#Євромайдан #Єврореволюція

Поки в Україні триває революція, блог не пишеться. Не можу ніічого з собою зробити тільки про ці події думаю, слідкую. Весь час сижу тільки в твітері - очікуючи новин з фронтів. Паралельно ліниво пакую макулатуру за пять років навчання і роботи в університеті Кітакюшю. З нового року ми переїжджаємо в нове місто, я змінюю університет. Фотка лише демострує результат того що я роблю останніми днями. Вот би банда що захопила Україну одумалася і зробила так само, але здається що їм для цього не вистачить розуму. Могли би з своїми міліардами валити кудись подалі...

Японська чесність і українське щастя.

Нещодавно я розповідав про відправку посилки для нашої мами в Ужгород. А наша мама у відповідь надіслала нам. Ну і от з українською посилкою вийшла серія приколів. Благодарствуючи нашій мамі :-) Як колись писав Грибоєдов "Счастливые часов не наблюдают" (хоча інтернет каже, що першоджерелом ідеї був Шиллер, який казав «Die Uhr schlagt keinem Gliicklichen»). Так точно наша мама, коли пішла відправляти нам посилку на центральний поштамт в Ужгороді, забула, що на посилці має бути написана адреса отримувача. Кажуть Коля, який підвозив тоді на автомобілі шуткував: "Ти шо думала Оленка, напішеш "Роме в Японию". Тоді прийшлося вертатися додому і роздруковувати нашу японську адресу, яку я вже підготував на двох мовах зрозумілих японським поштарям. Але це був тільки початок.

Вчора коли ми з Марькою прийшли додому, нас чекало повідомлення від японського поштаря, що посилка до нас вже дійшла. Тільки глянувши на повідомлення я почав сміятися від душі. Ось той кусочок поштарського повідомлення, який мене розмішив.

До мене дійшов другий прикол, який видала Оленочка, а саме - вирішила що своє імя, на зрозумілій японському поштарю мові писати зовсім не обовязково :-)... І тут, я уявив собі бідного поштаря який стоїть під дверима нашої квартири і записує рукою спочатку імя отримувача (пів-біди, на англійській мові) а після того - чесно, згідно посадової інструкції - також імя відправника, і таки написав, так, що я зразу здогадався хто став початком мук звичайного японського роботяги, який в свої 45 років вперше був змушений спробувати свої сили в кириличній каліграфії :-). Більше того, зрозуміло, що своє імя Леночка не написана друкованими літерами, майбутній лікар. Може хоч так би було легше японському бідолазі.

Вчора, забувши що у мене є плани на сьогодні я через веб-сайт японської пошти подав заявку на повторну доставку на сьогодні з 12 до 14 годин. Але я забув, що сьогодні у нас в садочку батьківські збори. І ми запізнилися додому десь на 40 хвилин. Нам повезло - японський поштарь якраз спускався з 5 поверху, в руках з нашою посилкою, яку ми встигли перехопити. Але кожен раз коли він не застає отримувача вдома він має залишати бумажку про неможливість вручити пошту. І він залишив нам ще одну таку бумажку - і сталося чудо - він вирішив спростити імена і от що було написана на цей раз.

З моїм іменем вже вирішив не церемонитися - їжачку зрозуміло, що отримувач я, тому можна було писати японською. Але от з Лєночкою так просто не поступиш, адже в школі не вчили транслітерувати з кирилиці на катакану. Але він все ж таки знайшов елегантний вихід - вирішив написати лише одне імя, причому що радує - коротке. І варто відмітити практика не пройшла зря. В другому варіанті вже чітко зрозуміло що посилку надіслала Олена. Ось які вони чесні прості японські поштарі - трудяги без вихідних. Постійно в голові крутяться варіанти, як би поступив українький поштарь в такій ситуації, якби відправник був написаний лише японською мовою. Чи утруждав би він себе в каліграфії ієрогліфів?

Хоча в Україні подібні питання вирішуються простіше - просто шлють повідомлення - приходи забирай - тобі прийшла посилка, а якщо тобі щось не подобається то "шлють і тебе разом з посикою". Я свою відправляв дорогим курєром EMS, так навіть вони, люди які зобовязані доставляти додому і вручати в руки - просто позвонили Лені і сказали: ідіть забирайте, а на фразу "так ви ж маєтє доставляти" курєр почав нити скільки в нього багато роботи і він ні на шо не має часу, так ніби це має переймати "клієнта, який завжди правий". Хоча по-слухам, дома в Україні правило про клієнта часто вже не діє. Японські ж навіть найпростіші поштарі зі звичайною посилкою відправленою найдешевшим тарифом приходять кожен день до отримувача, протягом трьох тижнів, і намагаються якнайшвидше донести пошту. Пошта тут святе. Даже коли в конверті контрабанда. Або сємочки, як жарт від друга. Тому не дивно що всі листівки поздоровлення "з новим роком" доставляють рівно 1 січня. Така от паралель на сьогодні дорогі віртуальні друзі.

За кого проголосувати?

Сьогодні здається заборонено агітувати? Так давно вже не голосував що вже й забув як це роблять. У Японії до речі також є вибори. І ось мій кандидат. За нього я готовий віддати свій голос лише за то, по тій простій причині як саме він приклеїв свою агітаційну продукцію на чійсь приватний заборчик. Кавайними зірочками і кружочками приклеїв високоякісний ламінований блискучий плакат, який тут простоїть роками. Тут, в Японії якось так, я цього молодого чоловіка бачу вже пару років, імовірно це якийсь постійний кандидат, депутат нашого округа чи куратор області. Коли вибори не знаю, хоча Такума казав шо є вибори. Через інтернет штолі, чи по пошті, потім взнаю.

А в українських виборах участь приймати не буду, і голосувати не буду, бо треба їхати в Токіо. Але я би може і не пішов даже якби міг. В мене ще до цих пір не пройшла злість на оранжевих революціонерів за яких ми ходили на барикади. Усьо просрали і коли буде другий шанс непонятно.

Semen.

Ну і щоб не висіла довго зверху погана новина про загибель золотих рибок - повідомлю і хорошу новину. У нашої сімї рознесеної в два кінці євразїї зявився новий домашній питомець - мацур на імя винесене в заголовку. Майже кожен день він звонить нам по скайпу, Марічка його вже впізнає і знає по імені. Найголовніше - що він живий :-)

Не знаю які флюїди літали над Оленкою і Олькою коли коту давали імя Семен, але дивним способом воно співпало з іменем мого діда по маминій лінії, легендарного Роскова Семена Михайловича подвиги якого ще памятають береги села Ільниця що на Закарпатю. Діда я канєшно не знав - він лишив сімю з пятьма дітваками ще в 1978 (здається) - за два роки до мого народження - а може і раніше. Але память про нього не зникла і одного разу, якщо я не помиляюся образ його був навіть увіковічений в роботі відомого закарпатького художника Роберта Саллера. Ось робота з назвою "На рушничок" де якраз і зображений славнозвісний дідусь разом з бабусею. Хто в курсі деталей може підтвердить.

Образ мого діда в роботі сучасного художника Роберта Саллера (снепшот з сторінки київської галереї Карась)

Вот би мій блог би був трішки популярнішим може би і вдалося знайти дідуся - так цікаво яка його доля після того як він зник із Закарпаття.

Просвітлення Оленки.

Древні японські анатомічні ілюстрації - автор і точна дата виготовлення - невідомі. Знаходяться в книжці Pinax Microcosmographicus німецького автора Йохана Реммеліна (1583-1632) що потрапив у Японію через Нагасакі. Колись давно... (узяті з ресурса pinktentacle.com який на жаль вже десь рік нічого новенького не публікує)

Сьогоднішнє моє повідомлення - ще один запис в щоденник нашого сімейства. Хто в курсі а хто може і ні, наша мама все ще студент медичного факультету УжНУ. Наступний навчальний рік має бути останнім, після чого почнеться тривалий (в середньому три роки) період проходження первинної спеціалізації, або інтернатура, і лише після того наша мама буде справжнім лікарем, хоча диплом отримає вже через рік.

А це ілюстрація 1809 року на якій показано як лікувати рак грудної залози, зображений випадок пацієнтки у віці 60 років. Узята з книжки Сейшю Ханаоки, де він задокументував свій власний досвід хірургічного лікування РГЗ.

І ось як тільки Оленка приїхала сюди до нас на ці літні канікули - кожен день ми обговорюємо яким же лікарем стати - яку професію обрати. І ось позавчора у нашої Лєночки відбулося просвітлення прямо як у Будди і вона за один день - даже за половину - осознала то ким саме вона хоче бути у медицині. Ця переміна сталася настільки разюче що мені дуже хочеться це записати і запамятати - бо це інакше як просвітленням не назвеш. Від того моменту як вибір професії було зроблено - все що було у неї в житті - всі її інтереси, плани, амбіції, досвід - дуже чітко і тонко підійшли до вибраного. І вже два дні Лєна ходить щаслива, що вона це осознала - а ще тиждень тому було ниття кожного дня - ким стати, яку професію вибрати.

Порівнюючи з собою - трошки заздрю бо у мене ніколи не було такого пориву шо я хочу бути фізиком, хіміком, грузчиком, там чи сям, і тому важко сказати чи йду я до якоїсь своєї мети чи просто пливу по течії - намагаючись не заплисти в якесь болото чи сісти на міль. А у неї все чітко - "задачі ясни - целі поставєни". Оскільки Оленка студент УжНУ - а десь 20 процентів зареєстрованих прихильників цього блога випускники саме цього закладу - і більше того саме медичного факультету - всі проходили інтернатуру і вибирали професію - я буду дуже вдячний за будь-які рекомендації або коментарі з приводу як вибирати те що тобі подобається. Це взагалі комусь вдалося? Чи всі взяли то шо дають? По зрозумілим причинам я не можу оголосити яку саме професію Оленка обрала. Покишо це буде секрет поки щось не вирішиться в Ужгороді в рідній альма-матер.

Rain in Japan. Дощ, сезон дощів...

Цілий день сидимо дома і спостерігаємо з двох різних балконів такі картинки (якщо пропустити їх через фільтри Adobe Lightroom). Сезон дощів цього року сильно затягнувся. Як правило він відбувається і закінчується в червні, а тепер вже майже середина липня а він все триває і триває. Є у цього звичайно і плюси - температура повітря доста благостна - лише раз піднімалася вище 30 градусів, а вночі навіть холодно, так шо ми закриваємося одіялами коли спимо.

Сидимо дома, мучаємося. Благо шо є три компютера - кожен заривається собі в свій - Лена з Марькою переважно в ютюб а я готую їсти і іноді почитую ЖЖ. Коли залишаємося дома то багато дискутуємо з жоною, про науку, про жизнь, про японців, і про Японію, про медицину, про майбутню Оленчину інтернатуру, про різні країни. У дискусіях використовуємо ненормативну лексику, - мені подобається. Марька же надає перевагу відеороликам з ютюб де малим дітям роблять уколи, або ставлять внутрішньовенний катетер, короче такі страшні, - діти ревуть а Марька дивиться. Може хтось шось порадить щоб розвіяти скуку? Шо вобще люди роблять коли приходиться цілий день сидіти вдома?

Моменти закарпатського щастя в Японії.

Ось воно - справжнє щастя закарпатця заробітчанина.

Минулого тижня збулося наше маленьке, очікуване і заплановане чудо, яке мій друг Мішик назвав "обєднанням сімї". І на цей раз, мені тоже перепав подарунок від друга, тепер від закарпатського. Тому практично кожен вечір за винятком неділі (за якою починається трудовий тиждень) я насолоджуюся божественним закарпатским коньячком. За роки в Японії здатність вживати міцні напої дуже сильно знизилася, і тепер це сильно грає на мою користь, бо 30-40 грамів коняку несуть свідомість в недалеке закарпатське минуле яке очистившись від поганого залишило у памяті тільки рафіновані, чисті і приємні спогади. Не буду називати імен, бо не впевнений чи це етично, але вдячності моїй немає меж так само як і у цього коняка, що пролетів кілька тисяч кілометрів і тепер живить мою душу - немає ціни. Низький уклін, і 30 грам за ваше здоровя І.Ю.!

Японські сучасні винаходи: попільниці біля лікарні.

Уже дуже давно хотів сфотографувати стихійну попільницю біля лікарні Sangyouika daigaku byouin яку я проїжджаю кожен день по два рази - коли відвожу Марьку в садочок і коли забираю її звідти.

 Ось вона легендарна саморобна попільничька - просто прекрасна, як на мій смак відчуття прекрасного.

Японія до цих пір являється країною де ще дуже вільно живеться курцям, і як пишуть всякі здорові сайти - у Японії надзвичайно позорно високий рівень курців серед населення - найвищий серед розвинутих країн. Це все в звязку з існуванням мощного тютюнового лоббі в країні. Не знаю як інших людей - а мене абсолютно влаштовує те що тут до цих пір немає дискримінації курящих людей, і перекурити можна спокійно і в кабаку і на вулиці - в спецільно відведених місцях. Але от мало по малу і тут боротьба з курінням набирає оберти. Основний напрямок цієї боротьби полягає в підвищенні податків на тютюн в звязку з чим десь рік чи два тому були в два рази підняті ціни (тепер десь 6 дол за пачку) на всі цигарки. А ще в парламенті є кучка депутатів які хочуть підняти ціну на пачку цигарок до 1000 єн (13-14 дол). Мене це в принципі зовсім не переймає тому шо я практично не курю і сигарет не купую. Але за наявність спеціально обладнаних точок для куріння дуже вдячний японському народу - бо були моменти у мене коли мені дуже хотілося покурити і я мав таку змогу і не треба було нічого видумовувати

Додатковим кроком боротьби з курінням стало скорочення таких місць - курилок. Почали як годиться з лікарень. І от біля великої лікарні біля нашого японського дому образувалася стихійна курилка. Попільничка показана на фотографії зверху. І в цій курилці - і в цій попільничці для мене повністю відображена культура сучасного японця. По моєму це є якраз прояв найвищої культурності. Вже десь пів-року я спостерігаю цю картину. Хтось (загадка) постійно кладе в недозволеному для куріння, але малолюдному місці поблизу (але не дуже близько) від лікарні пять бутилок кока-коли "без калорій" наповнених водою. І поступово бутилочки починають наповнюватися бичками аж поки вода не стає чорною - ну прямо як настояща кока-кола. Тоді їх змінюють. І бачили би ви це місце - еталон чистоти - ніде не валяється ні бичочка ні мусорка - лише ці пляшки набиті бичками стоять тихенько у куточку. Вот вам друзі - еталон порядності, поваги і любові до ближніх. І це у крові у японців. Тут на вулицях немає мусорників, урн як в Ужгороді на проспекті Свободи через кожні 5 метрів. Тут просто люди не можуть генетично "срати" там де вони ходять, живуть, курять, їдять, чи просто проходять мимо раз у житті.

Зоопарк. Слон. Японія-Україна.

В сучасному житті у кожної людини напевно вже є власна стрічка новин незалежна від газет і телевізора і яка формується під впливом соціальних мереж ну і ще мабуть якихось локальних новин які передаються з уст в уста і одразу виливаються на сторінки фейсбука. Так і у мене. Останні два-три дні головний заголовок це "зоопарк". Читати далі...
Почалося все кілька днів тому коли у нас розпочався майже тиждень вихідних з двохденною перервою на два робочі дні - точнісінько на 1-2 травня, коли у Японії трудящі трудяться. Тоді ми гуляли з друзями і говорили шо би таке зробити, і куди би зїздити з дітваками у ці невиносимо довгі вихідні, коли діти без школ і садочків на другий третій день починають сходити з розуму. І вирішили поїхати у Фукуокський зоопарк, де на відміну від нашого Кітакюшського, як мені розказав в той же вечір Такума, є і королівські пінгвіни і бегемот і білий носоріг і багато диких рогатих кіз (а не лише домашні як у нашому) і ще багато всякої іншої мєлочі що у нашому зоопарку нема.

Але як тільки прийшли вихідні що розпочалися 3 травня пішов дощ і поїздка накрилася. Але Марька вже була заведена і ходила тут навколо мене і жужжала "doubutsu-en, iko!" що на русинській мові значить - так ідемо в зоопарк, ти ж обіщав! Не довго думаючи вчора в дрібний дощик ми двоє зібралися і пішли у наш мєстний. Рішення було прийнято ще зранку десь в 8 годин, і тут як би почувши наші флюїди в скайпі "вознік" Марсель, якому по ночам не спиться і розказав мені (ще не знаючи що ми збираємося в зоопарк) що в Ужгород цитую "do nas pryjihav slon iz mad'ars'kogo zooparka". І ще що "u nioho hobot do zemli". Вот так совпаденіє кажу, ми тоже з Марькою ідемо убивати час у зоопарк.

Після розмови з Марселем Марька вже почала говорити "Zou-san ikokka ne!" що в перекладі на русинську значило "значить ідемо до слоника, да!". І так повторялося всю дорогу поки ми не прийшли. На прощання Марсель попросив "zhdu fotootchiota", такшо фотографував звірів вчора я виключно для нього. Казалось би ну кому цікаво на них дивитися. А вот виявляється що є кому.

Тому спочатку пройдемося по новинам з нашого зоопарка. В цей день все було по інакшому як завжди, бо небо було закрито густими хмарами з яких вот-вот мав посипати обіцяний дощ. Марька спочатку радувала, бо не боялася і з інтересом роздивлялася різних звірів, тільки в віконце де мав бути тигр чомусь дуже не хотіла йти. За рік в зоопарку багато що помінялося, по центру побудували величезний вольєр для лемурів у яких народилася тройня - і це власне єдина радісна подія того дня. Всі інші звірьки мені чомусь здавалися сумними, незважаючи на те що доглядають за ними нормально і домівки в них просторі. Хоча може це все було просто продовженням мого запоздалого весняного депреснячка який накопився якраз після того як "дочитав" книжку.

Все було добре ми потихеньку добиралися до центру поки не попали туди де знаходиться полянка з усякими атракціонами, після чого Марька напроч забула за звірів і почала мене тероризувати шо хоче кататися на іграшкових поїздах, машинках, кониках, пандах, ампанманах короче на таких дурацьких агрегатах які трясуться і оруть якісь мелодії. Закінчилося все тим що я не витримав і сказав доста - тоді Марька розревілася і якраз тоді пустився дощ. Тоді мене порадувало що у кожної тварі в клітці є спеціальні домики куди вони позалізали, ховалися від доща і грілися під інфрачервоними лампочками.

Ми були без зонта але вже не холодно - так і потеліпкали на автобус і погнали додому.

Дома зоопаркова історія продовжилася тим що на фейбуці була вже топова тема про ужгородського слона якого возили по городу, і який по свідченням дорослих, мучився. І даже Банди і Оскар зфотографувалися з слоном, правда не з тим що приїхав з мадярського зоопарку, а з другим - "ужгородським". І да вчора мене цілий день тоже тєрзали мислі шо то не дуже файно тримати тварин в клітках і вольєрах, краще би вони собі жили на свободі. Незважаючи на то шо тут в Японії вони живуть нормально, харчуються краще ніж на волі, і навіть народжують дітей.

Але тепер думаю собі - ми сидячи в своїх компютерах і мобілках а не копаючи в полі землю чи рубаючи дрива, чим ми кращі за цих звірів, різниця лише та що ми вибрали свої клітки свідомо. І як не крути але мені це подобається, треба признатися, мені більш приємно сидіти за компютером читати твітер і фейсбук ніж дихати свіжим повітрям очікуючи Марьку коли вона награється на дитячій площадці...

І вот тільки шо в скайпі знову мені розказувала ужгородська подруга Машка як спеціально їздили в Ніредьгазу в зоопарк щоб показати малому Марку живих звірів, і як це було класно. Такшо не знаю не знаю.

Фотоколекція тут

Itozu-no Mori Zoo (Kitakyushu)

"Хліб" університетського викладача Kitakyushu, Japan vs. Uzhgorod, Ukraine

На фото: зверху фізичний факультет УжНУ (взято з вікіпедії), внизу Faculty of Environmental Engineering, University of Kitakyushu

Просто одна паралель в рамках дослідження того наскільки ми різні.
More...
Перед Новим Роком, наш сенсей мусів терміново поїхати додому в Корею, але в нього ще була запланована одна лекція для групи корейських студентів, що приїхали до Японії в рамках якогось культурного тридневного візиту. В звязку зі своєю відсутністю сенсей попросив мене і ще одного колегу провести цю лекцію напополам десь по пів-пари.

Нічого особливого, оскільки студенти були різноманітних спеціальностей із 1-3 курсів то їм просто треба було розказати і показати чим ми займаємося (попроще). Я всеж-таки трішки хвилювався бо це перша така моя презентація-лекція в Японії для 60 чоловік. Але суть не в цьому - студіки приїхали, багато з них уміли по-англіцьки, послухали чесно, не задали жодного запитання, похлопали в ладоши, та й усьо, я побіг на пянку де ми провожали старий рік.

Короче я так би і забув про цю лекцію якби не одна деталь. Понятно що лекція не благодійна і з лектором мали розрахуватися - справедливо. Мені до того діла нема по я не прєпод, я лише на заміні. А вот і нєт. Приходить вчора сенсей і чесно ділить нам оплату за лекцію на двох. Я, сильно здивувався, як міг віднєкувався але він настояв і в результаті я дістав свою половину - десь 80 у.є. якщо виражати в американських грошових одиницях.

І на цьому фоні згадалася мені подібна історія з мого ужгородського минулого...

Коли вже я закінчив ужгородську аспірантуру (без дисертації звичайно) і відправився "на вольні хліба", одного разу зателефонував мені один викладач фізфаку, не будемо називати імен (тоді контакти були з багатьма) і попросив зайти до нього на одну делікатну, нетелефонну розмову. Думав я гадав що це може бути за розмова і намріяв собі шо запропонує він мені якусь роботу на повну ставку інженером в УжНУ. Оце так мрії у мене були! Зайшов. Не тут то було. Коротко - відбулася не розмова а просьба, суть якої зводився до наступного: "є тут у мене один студент з Іршави (райцентр на Закарпатті), у нього скоро має бути захист дипломної роботи бакалавра, але він такий не серйозний і слабенький (в науковому розумінні слова), короче треба йому помогти написати дипломну роботу, НЕ БЕЗПЛАТНО, звичайно - не переживай, гроші у нього є, я розумію ти зайнятий, ти це не можеш зробити, але давай так, я напишу але всі контакти і РОЗРАХУНОК будуть через тебе ніби ти напишеш, бо якось то так несолідно напряму. Не переживай гроші в нього є бо в нього батьки капустою торгують (чи ще якась така пурга). І головне - не менше чим 50 доларів".

Я був у шокови і трансови, злий як чорт, але звичайно не показав цього, бо сенсеїв треба поважати і робити все що вони просять. Я погодився. Зустрівся з студіком пояснив йому шо до чого, кажу керівник переживає за тебе як ти дипломку напишеш, він каже "Ромка лим поможи мені якось". Я кажу не проблема, цена вопроса 100 баксів, утром дєньгі вєчером стулья. Він погодився. Все пройшло як по маслу - всі контакти через мене, диплом був написаний гроші получені, 50 баксів прєподу і 50 баксів мені на ліки від депресії.  Така вот паралель і такі от спогади.

Судіть самі кого хочете.
А війну, Японія, мєжду прочим, програла, а ми - виграли.

Alma-mater

Сьогодні зловив себе на думці що нічого вже не помічаю. Університет і все повязане з ним стало для мене рутиною. А саме - субота, дитина пішла в садочок а я неспіша качу на велосипеді в університет бо з 12:30 до 14:30 ми собі забронювали безплатний університетьський корт щоб накінець то вже почати грати у аристократичний теніс. Захожу в універ - відкриваю в буквальному сенсі слова всі двері своєю студентською карткою - всюди пусто і все тут для мене. І не просто для мене а для будь якого студента. Лабораторії, гуртки, спортзал, стадіон, персональні робочі "спейси" де ти можеш культивувати кусочок себе і свого життя, твій приватний закуток, твій компютер і твої книги і тумбочки набиті - ну хоч грязними трусами - нікого це не цікавить. Да це субота це вихідний але якщо мені нічого робити - я йду сюди з домашньої конури і я врубаю собі Massive Attack або Джо Дассена і роблю що хочу. Так звичайно навчання платне але за це студент отримує все!

І думаю собі чого так бог побив нашу Україну? Шо у нас було коли ми були студентами крім сторічних підручників з бібліотеки. Сучасні японські студенти навіть не підозрюють що колись не було інтернета - я вже не кажу про компютери, і вони не вірять що колись у компютера був лише темний екран і біла текстова строка. Порівнюючи їх з нашими студентами іноді здається що наші набагато кмітливіші, не можу сказати що розумніші але більш живі то точно, можуть знаходити вихід з нестандартних ситуацій. Але результату нема і країна стоїть на місці.

Ось думав тільки що шо ну не можу собі уявити лабораторію на хімфаці або фізфаці де так просто незакрита в сейфі стоїть 20-ти літрова бадья з чистєйшим етанолом. А тут стоїть і нікому даже в голову не прийде шо тото мож вупити! На шару "спірт"!

Такі от мислі іноді оволодівають :-). На фото - мій "working space". Сьогодні граємо в теніс!

Контрабанда в поштовому конверті (from Ukrain to Japan with love)

Сьогодні ввечері в поштовому ящичку мене очікував сюрприз - очередний лист від моєї подружки Наталі, (рука не піднімається написати бувшої незважаючи на страшну суперечку що сталася минулого тижня). Лист правда вона відправляла коли "мєжду нами" ще чорна мачка не бігала. Але пост не про це а про конверт і його вміст. Коли я дістав його з поштового ящичка то трішки здивувався - адже таких пузатеньких конвертів з батьківщини я ще не отримував, виглядав він приблизно так:

Конверт весь був обклеєний додатковими засобами що казали про те що митниця його вскривала і перевіряла вміст. Ну єсчоби! від конверта навіть ще не відкривши поштовий ящик валив аромат укропа, який Наталі мені ризикнувши вислала прямо так. Митники звичайно додали і від себе пару листочків тексту, на малюнках укроп не зображений значить все в порядку.

Ну і звичайно фото цього скарба який так ніжно був скріплений скотчиком щоб чим більше бути розпластаним, але японських митників не проведеш - тим більше що і запах не спрячеш. Цікаво чи були вони здивовані, адже тут укроп велика рідкість. 

А назви, які назви! Аллігатор! добре шо не "Термінатор" або "дифибрілятор"

Короче будемо сіяти свої сємена у плодючу японську землю! Наталі - низький уклін!

Upd: В неділю 27 березня посіяли і укроп і базилік. Будемо чекати перших плодів через місяць.