пʼятниця, 31 грудня 2010 р.

Kawachi reservoir


Одного разу тут була розповідь як ми збиралися на озеро (точніше штучний резервуар) але не доїхали зато піднялися на Гонген-яму. В кінці листопада ми все таки доїхали до Кавачі резевруара - виявилося все дуже красиве, резервуар дуже гарний і досить великий, периметер водної поверхні десь 7 кілометрів а навколо зроблена велосипедна доріжка кілометрів на 10 але практично без перегибів тому прокататися навколо було супер кайфово. Навколо резервуара офігенна кількість місць для відпочинку, цікаві туалети, і краєвиди. Фоткали небагата але фотки я тільки тепер загрузив на Пікасу. Тому всім хто цікавиться нашим екстра-індустріальним містом в самий раз рекомендується переглянути.

2010-11-27 Kawachi-NOV

пʼятниця, 17 грудня 2010 р.

Maria & Video

Наша Марька телевізор не дивиться. Для цього є кілька причин: ТВ знаходиться в кімнаті де зазвичай холодно, там немає гнізда куди всунути антену, ловлять лише 5 каналів на яких дитячі передачі йдуть тільки на одному і тільки зранку або до 17 (поки вона в садочку). Тому і дивимося ми всі і вона зокрема телевізор десь раз в місяць. Але зрозуміло що в еру супер технологій, пронікновенія інтернета в усі сфери життя,  і фіг знає ще чого - дитині просто необхідно вживляти якусь диджітал інформацію, адже тепер це як повітря. Тому іноді ми даємо можливість їй подивитися мульфільми на компутері - але дуже рідко бо нас троє а компутер один. Однак останнім часом Марька не хоче довгих мультиків а надає перевагу коротким відео з Ютюба, звичайно вже починає вибирати і вже дуже часто японські. От недавно знайшла ту же саму пісеньку що вони співали в садочку і постійно просить її показати. Ну я вирішив зняти перегляд на відео. Нічого особливого мінімум емоцій, це так більше для себе щоб коли виросте показувати їй старі відео як мені показували чорнобілі фото. Записав два варіанти зранку і вечером - трошки більше емоцій :-)


вівторок, 14 грудня 2010 р.

Maki-zushi та сашімі з тунця в домашніх умовах.

В суботу поки Марічка була в садочку ми вирішили приготувати собі японський обід. Я зїздив у суботній дешевий супермаркет і зробив невелику кількість покупок. На наступній фото показано що саме було придбано.


Список не дуже довгий але доволі японський: дайкон свіжий і маринований, картопля 5 шт, огірки 3 шт, сир-тофу із соєвого молока  3 пач., норі великого розміру, бекон 15 кусочків по 5 в пачці, капуста 1 шт., курячі лапки і філе, сирий тунець десь 300 грам, мандарини десь 1.5 кг і дві баночики алкогольного напою умешю. Цікаво би було взнати скільки такий список коштує в Україні або в інших країнах, ато всюди пишуть що в Японії хавка дуже дорога - можемо порівняти. Буду вдячний якщо хтось відповість а я пізніше напишу скільки це коштувало тут.

Після покупок звичайно були приготування - все супер просто сирий дайкон натерли соломкою, зверху виклали нарізану кусочками сиру рибу - маємо сашімі. Із норів, огірків, маринованого дайкону, бекону, омлету і зеленого салату зробили ролли, попроще. Ось що вийшло:






В доповнення обідньої композиції просто добавили тофу з соєвим соусом, соус для сашімі і шочу яке так гарно наливається в погарчик. 


Ось і весь обід. Часу зайняло десь 30 хвилин якщо не рахувати час приготування рису, достатньо калорійно, просто, смачно і недорого. Цей поост в основному для батьків, бо вони часто запитують що ми тут їмо і чи їмо взагалі. Чао

понеділок, 6 грудня 2010 р.

東京 Tokyo

На минулому тижні їздив на 12 годин у Токіо. Найдешевшим способом – рейсовим автобусом (highway bus). Cподівання на автобусний економ-клас (на 14 годинному маршруті) були вищі, але місця виявилося не більше ніж в Ікарусі Ужгород – Довге, думаю навіть менше.

Від телевізора і радіо легше не було, гріла одна думка, що на другому поверсі автобуса знаходяться місця бізнес і преміум класу, в два рази дорожчі, комфортними крісло-ліжками, персональними телевізорчиками і безкоштовним чаєм. Така людська справедливість – всі не можуть їздити бізнес класом, когось треба везти і в багажному відділі. Було дуже некомфортно, але весело і цікаво: адже вдалося побачити людей, які їздять в економі.

Прибув в Токіо о 9:30, потім у мене було коротке 10 хвилинне інтервю після чого трошки прогулявся в напрямку до станції Shinjuku, фотографуючи все навколо. Зайшов у парк за 200 єн, щоб перекурити (після стресу від інтервю). Знайти місце де можна покурити важко а у кафе не хотілося. У парку бачив багато людей, які фотографують дерева – тут вони велика рідкість (не люди а дерева), мабуть, бо я вперше бачив, щоб всі люди навколо були з фотоапаратами і знімали дерева. В Кітакюшю таке рідко побачиш а у Токіо таких багато.


Після парку рухався до станції, фотографував будинки на Shinjuku-dori. Потім зайшов в дешевий ресторанчик біля станції, випив пиво, зїв рамен. Було цікаво знаходитися в ресторані, в якому з одного боку сиділа нормальна сімя з дітьми, а з іншого два дядечки схожі на бомжів, ну і я. Дядечки, кожен собі окремо пили улюблений алкогольний напій – один пиво, інший саке, і мені якось подумалося – а що ще можна робити в такому великому місті. На вулиці не зупинишся, бо тебе несе натовп людей, єдине місце де можна подумати в статичному стані це дешевий ресторан. Так і живеш. Одне класно, що незалежно від того як ти виглядаєш – якщо в тебе є 1000 єн в кишені, то в ресторані ти отримаєш і свій рамен, і саке, і стільки ж поклонів, і «дякую», саме стільки як і персонаж в костюмі від армані. Це, вважаю, і є ознака нормального суспільства.

Перед поверненням у Фукуоку в мене було ще три години, і я просто сидів на лавиці біля станції Шінджюку, дивився на все звисока і слухав аудіокнигу Харукі Муракамі. Було потужно, адже дійство книжки відбувалося саме в цих районах Йотцуя, Шібуя, Шінджюку...

За весь час до мене пристала тільки одна жіночка, запрошувала піти з нею в християнську церкву на причастя. Я відмовлявся а вона довго вмовляла, а в кінці каже – давай хоч тут одну хвилинку разом помолимося. Нахилилася до мене і почала тараторити "Галелуя-галелуя..." і каже повторюй за мною. Я кажу, пробачте, я знаю молитву на своїй мові, я скажу на своїй, я розуміюся на ритуалах і на молитвах. А вона мені у відповідь – ти дурню, ти не розумієш, треба так як я тобі кажу "Галелуя-галелуя..." шоб гарно виходило "лє-лє-лю-лю" бо саме цей звук чує Бог і саме в цьому суть молитви. Я сказав що я так не буду, вона образилася і пішла, але попросила зайти в церкву коли буду в Токіо наступний раз. Я пообіцяв, розуміючи що ніколи не виконаю обіцянки. Отакі люди трапляються і тут: ходить тютка і навязує всім свою молитву – думаю все просто – навчилася говорити букву "л" і вихваляється.

В автобусі додому було вже краще. У мене не було сусіда і я сидів-спав на двох місцях. Зате один сусід, судячи з усього, пив цілий день перед автобусом а по дорозі додому з нього вже виходило і в нашому маленькому просторі дуже тхнуло перегаром. Мене це зовсім не засмутило, більше того, порадувало, адже це ще раз доказує що і японці люди.

Крім того цей пасажир був у джинсах і светрі, і мені було весело, що ті двоє, що сіли в костюмах з краватками мусять це терпіти і нічого не можуть сказати – тому що в усіх рівні права. Хочеш чистого повітря – ласкаво просимо в автобусний бізнес клас.

Велосипед - 2. Знайшли!

Коротке повідомлення - продовження історії про вкрадений велосипед. На днях сенсею подзвонили на робочий телефон рано вранці, звонив міліціонер і повідомив що вони знайшли мій велосипед який у мене сп...здили в квітнці цього року. Отже в рамках планової перевірки велосипедів - одного дядечка, 58 років, корінного аборигена спіймали на моєму старому велосипеді. Велосипед забрали а доля дядечка залежала... від мене. Сьогодні в неділю в 3 години мені було назначено побачення в центральному офісі поліції нашого району. Дуже пунктуально - нас з Такумою вже чекали і десь за 20 хвилин ми справилися, перше запитання було дуже серйозне і Такума переклав мені на англіцьку: "How do you want to punish the man who stole your bicycle?" на шо я відповів "I don't want to punish him, don't want to decide, just want my bicycle back..." бо як вважають деякі люди - не суди і не судимий будеш, банально хтось цього пацика і так має засудити але я вирішив бути попроще. Інші запитання були технічного плану, крім того прийшлося заповнити ще три-чотири папірця, після чого мені урочисто видали мій старий велосипед і посвідчення що він в списку крадених яке я маю предявляти в разі якщо зупинять мене і пробють велік по базі... От і все справедливість восторжествувала і я нескінченно радий що злодієм виявився не іноземець бо за такі штучки би він вже би мусів їхати додому. А старому і так нічого не буде, просто треба буде собі шукати десь інший велосипед.

субота, 4 грудня 2010 р.

保育所生活発表会 Nursery life presentation

Сьогодні у нас була наступна дитсадкова тусня. Збиралися в одному з соціальних центрів де є зал зі сценою. Фоткав мало бо було темно але зняв пару відео. Побувати на такій події цікаво але не дуже весело. Цікаво - бо стикаємося з багатьма корінними жителями в живій атмосфері. Як відомо з хлібом проблем в Японії велика проблема, його і нема і навіть коли він є то японці його не їдять - тому все намагаються компенсувати видовищами :-) На дитячий утрєнік, на який здається мали би приходити тільки батьки (можна не у повному складі) тут валять всі від мала до велика включаючи сосунків які ще толком не очі не видять до стареньких бабусь і дідусів які вже не видять. Тому не дивно що в залі де проходили виступи дітей народу було валом... Чергу займали заздалегідь щоб попасти на козирні місця тому ми зайшли вже ближче до повного залу. А ось кілька фотопідтверджень:

Цивілізовано заходимо в зал в загальній толпі.

В залі два типи місць, на полу і на стульчиках. Ті шо на полу - ближче до сцени.

Ззаду залу єстєственно пару рядів стульчиків - для старих з незгинаючимися колінами, для іноземців - як ми, і для тих для кого не вистачило місця на напольних місцях. Всі до речі зняли своє взуття і носять за собою в кульочках. Так смішно - це общественний зал, так собі і уявляю як люди заходять в Ужгородський драмтеатр, і здають в гардероб разом з пальто також і шкари, а на верх в зал вже в носочках по мрамору валять. Так от в Японії саме так.

Звичайно приносити з собою каремати, плєди, коври, термоси з кавою-чаєм не заборонено тому всі сюди валять з кучою речей і розміщаються як на пікніку.

Ну і власне сам концерт. На сцені оркестра складений зі старшої садочкової групи. Мелодія так собі але було класно що таких малих дітей навчили злажено гудіти і звеніти і дуркати в барабан.


А це вже відео першого виступу нашої групи. Якість не дуже і дітей важко розгледіти - наша Марічка сьома справа якщо не рахувати сенсеїв а тільки дітей.

Потім був ще один номер після якого ми вже могли йти додому - малих дітей відпускають раніше, чому ми з Оленкою дуже раді. В другому виступі наша група злабала міні-виставу поїзд а потім співала нашу улюблену пісню どんぐりころころ” що означає "котяться жолуді", я точно не розумію але здається пісня осіння і спочатку все класно але потім жолуді починають оппадати і треба плакати. Дійсно сумно - оскільки це означає що наступила зима. 


Отже тут відео з номером про поїзд.


А це продовження про поїзд і пісня про опадающі жолуді.

субота, 13 листопада 2010 р.

Sarakura-yama on foot.


Холода потихеньку підступають і до сонячної Японії, листопад мабуть останній місяць коли ще в деякі погожі дні можна залишатися на дворі в одній футболці. Скоро наступить ненависна мені зима і я вже скучаю за пекучим сонцем, потом, відсутністю сечовиділення і постійним відчуттям спраги...
Щоб не вбивити погожі деньки ми вирішили ще разок сходити в гори набратися душевних сил, подихати свіжим повітрям, позайматися фізкультурою... На цей раз ми вирішили сходити на Саракуру-яму – про яку я вже писав, але того разу ми були з Марічкою і піднімалися на фунікулері. Тепер же в попередню суботу Марька була в садочку - день був сонячний тому ми вирішили піднятися пішки. Може якщо Воха Гуцул побачить то почне більше поважати. Доки змогли доїхали на велосипедах, дале йшли пішком. Короче було важкувато, розказувати довго а фотки переглянути можна. Ось ссилочка, деталі в коментах до фоток.
Sarakura on foot

Tangerine season in Japan


Накінець-то достигли мандарини. З нетерпіннями ми чекали на цю подію не тільки тому що ціна падає, а ще тому що ми самі можемо іти в сади де ростуть мандарини і власноручно збирати собі самі – звичайно за окрему оплату. Відкриття сезону було 1 листопада – а оскільки це був робочий день – то попали ми в мандариновий сад аж 3 числа – коли у нас був державний вихідний – день культури. Короче описувати нічого: в залежності від величини мішочка куди будеш збирати фрукти – платиш певну суму грошей, отримуєш ножниці для відрізання плодів, маленький целофановий кульок щоб складати шкурки зі зїдених мандаринів, вислуховуєш інструкцію як правильно зрізати і вперьод. По бажанню можна взяти тачку щоб не тягати своє барахло за собою. Так ми і поступили.
Тут посилання на фотки: любителям архітектури дивитися необовязково буде дуже «boring» а любителям природи – будьласка. У фотоколекції також фотки з сьогоднішнього походу, я потягнув Такуму з його дівчиною - було ржачно бо вони настільки міські що спочатку навіть цуралися рвати мандарини, але потім звикли...
P.S.: Ну і ще хочу зазначити що цей допис присвячую моїй новій подружці Наталі, яка кожен день мене дьоргає з запитаннями про нові фотографії і новини. 
Tangerine season


New apartment / Переїзд.


В кінці жовтня ми накінець-то змінили місце проживання. В Японії існує таке поняття як соціальне житло, хоча таке мабуть існує у більшості країн. Тут схема отримання соціального житла наступна - подавати заявку можуть всі жителі міста незалежно від національності. Але оскільки оплата за таке житло низька то і бажаючих багато. Щоб вирішити хто отримає а хто ні проводиться лотерея, кожному заявнику дають номерок, і у визначений день розігруюься квартири з усіх районів. На це все можна навіть прийти і подивитися, але хто лінується то і не мусить, - результат і так повідомляють поштою через кілька днів. В нашій групі було 4 квартири і десь 30 заявок, тобто шанси десь 13-14%. Коли відбувається лотерея то витягують не 4 шарика з номерами а всі 30 один за другим, бо в разі якщо хтось відмовляється після виграшу, то шанс отримати квартиру переходить наступному. Короче наш шарик був 8 з 30 (досить круто я вважаю) однак все ж програшний. Але чомусь через деякий час ми отримали листа що мол попередні чуваки відмовилися і ви отримуєте шанс на таку квартиру, подавайте документико і теде.
Весь процес був довгим як і багато подібних моментів у Японії але врешті решт ми вже тут і з 24 числа офіційно живемо у "новому" будинку. Із позитива було те що виграна квартира точнісінько напроти нашого поперднього будинку (на фотках видно) і речі перенести не було важко, але переносили руками і канєшно зає...лися.
Ну і саме головне це те - що квартира на 5 поверсі і ми тепер маємо офігенний вигляд з вікна.
А тут фотоколекція...
New apartment

неділя, 7 листопада 2010 р.

Student fest 2010


Сьогодні у нас в кампусі студентський фестиваль. В основному все обертається навколо їжі, студенти різних лабораторій готують різну хавку і продають її в палатках, кричать зазивають - приходиться майже все пробувати щоб нікого не образити. Походили погуляли, потім зустріли знайому тютку, Лена з нею кудись пішла, Марічка заснула і я прийшов в лабораторію поки вона спить. Вирішив одразу повісити кілька фоток і написати пару слів. Спеціально для Богдана Миколайовича бо він вже почав переживати де ми пропали. Дома інета нема бо переїхали на нову квартиру а в універі не прийнято займатися особистими справами. Тому ми трішки пропали з ефіра - зявимося аж в грудні бо інет буде з першого числа.

student fest november 2010

неділя, 10 жовтня 2010 р.

運動会-2010. Ундокай - день здоровя!

Знайшлася вільна хвилинка викласти фотки з тусовки, яка відбулася ще 25 вересня. В цей день в сусідній з нашим садочком школі - відбувся так званий ундокай, спортивна подія - свято в якому беруть участь всі діти з садочка ну і звичайно всі батьки приходять на це все подивитися і пофотькати "поздоймати" відео. Ми не виняток.


Коротко розповідь про подію: це мабуть, по масштабу, основне і найбільше дійство, що відбувається протягом року в японському садочку. Готувалися дуже довго - мабуть не менше місяця (а може даже і трьох) і останні кілька тижнів діти майже кожен день ходили в сусідній шкільний спортзал і вивчали танці, біг, построєніє і все все в деталях, про це знаю бо в садочковому журналі нам постійно сенсеї отчитувалися про це. 

Для батьків щоправда, як на нас з Оленкою то досить скучновато, якба Марька не брала участі то і зовсім не цікаво. Здивували дорослі (батьки і родичі) які по периметру спортзала розклали каремати, мараци, одіяла, підстилки, термоси, чашечки, сумочки і навіть дехто подушечки. Нам прийшлося стояти позаду бо передні місця позаймали одіялами і повсідалися цілими сімейними кланами. По залу були розвішані лєнточки з прапорами - японці таке дуже люблять і постійно на всяких тусовках розвішують такі прапорці. Щоправда вони ще не знають що Радянський Союз вже давно перестав існувати і серед інших, ми знайшли і наш прапор, але це був прапор саме Союза а не незалежної України. Мене ця подія дуже порадувала, як на мене це дуже мило, мене зовсім не ображає, але тільки радує. 


Головні наші події це було змагання "На старт - Марш!" "Ready...Go!" або по японськи "よいーどん!" (йоі-дон!) де наша Марічка порадувала весь зал своїм нестандартним підходом, спочатку побігла не в своїй групі, потім зробила перший офіційний фальстарт, потім виграла свій забіг, а потім ще й повернулася і виграла ще один забіг. Це вже було на відео



Потім був танець "Такоякі мамбо", тут як звичайно у Японії - даже в танець мали замачати якусь їжу, такоякі це такі колобки запечені всередині з восьминогом. На відео теж все гарно видно, повний хаос тільки кілька дітей намагаються танцювати, наша звичайно теж. Якби була можливість ще раз то думаю в неї вийшло би набагато краще але і на тому спасібо.



Останнім пунктом програми було змагання разом з мамами - звичайно тиждень до події ми отримали листівку з садочка де в деталях було розписано і навіть намальовано що має робити дитина а що має робити мама. На щастя серед мам виявилося також кілька тат тому я не відчував себе одиноко в їхній компанії. Деталі як все відбувалося у фотоколекції по ссилочці знизу. За успішну участь в події, ми дістали саморобну маску мавпи, і ще всім дітям з нашої групи в кінці події видали кульочки з кількома булочками. От так відбуваються "утреніки" в японських садочках. Для нас вся програма тривала з 8:30 до 12:00 після чого ми пішли додому бо малявка в пів-першої вже лягає спати.

субота, 9 жовтня 2010 р.

Maria vs. Elton John

На днях виявив офігенну схожість нашої Марічки на сера Елтона Джона. Пошукав його фотки з молодості - а ось і результат...

неділя, 3 жовтня 2010 р.

Оленка в японській газеті!

В попередньому дописі я розповідав про акцію міжнародних студентів і кітакюсських поліцейських - де зокрема згадувалося що під час дійства нас багато фотькали усілякі репортери і функціонери. Результат не забарився - в газеті за суботу 25 числа була опублікована стаття про акцію. Ми би про неї і не знали але в минулий четвер коли Лена пішла на курси з японської мови, - одна з вчительок вручила їй цю вирізку з газети... Ось так кореспондент газети вибрав з усіх фоток саме ту де Оленка в шанобливому поклоні вручає дядькові агіт продукцію проти пянки за кермом.

Моїй радості нема меж!


пʼятниця, 24 вересня 2010 р.

飲酒運転はダメ - "Не пий за кермом!"

Сьогодні в Японії державне свято і вихідний - "День осіннього рівнодення". У понеділок також було свято і вихідний - "День поваги до старших". У наступному місяці буде "день здоровя і спорту", у листопаді "день культури" і ще якийсь... Це прелюдія до історії про сьогоднішній день просто для порівняння які свята в Японії і в Україні.


Отже, у звязку з тим що сьогодні вихідний, на днях до мене звернувся Ямазоє-сан, куратор всіх іноземних студентів нашого університету. Він попросив взяти участь у якійсь акції що буде проводитися разом з поліцією, але толком я не міг зрозуміти бо розмовляли японською, якою я ще майже не володію. Тим не менше я погодився, він сказав що Лена з малою також можуть приєднуватися.
Тому сьогодні з 13 до 15 години, нас - іноземних студентів - не всіх звичайно - чоловік 15 привезли в великий супермаркет, завели в маленьку кімнату, де кожен представився іншим, потім кілька поліцаїв провели співбесіду і інструктаж - що будемо робити. Звичайно всі пояснення були на японській мові тому ми майже до кінця не могли врубитися що саме за акція, але пізніше до мене пройшло просвітлення і з глибини підсвідомості виплило значення чотирьох канджі що винесені в заголовок посту, про що я радісно повідомив Оленці - шо це акція проти пянки за кермом. Тоді я відчув величезне задоволення від того що мені вдалося зрозуміти надпис, тепер я розумію що він не такий вже й складний.
Короче вся тусня тривала десь годину, два поліцаї з прапорами ішли в голові шеренги і щось викрикували, за ними йшов маленький оркестр з одягнутих поліцаїв шо вміють грати на муз. інструментах, замикали шеренгу іноземні студенти нашого університету і ми з Оленкою і Марічкою в тому числі. Наша задача була проста - роздавати людям агітаційну продукцію проти пянки, салфетки, брелок і пакетик для зберігання фрукто-овочів у холодильнику. Десь 10 чоловік все дійство знімали на фотокамери, якісь телерепортери, наші функціонери з універа, ще якісь переодягнуті поліцаї - всім пізніше звітувати про проведену акціію. Ще з нами ходив міліціонер переодягнутий в каченятко. Так ми ходили десь 50 хвилин по великому супермаркету. Було весело і ржачно і дуже багато фотографувалися. Парочка фоток є також і у нас і їх можна переглянути у Оленчиному фотоальбомі на пікасі - посилання знизу.
Після акції Лена сказала що класно би і у нас таке проводити, адже це так зближає поліцію з народом. Незнаю, незнаю...

Dont drink drive!

середа, 15 вересня 2010 р.

Листівка з Праги

Сьогодні на мене вдома чекав приємний сюрприз - откриточка з Праги. Це перша листівка з іншого континенту яку ми отримали за майже два роки перебування в Японії. Надіслала мені моя нова подружка Наталія Т. Так дивно отримати листівку від людини з якою ніколи не бачився, дивно і приємно. Дорога Наташенька дякую огроменно! Обіцяю у відповідь надіслати відповідь з Японії.

четвер, 9 вересня 2010 р.

Один день з життя лабораторії

В минулу пятницю у нас вібулася "конференція" всередині нашої лабораторії. Це таке собі засідання в якому беруть участь всі студенти і наукові співробітники, і на якому кожен з нас доповідає про свої наукові здобутки за останній квартал. Відбувається все дійство у спеціальній університетській кімнаті з 9 ранку і до 17:30 вечора з перервою на обід і одним коффі-брейком. Регламент - 20 хвилин презентація, 20 хвилин на запитання і обговорення. Оскільки на цей раз моя презентація була першою - весь наступний час я присвятив тому шоб фотографувати людей з метою подальшої розповіді про своїх колег - своїм друзям.
Отже цей допис про моїх теперішніх колег в нашій лабораторії... Без особливого порядку.

Yoshinobu Shichiro
Один з моїх улюблених студентів четвертокурсник Шічіро-кун. Займається баскетболом, курить багато важких сигарет, недавно порвав стосунки з дівчиною через те що вона хотіла знайомити його зі своїми батьками. Англійська не дуже на високому рівні але спілкуватися мені з ним легко, міксуючи японську з англійською. Він завжди радий пригостити мене цигаркою і поговорити о том о сьом. 
Motoki Soeda & Daisuke Sakemi

Як мабуть легко було здогадатися після першої фотки - після конференції лаборатрія відбула на пянку в невеличкий корейський ресторанчик тому переважна більшість людей буде представлена в двох іпостасях. Ці два студента також четвертокурсники на пянку не пішли тому вони на зєднаній фото. Мотокі і Дайсуке ввічливі японські хлопці - але з ними я спілкуюся дуже мало по причині практично відсутності англійської мови. Тому ми обмежуємося простими японськими фразами привіт пока як справи. Особливо про них розказувати нічого - обоє курці, у першого хоббі футбол у другого музична група в якій він виступає солістом. Якось на барбекю співав нам хіти Оазіс і Ред Гот Чілі Пепперз. Недавно завів собі дівчину тому собственно на пянку і не пішов. Ага - ще його тато сенсей по карате і у Дайсуке як наслідок - якийсь там дуже високий пояс по карате, але навряд чи я зможу колись побачити його в дії...

Dr. Yang
Старший науковий співробітник - доктор Янг, кореєць, імя його писати не буду бо воно важке - і ще крім того пошло звучить українською. З ним контактуємо часто, але не дуже близькі, англійська є, але мені не зрозуміла. Не вживає алкоголь по причині сильно отруйного впливу на його організм, зате багато курить сигарет, які йому передають з Кореї бо там в три рази дешевші. Які у нього хоббі не знаю. Сергій каже що він фанат науки, а ми з Леною бачили як він одного разу заходив у Пачінко (японські ігрові автомати) після чого думаємо що крім усього сказаного, він ще й заядлий гемблер. Нє женат. Дєтей нет. Здається він був сокурсником нашого сенсея - значить йому десь від 43 до 45 років. 
Takuya Matsunaga
Такуя незважаючи на смішне по-українськи імя і досить слабошкувату англійську - один з найближчих друзів в стінах лабораторії. Майбутній магістр, скромний, вихований, завжди готовий допомогти, завжди готовий випити що завгодно якщо того вимагає старший по-званію. Ленин сусід по парті. Шкідливих звичок немає, добирається на роботу на велосипеді, живе з батьками і сестрами. У свої 23 роки нічим абсолютно незапятнаний японський молодий чоловік. 

Yusuke Ogimoto
Мабуть найбільш колоритний студент пятикурсний нашої лабораторії. Дуже хороший рівень англійської, слухає рок музику але з творчістю Блек Саббат не знайомий. Багато курить цигарок які називаються Marlboro Black Menthol, не соромиться вживати алкоголь, причому надає перевагу міцним напоям, напр. віскі. Відрізняється з толпи своєю дивакуватістю, причому переважну більшість студентів вважає недоумками. Мало спілкується з своїми сокурсниками але зі мною багато. Адреса електронної пошти привязаної до мобільного телефона містить слова "obluda ktera nema sve jmeno" - він себе так і позиціонує. Лена його так і називає облуда :-). Він не ображається. Короче класний, цікавий японський чудак з яким завжди є про що поговорити, тільки не про науку. 

Wataru Yasukochi
Ватару - науково лідируючий студент пятикурсник, дуже скромний та інфантильний. Це про його робоче місце я вже писав у одному з попередній дописів. Дуже роботящий студент, але без надлишкової фантазії, як кажуть старші - де його покладеш там буде лежати. Але своєю трудолюбивістю він добився вже многого і у лабораторії вважається крутим. Йому особлива вдячність за те що привіз Лену з Марькою з Фукуоки тоді коли вони лише прибули в Японію. Не курить але випиває коли не за кермом, в діалозі може приймати участь тільки відповідаючи на запитання, сам запитань не задає. З дівчатами все ясно - не буду писати нічого.

Naoki Mizutani
Наокі - ще один науковий співробітний і паралельно здобувач наувого ступеню. Живий веселий, вміє показувати фокуси з картами і монетами (ми його так і називаємо фокусник), нещодавно одружився. Але він ще в свої 27 чи 30 років не вирішив ким він хоче бути і ще подумовує про карєру фокусника. З ним спілкуюся мало по тій причині що на пянках він звичайний але в університеті повністю змінюється стає тихим і скромним. Метаморфоза така звичайно відбувається з усіма але в нього вона дуже явно виражена і до цього я ще за два роки так і не звик.

Takuma Nozoe
Такума - це має бути окрема історія. Четвертокурсник в нашій лабораторії з квітня цього року. З його появою Японія і все японське поєдналося у єдину гармонійну картинку. Несхожий на типових японців, молодий чоловік який вже мав пятьох дівчат (у свої то 22 японські роки) причому одна з них американка а теперішня філіпінка. В міру хуліган, а коли треба то дуже і дуже вихований і ввічливий. З ним на відміну від інших 99% ми з Леною можемо поговорити про все і про геїв і про проституток і про то як послати на х... по японськи. Словом ніяких обмежень в спілкування ніяких табу, море гумору і відкритості. Звичайно грає роль і те що він одержимий іноземцями, володіє найкраще англійською мовою і крім того ми з ним займаємося одною і тою ж науковою тематикою. Я так сказать у нього начальник, але на стосунки це ніяк не впливає. Допомагає мені і нашій сімї у всьому - завжди готовий підірватися і бути моїм шофером і перекладачем короче - я вдячний японському богу за те що він мені дав Такуму. Короче про нього ще буде окрема історія.


На цій фото всі хто був ввечері на пянці.
Ще в нас в лабораторії є я, Сергій-сан і Лі-сенсей. Всього 11 чоловік які всіма силами гризуть граніт науки намагаючись стати топ оф зе ворлд.... 

P.S.: Повна фотоколекція нашого вечірнього дійства - на пікасі по цьому посиланню.

субота, 28 серпня 2010 р.

Велопоїздка з плавним переходом в гірський похід.

Сьогодні зранку я вже писав що ми збираємося на довшу велопоїздку щоб подивитися на Кавачі резевуар, до якого треба було їхати 13 км. Але все вийшло не так як запланувалося.

Розпочалося все як і було заплановано, виїхали з дому десь в 10 годин, по дорозі зробили кілька фоток які можна переглянути в Лениному фотоальбомі. Заїхали в конвіні купили пити (воду, чай, какао) і їсти (арахіс в шоколаді та о-бенто, себто ланч в коробочці). До реально лісної дороги їхали нормально - по графіку але коли заїхали в село Лена почала нити, шо важко, не доїде і теде і тепе. Ну не може то не може. Прийшлося зупинитися. У мене був запасний варіант і я запропонував пройтися пішком на гору яка "десь тут близько по карті бачив". Почалося все з "молитви" в шінтоїстському храмі, де ми попили водички, пожертвували 100 єн і за то вийняли собі з коробочки спеціальні бумажки де нам боги нагадали майбутнє. Прочитати не прочитали але зфотькали для того шоб Такума (мій вірний японський Санчо Панса) переклав пізніше. Повісили передбачення майбутнього на спец вірьовочки - шоб збулися.
Потім вирішили раз ми вже тут і ще лише тільки 11 годин то йдемо на гору. Лена вже трішки відпочила і настрій у неї покращився - в такі моменти вона готова летіти в космос, короче треба було тільки трішки почекати, бо якщо йти на поводу сіюхвилинних обурень і жалоб, то ми би вже валили додому. Треба короче хитро так викручуватися і головне говорити говорити багато з дружиною.
Підніматися було важко і легко одночасно. Важко тому шо відвикли ходити на ногах, а легко тому що японці понаставили кучу всяких приємних приколів, як наприклад палки бамбукові шоб на них спиратися і легше йти. Потім через кожні 300-400 метрів лавочки, які мощно називалися (rescue bench) і на яких можна було відпочивати. По дорозі нас обігнало кілька старичків по 70-80 років і даже дядя з маленькою собачкою (усе на фотках) і ми рішили вже йдемо так йдемо, вон старички навіть не зупиняються на лавочках. З усіма говорили по японськи, прості слова але дуже приємно, всі переважно старші люди бажали удачного покорєнія вершини.
Десь за 300 метрів до кінця зустріли парочку - старичок з фотиком на якому був величезний обєктив покрашений у хакі. Я одразу почав з ним говорити і відбувся досить типовий японський діалог (усе з японської перекладено на рідну мову, англійська залишена як є):
- Я: Добрий день!
- Японський дядя: Добрий день!
Я: Який класний фотоапарат, великий... Важкий напевно?
ЯД: Фотографую пташок.
Я: Круто!!!
ЯД: Are you from America?
Я: No. We are from Ukraine?
ЯД: From where?
Я: УК-РА-Ї-НА!
ЯД: А, Росія?!
Я: Ні ні Україна, це не Росія!!!
ЯД: Сайонара...
Достатньо типово короче для деяких японців, вони чомусь обожнююти американців і не люблять росіян. Потім пізніше ми з ним знову зустрілися він мабуть поняв шо Україна не Росія і спитав чи багато в Україні пташок. Я сказав шо мало а Лена шо багато. Він сказав шо дуже хоче поїхати в Україну фоткати пташок. Лена сказала хай їде піднімає укр. економіку. ха-ха.
Короче потихеньку потихеньку тай викарабкалися ми на вершину, там виявилося що ця "горка" майже вища за Саракуру-яму про яку я писав у одному з попередніх постів. Там трошки поторчали подивилися ще раз на Кітакюшю, яке я називаю рідним містом а Танюха мене тепер дразнить тіпа "коли приїдете з рідного міста в Ужгород". Трошки пофоткалися і вирішили спуститися вниз метрів на 400 даби отобєдать. Після такої прогулянки (3.5 км по довжині 617 м у висоту) апетит то що треба, я вам скажу.
Скотилися вниз, після такої вилазки ножки доста потрясувалися але ми були дуже задоволені собою, шо ми все таки вилізли на вершику і таким чином ще один день не пройшов впусту.
Внизу під мостиком на сухому містечку біля потічка побачили живого зайчика який просто сидів і облизувався. Судячи з його мордочки (трішки розбита, на фото видно) він впав з мостика (йобнувся) і не знає як викарабкатися. Думали йому допомогти а потім згадали притчу про равлика яку розповідає Воха Гуцул постоянно - "ож може той заяць пів життя потратив на то шоб попасти на маленький сухий острівок гірського потічка" і тому вирішили його не трогати. Зфоткали і доста з нього.
Додому проїхалися швидко с ветерком. По дорозі ще зфоткали гору на якій побували вже в реальному масштабі.
Короче страшно і страшно собою задоволені шо ми так круто сьогодні сходили погуляти поки Марька в садочку пила кров з вихователів :-)
Привіт всім.

Велопоїздка.

Сьогодні зібралися по такому маршруту...
Маленька в садочку і ми спробуємо поїхати трошки дальше на велосипедах ніж звичайно...
Постараюся зробити фотки.
Чао.

пʼятниця, 27 серпня 2010 р.

Життя в Японії...

Сьогодні думав трішки, і осознав - жити стало легше. 
Нарешті все устаканилося після майже півтора року і десь три місяці підряд все іде своїм чередом, навчання навчанням, Марічка в садочку, Лена на роботі, на курсах. Весь вільний час супер фізично активний, дома сидимо лише в ті дні коли прихожу в 8 вечора. Інакше  вихідні з ранку до вечора на ногах і на колесах велосипеда, або як наприклад сьогодні - робота закінчується в 16:45 - я миттю лечу в садочок забрати малу, забираю в 17:00, через 15 хвилин ми вже дома і через ще 10 ми вже їдемо на море на велосипедну прогулянку - куди завгодно лише рухатися, не сидіти на місці. До моря 7.5 км - ми проїжджаємо цю відстань за 28 хвилин тобто швидкість виходить 16 км за год - не так вже й мало якщо врахувати що на рулю сидить 12 кілограмовий карапуз. Японці звалюють з пляжу в 17 годин бо роботу закінчує рятувальна служба... Ми прибуваємо в 18. Незрозуміло чому люди розходяться адже в цей час - найкраще, сонце не пече, вітерець дує, народу мало, купатися вони і так не купаються виникає запитання на хера їм рятувальна служба. Але нація звикла жити по графіку від них цього не забереш. От так і сидимо самі на величезному пляжі до темноти а потім знову на велосипеди і додому іншою дорогою щоб заглянути в улюблений суші бар, зїсти три суші, випити по пивку і чашці зеленого чаю. Ніхто нікуди не спішить, дитина веде себе суперово - займається своїми справами, ми триндимо про все на світі, законна дружина виявляється мощним співрозмовником...
Осознаю одно - в такі моменти роботи і навчання в голові не існує - вони десь далеко - можна сказати шо в жопі. Як не вистачало цього відчуття дома в Ужгороді, постійно думав шось не доробив шось забув, постійно звонили - є...али мозги кожен зі своїми проблемами. Тут ніхто не звонить ніхто не тривожить, залишився чистий сум за деякими місцями, за тими людьми яких любиш, з якими колись дружив, бухав, гуляв - вся інша херня відійшла на задній план. Дуже би хотілося шоб всі могли таке пережити - змінити життя кардинально, втратити все, почати все з нуля, осознати о..єнну дрібязковість матеріальних речей. Хочаби на деякий час...


пʼятниця, 20 серпня 2010 р.

Sarakura-Yama (皿倉山)

Спека на нашому острові Кюшю така як звичайно - кожного літа. Температура повітря 35 вологість максимально можлива. На дворі як в сауні, мені подобається але переважній більшості жильців міста не дуже - тому всі сидать вдома під кондиціонерами. Але є один спосіб природнього охолодження це сходити на гору що знаходиться прямо тут в нашому місті. Висота 620 метрів над рівнем моря - не так багато для гірського туризму але достатньо для природнього охолодження. Тому минулого тижня в неділю ми вирішили собі влаштувати вилазку і подивитися шо там і як.
До Yahata-station (八幡駅) вирішили добратися на велосипедах - фізкультура+економія грошей. Іхали десь 30 хвилин, 7-8 кілометрів. Уже біля станції можна споглядати гору як на цій фотографії.
Від станції до підніжжя їздить безкоштовний шаттл-баз, маленький і дуже тісний якщо багато народу, але з дуже привітним водієм який замісь arigatou-gozaimasu іноземцям каже "санк-ю". На шо Марічка йому відповідала по японськи і ще й кланялася як прийнято (в садочку навчили). Від підніжжя до вершини можна йти пішком, іхати на автомобілі - або більш стандартно підніматися на фунікулері. Модно так як на наступній фото

Потім за окрему символічну плату піднімаємося ще вище на маленькому слоуп-карі який здається в любу секунду може скотитися з гори, але вже можна любуватися краєвидом. Люди торчать, фоткають і дивляться. Марічка покишо не дуже врубаєся і їй як мені набагато цікавіші люди, ну а я звичайно фоткаю її оскільки - шо може бути цікавіше за свого ненаглядного, веселого дітвачка (яп. kodomo 子供, не плутати з комодо). 
 
По дорозі познайомили з сербом і боснійцем які приїхали сюди на якесь стажування (на 4 місяці), і яким було дуже цікаво шо ми тут робимо, а ще більше де можна знайти легкодоступних японських дівчат які сходять з розуму за європейськими аполлонами. Лена звичайно підлила масла у вогонь розповівши кілька напів-легендарних історій про японських похотливих чувіх.
Фоткаємося з ними на памнять і заодно домовляємося зустрітися попити пивка десь на вихідних, адже їхній тренінго-відпуск тільки розпочався.

Прийшли спеціально щоб побачити спочатку денний вид з плавним переходом в нічний, який по написам навколо є одним з 10 кращих нічних японських видів. Бачили живого кролика (японці їх не їдять бо вважають декоративною твариною). Вечером дув сильний вітер, Марічку даже один раз здуло. Сподобалося сильно, такшо якщо хтось тут буде то сюди також сходимо - для галочки. 

пʼятниця, 13 серпня 2010 р.

Moji-ko

Є у нашому провінційному і маленькому містечку місце що гордо іменується "Ретро-таун". В неділю вирішили піти туди і подивитися шо там і як. Паралельно в центрі міста проходив якийсь вже сотий фестиваль - тому людей на Моджі-ко практично не було (а може їх там завжди мало). Розказувати нічого, але є пару фотокарточок.


Коротко: приїхали - погуляли - поїли морожко - погуляли - посиділи на лавочках - походили по сувенірним і іншим маленьким магазинам - поїли печиво - посиділи на лавочках - погуляли - Марічка заснула - поїхали додому. Дуже сподобалося бо було не сильно жарко, місця багато і все якось дуже спокійно умиротворьонно. Ну і набережна звичайно морська дуже сильно гарна. Майже як ужгородська - Незалежності...

Моджіко-стейшн. Весь фотоальбом тут

Якщо коли небуть, хто-небуть приїде в гості - підемо туди попити пива спостерігаючи нічні вогні Шікоку...

вівторок, 10 серпня 2010 р.

Робоче місце японського студента

Вчора під час короткого експерименту на третьому поверсі мені прийшлося використовувати стіл нашого студента що здобуває кваліфікацію магістра - зараз він на 5 курсі – звати Ватару (航-わたる-wa-ta-ru) (фото на веб сайті). Не знаю чому але мене побачене вразило – це дуже сильно йде в розріз з моїм розумінням людини, студентна якому вже 22 роки. Купка героїв манги "One Piece" виглядає зовсім невинно, невимушено, не покликана звертати на себе увагe, – але ...
Це настільки мило і настільки по дитячому що у мене виникли суперечливі відчуття з приводу такого типового японського студента і я задумався чи я хочу щоб моя дитина була в такому віці - така невинна...
А ось і саме фото – судіть самі...

До речі манга із категорії "Shōnen manga" тобто для чоловічої аудиторіїї шкільного віку від 10-18 років. Досить широкий діапазон правда?

пʼятниця, 6 серпня 2010 р.

Повернення кота на імя Чарлі...

Сьогодні здійснилася мрія Оленки про то щоб домовитися з сусідами про тимчасову аренду кота який приходив до нас кілька тижнів тому. Після роботи вона зустріла хлопчика який являється його власником. Відбувся діалог:
- Привіт куди йдеш?
- На футбол.
- А кіт дома самий?
- Так
- То шо може даш нам його а потім коли прийдеш з футбола то зайдеш і забереш...?
- Ок.
Малий вернувся додому видав кота і повалив на футбол.

Коли ми з Марічкою прийшли з садочка кіт уже хазайнував у нас дома а Оленка не приховувала щасливої посмішки.

Так він полюбив наших рибок і багато часу ошивався біля акваріума і намагався їх дістати через скло. Марічка в свою чергу весь час намагається дістати його і поносити за горло.
Так він облюбував Марічкино сідалко і постійно норовить у ньому поспати погратися або просто провести час спостерігаючи за навколишніми.
Пристає до Марічкиних іграшок які їй в принципі навіть не були потрібні до його появи.


Розсижуєсть на моєму стільці - у нас їх тільки три - і ось він зайняв моє місце.


Їсть з руки...
Старанно відкусуючи медове печиво.
І проводить багато часу в пустому кульку від памперсів...

Зараз у нас 0 годин і 11 хвилин і я не розумію коли сусіди повернуться додому.
Коли вже хлопчик повернется з футбола і що це за секція така в якій можна проводити час з 17 до 00...
Короче завели ще одну домашню тварину.