Так сталося що я в своїх дописах дуже часто про щось хвалюся, частіше всього про котрогось їз своїх дітваків. А ще частіше звичайно про Марію, бо як народився номер два то блога вже як такого не було. Ну от і сьогодні виришів знову похвалитися, бо Марія прийшла зі школи і показала класну газету де написані імена дітей, які написали підсумковий тест з японської мови на максимальну кількість (100) балів. На цей раз наша Марія потрапила в цей список, про що я шуткував, що звичайно в газету треба би записати і моє імя тому що протягом тижня а може навіть і двох я постійно придумовував якісь ігри з канджами лиш би вона їх добре знала і написала на хорошу оцінку. Як виявилося не даремно і Марія тепер (до наступного великого тесту) може сміливо називатися Канджі-мейджін, що українською буде майстер ієрогліфів. Фото на память.
Заодно згадав що рівно 9 років тому вже покинув Україну, а завтра буде рівно 9 років як живемо в Японії. З кожним роком все краще, однак що буде через рік - невідомо. Вже мабуть до 10 річниці дотягнемо...
Ми вже так довго знаходимося в Японії, що іноді думаєш собі, що все навколо так завжди і було. Але тут все дуже по-інакшому. Наприклад - в понеділок ходив в школу до Марії на "батьківські збори". Так от хочу розповісти як це тут відбувається.
Загальноосвітні, початкові (1-6 класи) школи в Японії всі однакові. В них ходить 95 відсотків дітей, лише невелика частина відвідує якісь спеціальні школи по типу наших гімназій, ліцеїв, творчих шкіл та ін. В нашій школі вчиться близько 1000 дітей, в Марькиному класі 37 чоловік.
Перша особливість, батьківські збори проходять для всіх класів одночасно в один і той же день в один і той же час. Оскільки школа не може забезпечити такої величезної кількості місць для паркування автомобілів - батьки мають приходити на збори пішки або на велосипеді.
В школі діти використовують змінне взуття і для батьків винятку не роблять. Кожен має принести з собою тапочки, а своє взуття гарно запакувати хто куди, і носити з собою (!). Я наприклад, кладу в свій постійний рюкзак. А це мої улюблені зелені тапочки з сердечками з 100 єнового магазину.
Батьківські збори завджи суміщені з відкритим уроком. Як тільки батьки приходять то треба відмітитися в спеціальному журналі - які події ти сьогодні відвідаєш: урок, збори в класі, загальні шкільні збори (в актовому залі/спортзалі). Прийшов, відмітився, вибириєш табличку з іменем своєї дитини, які діти зробили самі і на яких крім імені ще й намальовані їхні автопортрети.
Тема сьогоднішнього відкритого уроку "Чого я досягнув в цьому році". Предмет називається 生活, "Життя" або "повсякденне життя" - він викладається лише перші два роки початкової школи і на ньому діти вчать різні речі по типу - як правильно вітатися, як правильно і як часто мити руки, як переходити дорогу, як взагалі вести себе на вулиці в школі і так далі і тому подібне. В цей раз парти були не потрібні - бо дітям для того щоб показати чого вони навчилися цього року потрібно було більше простору.
Ось на цьому відео зафіксовано як починався урок.
Після цього діти поділилися на групи і почали показувати/розказувати хто чого навчився. Ідея така - щоб дитина сказала що в неї не виходило в першому класі або в першому семестрі а тепер вже виходить добре. Хтось хто міг - показував - наприклад скакати зі скакалкою, а хтось просто розповідав і показував малюнок. Так наша Марія в цьому році навчилася перескакувати через Тобібако (не можу знайти український аналог). Навчилася здійснювати опорний стрибок через так званий jumping box. У нас таких здається немає в Україні, принаймні у мене в школі не було.
Хто нудьгує може полюбуватися на різні роботи дітей що висять в класі або в коридорі. Малюнки, історії, ієрогліфи (каліграфія) або ж особисті плани на семестр - як ось тут. Марія написала що хоче навчитися гарно писати і вдосконалити математику.
Оскільки дітей багато то вони поділилися на 5 груп і всі тараторять паралельно. Вся процедура повторювалася 3 рази в різних групах і батьки мали можливість крім своїх дітей подивитися ще й інших.
Після чого урок завершився і діти занесли всі парти в клас, поскладалися і пішли по домівкам.
Після цього вже не так цікаво бо починаються батьківські збори. Оскільки на батьківські збори ходити не обовязково то на них залишаються не всі. Я приходжу кілька разів на рік, коли ми відчуваємо що можуть сказати щось важливе. Тепер - це були останні збори в цьому навчальному році. До закінчення другого класу залишилося всього три тижні. Про це на зборах і говорили. Коли починаються весняні канікули, коли починається третій клас, коли вихідний в звязку з випуском шестикласників і так далі і тому подібне.
Про дітей поіменно вчителі в Японії не говорять. Іншим батькам це чути не обовязково. Кажуть тільки про весь клас і про абстрактні проблеми, якщо вони є. Хто ся всрав або хто молодець - вчитель ніколи не скаже. Щоправда, я знаю, що наша Марія молодець бо кожен день її розпитую хто що в школі зробив хорошого або поганого. От так.
В цьому блозі допис про ввічливість найбільш популярний - але не тому що він дуже цікавий а тому, що там слова ключі правильно спрацьовують коли хтось шукає через google.com. Виявляється українськомовний користувач інтернету цікавиться тим, що ж це таке японська ввічливість.
Ну так от. Наша Марія в цьому році вже ходить в другий клас японської початкової школи. В першому класі - діти один одного і вчитель дітей, називали по імені, наприклад Марія-чан, Таро-кун, і так далі. Але от в другому класі все змінилося. Тепер всі діти один до одного і звичайно сенсей до дітей, звертаються за прізвищем з приставкою -сан (себто "пан" або "пані"). Так Марія в другому класі стала Серянчин-сан, а друзі відповідно Матсумото-сан, Кікуе-сан, Норідомі-сан і так далі. Тепер, коли Марька щось розповідає про школу і згадує якесь імя, я завжди запитую - це дівчинка, це хлопчик? Тепер вже неможливо визначити про яку стать іде мова. От так мабуть починається (продовжується) виховання ввічливості в Японії. Один з елементів, звичайно.
Правда, мушу признатися що Марію в школі лише на офіційних міроприємствах називають по прізвищу. Сенсей і друзі кажуть Марія-сан, тому що прізвище і вимовляти важко, і запамятати. Так само як і мене - по прізвищу майже ніколи не називають а тільки по імені.
Ну і висновок. Якщо звертатися до людей з приставкою "пан" або "сан" то, що б ти вже не сказав - звучати буде набагато ввічливіше. Рекомендую. Щоправда в Україні на таке можуть і ображатися, але висновку це не змінює.
З малою дитиною планувати важко. І як правило все, що трапляється в житті в цей час повязано з дітваком. Місяць тому почав повзати. Два тижні тому - сидіти. Тиждень тому - на велосипеді. Сьогодні вперше проїхали кілометрів 15 і ось тепер вже маємо перший сон на велосипеді. Так спала колись наша Марія а тепер вона вже їздить самостійно. Все повторюється. Час біжить а ми ще все в Японії.
Привіт дорогі українські друзі. Я вже по дорозі додому, лечу в літаку, насолоджуюся дорогим вайфаєм і після двої келихів дешевого вина від American Airlines записую свої враження від Сполучених Штатів Америки. По маленьким частикам - скільки вийде.
За тиждень конференції мені довелося поспілкуватися з багатьма учасниками. Конференція не проста і задумана таким чином щоб збільшити кількість часу, яку учасники проводять в неформальному спілкуванні. Оскільки я представляв одразу дві країни (на самому ділі лише Японію, але неньку Україну я також завжди згадую) то і розмови точилися з новими людьми приблизно однаково. Мене питали "як жеж тебе занесло в Японію?", "а ти вже говориш по-японськи" після чого плавно переходили до своїх розповідей про те як був в Японії і скільки доброго їв. В останній день мені навіть прийшлося передивитися 50 фотографій їжі які один (тепер вже можна сказати друг) зробив протягом свого візиту минулого року.
На конференції нас кормили "богато". Істи було всякого різноманітного. І все було дуже пафосно зроблено - так ніби ми їмо в ресторані, лише їжу береш собі сам, а вже брудний посуд за тобою прибирають офіціанти. Були яства з написами по типу "тушена яловичина в базиліковому соусі з лимоном" і так далі і тому подібне. І все би було окей, але.
Була страва яка називалася салат з огірків а також був салат з помідор. Ну я не знаю, як можна описати цю страву. Салат з огірків виглядав так точно як виглядав салат з перерослого кабачка або крумплі який моя прощена бабка готувала свиням. Огірки перестиглі - з зернами такими шо у нас на Закарпатю такі вже лише на насіння йдуть. Гігантські. Нарубані такими кусками що я ледве зїдав два-три. Помідори відповідно. Як правило в ресторано-столовках дають помідори цілими - а значить це мають бути як мінімум черрі а як максимум сливки - такі продовгуваті не більше 4-5 сантиметрів. Але ні - тут в Америці - ушитко було велике і парадички також. Те ж саме було з шматочками гарбуза, дині, ананасу та іншими фруктами. Їх точно не різали ножем а рубали якимось мачете.
В один з днів був "суші бар". Були два вида суші, тут би треба брати в лапки але мені лінь. Один вид був вегетаріанський - а другий з тунцем, мабуть звичайний. Ось фото. Описати смак не беруся. Я вперше бачив суші де би були поєднані морква, зелена цибуля і солодкувата сметана. Я колись описував японські суші з морським їжаком. Так от в порівнянні з цими американськими, морський їжак - королівське задоволення.
Це все було на другий чи третій день - і тоді до мене почало доходити чому люди так хвалять японську кухню до якої ми вже звикли і про цінність якої забули за роки. От так (зараз послідує банальна фраза) - щоб зрозуміти цінність того що їж - треба мало поїсти гівенця.
America
Одною з причин чому не пишеться блог звичайно є також відсутність вільного часу який забирають діти. Як іноді постять наші неодружені або бездітні знайомі children make people miserable (діти роблять людей нещасними). Ми з цим твердженням не згодні, і наші діти нас роблять дуже щасливими лише вимагаючи уваги забирають час. Але сьогодні я знаходжуся на літачку по дорозі на профільну конференцію на батьківщину Боба Ділана і Дональда Трампа. У мене зявилося аж 12 годин які прийдеться провести в польоті через Тихий океан - ось і вирішив по максимуму заповнити цей час писаниною - замість перегляду фільмів на маленькому екранчику мовою оригіналу.
Марія дала мені в дорогу свою іграшку яку звуть Чібікко - що японською означає Малявка. Чібі - маленкий, ко - дитина. Я пообіцяв помаксиму влаштувати фотосесію для Чібікко в дорозі і під час перебування в Сполучених штатах.
Їду на конферецію із серії Gordon Research Conferences на тематику Membranes Materials & Processes. Останні два роки, на теперішній роботі в Kyushu University я займаюся газороздільними мембранами, перевожно для сепарації оксиду вуглецю від азоту. В США в мене буде скромна постерна презентація, тому нервозності немає, можна думати про інше.
Чекаю з нетерпінням на цю поїздку, ставлення до Америки за час перебування в Японії сильно змінилося з негативного на позитивне. Не знаю чому я ставився негативно - мабуть це пережиток дурного радянського менталітету. Ставлення змінилося в кращий бік після перегляду серії фільмів де Стівен Фрай подорожує всіма штатами (ось посилання).
Від попереднього допису пройшло більше року і виявляється цього часу
недостатньо щоб зникнути в світовій павутині - блог потихеньку дивляться і
читають. Дуже хочеться обновляти, дописувати новинки, але коли вже щось
перестав робити то і повертатися важко. Почну з особитстих новин, які
трапилися з нами в Японії за час відсутності в цьому блозі.
В квітні-травні минулого року Оленка нагадала мені про нашу давню
домовленість завести ще одного дітвака. Ми дуже любимо усілякі гороскопічні
моменти в наших характерах. Звичайно гороскопи на день або тиждень не
читаємо і в таку дурню не віримо, але в особливості людських характерів дуже
і дуже. Оленка у нас Водолій-Миша, я - Терези-Мавпа. Оскільки діти наші
напополам то і зодікальні знаки ми вибирали їм відповідно. Марія з самого
початку планувалася як Терези-Миша. В час коли вона народжувалася то в
Оленки була затримка пологів більш ніж на два тижні - тому Марія мало не
стала Скорпіоном, але пощастило. Ну і ось минулого року настав той час коли
раз у 12 років зявилася можливість завести четверту комбінацію -
Водолій-Мавпа.
Так у нас зявився новий дітвак, зачали коли треба і народився в самий раз в
лютому 2016 року - чистий водолій і звичайно мавпа.
Після зачаття ми пройшли чудовий період вагітності, спостереження і пологів
в японській клініці - про це потрібна і мабуть буде окрема історія.
Імя ми вибрали практично одразу (після того як побачили пуцьку на УЗД) і
називали його ще в утробі Джорді, що є перекривлений (іспанський) варіант
від українського Георгій. Так його і знають наші батьки, але після
народження - я не дуже добре продумав як правильно все оформити і коли
реєстрував малого то першоджерелом імені стало написання японською. Я
(дурний) вирішив що в Японії йому треба бути Джорджем, тому що це їмя
японцям зрозуміле, в кінці кінців всі знають мавпу на імя Джордж. І після
того як я малого зареєстрував і в Японії ми десь через три місяці його
реєстрували в українському посольстві - де мені сказали що як записав
японською так буде і українською в паспорті. Так і вийшло, тиждень тому ми
отримали паспорти і у нас тепер є офіційний Джордж, хоча ми його так і не
називаємо - хіба що Маріїні японські подруги. Для бабусі він Георгійко, для іспанського
сусіда Даніеля - Хорхе, для мами Джо-джо.
Коли Оленка дізналася про те що я намутив з іменем - то я звичайно дістав
порцію докорів - що як з нас будуть сміятися, що ми як ті цигани що дітвака
януковичом назвали. Ще каже якщо дитині прийдеться рости в
Україні то він нас возненавидить за таке екзотичне імя бо з нього будуть
сміятися. На що я відповідаю - що якщо написання в паспорті так важливе - то
пізніше, вже коли розживемося то змінимо. Але мабуть вже не в Японії.
Ну все - секрет відкритий, можна глузувати з мене, хто хоче.
Jo-jo вже активно поселився в нашому інстаграмному фотоальбомі - тому
окремих фото не буде.
В школі все майже так само, лише вже стає більше схоже на справжні спортивні змагання. Ну і масштаб не той. В садочку було 100 дітей з яких половина ще й ходити не могли. В нашій початковій школі зараз 877 чоловік (класи з першого по шостий) і споглядати такий натовп дітей коли вони організовано бігають і вистроюються в шеренги вже цікавіше. Під катом буде кілька однотипних фото з деякими коментарями.
Ось так всі діти сиділи навколо спотривного майданчику - кожен приніс з свого класу свій стілець на якому мав висіти рюкзак з водою або чаєм і "полотенце для витирання поту"
Наша конячка на цей раз прийшла останньою в своєму забізі. Оленка розстроїлася, а я ж зрадів тому факту, що дитина зовсім не розстроїлася. Ще пів-року тому після програшу в садочковому забізі вона ревіла на сльози – а тут в школі всього за два місяці її навчили не соромитися поразкам і не плакати.
Іншим номером програми у першокласників був спортивний танець.
Відомим фактом про Японію є те, тут на шкільних змаганнях не визначають переможців індивідуальних. Змагаються команди. Наших 877 дітей поділили на чотири команди і кожній присвоїли колір. Наша Марька була в зеленій команді.
Щастя після танцю.
А це пяткикласники змагаються в бізі по спинам своїх сокласникам. Треба було пройти десь 50 метрів по спинам. Діти перебігали ззаду на перед щоб утворити таку людську доріжку. Виглядало живо і цікаво. По живим дітям буквально.
Третьокласники танцюють традиційний японський танець. Він такий традиційний, що його танцюють всі і з любого приводу - на фестивалях, на таких ундокаях, здається по всій Японії. Оленка в цей момент казала, от чого в Україні такого немає, ставлять якісь бальні танці в школах або щось з супер важкою хореографією, чого у нас не прийнято щось таке народне, якогось гопачка чи гуцулочку.
Я не знаю відповідь на це запитання. Різниця мабуть в менталітетах східному і західному. Так точно як з цими командами. де переможцем виявляється четвертина з 877 дітей.
Програма після обіду, включала лише такі номери що не вимагають сильного напруження, більше схоже на ігри. Марія готується до свого номеру.
Номер комбінував в собі танець і кидання маленьких набитих чимось мішочків в корзинку.
Марька здається не влучила жодним але тим не менше її команда виграла і вона цілий день після цього згадує про цей номер як про власну перемогу.
Останній номер шестикласників - в якому вони складали з себе різні фігури - спочатку з малих по два чоловіка і до великих чотирьох-поверхових. Виглядало гарно, неочікувано від таких все ще малих дітей. Ну і видно що дітям це подобається.
Останній номер сьогоднішньої програми виконували всі діти разом. На фото я вже лише пофоткав малу в натовпі інших дітей.
Правила школи привязують шестикласників до першокласників, і сьогодні було видно як старші дбають про малих.
Марька з своєю наставницею Мікі-чан.
І ще раз.
На фото в шерензі. Вчитель поправляє дітей щоб не вибивалися з гарного строю. Біднятко - в кінці дня був уже дуже виснажений.
Десь десять хвилин стояли і слухали прощальні слова від всіх починаючи від директора школи і закінчуючи представинками з дітей. Виграла червона команда 37 очок, на другому - жовта 36 і третє і четверте місце поділили зелена і синя - 35 очок.
Фінальне фото з поля.
Ну і зрозуміло, що кожний дітвак мав занести свій стілець в клас. Крім того шестикласники допомогли вчителям скласти інші речі що використовувалися на змаганнях.
Вчора японські друзі поділилися чудесним відео про японський швидкий поїзд - шінкансен (新幹線, bullet train), яке розповідає про те як прибирають поїзди на кінцевих станціях. Виявилося що прибирання поїзда навіть пафосну назву "7 хвилинне диво". Зразу згадалося, що ми це диво не раз бачили на власні очі і звичайно дивувалися, як швидко все відбувається - так от в відео показано все в деталях і цифрах. Коротше - інший світ, подивіться. Спробую добавити українські субтитри для тих хто не читає англіцькою.
Десь пів-року тому наша Марька навчилася читати самостійно. Ми спочатку почали їй купувати книжки - в book off-ах (японських букіністичних магазинах). Але книжок, які ми купували вистачало не на довго. Скільки можна перечитувати одну й ту ж книжку або гортати одну і ту ж саму дитячу енциклопедію? Також зрозуміло, що збирати бібліотеку в Японії сенсу немає адже за собою не повезеш більше 2-3 книжок тоді коли прийдеться пакувати валізи.
Кілька тижнів тому Оленка записалася в Фукуокську міську бібліотеку. Ми про це думали й раніше але руки не доходили. Все виявилося дуже просто і запис в бібліотеку зайняв кілька хвилин. Тоді ж ми дізналися - центральна бібліотека міста має філіали по всіх районах міста і записавшися в одному можна використовавати всі інші, книжки брати в будь-якому і здавати в будь-який філіал. Вибирати можна по 10 книжок і тримати одну книжку не більше 2-тижнів.
Зрозуміло - що японською мовою ми першокласники і читаємо те що читає Марічка. В центральній бібліотеці є міліон книг на інших мовах, але на жаль українська ще до фукуоки не дійшла. Коли ми попадаємо в центральну бібліотеку то просто сидимо і переглядаємо хто що любить, Оленка переважно періодику (свіжі нім. і англ. журнали), я книжки з картинками (напр. сучасне японське мистецтво), Марька - книжки для дітей.
Розказувати про те що бібліотеки в Японії дуже популярні мабуть не варто - це відомий факт. Завжди повно людей в читальних залах, старші читають газети, студенти вчаться, діти з мамами - дитячі книжки. Словом бібліотека - живе місце. В міських бібліотеках все що стосується книг - безкоштовно, чай за гроші. В центральній бібліотеці до речі є кафе і ресторан. Почитав, пообідав, почитав, повечеряв. Є також платні бібліотеки де абонемент коштує 400 дол на три місяці або 1200 на рік. Так, бібліотека в Японії може бути також вигідною справою.
Заговорився.
Сьогодні в нас на показ дитяча книжка "Я" (по японськи "ваташі"). Я побачив її кілька років тому і вона мені одразу тоді запала в душу. В суботу під час відвідування бібліотеки ми знову взяли її тепер вже для Марьки ну і для тих хто цікавиться - викладаю тут з посильним самостійним перекладом без словника. Я вважаю що книжка "Я" ідеальна. Наша Марія її читає кожен день по два рази від початку і до кінця. Це на мою думку і є головна перевага японських дитячих книжок перед тими українськими які у нас є дома. Дитина. Самостійно. Читає до кінця. І хоче перечитати кілька разів. На цей раз зробив педееф, скачуйте і завантажуйте в свої планшети, читайте - показуйте дітям, діліться враженнями.
Наступного разу розкажу про шкільні підручники для першокласників.
Хочеться змінити верхній допис - майдан закінчився, революція триває, війна триває. Все що відбувається в Україні - не байдуже: слідкуємо, аналізуємо, читаємо, слухаємо, весь час там, але висловлюватися на дану тематику не можу, скоріше за все і не маю права, тому що ми не в Україні, фізично нас, все що відбувається не зачіпає. Звичайно мені дуже хочеться попити крові закарпатській науці і освіті, і медицині, і таким чином зробити свій посильний внесок в просвітлення людей України, але поки що обєктивно виважені дописи не зформувалися. Може колись.
В Японії (на українському фоні) нічого важливого не відбулося. Дехто каже, що японці просто не говорять про погане - по телевізору не показують, в газетах не пишуть. Три дні тому вирішив подивитися новини "нашої області": відкрили нову школу (5 хв), якийсь дятько збив на машині якусь жону (3 хв), в якомусь селі відкрили магазинчик - і тепер старим людям є де купувати їжу, їхати далеко не треба (10 хвилинний сюжет з інтервію, історіями життів, сюжетами з побуту села, в останньому кадрі 90 літній прощання дідок відїжжає з пакетом покупок від магазина на своєму електричному возику). Це все що потрібно знати про Японію.
Центральна подія цього року - наша Марька закінчила садочок і вступила до початкової школи.
31 березня був останній день садочка, а три тижні до того була зворушлива випускна церемонія. Вручили традиційний диплом, видали подарунки: фотоальбом, книжку з картинками, яку дітвак зробив своїми руками, книжку з текстами дитячих пісень.
Вчора 9 квітня відбулася "святкова лінійка" а по-японськи "церемонія вступу" в школу. Школу в Японії практично не вибирають. Яку приписують (згідно адреси проживання) в таку дітвак і ходить. До нашої школи треба топати 15 хвилин.
Сьогодні починається нове життя - треба буде раніше прокидатися десь на годину і це буде важко для всіх. Все що стосується школи - мене вражає і цікавить. Спробую повернутися до цього блога з розповідями переважно про школу.
Поки в Україні триває революція, блог не пишеться. Не можу ніічого з собою зробити тільки про ці події думаю, слідкую. Весь час сижу тільки в твітері - очікуючи новин з фронтів. Паралельно ліниво пакую макулатуру за пять років навчання і роботи в університеті Кітакюшю. З нового року ми переїжджаємо в нове місто, я змінюю університет. Фотка лише демострує результат того що я роблю останніми днями. Вот би банда що захопила Україну одумалася і зробила так само, але здається що їм для цього не вистачить розуму. Могли би з своїми міліардами валити кудись подалі...
Умілєнія японськими студентами пост. Дві фотографії. На память. Просто доповнення попередніх паралелей про життя студентів в лабораторії. Хоча я звичайно можу й помилятися порівнюючи теперішніх японських студентів в нашій лабораторії з студентами того часу коли я вчився на фіз-фаці УжНУ більше десять років тому назад. Словом запрошую добавити портрет сьогоднішнього студента якщо хтось хоче або знає.
У нас в Японії як і в усій північній півкулі - наступила зима. Зранку в квартирі традиційно холодно близько 12 градусів тепла. На дворі десь 10 і це досить холодно. Поки відвів на велосипеді Марьку в садочок а потім добрався до університета на холоді (свіжому повітрі) прийшлоася провести десь 30-40 хвилин. Тим не менше на роботу запізнився лише хвилин на 20 - прийшов десь в 8:50. Зайшов в лабораторію а звідти на мене зразу запах свіжозвареної кави і тостів. Дивлюся наші пятикурснички на з того ні з сього (хоча звичайно у них мабуть була на те причина) прийшли рано вранці і влаштували собі романтичний сніданок. Я не втримався зафоткав і порадувався за них. Який же це кайф бути в своїй лабораторії як дома. Притащив кофеварку, тостерницю, сковородку, подушку, свою улюблену кружечку і ложечку, мед з маслом, включив кондиціонер для підтримання комфортної температури, одів штани і кофту майже піжамні і повільненько собі розпочав екперимент а потім сів з товаришом за чашкою кави і кусочком хліба з масло бесідуєш. Ніякого офіціозу, нічого такого що би тебе могло зупинити почувати себе комфортно.Короче порадувався я за них розіміючи як такі моменти скрашують нещасну рутину і можуть додають натхнення.
Друга історія про кожноденну подію яка відбувається тут же в лабораторії. Є у нас в лабораторії студент якого звати Дайкі - він на фотці в масці. Він любитель пограти - і час від часу відвідує японські гральні центри "пачінко". Іноді досить результативно - вигравши виставляє друзям в лабораторії, водить в ресторан. Так от він спочатку потихеньку раз на тиждень, потім два раз на тиждень а потім і кожен день привчив усіх грати в гру де програвший купує всім вигравшим морозиво. Все просто: стають в кружочок і грають в джан-кен-пон - варіант нашого камін-ножиці-папір. Той хто програв купує всім морозиво. Внизу картинка з сьогоднішньої гри на яку правда попали лише четверо з граючих.
Іноді гру модифікують таким чином щоб програвших було двоє - щоб сильно не напружувати програвшого матеріально. Співвідношення як правило один до трьох - тобто один програвший купує три морожка. В цій історії нічого особливого і цікавого немає - а зявляється воно тільки тоді коли я собі порівнюю цих дітей які грають в камін-ножиці-бумагу з своєю генерацією українських студентів. Хоть трісни не можу згадати щоб ми з сокурсниками в компанії від тьох до семи-восьми чоловік разом виходили з універа на морозиво або тістечко. Пивко, стограм, каву з сигареткою памятаю а вот морожка нєт.
Вчора отримав пропускний ваучер на свій наступний екзамен з японської мови. Першого грудня в неділю через два тижні буде тест, не пройшло і пів-року як я здавав JLPT4 тепер іду на рівень вище. Ох і не до вивчення мови зараз! В житті грядуть переміни, треба багато працювати, приділяти час жоні і дітвакові, Але мемрайз не дає засохнути і опустити руки. Скільки можу рекомендую всім, але чомусь ніхто з друзів і знайомих (за винятком парочки) не реєструється - не хоче вчити іноземні мови (а може правда просто ховаються за анонімними ніками).
Короче поки нема з ким змагатися по вивченню різноманітних мов серед близьких - змагаюся з анонімними чужаками. Сьогодні в мене маленька перемога я вийшов на перше місце в групі користувачів що вчать словник на JLPT3. Весь цей шлях зайняв майже п'ять місяців, але утримати перше місце буде важко, нога в ногу йдуть кілька лідерів турнірної таблиці. 2666 слів пройденого, до кінця курсу ще десь 20 процентів, по японським міркам це десь 1400 слів, адже вивчаючи японську слово треба вчити два рази - спочатку як читається, а потім написання ієрогліфами. Якщо додати до вже вивчених раніше то в моїй пам'яті вже має бути записано десь 2000 слів, але цього на жаль ще не вистачає для гарних граматично вивірених речень, якихось вичурних жартів навіть для серйозного спілкування по роботі. Звичайно для магазина, аеропорта, п'янки, садочка, випадкових знайомств і читання дитячих книг (до 6 років) - достатньо, але хочеться більше і більше. Тепер я зовсім не впевнений що здам тест, як колись був впевнений про попередній рівень, але я ж і вчу не для бумажки а тільки для того щоб потішити своє его, і тут похвалитися :-) Хоча до хутори всякоє кажуть, розум в тонусі дозволяє тримати. Ось так.
Зайшли з Марькою сьогодні після садочка (традиційно) в супермаркет по сусідству. Придбали те що потрібно, практично те що завжди. Молоко, шоколад, караге, спагетті, фаршик і ще якусь фігню. Підходимо до каси. Вірніше я підхожу покрикуючи через кожні 10 секунд "Марія, Марія". Дітвак носиться туда сюда розглядає всякі товари з малюнками японських дитячих мультяшних героїв. Підхожу до каси, на якій стоїть жіночка, років 50-60 худенька, нещасна, невисока, посідівша, явно в салонах краси не засиджується, одягнута по простому без викрутасів, схожа на мою покійну бабку з Ільниці лише не в косинці і в окулярах. Ростом десь метр сорок. За касою жіночку чекає чоловік. Зовнішньо точно такий як вона - лише ростом два метри. Чувачок на касі пробиває її товари, я чекаю своєї черги. Марька біля мене танцює і скаче, дивлячися в телевізор прикручений над касами де показують реклами з 仮面ライダー і повторяє все за ними. Як тільки ми підійшли - жіночка одразу почала поглядувати на Марьку (посміхаючися). Таке буває - я вже звик, але жіночка спочатку поглядувала потім почала дивитися постійно не зводячи погляду, потім не кліпаючи. На обличчі зявився вигляд так ніби вона дивиться не на звичайну Марію а на сяту Марю. Від цього її відірвав касир, назвавши суму покупок. Вона машинально дає йому велику купюру, не відвертаючи погляду. Він відраховує здачу і витримує паузу перед тим як відірвати її від споглядання божого ангела своїми матеріальними бумажками і металічними кружочками. Наважується - перебиває, вона не дивлячись на касира згрібає здачу не перевіряючи. Чоловік забирає корзинку з каси, жіночка відходить на метр складати все по кульочкам. Касир починає пробивати наші покупки. Я намагаюся не дивитися на жіночку, яка продовжує дитися на закарпатського дітвака. Тут жіночка втикається в наші з касиром розборки і просить наклеїти кусочок супермаркетівського скотчу на пачку шоколодно-полуничних конфет (наклеєний скотч – доказ того, що покупка оплачена). Жіночка вручає конфети Марічці. Марічка не бере, махає головою. В цей час я вже розрахувавшись починаю також віднєкуватися і дякувати і вибатися (як прийнято в Японії). Тьотінька всовує конфети мені і я розумію, що назад вона їх не візьме, починаю пакуватися поруч з ними, і продовжую дякувати і вибачатися і ще раз дякувати. Потім ще раз. Прошу публічно подякувати Марьку, що вона чесно робить. Чоловік жіночки задає стандартне запитання "Звідки?". Відповідаю "З Україні". "О! З України!". Жіночка продовжуючи дитися на ангела (якому всі ці дорослі розмови до гузиці) каже, яка кавайна, скільки років. Марічка каже, що пять. Жіночка хвалить за японську, я пояснюю - так - вона тут вже пятий рік, по-нашому не говорить, японська мова, як рідна. Вони дивуються. Чоловік задає наступне стандартне запитання "В Україні холодно, чи не так?" Відповідаю, так, трошки холодніше ніж тут. Вже мабуть зима, але ми давно не були, там кажу. В цей момент жіночка кладе в мою корзиночку три дорогі японські яблука. Я вже панікуючи, відмовляюся і перекладаю їй в корзинку - вона мені назад. Включаю трихвилинне "вибачте, дякую, не треба, вибачте, дякую" від чого вони ще більше настоюють і не залишають мені вибору. Розуміючи небезпеку ситуації я кланяюся і швидко покидаю магазин. Такі ось японці, таке відбувається не вперше і це невиносимо. Я як той мішка з мультика, так до кінця і не звик до того, що люди можуть бути такі от, як тут в Японії. Прості небагаті звичайні люди. Добрі предобрі з справжньою любовю, хоча скоріше відсутністю недовіри до чужинця.
Сьогодні зранку гуглоплюсодруг +Abu Kasym запитав мене про статистику даного блога, хто сюди приходить і звідки. Звичайно мені це також цікаво знати і я звичайно подивляюся кількість переглядів і звідки відвідувачі прийшли. До цих пір, щоправда, користувався тільки вбудованим інстументом відстежування статистики blogger.com а вона тут досить неточна - і звичайно не видає даних з якого міста хто приходить (те що цікавило +Abu Kasym). Можна подивитися тільки те з яких країн, скільки чоловік і якими вебпереглядачами користуються, цією інформацією я і ділюся сьогодні. Теж цікаво. Однак найцікавіше було те що можна дивитися які слова-ключі виводять на цей блог, правда вся історія не збереглася.
Сьогодні посидів і прикрутив до блога Google Analytics - тому з сьогоднішнього дня будемо збирати більш детальну інформацію - такщо якщо хтось хоче залишится анонімом - то краще сюди навіть і не заходити. Google Analytics обіцяє крім мальчик-дєвочка, скільки років, звідки родом, яким айфоном користуєшся видає ще домашню адресу, номер телефона і номери кредитних карток з пін-кодами. Я у шоці канєшно. Ну а покищо докладую що є на сьогодні - скудна статистика старої платформи.
1. Ба кулько? (скільки?)
Кількість переглядів - за весь час існування блога - трошки більше двадцяти тисяч, але все одно приємно, навіть осознаючи те що 10% це мої власні перегляди. Два піка на графіку повязані з дружнім піаром на мукачево.нет і також з публікацією скромної японської книжечки про крокодила на ужгородському модному порталі varosh.com. За це їм - повторне благодарствіє.
2. Ба удькіть? (з яких країн дивляться цей блог)
Ненька-Україна на першому місці - і не кажіть що не існує такого рейтингу, де би наша рідна Україна була номер єден перегнавши такі країни як ЮСА (почьотноє друге місце) і Японію (нещесне третє). Порадуємося також за наших старших братів які "на жаль" не увійшли в трійку призерів! Як казав колись диктор на УТ-1: "Єдиною втіхою для нас є те що і московський спартак програв з розгромним рахунком 4:0 французькому ПСЖ"
3. Ба што туй є? (найпопулярніші дописи)
Пост в якому згадувалася японська ввічливість став абсолютним лідером рейтингу найбільш відвідуваних публікацій. Радує, звичайно, якщо не брати до уваги що цим я завдячую яндексу який всіх неграмотних учнів, які мають написати твір "Висловіть свою думку про японську ввічливість" - виводить на цю публікацію. Як жаль, що там вони не знаходять відповіді. Але от якби прочитали весь блог від корки до корки може би дещо і знайшли. Але на це нема часу, і я їх розумію.
4. Но пак який пароль у сього блога?
Щоб попасти сюда треба просто ввести в пошуку магічний пароль "як робить самальотик". Правда не в гуглі. Як не дивно це також робота яндекса, який на дану фразу видає три варіанти - один з яких це допис у блозі про поїздку на австралійську конференцію. Як жаль, що рецепта там нема, але діточки чесно жмуть на посилання видане яндексом - хоч одразу зрозуміло, що там нічого нема.
Ну ось так грубо мере радує статистикою платформа блогер. Тепер подивимося що скаже нам Analytics. Через місяць-два докладу.
