понеділок, 31 грудня 2012 р.

Canon Powershot D20 - огляд

Сьогодні 31 грудня мені нічого робити і я вирішив потестувати фотокамеру яка вже дуже скоро поїде в Україну до мого давнього хорошого друга і бувшого ужгородського сусіда Вована. Спеціально дав таку назву допису - щоб підвищити відвідуваність блога - ха-ха побачимо.


Короче Вован попросив камеру саме з Японії бо дуже вже хочеться щоб було Made in Japan. Камеру купував на японському амазоні - в порівнянні з Ямадою-денкі вийшло десь на 20-30% дешевше. Переживав чи буде японська - виявилася японська. Зато одночасно з цим позитивом у камери є і недолік - в меню на вибір тільки три мови: японська, китайська і англійська. Але настройок небагато - тому Вован думаю розбереться. 

Із цікавинок - і нового для мене - це слоу-моушн камера - ми десь півгодини знімали як Марька скаче з стола на диван і трясли головами - дуже смішно виглядає в сповільненні.

Фотки так собі - після привички до зеркалки вже мене зовсім не задовільняють. Тим більше тут вони якісь майже квадратненькі. Ну задо водонепроникна до глибини 10 метрів, противоударна  при падінні з висоти 1,5 метра. В руках тримати приємно бо камера не легенька - тобто може і мильниця зато непуста :-) 

А вот парочка фоток....
Коли на обличча світить сонце то чомусь автоматичний режим камери вирішує що краще нехай все інше буде світлим а лице може бути суперсвітлим.


А ще мені було незручно тримати - я чомусь постійно палець в обєктив сую. Побачив уже по факту - не перефоткую. Вот заодно можна ознайомитися з нашою япоською кухньою. Ні тобі духовки і витяжки - ні гарячої води. Це щоб ви собі приблизно уявляли що таке сучасна Японія. Да ми живемо в соціальному будинку но всьо же. 


Максимальний оптичний зум і вигляд з балкона. Вранці падав сніг а тепер уже хмарно з проясненнями. Картинка непогана, але мені дуже не вистачає панорами. 


Але враховуючи всі плюси то я і сам собі захотів таку універсальну мильничку яку можна носити в кармані і при нагоді зафоткати щось цікаве. Часто буває так що якість фото взагалі немає значення і тоді така камера би пригодилася. Вован покористується і дасть свою рекомендацію. 


Одна з переваг і як я зрозумів немаловажний факт для покупця це то що дана мильниця має GPS датчик і записує автоматично координати фоток. Даже тоді коли виключена то тречить весь маршрут пересування власника. На жаль я цю функцію потестувати не можу бо у нас дома GPS чомусь не працює і тому вище вказані фотки збережені без GPS тегів. 

неділя, 30 грудня 2012 р.

Bonenkai-2012

На днях відгуляли ще один боненкай. Ось коротке пояснення що це таке, копіюю абзац із статті яка можливо вийде перед новим роком на mukachevo.net:

 "Незважаючи на те що фіскалький і освітній роки в Японії починаютья в квітні, свято Нового року (1 січня) традиційно вважається початком нового етапу в житті. Відповідно до цього уявлення всі обов'язки і задачі мають бути закінченні до кінця старого року. Кінець грудня в Японії це час вечірок які називаютья «боненкай» - слово яке містить три ієрогліфи «забути-рік-зібрання» і отже дослівно може бути перекладено з японської як вечірка на якій треба забути рік що пройшов. На цих вечірках збираються співробітники, друзі і вони віддалено нагадують українські корпоративи з єдиною відмінністю що корпоратив оплачує корпорація а «боненкай» оплачують учасники вечірки."

Ну а дальше шоб не відходити в глуш від основної лінії повєствованія, так як у мене завжди і відбувається я просто описую фотографії - всього 20 штук.
Бажаючим продовження свята прошу тиснути сюда.

1. Боненкай - це вечірка яку серед іншиї членів лабораторої відвідують також нові студенти, які приступлять до виконання наукових задач в новому навчальному році - з квітня 2013. Ось на цій фото двоє нових студентів нашої лабораторії в наступному році - зліва направо - Хірофумі та Йошіхіро разом з нашим сенсеєм.
2. А на цій фото разом з Марькою, Шігемі і Джунічійом наша нова студентка, яка по-цікавому співпадінню має майже таке ж імя як наша Марія. Крайня справа - Марі-чан. Нашу Марьку в садочку також називають Марі-чан, скорочуючи останній склад. Ну значить від тепер у нас в лабораторої буде аж дві Марі - що дуже і дуже рідкісне явище, адже японські імя так часто не повторюються як скажімо українські або корейські прізвища. 
3. Починалося все важко - Марька капризнічала, висіла на руках, але дуже швидко прийшла в себе і зрозуміла що нові люди це цікавіше рутинної сімї - відпустила мене странствувати до інших а сама гралася з дівчатами. 
4. Час від часу правда забирала від мене камеру щоб пофоткати те що її цікавило. От наприклад Тао з новим студентом Хірофумі. Оскільки вони сиділи десь напроти Марьки - цього вечора вони часто попадали в обєктив фотоапарата.
4. У всіх японських ресторанах перед трапезою подають мокрі полотенечка для того щоб повтерати руки і писляк. Після того Марька почала гратися з одним і в якийсь момент її переклинило і вона почала вимагати щоб я зробив з полотенечка каченя. Звичайно що я не міг - як я не намагався. Але серед нас знайшовся умєлєц який справився з задачею блискуче. Кенто просто і без всяих старань наробив Марічці каченят. От будьласка яке чудо.
5. Йошігіро - новий студент нашої команди (у нас в лабораторії ми поділені на три команди в залежності від типу досліджень). Його я маю навчити кусочок того що я вже попробував - а він має розвинути тему до досконалості.
6. Марі також буде в нашій команді. Усі дівчата (всього двоє) у нас традиційно займаються біонапрапвленими дослідженнями. Скоріше за усе вона приєднається до Шіге-чан, і замінить Такуму щоб продовжити наші експерименти з культурами ракових клітин. 
7. За два роки поки Марька живе після садочка активним лабораторним життям - вона вже дуже добре навчилася контактувати з усіма. Вона знає що сенсей це сенсей і на цьому боненкаю   даже дозволила собі трошки з ним пописканити. Всім було дуже смішно - як вона командує використовуючи японську мову.
8. А вот і згадана вище колекція каченят. Марька збирала полотенця з усіх кінців ресторану лиш би отримати нове каченя. В результаті їх було не менше десяти - хоча на цьому фото лише девять.
9. А це наші наступні випускники (за винятком Юсуке, який просто не попав у кадр). Ще може буде памятне фото після захисту дипломок. А на пянці - може і останнє. Ще три місяці і вони розлетяться в різні куточки країни (а імовірно усі в Токіо) де почнуть своє життя саларіманів.
10. Цього вечора нам повезло - у тісному ресторані в якому всього два столика була ще одна компанія - і це все були дівчата, які прийшли і одразу всі до одної переодяглися в різдвяний одяг - такшо на нашій вечірці було присутньо десь 6 снігурочок. Ось фото чотирьох з них, але на жаль це лише фото, не можу навіть збрехати що вони якось розважали нас - але відчуття свята однозначно посилили, і Марька була рада бачити стільки сантаклаусів.
11. Просто пару фоток з Марькою - тут вона щось злиться, лиш не знаю на кого.
12. А тут вона вже на руках у Такуми - свого найкращого друга - який відігравши таку важливу роль в моєму японському житті - також скоро покине мене - передавши свої обоязки "раба" в руки Шігемі. Він так завжди і шуткує що це мій "новий раб".
13. В кінці вечірки Марька здається дістала всіх вимогою пожимати один одному руки. Думаю для японців які взагалі уникають всілякого тілесного контакту - це було стресом, хоча можливо і подарувало їм якісь нові відчуття.
14. Усе прощаємося з барменшою і офіціанткою і кухарем - всьго нас в ресторанті обслуговувало двоє чоловік (нас - 16 чоловік і сусідну компанію 8 чоловік). Спочатку було напряжно але потім все утряслося.
15. Традиційне колективне фото на память на дворі біля ресторану біля нової (старої) машини нашого випускника попереднього року Ясукочі-куна, який також завітав на пару хвилин.
16. Легендарний Ватару, почав працювати в квітні цього року і з першої зарплатні він придбав собі новий автомобіль - вірніше старий автомобіль своєї мрії. Тепер він купе-кабріолеті може розїжжати як справжній фатьов. Це вже ми біля нашого дому - куди кілька особливо стійких прийшли на продовження вечірки. Ватару показує Такумі деталі його нового-старого авто.
17. Сарака Кенто - майстер робити качечок з полотенець - дуже швидко заснув біля Марьки на нашому чорному дивані. Всі сміялися, а Марька наївно думала що він цікавиться її мультфільмами.
18. Ну і от фінальна фото нашої гарної пари. Сакемі-кун після офіційної пянки сходив додому - і повернувся вже разом зі своєю дівчиною, що являється надзвичайною рідкістю - як правило, ніхто не показує своїх дівчат на корпоративних гулянках - і взагалі ніколи. Тут я вважаю що це моя заслуга - бо я завжди наголошую що хочу познайомитися не тільки з дівчатами але й з батьками. Деколи це мені вдається.
От і усе. Деталі в коментах. Всі забули рік що проходить? Якщо ні то ще маєте один день. В новому році все починаєтьс з нуля - з самого початку.

четвер, 27 грудня 2012 р.

Kobe (days two-three-four)

Продовжуємо прогулянку японським містом Кобе (яке було практично зруйноване в результаті землетрусу в 1995 році). Після іллюмінейшона на якому закінчився попередній пост, ми (я + три студенти: Тао - китаєць, Гак-кюн - кореєць та Йошінобу - японець) відправилися в китайський квартал. Розглядали всілякі декорації, яких завжди величезна кількість у чайна-таунах та ще й наближенні нового року і заодно шукали де би повечеряти. Дуже швидко Тао знайшов ресторанчик де за 1000 єн можна було їсти скільки хочеш, але лише протягом 45 хвилин. Зайшли туди і провели там десь 45 хвилин.

У атмосфері дешевого китайського ресторану, згадав свій перший рік в Японії коли я був постійно голодний. Так і тепер - наші два міжнародні студенти накинулися на китайські яства і накидували одну тарілку за іншою, як любить казати мій друг Дюрі М.: "За всьо уплочено". Я же осилив лише одну тарілку з різноманітною їжею усього по-чуть-чуть, щоб поробувати. Мої голодні часи минулися і тепер я вже думаю про "фігуру", бо ужгородський живіт вже знову починає рости.

Тут же в китайському дешевому ресторані "за всьо уплочено", можна було спостерігати різницю між японським студентом і міжнародниками. Йошінобу відверто кривив носом, їжа була негаряча, зрозуміло що в таких ресторанах готують все заздалегідь, явно не для гурманів а для тих хто хоче пожерти. А студенти міжнародники їли так файно, радуючися і прихвалюючи, що і на мене апетит наганяли. Я звичайно носом не крутив, тому що до їжі відношуся з повагою, для мене рисовий колобок і фуагра це однакові поняття, і тарілку за собою канєшно вилизав. Вот два кадрики з ресторанчика, де душу мені гріло тепле китайське саке - чайного кольору.

Читати далі...

А так виглядає нічне Кобе в центрі міста. Милі помилочки в англійських текстах повсюди.


Після того як животи були наповнені, можна було продовжувати пригоди і ми пішли за моєю мрією-планом, який я задумав собі ще до проїзду. Знаючи що Кобе це одне з центрових японських джазових міст - я дав задачу студенту знайти якийсь бар де би можна було послухати джаз. Шукали шукали поки в телефоні не сіла батарейка, але потім один бар попався нам прямо на дорозі. Ми зайшли туди і хоч там не було живої музики - атмосфера була чарівна. Темно, затишно, величезна полиця з старими джазовими вінілами, рояль і старий бармен з краваткою метеликом, віскі, сигаретка і якісна джазова музика повністю вписалися в мою заплановану мрію. Ми просто сиділи попиваючи алкогольні напої і потягюючи тютюнові вироби, слухали музику і про щось розмовляли. Щоправда знову ж таки наші міжнародники відчували себе трошки зкуто, потім виявилося що Гак-кюн не любить джаз, а Тао взагалі не барний чувак, він і не курить і пив всього навсього лише кока-колу.

Сидячи в цьому дуже дорогому на вигляд барі якось слово за слово виникла розмова про Джеймса Бонда, у якого такої красоти в житті предостатньо. Жінки, мартіні, дорогі автомобілі і нескінченна кількість грошей. Здається, Гак-кюн сказав що він себе відчуває так само в цій атмосфері, і зробив заключення як круто мовляв бути джеймсом бондом. Виникла пауза і Тао тихо майже думаючи вслух коротко промовив "でも、危ない・・・" що в перекладі на нашу рідну мову значить "але ж небезпечно..."

Тоді я задав хлопцям одне і те ж запитання - чи погодилися би вони обміняти своє теперішнє життя з усіма проблемами з туманними перспективами і з предстоящою боротьбою за стабільний кусок хліба - на таке казкове життя джеймса бонда із усіма його причандалами, але з імовірністю бути вбитим як тільки відкриєш двері кабака. І от як розподілилися відповіді - кореєць миттю відповів що да, він би даже не думав а зразу би підписав договір з дияволом, а вот китаєць і японець сказали що ні, мол - не треба їм дорогих машин і дєвушок, їх і так все в житті влаштовує. Зрозуміло що моя вибірка нерепрезентативна - але тут у мене є чуйка що відповіді розподілилися в точності у відповідності до середньостатистичних характерів корейця і японця. На рахунок китайського характеру - не впевнений, бо наш Тао особливий тип - у ньому поєдналися мабуть всі чесноти китайського характеру і японського (він тут вже 7 років) і абсолютно викорінилися недоліки обох типів. І знову мене занесло кудась в бік - від механічного опису фотографії. А от і вона. Зліва кусочок джаз бару який ми відвідали другого дня.


На третій день на конференції був запланований банкет, на який могли піти тільки ми з шефом а студентам бажаючим треба було доплачувати додатково десь 100 дол. до реєстраційного внеска. Оскільки наші з сенсеєм презентації були цього ж дня, то сенсей зібрався додому - не дочікуючись банкета і віддав свій квиток корейському студенту. Я же свій віддав китайському, і цього вечора наша студентська компанія розділилася. Тао і Гаккюн пішли в костюмах на дорогий конференційний банкет, а ми з Йошінобу вирушили джинсах в старєйший джазовий ресторан Кобе під назвою "Соне", зображено на верхньому фото зліва. Пробули там десь три години, повечеряли, а потім попивали темне пиво з сигаретками і живою музикою, було круто - з мурашками по шкірі в деякі моменти.

Після двох сесій з музикантами ми вирушили знову в центр міста де зустрілися з нашими банкетниками, які дві години нам розповідали про то як гарно їх кормили на банкеті, про те скільки вони багато зїли і про те що вони все-таки спробували легендарну "говядину Кобе" на відміну від нас. Ну що ж сказати - комусь матеріальне а комусь духовне і я не шкодую що поміняв кусок говядини найвищої якості на 40 хвилин живого джазу, якої би він якості не був. Чимось треба іноді жертвувати.

І знову ми традиційно по-японськи з одної пянки пішли одразу на наступну, про яку вже і розказувати нічого скільки тих пянок. Коли ми завершили і її - Тао вже засипав, а Гак-кюн рвався на нові пригоди - на цей раз у girls bar. Своїм соломоновим рішенням я розрубав нашу компанію знову на дві - і ми з Тао пішли в готель спати а двох інших хлопців благословили на нічні пригоди. Оскільки верталися ми вже після 12 годин ночі - нас чекало пусте місто з пустими пасажами, як колись в Кіото коли ми гуляли з Такумою і Ватару. Зробив пару фоток міста, памятників, вітрин, вивісок.

Також проходили через згаданий в першому пості іллюмінейшон - який вже звичайно був виключений, без людей і від цього виглядав набагато красивіше.

Четвертого дня ми прокинулися пізно і оскільки до поїзда залишалося ще куча часу - ми вирішили все ж таки відбути знову на конференцію до кінця і відправилися на післяобідні лекції. Вот так виглядала з вікна монорейла наша дорого до виставочного центру, в якому відбувалася конференція. Незважаючи на те що я вже давно в Японії - все ще ніяк не звикну до того що дороги тут будуються в кілька поверхів. Наш монорейл рухався десь на висоті пятого чи шостого поверху, але як видно з фото - над нами ще було два рівня доріг - скоріше за все якісь гайвеї.

Поки я з Тао в останній день конференції слухали наукові доповіді, двоє наших вчорашніх гуляк мирно спали на кріслах виставочного центру. Там ми пробули десь до 5 годин вечора. Перед поїздом зайшли повечеряти в якіторну, але оскільки це був вечір пятниці з міліонами людей які закінчили роботу, ми встигли небагато зїсти і випити по останньому дрінку в Кобе. Вот пожалуй фінальна фотка з поїздки в Кобе на якій зображені герої цього поста. На цьому завершую - здається дуже довгий пост получився - може буде важко дочитувати до кінця. 


До зустрічі скоро, адже у нас грядуть новорічні вихідні з 29 грудня до 7 січня за які я точно нашкрябаю ще кілька постів - можливо згадуючи рік що завершується, адже він був дуже результативним для нас з Оленкою і Марічкою. 

субота, 22 грудня 2012 р.

Kobe (days one-two)

Написав нижчеприведений опус тиждень тому назад під час конференції в Кобе. Наївно думав що встигну повісити ще тоді. Краще пізно ніж ніколи.

Привіт дорогі друзі і читачі - знайомі і незнайомі. Починаю новий пост з вибачень, за довгу відпустку. Накопилося достатньо всякого - ніяк руки до блога не доходили хоча як завжди навколо багато цікавого, такого що би хотілося закарбувати в цифровій памяті всемогущого Гугла.

Починаю писати новий пост в Кобе - куди ми приїхали на міжнародну конференцію по полімерам. Вчора я відстрілявся зі своєю презентацією, тому тепер можна розслабитися і написати пост замість того щоб вести нескінченні та іноді беззмістовні наукові дискусії.

Прекрасне місто Кобе в усіх відношеннях - але у мене така ж думка про всі японські міста. Покищо останнім у моєму рейтингу стоїть Токіо. Може я просто погано роздивився - але саме атмосфера в самому центрі міста, для мене є визначальною в загальній його оцінці. Якщо в центрі Токіо - всі кудись біжать, дуже шумно і ти відчуваєш себе маленькою мурашкою в великому мурашнику - хоча ні, у мурахів рівень організації набагато краще, скоріше маленькою піщинкою на березі моря у пустелці, то тут в центрі Кобе все дуже красочно, людей багато - але ніхто нікуди не спішить, панує дух розваг і веселощів. Міліони зазивал в маленькі сховані ресторанчики або дівчат у спеціальні girs bar де нічого поганого не відбувається - просто за бар стійкою в маленькому приміщенні тебе обслуговують не чоловіки а дівчата, паралельно розмовляючи про погоду або життя. І хіхікають благостно поглядуючи на клієнта.
Для бажаючих почитати далі.
Фото-камеру не брав - надоїло бути лабораторним фотографом і заставляти студентів ставати в кадр. Тому всі фотки в поїздці були зроблені мобільним телефоном і по можливості зразу же виставлені в інстаграм. Незважаючи на якість знімка - мені подобається їх передивлятися - так 300 фоток розкладених в хронологічному порядку - дуже добре нагадують про все цікаве що з нами відбувалося в попередні кілька місяців. Раз так то я мабуть продублюю тут кілька визначальних фотомоментів поїздки - також в хронологічному порядку і на цей раз з короткими коментарями - які не вдається робити одночасно з фотками - ібо писати текст на мобільному телефоні це страшенна мука після того як звик японської клавіатури і відсутності на ній кириличних знаків.

Поїздка почалася 11 грудня, зранку відвезли Марічку в цілодобовий садочок, який я лагідно називаю дітдомом. На цей раз прийшлося подати заявку в новий заклад - який знаходиться далеко від нашого дому - тому прийшлося організувати студентів щоб відвезли на машині. Марічка була попереджена що буде здана в готель/дітдом/дитсадочок на 5 днів. І кожен раз коли я нагадував що саме такі у нас плани на наступний тиждень - вона вже добре розуміючи що відбувається, казала що вона не хоче в новий садочок, не хоче нових друзів і нових сенсеїв. Що зробиш - покищо в неї немає права голосу, такшо є як є. За нами заїхали Такума з Шігемі і ми відвезли Марьку. В закладі була коротка співбесіда з сенсейом - після чого ми втікли поки Марька почала завивати в руках у незнайомої тьотіньки.

Багато друзів - постійно пропонує залишити Марьку в них, але я цей варіант не допускаю навіть потенційно - адже друзі друзями а професіонали - це професіонали. І тому - віддаючи дитину в цілодобовий садочок я знаю що там вона буде в безпеці, цілими днями розважатися, гарно і збалансовано харчуватися, багато гуляти на свіжому повітрі, слухатися сенсея, а по вечорам можливо навіть дивитися телевізор. Ось - два кадрики з мобільного телефону зроблені зранку перед тим як відправитися в дітдом. Марька прощається з свіжо-подаровано куклою яку ми назвали Аріель і ховається від камери за моїм чемоданом, на вулиці коли ми вже очікуємо на студентське таксі.

Перескакуємо в Кобе. В центрі міста - на диво багато всяких жіночих скульптур - "в чому мать родила". Буквально за 30 хвилин поки ми ішли пішки від станції до нашого готелю - на нашому шляху було десь пять - а може і більше оголених жіночих скульптур (чи правильно буде скульптур оголених жінок...) - ось дві з них увіковічені в інстраграмі. Під час подальших прогулянок нам ще часто зустрічалися багато подібних скульптур. Це ще одна загадка Японії для мене. У нашому Кітакюшю таког багато скульптур оголених жінок - чому це тут так популярно я не знаю, японські студенти внятних відповідей також не дають.

Повезло з погодою після дощових і холодних днів які передували поїздці в Кітакюшю - в Кобе нас чекала сонячна погода (ссилка, бо фотка не збереглася). Ввечері звичайо було холодно але вдень під сонцем просто чудово - можна було розстібати курточку і навелико, нарозпашку розхожувати по вулиці.

Вечером в перший день у нас була по плану прийомна вечрка - яку ми душевно провели в нашій лабораторній компанії - тобто сенсей, я і троє студентів. Там ми пили різні легкі алкогольні напої, серед яких і вино в якому фейсбуковська компанія розгледіла марганцовку і закусували все легенькими закусками. На цій вечірці для мене і закінчився перший день тому що презентація яка мені предстояла в четвер зранку - була ще зовсім неготова. Студентів відпустив пянствувати а сам в готельному номері прийнявся готувати презентацію.

На другий день наші студенти мали постерні доповіді і фоток протягом дня практично нема. Вот тут наприклад наш Тао запечатльон біля свого постера. Зранку правда, зфоткав прекраский кобський каналізаційний люк. Чого чого, а таких милих дрібниць - в усіх японських містах - дуже багато, за що я і люблю Японію. Не за токійські хмарочоси і буддистькі храм - а за каналізаційні люки різні в різних містах. Та ще й багато різних видів у одному і тому же місті.

Увечері того ж дня - ми вирушили подивитися головну сезонну туристичну подію зимового Кобе - святкове освітлення, яке так люблять всі японці. Як на мене - нічого особливого в самому освітленні нема - але той ажіотаж який твориться навколо, вражає. Одну довгу вулицю інтенсивно прикрасили гірляндами, і коли вечоріє - на цій вулиці перекривають рух автомобілів і по ній запускають рух бажаючих поивитися "Люмінаріє" так називається це видовище. На обочинах вулиці відкриваються десятки - може сотні палаток які продають гарячу зимову іжу, сувеніри, іграшки - короче стандартний фестивальний набір. Кожен день по цій вулиці за 2-3 години проходить 100 тисяч чоловік які зїжджаються звідусіль щоб на це подивитися.


Такий от початок - хтось хоче продовження? У мене вже куча постів не закінчених - я завжди загрузну в мислях і ніяк не можу закнічити допис про поїздку яка триває довше ніж 2 години.