювати рутину, це японське. Якщо мене західного чоловіка такий стан речей їсть, то японця ніколи. Даже в науці багато людей збоку виглядають як білка в колесі а насправді роблять вигляд що у них такий Путь.

Другий пункт це взагалі я так думаю не японське а універсальне правило, просто в японців воно дуже добре виходить. Скільки знайомих не в Японії - мають чудові роботи але мало хто любить свою роботу по справжньому. Західні люди чомусь більше люблять гроші ніж роботу.

З третім пунктом я би не дуже погоджувався. Хоча так, водорослів тут в Японії валом, але люди надають перевагу мясу, де якраз  тваринні жири і знаходяться. Про палочки згідний на 100% і добавити нічого.

Четвертий пункт, мені здається також притаманний розвинутим країнам, де виявлюваність онкозахворювань на однаковому рівні. Просто мабуть лікувати від онкозахворювань легше людей які відносяться до життя як до Шляху і їдяь водорослі (а в тому віці коли середньостатистично виявляють рак, японці вже точно переважно водорослі їдять). Та ще й мабуть відношення до кінця Шляху важливо. Японці фаталісти і пантеїсти - вони вважають що все є так як має бути. Якщо не так то суїцид.

Ну і найцікавіше про совість. Я не знав цю інформацію, ніколи про таке не чув, і гугел транслейт дає переклад для совісті на японську мову - ноу проблем. Але це явно не та совість що у нас. Слово совість японською 良心 складається з двох ієрогліфів перший значить "добрий" а другий "серце". Короче як не крути а це не те що наша совість, думаю Борис Акунін правий на 100%, навіть якщо слово і існує то поняття ні.

Хотів просто написати про мінеральну воду. Настрочив.

Пошта. Вулиці. Фотки. Музей. Думки.

Писав вчора протягом дня тому в теперішньому часі.

Вибрався сьогодні в центр нашого міста для того щоб відправити посилку для Оленки. Вже місяць я готую цю посилку - надримбався, потратив кучу часу, і в середу коли я був готовий відправляти виявилося що наш мєстєчковий поштамп не може її відправити тому що в посилці знаходиться фотокамера, а у фотокамері знаходится батарейка, а у батарейці знаходиться літій, так вот він хана який небезпечний, прямо як кощей бессмертний. В місцевому поштампті сказали, що відправляти літій, а разом з ним - батарейку, яка по закону має бути упакована в камеру, а окремо не можна - треба обовязково тільки в головному поштовому офісі нашого міста. А всього таких почтампів з яких можна відправляти літій - 191 по всій Японії, такшо мені можна сказати повезло, що я живу не в маленькому містечку, а то прийшлося би їхати дуже далеко.

Поштовий ящик в Японії - це святе. І навіть якщо він стоїть десь в богом забутій глуші, а не як цей в центрі міста - можна бути впевненим, що японський поштар перевірить його вміст щонайменше два рази на день.

Хто хоче читати далі, і не тільки про пошту а іменно - про Японію, і дивитися два десятки фоток - будьласка тисніть
Додаткові батайки прийшлося вийняти, оскільки можна відправляти лише батарейку упаковану в фотоапарат, вот уж правило, я в шоці, але треба признати що це не японське правило, японська пошта лише слідує якимось дибільним міжнародним вимогам. Такшо я собі пообіцяв що це останній раз я відправляю якусь техніку, і возрадувався що не купив раніше відеокамеру, яку в мене просив друг Коля і два беушні айпади які хтось замовляв у Оленки. Приношу всім свої вибачення - з покупкою товарів у Японії покінчено, даже не просіть. Люди чомусь думають що якшо куплене в Японії то обовязково буде кращої якості і дешевше. І одне і друге міф. Якщо ціна ще може бути дешевшою, то з врахуванням пересилки ніколи.

Панно на центральному поштовому відділку міста Кітакюшю також увіковічило в кераміці традиції літніх барабанних фестивалів.

Ну але хер з ним я не про то. Заодно з поштою, вірніше після того як збаграв з себе пятикілограмову ношу, я вирішив пройтися підворотнями Кітакюшю в самому центрі, саму малость звичайно, але все ж таки. Ось парочка фотографій.

Заглядати в дворики простих будиночків - оце я люблю. Кожен хазяїн намагається створити собі подобіє садочка, навіть якщо це лише сходи на вулиці

Нових будівель небагато - десь тридцять процентів. І десь двадцять - отаких, іноді не зрозуміло чи ще функціонуючих компаній, магазинів, закладів громадського харчування. Це правда схоже вже не хоснується, але буває часто що виглядає саме так а всередині чудовий традиційний ресторанчик.

Десь у дворах між високими будинками сховані традиційні чи то храми - чи прото якісь будиночки з традиційними японським дахами, з якими часто і асоціюється Японія

А тепер пройдемося біля річечки і подивимося на зворотню сторону центральної вулиці.

Все навколо ржаве і сіре і з кучою храма, правда - хлам тільки на приватних територіях. Загальні території на вулиці вилизані дочиста

Кондиціонери - всюди - один на одному, здається що вони повмирали ще півстоліття тому, але нія впевнений що все робоче.

Може звичайно скластися враження що я навмисно шукаю якісь такі сюжети, в технологічно вилизаній Японії. Насправді не так. Оце зображене на фотках це справжнє, такого тут набагато більше ніж блискучого і автоматизованого. Хоча часто навіть в таких розвалюхах на вигляд, багато що буде працювати як роботи. Мені до речі подобається, що японці користуються довго певними речами, наприклад побутовою технікою. Ось наприклад я навіть знайшов стару копійкову прачечну, судячи по виду вона тут десь із шістдесятих років і ще до речі нормально працює, правда, не всі машинки, одна сушилка здається було написано що поломана.

А ось і вона платна прачечна, явно з пришелець з минулого, місця посередині лише вистачає на одну людину - так вузько. Зліва машинки, справа -сушилки.

Типова будівля по другорядній вулиці в центрі міста.

Та ж сама довга стіна вздовж річки. Все таке сіре (звичайно хмарний день також дався взнаки) що важко помітити журавлів, які собі облюбували ці місцини.

Збільшено для тих хто не зміг розгледіти величних журавлів

Ну все - останній погляю в сторону цього ряду будівель, тепер ідемо дальше.

Занирнув на ринок, людей небагато, фоткати нічого.

Оськільки ранок і ще лише 12 годин - майже все закрито, от наприклад як цей кабак - що відкриє свої двері аж у пів-сьомої. Правильно - японці зранку практично не пють - навіть по вихідних.

Провулки ще вужчі за вулочки, зате дуже акуратні, незважаючи на сіризну і ржавщину кондиціонерів, усіляких лічильників газу електрики і тонни звисаючих проводів і

Такеші Кітано з покрашеним волоссям з рекламного плакату закликає бути особливим.

Життя тільки починається тут зранку в 12 годин - десь через 4-5 годин тут будуть толпи народу їсти морозиво на морозі.

Іду з метушні в замок - глотнути атмосферу вічності.

До речі у нас тут місцеві вибори. Так виглядає офіційна дозволена агітація. На окремо викладених десь два тижні тому стендах - розвішані однакового формату і розміру плакати за всіх кандидатів. Все дуже культурно, на стінах і стобах і дверях ніхто все це тимчасове гівно не розклеює. Тут точно видно як японці відносяться до свого оточення - все буде акуратне і на довго. А депутати такими не являються. Тому їхні обличча ми спостерігаємо рівно тиждень два перед виборами. Сьогодні всі ці фанерні щити будуть демонтовані. Через три дні всі забудуть що були вибори.

Ще один варіант дозволеної передвиборчої агітації - автомобілі з яких викрикують слова подяки виборцям від конкретного кандидата. Часто повторюють фамілію кандидата і просять поставитися до нього з любовю. Крім того машина як правило наповена людьми які махають ручкою всім прохожим. Виглядає дуже смішно коли бачу таку агіт машину на пустій вулиці - і вони мусять махати. Я завжди махаю у відповідь, так мене смішать ці золоті люди.

Ах да - можна і так, взяти прапоці в руки і ходити злагодженою колоною в людних місцях, але так щоб не заважати прохожим.

Сходив у замок подякував Будді за Японію, пофоткав храмових мачок.

Виступило сонечко, фотки стали більш яскравими і теплими, але я вже закругляюся.

Ну і щоб день не пройшов впусту, на додаток до підворотень, я вирішив сходити в меморіальний музей Сейчо Мацумото, письменника який народився тут, на території сучасного Кітакюшю, але одразу після свого першого ж успішного твору, звалив у Токіо і далі творив уже там. Фоткати в музеї заборонено, і хоча ніхто за мною і не дивився, я все одно не фоткав, тому що нічого цікавого аж там не було, і правил треба дотримуватися.

Хоча як ні - було. Музей письменника, як такий, я завжди собі уявляв як одну кімнату, максимум дві, ну ладно трикімнатну квартиру з відтворенням побуту. Але у випадку письменника Мацумото, (хтось до речі його читав, браття славяни?) це не музей і а музеїще, де бережно відтворені не тільки ціле його помешкання, але й розкладені багато речей якими він володів від пуговички і ручки до фотоапарата. Сумка з посадочним талоном, рукописи складені в стопочки під склом, багато рукописів, старий довго писав, і не зважаючи на те що може він писав і давно, популярність до нього прийшла лише в 41 - 43 роки і десь в 45 вирішив що можна жити лише з письменницького труда. Як пише моя брошурка про Мацумото сана, він став засновником нового жанру в літературі, а саме - socially-conscious mystery novels. Треба буде перевірити що це таке. Заодно писав історичні романи та вивчав давню і сучасну японську історію.

Мені сподобалося в цьому музеї. Незважаючи на те що в літературному музеї треба читати, а я лише дивився фотки і короткі кінозамальовки ну і надзвичайно довго роздивлявся його кімнати в яких він жив і писав. Мацумото на 80% фотографій зображений з цігаретликом в одній руці і з пером в другій. Часто тільки з цігаретликом. Прожив 83 роки, цікавого життя судячи по фоткам. Що мене вразило, це стан його кімнат. Не знаю як в інших музеях письменників, не памятаю чи був взагалі в якомусь, але мені чомусь завжди здавалося що там вилизано все, розкладено по своїм місцям, тобто далеко від реальності. В цьому ж музеї було навпаки, робочий стіл завалений всяким письменницьким мусором, старе обідране крісло, якісь кульки на полу, газети, книги складені аби як, ну все виглядає так ніби він до сих пір приходить туда по ночам і працює. Короче свинарник свинарником, якщо бути чесним. І це мені дуже сподобалося, тому що я думаю що саме так воно і було коли Мацумото-сан був живий. Я одного разу був в домашньому робочому кабінеті одного старого японського вчителя - так там все виглядало приблизно так само. І бачачи сотні фоток Мацумото з сигаретою, я дуже старався заглянути в попільницю яка стояла на робочому столі, така глибока, думаю туда бичків 200 десь влазить, так вот я хотів побачити там недопалки, але із-за високих бортиків не зміг. Хоч я їх там і не побачив я свято вірю що вони там є.

І як завжди буває в японських музеях, на нижньому поверсі знайшовся куточок де можна було попити кавусю і не просто куплену в автоматі, як звичайно, а зварену прямо з зерен. для мене ця кофеварка виявилася не менш цікавим експонатом ніж інші у музеї. Ось вона на фото.

Диво-кавоварка

Я десь пять хвилин тупив щоб дістати з неї каву тому що весь цикл приготування незважаючи на наявність стількох великих автоматів, дуже складний, і повністю ручний. Короче спочатку треба закинути копійки, потім вибрати сорт кави і в одну з червених кружечок насипається порція кавових зерен для приготування. Потім зерна треба висипати в наступну машинку яка їх помоле, в третю машинку треба висиспати помолоту каву у дірочку відповідно до того яку хочеш каву гарячу чи льодяну і аж так нажавши на останню кнопку і підставивши одноразовий стаканчик, отримуєш порцію кави. Цукор, вершки, мішалку для кави і кришку для стаканчика треба дістати з шкафчика і поухажувати за собою. Тепер сижу пью цю каву, і почали підходити японці і також так само як і я туплять на кожному кроці хоч видно скільки інструкцій для них написано.

Така ось вийшла прогулянка - заодно з відсиланням посилки на батьківщину. Відтепер - шлю тільки листівки.

Мода в Японії

Картинка скопійована з фейсбука давним давно, все ніяк руки не доходили показати. Це фото з перформанса у нас в кампусі під час студентського фестиваля минулого листопада. На сцені наш студент - він супер-зірка, вокаліст рок-бенда. Що особливого в цій фото - звичайно що не наш студент, і даже не сердечко і назва перформанса. Правильно - хлопець в спортивній кофті під номером 1. Оскільки я вже давно не цікавлюся футболом, то пробував знайти невже є гравець з таким прізвищем, не знайшов. Пробував запитати у нашого студіка - що це означає - він також не зміг пояснити.

Але в цілому така ситуація досить типова для Японії. Тут є куча футболок з дивними написами на які ніхто не звертає уваги. У цього хлопця ще невинний надпис. Хоча уявляю собі що би було, якби хтось в Україні прийшов би з таким надписом на якусь вечірку.

Правда я знаю ще кращий варіант - у однієї студентки є кофта на якій написано великими літерами на Fuck Off and Die. І нічого - носить собі в університеті, навіть на семінар приходила в ній, з вчителем говорила. Таке враження що лише я бачу це, ніхто навіть виду і не подає.

Хочеться написати, що японці такі виховані тому і не помічають, ставляться з розумінням до ближніх. Але на жаль причина інша - просто не розуміють інгліша або прихованого чи справжнього значення.

Загадка з відгадкою - "з життя японских студентів"

Сижу на роботі, за своїм столом - читаю наукову статтю на яку треба написати рецензію. Довго читаю, акуратно, розбираюся.

За спиною бульконять студенти. І так десь дві години від самого обіду. Сміються, викрикують, сперечаються і так їм радісно шо вобще. Не витримую і підхожу вияснити, що ж вони там такого цікавого обговорюють. Ось вони красавчики. На фото спеціально вказав вік кожного - щоб було зрозуміло, - це вже дорослі студенти, пятикурсники.

І виявляється.
Підхожу до них і фоткаю екран компютера біля котрого вони зібралися.

Обговорюють покемонів. Я запитую ну шо там такого можна обговорювати. Не повірите. Вибирають - хто з покемонів самий самий. Чотири категорії, даю в дужках японський аналог бо адекватно перекласти це складно: самий симпатичненький (一番かわいい) самий сильний (一番強い), самий крутий (一番かっこいい), і самий страшний, самий урод (一番気持ち悪い).

Ось друзі вам іще одна паралель.

Це справжня Японія.

P.S.: Хто не знає (я не знав) - покемонів існує 649 різних персонажів.