пʼятницю, 8 листопада 2013 р.

(Не) Прості японці. Випадкові люди в супермаркеті.


Зайшли з Марькою сьогодні після садочка (традиційно) в супермаркет по сусідству. Придбали те що потрібно, практично те що завжди. Молоко, шоколад, караге, спагетті, фаршик і ще якусь фігню. Підходимо до каси. Вірніше я підхожу покрикуючи через кожні 10 секунд "Марія, Марія". Дітвак носиться туда сюда розглядає всякі товари з малюнками японських дитячих мультяшних героїв. Підхожу до каси, на якій стоїть жіночка, років 50-60 худенька, нещасна, невисока, посідівша, явно в салонах краси не засиджується, одягнута по простому без викрутасів, схожа на мою покійну бабку з Ільниці лише не в косинці і в окулярах. Ростом десь метр сорок. За касою жіночку чекає чоловік. Зовнішньо точно такий як вона - лише ростом два метри. Чувачок на касі пробиває її товари, я чекаю своєї черги. Марька біля мене танцює і скаче, дивлячися в телевізор прикручений над касами де показують реклами з 仮面ライダー і повторяє все за ними. Як тільки ми підійшли - жіночка одразу почала поглядувати на Марьку (посміхаючися). Таке буває - я вже звик, але жіночка спочатку поглядувала потім почала дивитися постійно не зводячи погляду, потім не кліпаючи. На обличчі зявився вигляд так ніби вона дивиться не на звичайну Марію а на сяту Марю. Від цього її відірвав касир, назвавши суму покупок. Вона машинально дає йому велику купюру, не відвертаючи погляду. Він відраховує здачу і витримує паузу перед тим як відірвати її від споглядання божого ангела своїми матеріальними бумажками і металічними кружочками. Наважується - перебиває, вона не дивлячись на касира згрібає здачу не перевіряючи. Чоловік забирає корзинку з каси, жіночка відходить на метр складати все по кульочкам. Касир починає пробивати наші покупки. Я намагаюся не дивитися на жіночку, яка продовжує дитися на закарпатського дітвака. Тут жіночка втикається в наші з касиром розборки і просить наклеїти кусочок супермаркетівського скотчу на пачку шоколодно-полуничних конфет (наклеєний скотч – доказ того, що покупка оплачена). Жіночка вручає конфети Марічці. Марічка не бере, махає головою. В цей час я вже розрахувавшись починаю також віднєкуватися і дякувати і вибатися (як прийнято в Японії). Тьотінька всовує конфети мені і я розумію, що назад вона їх не візьме, починаю пакуватися поруч з ними, і продовжую дякувати і вибачатися і ще раз дякувати. Потім ще раз. Прошу публічно подякувати Марьку, що вона чесно робить. Чоловік жіночки задає стандартне запитання "Звідки?". Відповідаю "З Україні". "О! З України!". Жіночка продовжуючи дитися на ангела (якому всі ці дорослі розмови до гузиці) каже, яка кавайна, скільки років. Марічка каже, що пять. Жіночка хвалить за японську, я пояснюю - так - вона тут вже пятий рік, по-нашому не говорить, японська мова, як рідна. Вони дивуються. Чоловік задає наступне стандартне запитання "В Україні холодно, чи не так?" Відповідаю, так, трошки холодніше ніж тут. Вже мабуть зима, але ми давно не були, там кажу. В цей момент жіночка кладе в мою корзиночку три дорогі японські яблука. Я вже панікуючи, відмовляюся і перекладаю їй в корзинку - вона мені назад. Включаю трихвилинне "вибачте, дякую, не треба, вибачте, дякую" від чого вони ще більше настоюють і не залишають мені вибору. Розуміючи небезпеку ситуації я кланяюся і швидко покидаю магазин. Такі ось японці, таке відбувається не вперше і це невиносимо. Я як той мішка з мультика, так до кінця і не звик до того, що люди можуть бути такі от, як тут в Японії. Прості небагаті звичайні люди. Добрі предобрі з справжньою любовю, хоча скоріше відсутністю недовіри до чужинця.

1 коментар:

  1. Дуже несподіване закінчення в цієї історії. Може, для японської культури цілком нормальне, але я до кінця не здогадувалася, чим же все закінчиться. На таких прикладах розумієш, в яких різних світах ми все-таки живемо.

    ВідповістиВидалити