четвер, 27 грудня 2012 р.

Kobe (days two-three-four)

Продовжуємо прогулянку японським містом Кобе (яке було практично зруйноване в результаті землетрусу в 1995 році). Після іллюмінейшона на якому закінчився попередній пост, ми (я + три студенти: Тао - китаєць, Гак-кюн - кореєць та Йошінобу - японець) відправилися в китайський квартал. Розглядали всілякі декорації, яких завжди величезна кількість у чайна-таунах та ще й наближенні нового року і заодно шукали де би повечеряти. Дуже швидко Тао знайшов ресторанчик де за 1000 єн можна було їсти скільки хочеш, але лише протягом 45 хвилин. Зайшли туди і провели там десь 45 хвилин.

У атмосфері дешевого китайського ресторану, згадав свій перший рік в Японії коли я був постійно голодний. Так і тепер - наші два міжнародні студенти накинулися на китайські яства і накидували одну тарілку за іншою, як любить казати мій друг Дюрі М.: "За всьо уплочено". Я же осилив лише одну тарілку з різноманітною їжею усього по-чуть-чуть, щоб поробувати. Мої голодні часи минулися і тепер я вже думаю про "фігуру", бо ужгородський живіт вже знову починає рости.

Тут же в китайському дешевому ресторані "за всьо уплочено", можна було спостерігати різницю між японським студентом і міжнародниками. Йошінобу відверто кривив носом, їжа була негаряча, зрозуміло що в таких ресторанах готують все заздалегідь, явно не для гурманів а для тих хто хоче пожерти. А студенти міжнародники їли так файно, радуючися і прихвалюючи, що і на мене апетит наганяли. Я звичайно носом не крутив, тому що до їжі відношуся з повагою, для мене рисовий колобок і фуагра це однакові поняття, і тарілку за собою канєшно вилизав. Вот два кадрики з ресторанчика, де душу мені гріло тепле китайське саке - чайного кольору.

Читати далі...

А так виглядає нічне Кобе в центрі міста. Милі помилочки в англійських текстах повсюди.


Після того як животи були наповнені, можна було продовжувати пригоди і ми пішли за моєю мрією-планом, який я задумав собі ще до проїзду. Знаючи що Кобе це одне з центрових японських джазових міст - я дав задачу студенту знайти якийсь бар де би можна було послухати джаз. Шукали шукали поки в телефоні не сіла батарейка, але потім один бар попався нам прямо на дорозі. Ми зайшли туди і хоч там не було живої музики - атмосфера була чарівна. Темно, затишно, величезна полиця з старими джазовими вінілами, рояль і старий бармен з краваткою метеликом, віскі, сигаретка і якісна джазова музика повністю вписалися в мою заплановану мрію. Ми просто сиділи попиваючи алкогольні напої і потягюючи тютюнові вироби, слухали музику і про щось розмовляли. Щоправда знову ж таки наші міжнародники відчували себе трошки зкуто, потім виявилося що Гак-кюн не любить джаз, а Тао взагалі не барний чувак, він і не курить і пив всього навсього лише кока-колу.

Сидячи в цьому дуже дорогому на вигляд барі якось слово за слово виникла розмова про Джеймса Бонда, у якого такої красоти в житті предостатньо. Жінки, мартіні, дорогі автомобілі і нескінченна кількість грошей. Здається, Гак-кюн сказав що він себе відчуває так само в цій атмосфері, і зробив заключення як круто мовляв бути джеймсом бондом. Виникла пауза і Тао тихо майже думаючи вслух коротко промовив "でも、危ない・・・" що в перекладі на нашу рідну мову значить "але ж небезпечно..."

Тоді я задав хлопцям одне і те ж запитання - чи погодилися би вони обміняти своє теперішнє життя з усіма проблемами з туманними перспективами і з предстоящою боротьбою за стабільний кусок хліба - на таке казкове життя джеймса бонда із усіма його причандалами, але з імовірністю бути вбитим як тільки відкриєш двері кабака. І от як розподілилися відповіді - кореєць миттю відповів що да, він би даже не думав а зразу би підписав договір з дияволом, а вот китаєць і японець сказали що ні, мол - не треба їм дорогих машин і дєвушок, їх і так все в житті влаштовує. Зрозуміло що моя вибірка нерепрезентативна - але тут у мене є чуйка що відповіді розподілилися в точності у відповідності до середньостатистичних характерів корейця і японця. На рахунок китайського характеру - не впевнений, бо наш Тао особливий тип - у ньому поєдналися мабуть всі чесноти китайського характеру і японського (він тут вже 7 років) і абсолютно викорінилися недоліки обох типів. І знову мене занесло кудась в бік - від механічного опису фотографії. А от і вона. Зліва кусочок джаз бару який ми відвідали другого дня.


На третій день на конференції був запланований банкет, на який могли піти тільки ми з шефом а студентам бажаючим треба було доплачувати додатково десь 100 дол. до реєстраційного внеска. Оскільки наші з сенсеєм презентації були цього ж дня, то сенсей зібрався додому - не дочікуючись банкета і віддав свій квиток корейському студенту. Я же свій віддав китайському, і цього вечора наша студентська компанія розділилася. Тао і Гаккюн пішли в костюмах на дорогий конференційний банкет, а ми з Йошінобу вирушили джинсах в старєйший джазовий ресторан Кобе під назвою "Соне", зображено на верхньому фото зліва. Пробули там десь три години, повечеряли, а потім попивали темне пиво з сигаретками і живою музикою, було круто - з мурашками по шкірі в деякі моменти.

Після двох сесій з музикантами ми вирушили знову в центр міста де зустрілися з нашими банкетниками, які дві години нам розповідали про то як гарно їх кормили на банкеті, про те скільки вони багато зїли і про те що вони все-таки спробували легендарну "говядину Кобе" на відміну від нас. Ну що ж сказати - комусь матеріальне а комусь духовне і я не шкодую що поміняв кусок говядини найвищої якості на 40 хвилин живого джазу, якої би він якості не був. Чимось треба іноді жертвувати.

І знову ми традиційно по-японськи з одної пянки пішли одразу на наступну, про яку вже і розказувати нічого скільки тих пянок. Коли ми завершили і її - Тао вже засипав, а Гак-кюн рвався на нові пригоди - на цей раз у girls bar. Своїм соломоновим рішенням я розрубав нашу компанію знову на дві - і ми з Тао пішли в готель спати а двох інших хлопців благословили на нічні пригоди. Оскільки верталися ми вже після 12 годин ночі - нас чекало пусте місто з пустими пасажами, як колись в Кіото коли ми гуляли з Такумою і Ватару. Зробив пару фоток міста, памятників, вітрин, вивісок.

Також проходили через згаданий в першому пості іллюмінейшон - який вже звичайно був виключений, без людей і від цього виглядав набагато красивіше.

Четвертого дня ми прокинулися пізно і оскільки до поїзда залишалося ще куча часу - ми вирішили все ж таки відбути знову на конференцію до кінця і відправилися на післяобідні лекції. Вот так виглядала з вікна монорейла наша дорого до виставочного центру, в якому відбувалася конференція. Незважаючи на те що я вже давно в Японії - все ще ніяк не звикну до того що дороги тут будуються в кілька поверхів. Наш монорейл рухався десь на висоті пятого чи шостого поверху, але як видно з фото - над нами ще було два рівня доріг - скоріше за все якісь гайвеї.

Поки я з Тао в останній день конференції слухали наукові доповіді, двоє наших вчорашніх гуляк мирно спали на кріслах виставочного центру. Там ми пробули десь до 5 годин вечора. Перед поїздом зайшли повечеряти в якіторну, але оскільки це був вечір пятниці з міліонами людей які закінчили роботу, ми встигли небагато зїсти і випити по останньому дрінку в Кобе. Вот пожалуй фінальна фотка з поїздки в Кобе на якій зображені герої цього поста. На цьому завершую - здається дуже довгий пост получився - може буде важко дочитувати до кінця. 


До зустрічі скоро, адже у нас грядуть новорічні вихідні з 29 грудня до 7 січня за які я точно нашкрябаю ще кілька постів - можливо згадуючи рік що завершується, адже він був дуже результативним для нас з Оленкою і Марічкою. 

Немає коментарів:

Дописати коментар