середа, 11 липня 2012 р.

Stupeur et tremblements



Почав писати цей пост ще 24 червня. Нічого не міняю.
Ну от, вчора накаркав на дощ - сьогодні по прогнозам буде цілий день, і з 4 ранку так і відбувається - перерв не було, тому можна написати сумарний пост за місяць що проходить - від моменту як до нас приїхала "наша мама".

Як і очікувалося - у нас з Марькою зник вільний час. Особливо на вихідних. Перше що ми зробили, на другий же день по приїзду Оленки, це купили два нові велосипеди і нове дитяче сідалко. Лена була обурена станом мого велосипеду і тим шо я все ще транспортую Марьку на сідалку для дітей до 2 років і з вагою до 10 кілограм тоді як Марька вже 3,5/17 кг. Мені була прочитана лекція про безпеку дорожньо-транспортного руху і ще про то який я скупий. Остання лекція повторилася в послідуючі два-три тижні ще багато разів, а особливо тоді коли я демострую невластиву мені щедрість. 


Потім Оленка зайнялася прибиранням і за тиждень було викинуто 15 великих кульків (150 кг) всякого корисного мусора який ми так довго збирали і я так бережно беріг. У Марічки не залишилося іграшок, а у мене старих одіял якими укривалися студенти коли залишалися спати у мене після пянок. 
Оскільки Оленка сильно заскучала за ушиткими Кітакюсьськими "нашими точками" то ми розпочали методичний обїзд усіх уже нахожених місць. У першу ж погожу неділю сходили в Грін парк де в принципі за час її відсутності (9 місяців) багато що помінялося. Сходили подивитися на метеликів і туканів, один з яких загравав і розмовляв з Оленкою, хто на фейсбуці - мабуть бачили фотки. 

В минулий вікенд поїхали вже в серйознішу по відстані вело-поїздку - на рукотворне озеро Кавачі. Та легкість з якою ми долаємо відстані по 15 км на велосипедах, з підйомами в горку, тепер виглядає для обох дуже дивною. Згадували свою першу поїздку, коли зібралися, але не змогли доїхати. 

Тепер перечитав і поняв шо такої нудятіни в мережі предостатньо і вирішив не продовжувати. Да, з нами кожен тиждень і практично кожен день відбувається щось таке, що в порівнянні з ужгородським життям може виглядати як екзотика, але ця вся банальщина вже сто разів описана і пересказувати її звичайно можна, але від цього треба відмовлятися. Серйозних новин нема. Лише одна.
Перед Оленчиним приїздом (передчуваючи як тут буде нудно моїй активній жіночці яка більше двох годин не може сидіти без движухи) я пошуршав по знайомим і знайшов їй волонтерську роботу в сусідньому медичному університеті. Розказувати деталей не можна, бо Лена підписала угоду про конфіденційність. Пройшло три чи чотири тижні і крім того як аналізують вміст білків у складних біологічних зразках Оленка побачила ще й життя наукового колективу який займається серйозною наукою, а не то шо я і моя компанія. Так у нашому житті почався період імені Амелі Нотомб описаний в романі "Страх і трепєт". На щастя ми лише спостерігаємо за усім цим. Японія починає відкриватися по-справжньому.

Пройшло три роки і 7 місяців з часу мого приїзду...

Хто не врубається - дивіться фільм або читайте книгу.

Немає коментарів:

Дописати коментар