неділя, 29 травня 2011 р.

St.Kozaki Home (або як Марічка провела 5 днів у дітдомі)



Мабуть з попередніх записів вже стало зрозуміло що з 22 по 25 травня ми їздили на конференцію в Кіото. Дехто запитував шо я буду робити з Марькою на час конференції. Що робити з дитиною на час поїздок для багатьох і для мене було великою гіпотетичною проблемою ще в момент Оленкиного відїзду додому. Але виявилося що в Японії така проблема вирішується дуже просто. Батьки яким нема де залишити дітей в час коли їм важко за ними доглядати (з якої небуть поважної причини) просто напросто здають дітей у спеціальні заклади - цілодобові садочки-школи. Я такий заклад називаю лагідно дітдомом. Марічка ще не знає але її прадід Расков Семен Михайлович (який до речі вніс у всю нашу родину азіатські коріння) виріс у дітдомі і нічого такого нема страшного щоб провести пару днів без обох батьків.

Читати довгу історію далі..
Поїздка у Кіото була запланована на неділю 22 число, але Марька умудрилася в четвер затемпературити - за три дні до відїзду чим добавила мені кучу стресу. Але пятниці і суботи було практично достатньо щоб повернути її в строй. В пятницю зранку сходили до нашого любимого дохтора Івасакі-сенсея, дістали ліки на чотири дні - симптоматичні від смолів та кашлю. У пятницю температура піднімалася навіть до 38.8 градусів але в суботу вже практично прийшла в норму біля 37 іноді менше. Активність і апетит були такі що бажаю всім дітям що хворіють. У мене енергії не вистачало щоб це все контролювати.

Дітдомів в Кітакюшю є кілька, я вибрав звичайно найближчий. Максимальна тривалість перебування в такому садочку 7 діб (але з приміткою що може бути продовжено). Заявку треба було робити церез куякушьо або як по англіцьки "ward office" і вся процедура зайняла близько 10 хвилин, одна бумажка мала бути заповнена з іменем, датою народження, іменем дитини і батьків, причиною по якій дитина потребує цілодобового нагляду і ще треба було надати чотири номера телефонів, мій, садочка і двох контактних осіб в Кітакюшю, які при нагоді можуть поучаствувати в ургентних випадках. На попереднє знайомство ходити не треба було, що для мене було дивно бо якщо просто здаєш дитину в садочок то з тобою проводять довгу співбесіду, яка дитина, шо любить, як заспокоїти якщо плаче, чи не хвора і теде і тепе.

Речі які треба було взяти з собою (по пунктам згідно вказівки з ворд-офісу):
  • Копія медичної страховки
  • підгузники 6 штук (хоч вона вже їх і не використовує але на всякий випадок поніс)
  • нижня білизна 4 штуки
  • Інший одяг - два набори (щось маловато для 5 днів, мабуть будуть прати прямо там на місці)
  • піжама 2 шт. (цікаво навіщо на 5 днів дві піжами? мабуть будуть кожну ніч міняти і прати іншу... лише таке пояснення можу знайти, але все одно дивно у нас в садочку піжама одна на тиждень)
  • взуття 2 пари. (обіцяють дощі тому поніс три, два набори звичайні і сапожки)
  • носки 4 пари (у нас в садочку носки заборонені цікаво чому тут використовують)
  • медикаменти якщо використовує (оце крутий пункт з якого випливає що можна здавати також не дуже здорових дітей, що в моєму випадку якраз і було актуально бо Марці ще на 2 дні дали ліки від простуди і бронхолітичний пластирь) В цьому контексті як подумаю собі про Україну то стає дуже дивно, хто би у нас взявся доглядати хвору дитину на державній роботі.)
В суботу Марька мене так наїла що коли я піднімався з нею додому на 5 поверх з вечірньої прогулянки то я думав "от так тобі і треба шо йдеш у дітдом" це тобі буде наказаніє за то шо мене не слухаєш. Хоча якого послушанія можна очікувати від 2 річної дитини? Марька вирубилася (не заснула) в 19:30 проспала до 8 ранку і була готова на здачу в дітдом.

Виїхали з дому в 9:30, валив дощ і на запитання чи йде в дітдом на пять днів Марька відповідала "утвєрдітєльно". В 9:50 я вже був дома це при тому що ми ще навіть заблудилися по дорозі.
Розмова яку ми мали в закладі - була дуже коротка - менше двох хвилин. Просто здав Марічку і речі тьоті виховательці, яку ми до цього не бачили. В останній момент вже будечи на руках у виховательки Марічка почуствувала щось неладне і почала тягнутися до мене, але не заплакала, чому я був дуже радий і гордий. Я ще раз сказав їй що йду на роботу на 5 днів а її лишаю з сенсейом. Вихователька сказала їй те ж саме на японській мові. Такума лише запитався чи ми можемо позвонити завтра і запитати чи все окей вони сказали що можемо.Через чотири години ми відбули в Кіото.

У вівторок зробили контрольний дзвінок узнати чи все в порядку. Вчителька сказала що все добре і що зараз Марічка щось ліпить з глини. Пробувала покликати її до телефону але видно Марічці це не було так цікаво як попереднє заняття. Після цього я заспокоївся і ми більше не звонили.

Після повернення з конференції ми зразу поїхали з Такумою забирати Марічку. Зустріч з персоналом пройшла емоційно і тепло. Спочатку ми вирішили всі документальні питання "здал-прінял", і я заплатив символічну суму за перебування в дітдомі. Повернули мені всі речі, сказали що все чисте, практично нічого не використовували бо у них є свій одяг. Задокументували всі речі в спеціальному документі і пропонували мені перевірити. Згадав як Мішик радив мені не вживати слово дітдом а ліпше "дитячий готель" :-) Звичайно в цій ситуації це було би доречно але мені більше подобається дітдом.

Потім мені привели дитину. Марька спочатку навіть налякалася а потім зрозумівши шо то я розревілася на 1 хвилину, міцно вцепилася за мене і не відпускала до моменту поки ми не сіли в машину де вона розслабилася, багато і радісно говорила з Такумою і про своє. Показувала на дітдом через вікно і казала "туда більше ні!" звичайно по японськи. :-) Такума знімав нашу зустріч на відео і зробив пару фоток своїм айфоном однак було дуже темно тому вийшли почти всі неякісні, одну якось поправив і вона тут. Але Марічка і так категорично не хотіла фоткатися і відверталася.

Така от історія про японські дитсадкові традиції. Ми вже дома три дні і психічних зрушень не помічаю :-) Скептики звичайно можуть дебатувати на тему коли це аукнеться на психіці дитини, але я в це не вірю.

субота, 28 травня 2011 р.

Night in Kyoto (京都)

От ми і повернулися з конференції в древньому місті Кіото, поодинокі читачі (а вірніше один читач, чи точніше читачка) вимагають звіту про проведений час з впєчатлєніями і фотографіями. Конференція тривала пять днів, один з яких нам було наказано прогуляти і обійти історичні памятки, що ми і зробили на третій день. В середу у мене була доповідь і нерви як завжди пошалювали але все пройшло нормально, після чого вечером мені вже нічого не заважало кинутися з головою у постіженіє Кіотського духа і нічного життя. Отож ми (разом з студентами які вже також відстрілялися на конференції) вирушили на вечірню прогулянку, після якої я до цих пір під враженням настільки цікаво пройшо час з сьомої вечора і до третьої ранку. Ось короткий фотозвіт щоб хоч трішечки передати все що відбувалося.

Kyoto tower - наверху "танцплощадка" для любителів попозерати на місто звисока. Ми не виняток і це був перший пункт нашого маршруту.
ще 23 фотки
Вигляд міста вночі вражає, але на жаль фотографіями зробленими через скло враження передати важко, але все ж...
Зато користуючись склом можна зфотографувати власне відображення на фоні Кіотської ночі :-)
Для того щоб зробити гарні кілька фоток треба було зробити 200 неякісних, хлопці втомилися але слухали мене тому що я для них "семпай" тобто старший по званію. По команді "do not move" чесно ставали у вказану позу.
У біноклі дивитися було цікаво - особливо заглядати у вікна жилих будинків, можна було не наводити просто підходити і дивитися - попередні користувачі вже навели на квартири де відбувалося щось цікаве
І ще разок на память, в такому складі ми вже точно не поїдемо на конференці. Ватару покидає лабораторію в кінці року і це його остання наукова поїздка.
Фотографія з дівчиною-ліфтьоршою це те заради чого я би був готовий прийти в це місце, обожнюю фотки з людьми а не просто види і з вікна. Такума звернув увагу на її природню і щиру усмішку, а вона в цьому ліфті проторчала не менше 10 годин - повний робочий день. От він японський професіоналізм.
Ще раз Kyoto tower із своїм відображенням у возорах Kyoto station
Легендарна станція Кіото-екі, величезна, просторна, чиста, повна людей і водночас з міліоном затишних місць особливо наверху де знаходяться стандартні точки зустрічі закоханих пар
І поки Такума пішає, я продовжую фоткати все навколо навіть подвальний так сказать поверх станції вражає чистотою і красою
На самій вершині станції розбитий маленький садочок, де можна посидіти подивитися на місто звисока, пофоткати, або погритися з мобілкою
А з цієй точки вдалося засікти момент коли гасять світло на Kyoto tower, країна має економити електрику після цунамі і Фукушіми:-(
Дуже хотілося зфотографувати якийсь храмик уночі
Додому (в готель) верталися Кіотськими подворотнями і я не міг не фоткати все навколо

У пустих пассажах що вдень кишать народом можна було буквально спати, але умовив пацанів полежати лише 30 секунд щоб зробити фото з довгою витримкою
Вулиця до готелю...

Після прогулянки вже було пізно і ми планували лягти спати оскільки нас чекав ще один день конференції і в готелі я лише зайшов до хлопців у кімнату допити алкоголь який ще залишався після прогулянки. Ватару пішов приймати душ я допивав пиво і розмовляв з дівчиною Такуми по телефону запевнюючи її що ніхто крім мене його під час конференції не трогав. Ватару закінчив душ одягнув майочку і спортивні штани, практично піжаму і я резонно запитав його чи він хоче спати.
Відбувся такий діалог:
R: Are you going to sleep?
W: No. I go to eat ramen.
R: What?! Now?! 2 a.m?! Are you serious?
W: Yes.
R: Are you hungry so much that you can not sleep?
W: No I want to eat ramen.
Такума вже практично заснув але йому прийшлося знову вставати і виходити з готелю в 2 години ночі разом з нами в пошуках рамена. Я був просто в шоці від усього цього, так точно як і працівники готелю які вже нам побажали солодких снів. Але Ватару став схожий на робота або скоріше песика який іде по сліду. Ми знали що рамен-шоп є через дорогу біля готелю але вони вже там були попердньої ночі і той рамен був "жирноватий" як на смак південних японців. Тому ми пішли в протилежному напрямку але довго нічого не могли знайти, питали в таксистів, заходили в конвіні, короче ішли і ішли. По дорозі знайшли відкритий удон-шоп але на пропозицію поїсти удон замість рамена Ватару казав "I want to eat ramen", і я чесно біг за ним з метою осязнути що відбувається. Такума плентався ззаду, для нього в цьому не було нічого дивного, на питання чому саме зараз вночі, він казав що вони японці люблять вечером поїсти рамен, особливо якщо кудись їдуть. Але в кінці кінців після 40 хвилин ходу ми вже стомилися і я запропонував Ватару купити в конвіні інстант рамен, тобто такий що просто заливаєш кипляточком і можна їсти. На таку пропозицію він сказав: "I better eau udon than instant ramen" і я офігів. Ми повернулися і попленталися в удон-ресторан що був практично біля готелю. Там ми з Ватару поїли удон, я повністю повторював за ним те що він робить бо дуже хотілося пережити відчуття за якими чувак зірвався в 2 ночі з комфортного ліжка. Було смачно. Після того як закінчив їсти, Ватару почав засипати на ходу. Ми повернулися в готель і вже накінець то пішли спати, було пів четвертої.
Зриваємося з міста
Вибираємо собі бажане блюдо і купуємо білетик в апараті
Ну і накінець омріяний удон за яким ми пиляли ще годину по ночі.
Так закінчилася прекрасна Кіотська ніч від якої я ще довго буду під враженням. Я вже в Японії більше двох років, а тільки зараз маю можливість відвідати цікаві місця і дізнатися про деякі особливості японської нації

понеділок, 23 травня 2011 р.

Кіото. День перший.

Сьогодні ми прибули в Кіото на конгрес з аналітичної хімії. Планував спочатку описати все після повернення додому але вирішив вивішувати пару фоток кожен день якщо буде натхнення. Сьогодні воно є, бо ми їхали не на якихось літаках а летіли на чудесному шінкансені або як англіцькою перекладають під час подорожі superexpress-і. Поїзди я люблю з дитинства будь-які але японські шінкансени це просто межа прекрасності.

Короче далі три фотки з поїздами і три з міста...
перший
другий
третій
Станція метро Кіото - доказ що ми вже тут
Місто зустріло нас такими чудесними написами на якомусь закритому магазинчику поблизу нашого готелю. Побачимо завтра що там продають.
і чудесним виглядом з балкону готельної кімнати на 10 поверсі.

пʼятниця, 20 травня 2011 р.

Памятний день.

Сьогодні у мене важливий день, я отримав першу справжню стипендію до якої йшов з нуля весь цей час в Японії. Якщо бути точним то 860 днів з дня приїзду. На радостях сходив у магазин і купив наступне: високоточний і швидкісний термометр для вимірювання температути тіла, міні-чемодан для коротких поїздок на конференції, дорогі мятний і ромашковий чаї бо здається що від чорного цейлонського Марька погано спить. А ще цілий день я пив каву а Марька соки з автоматів але з понеділка переходимо на охолоджені кампоти з дорогих сухофруктів або заморожених ягід (звичайно що приготовлені в домашніх умоваг). Ось такий фазовий перехід.
Короче хоч я все ще і студент але відтепер можна себе гордо величати "JSPS fellow". Лишаємося ще на два роки :-)

четвер, 12 травня 2011 р.

ああ うんこ! Оппа... гуно!

Сьогодні сіли з Марькою вечеряти і до основної страви я поклав на стіл в маленькій тарілці вчорашню жарену печінку, зовсім небагато, насипану маленькою горкою. Марічка побачивши це вигукнула "ああ うんこ!(aa! unko!)", що українською означає приблизно те що написано в заголовку - тобто їй здалося це схожим на какашки :-) Я почав пояснювати мол це не унко це мяско це смачно, ти вчора таке їла - але умовити зїсти хоч кусочок сьогодні було неможливо - вона повторила ще кілька разів що це гуно і їсти відмовилася. Даже то шо я показав як це можна їсти не допомгло.
Тепер же сижу аналізую ситуацію і думаю чи не наніс я своїй дитині психологічну травму :-) Скоріше всього що ні, тут в Японії до "унко" (звучить так мило, не то шо наше гуно) ставляться дуже толерантно, навіть є сувеніри (золоті) у вигляді унко. Ну і звичайно ще є легендарна книжка - що називається "Усі какають" де даже для малих дітей на картинках пояснено що нічого особливого нема в процесі какання. Вперше коли Лена побачила як цю книжку вихователька читає дітям в садочку (театралізовано читає, з відповідною до процесу какання інтонацією) то ми дуже дивувалися, а тепер вже не так. Ну і для бажаючих ознайомитися з книжечкою - будьласка в пікасу.
Minna unchi

субота, 7 травня 2011 р.

Green park - reload...

В Японії відбувся так званий Golden Week, тобто серія вихідних, спочатку 29 квітня дєнчик колишнього імператора (за що йому велике спасибі) плюс три підряд вихідні – 3 травня день конституції (kenpo kinenbi), 4 травня зелений день (midori no hi) і 5 травня день дітей (kodomo no hi). Без нашої мами ми ведемо дуже аскетичний спосіб життя - не відходимо від дому більше ніж на 500 метрів, багато сидимо вдома - я на околонаучних блогах а Марька вивчає класику японської анімації. Але так далі неможна і вже пора було зламати цю звичку.

Тому під час вихідних ми вибралися трошки на свіжий воздух подалі від дому. 3 травня відкрили сезон в нашому мєстному Грін парку. Вообще-то сезона як такого нема - парк працює цілорічно і завжди в ньому є шось зеленоє, тому навіть зимою він не перетворюється на грей або блек парк. Розказувати практично нічого. Обійшли насижені місця, полазили по дичачим розвагам, подивилися квіточки, пообідали, похавали морожко. Ось пару фоток із міліона зроблених...
More...
Сезон зараз в самий раз для усякого живого і кольорового. Любителям фотькати квіти сюди пряма дорога, різноманіття неймовірне.
Але Марічка єстєственно ігнорує усю цю живу різноманітність і тягнеться до більш класних штук створених людиною :-) (не розумієся ще дітвак шо тото файноє...)
Уже достатньо сили і розуму щоб перейти межу дозволеного і виковиряти маленьку скульптурку з землі.
А ось нагадування як те ж саме відбувалося один рік і три місяці тому назад.
... уже допомога мамки не потрібна щоб залазити на усілякі штучки.
Єстєствєнно треба осідлати "всьо шо шевелиться" і заглянути у всі можливі отвєрстія - дітвак росте
На цьому місці моїй радості не було меж, і заздрості також. Як би я в своєму дитинстві хотів кататися на таких прикольних штучках! І ось нарешті Марька доросла до того щоб відчути весь кайф таких розваг, мені ж залишається тільки заздрити і фоткати.
Скромний перекус онігірями які я зробив зранку дома перед виходом і булочками.
Все цвіте і пахне.
В звязку з вихідними тут звичайно аншлаг - міліони людей і дітей, всі насолоджуються життям.
А Марька лише бігає взад вперед шукаючи пригоди.
Так японці проводять вільний час. Затарюються хавкою напитками, пледами, дітьми і йдуть в усілякі зелені парки де куча місця для пікніків. Вогонь звичано не розведеш... 
Марька бореться за місце на роликовий суберідай, а я радуюся що мені вже не потрібно приймати в цьому участі як цьому дідикові на передньому плані. 
І спуск від якого доста сильно нагрівається гузиця. Чи то тільки у дорослих...
і ще раз.
Обовязковий пункт програми відвідати кенгуру. На цей раз у них було дуже багато відвідувачів. 
Марічка вже не боїться і доста вже готова йти на контакт.
...даже лізе в очі.
А ростом вже вимахала почти як молодий кенгурьониш.
Гуляємо дальше. В амфітеатрі я відпочиваю а Марічка продовжує наярювати і розмовляти з людьми, їй добре бо вона володіє їхньою мовою.
Нарід відпочиває вовсю.
Тюльпани практично відцвіли тому на центральній клумбі зараз маки різних кольорів
... і всякі дрібні квітя - Марічка вже зрозуміла що його можна топтати ногами - я злюся.
Оскільки у мене тільки одна модель то фоткаю її з усіх боків.
А ще я побачив накінець то як ростуть "такеноко" тобто "маладие пабегі бамбука" і офігів. Чомусь слово "побеги" аж ніяк не асоціюється з такими конями.
Знову Марька...
і дитяче поїдання соплєй
ужепочинає нудьгувати - пора додому.
Оскільки в цей день в парку паралельно відбувається блошиний ринок - то вирішили купити Марічці модні резинові сапоги за третину ціни, вона понятно вже іде в них додому. А ще зустріли согрупницю з садочка, якій мама купила морожко. Нам канєчно тоже треба і цей день запамятається ще й тим що Марчка зїдає ціле морозиво сама, а лише облизую корочку...
Ну і все пора додому - вбили практично цілий день. У нас нове сідалко на велосипед вже для дорослих дітей (дякуємо Медеру який позичив на пару місяців)
Ну і традиційно без обіднього сну дітвак засипає на велосипеді. Якби мені хтось сказав перед моїм відїздом в Японію що моя дітина буде спати на велосипеді я би не повірив. Але тепер я радуюся кожному такому моменту і намагаюся зберегти їх у памяті свого компютера. Короче живемо в спартанських, аскетичних умовах- але це один із щасливіших часів. 
А ось і нагадування як це було колись рік чи півтора тому.