субота, 24 липня 2010 р.

Мацур..

Я вже десь писав що побачти кішку в Японії величезна рідкість. І ось в неділю вдень до нас на балкон заліз чорний мацур. Оленка з Марічкою не могли нарадуватися йому, одразу поступила команда налити йому догорого японського молока і накормити дорогою копченою шинкою. Крім дорогого молока чорний кіт отримав імя - Чарлі.

Почали вичисляти звідки він міг взятися, припустили що переліз від сусідки яка цілий день працює в сусідньому супермаркеті. Лена зразу сказала що треба його приручити щоб він до нас приходив у гості або взагалі залишити. Я противився бо тримати живність яка сере і кричить в нашому будинку заборонено по контракту (принаймні нам). Ми якраз ішли гуляти на море тому залишили його на балконі. Коли повернулися з прогулянки Оленка першим ділом побігла на балкон чи раптом Чарлі не там. Трішки покликала і ось він тут як тут прителімпався. Знову всі (крім мене) почали сходити з розуму. Марічка носила бідного кота взад вперед до тих пір поки йому це не надоїло і він почав ховатися. Вона в свою чергу почала кричати і плакати яке він має таке право від неї тікати. Короче почався цілий концерт поки кіт не поцарапав малу за ногу. Тоді я вишмарив його на балкон і ми почали дивитися мультфільми щоб не чути його мявчання. 
Кіт кричав і карабкався по антимоскітній сітці на наше вікно і коли мене це дістало я вийшов щоб його натрепати внизу під балконом стояв хлопчик з квартири номер 202 і каже мені "This is my cat" 

Я зрадувався і одразу віддав йому котика який так вміло полоскотав нам нерви і трішки видозмінив наш рутинний стиль життя. А ось і кілька фоток з котом. 




субота, 17 липня 2010 р.

Perth, Western Australia

Перс чи Перт вестерн Аустралія....

Привіт народ, давно не було нічого нового але тепер в мене є розповідь про поїздку на конференцію яка відбулася з 11-14 липня в місті Perth в Австралії.

Вражень багато і враження різні. Від Австралії як країни я очікував більшого і вже коли ми сиділи в терміналі очікуючи рейсу на Сідней я зробив для себе висновок що в Австралії мені не сподобалося.

Звичайно часу на дослідження було мало але перше враження також має право на існування.

Виїхали ми з рідного Кітакюшю в 10:30 10 липня. До Фукуоки їхали спеціальним автобусом який привіз нас прямо в термінал з якого ми спочатку мали летіти в Токіо, потім Сідней, потім Перс. По дорозі розмовляли з сенсеєм про науку, японську освіту, рівень університетів, короче для багатьох людей нецікаві речі...
Єдине що мабуть варто тут описати це режим по якому живе його старший син – ну і на його прикладі – типовий японський підліток. В цьому році він вступив до старшої школи – 10-11-12 класи. До вступу він готувався близько 2 років, ходив до багатьох репетиторів займався практично всіма науками додатково. В Японії така система освіти що без престижної школи ти ніколи не вступиш до престижного університету яким би генієм не був. Єдине що не грає великої ролі так це молодша школа 1-3 класи, потім треба обовязково вже планувати в залежності від того яке майбутнє ти хочеш для свого дітвака. Прокидається сімя в 5:30, снідають і готують синові о-бенто, тобто ланч в коробочці. В 6:30 виходять з дому і їдуть в школу. Нульовий урок починається в 7:20 ранку, але в школу треба прийти ще до 7 щоб встигнути зробити деяку домашню роботу. Кожен день у школі 8 уроків з перервою на ланч, які закінчуються після 16 годин вечора. Після цього син сенсея (як і більшість інших дітей) відвідує спортивні секції. Додому він приходить у 8- пів девятої, миється, вечеряє і по словам сенсея буває що під кінець вечері засипає за столом... От така доля школяра в Японії – хоча треба признати що не кожного а лише тих хто хоче в майбутьньому вступити в університет.

У Фукуоці ледве встигли на літак – пришли на реєстрацію в 12:50 – виліт же було заплановано на 13:15. Дівочка яка нас обслуговувала, дуже довго розбиралася з новим паспортом мого шефа. В літак бігли в буквальному сенсі слова, разом з нею і як тільки ми забігли за сенсеєм закрили люк і ми почали злітати, короче чуть не пішла вся наша поїздка комом.

В Токіо ми мали достатньо часу на пересадку (більше 5 годин) тому все пройшло без сучка і задоринки. Тут кілька фотографій з аеропорта Наріти – самальотики люди місо-рамен який на прощання з батьківщиною ми відвідали в аеропортовому ресторанті...





Австралія з самого початку почала дивувати. Люди навколо виявилися справжніми великанами – переважна більшість дуже високі а ще достатньо великий процент дуже товсті – особливо жінки які по формі схожі на мяч для американського футбола тобто максимальний діаметер тіла досягається на рівні талії. В Сіднеї ми мали пересадку на Перс і треба було використати "шаттл баз" – і що здивувало – це те що цей автобус виявився платним і коштував 5.5 австралійських доларів за 4 хвилини поїздки. Так почалися перші розчарування від Австралії.



Після приїзду в Перс нам треба було сідати на автобус і їхати хвилин 30 а потім пересідати ще на один. Мова "австралійська" – повністю не зрозуміла мені. Треба було лише здогадуватися і по сто разів перепитувати. Поїздка в автобусі – нові враження – це австралійські будиночки – приземлені від сили 3 метра у висоту але дуже широкі по площі. Ось кілька фото але вже зроблених по дорозі назад.  




Потім – народ в автобусі – переважно з нами їхала молодь – і що характерно всі в татуїровках і пірсінгах, я це приймаю абсолютно, але те що це були діти шкільного віку і майже 100 процентів в татуюваннях і багаточисельних дирках трішки здивувало (можливо це вже контраст з Японією де татуювання заборонені але не законом а суспільством). Крім того вигляд у всіх цих підлітків був якийсь ворожий важко пояснити текстом фоток нема але і вони би не дуже помогли. Крім того вслух можна було почути такі слова як фак і шит, тому враховуючи наявність у автобусі багатьох людей – трішки це також розчарувало, хоча згадані слова я сам вживаю і люблю, всі знають.

Потім ми мали пересадку в центрі міста і наступне що також здивувало це надмірна кількість інструкцій які наліплені всюди де лише можна – ось наприклад як на приведених фото. До цих надписів зроблених урядом і компаніями можна додати звичайно ще багато приватних але на жаль зфотографувати не вдалося. Вони ще більше шокуючі, як на мене. Так наприклад що можу згадати і що врізалося найяскравіше в память це біг-борд в чийомусь приватному дворику з надписом «GOD IS PERFECT. Only human make mistakes». Що означають такі мессиджи і яку вони перслідують мету – для мене загадка, здається Бог не потребує політичної реклами на біг-бордах, але на жаль мені не дано взнати його думку з приводу цих ідіотських надписів. 





Інший цікавий момент очікував нас в "готелі" якому прийшлося жити, тому що він виявився нічим не краще нашої ужгородської універститетської общаги. Звичайно це був найдешевший варіант проживання а саме 43 дол за ніч - але все ж... В Японії за такі гроші можна би було додатково одержати вечерю і сауну. А тут ми отримали тільки кімнату і масляний обігрівач.





Щоправда ззовні мотель, що розміщувався в Трініті-коледжі дуже навіть красивий. Ось кілька фоток з моїм сенсеєм.




Конференція звичайно була на вищому рівні. Університет "of Western Australia" зовнішньо виглядає як рай для студента, море, дерева, зелена трава, пальми екзотичні птахи, свіже повітря - просто супер. Деякі райські фотки я вже виклав у фотоколекції на пікасі, посилання тут

Поки що все. До зустрічі.