Hanami-2012. Part 1: Kokura.

Тут у Японії я став досить сентиментальним, якщо подивитися зі сторони того "я" яке було три роки тому. Може це звичайно повязано більше з тим що я старію і "кормлю груддю" і таким чином понижаю і так низький рівень тестотерону у крові а значить набуваю якісь жіночі риси. Хоча мені здається що навпаки. Насправді я молодію бо догляд за дітвакаом робить мене тільки здоровішим: менше вживаю приємних але шкідливих ядів, дотримуюся строгого режиму сну і харчування, а знижений тестостерон, сприяє раціональному мисленню і як вже доведено вченими знижує мої шанси захворіти раком простати, але аж ніяк не перетворенню на жінку.

Цілу зиму я чекав початку весни. І не просто початку, а саме цвітіння сакури... Не знаю як для пересічних японців, але для мене це початок життя, пробудження від зимової сплячки. Із весною, літом і осінню в мене тільки приємні спогади. А от зима це стан анабіозу, нікуди крім роботи-садочка, картинка перед очима не змінюється, тому мабуть і виникає депресія в кінці зими, бо уже невтєрпьож.

І коли зацвітає сакура - щастя починає переповнювати. Зупиняюся біля кожного дерева - розглядаю мало не кожен цвіточок. От чому я говорю про сентиментальність. В Ужгороді сакури також багато, але для мене вона взагалі нічого не значила. Ну да красиво. Але спеціально ходити в місця цвітіння сакури - такого не було. В Японії все зовсім по інакшому і кожен день цього короткого періоду хочеться зберегит у памяті, кожне зацвітше дерево зафіксувати на "фотоплівці". Тут це аж ніяк не сентиментальність - це справжнє свято.

В цьому році у нас дуже холодно і сакура зацвіла лише в кінці минулого тижня. Три роки тому в мою першу весну в такий період уже був повний цвіт і пянка-ханамі відбувалася 29 березня 2009 року. Тоді я був на справжньму "фестивалі" міні фестивалі, бо ханамі співпало з відїздом одного англіцьокого професора, і нам даже бавила местна рокенрольна група що переспівує вічні хіти рокенролу.

Фотка з 2009 року. Музиканти раз святкують а пак співавуть.

Багато води утікло з того часу. Тепер ми з Марькою не фестивалимо, але ханамі не відміняємо. В суботу ходили в цент міста багато гуляли і фоткали сакуру і даже попали на невеличкий сакура-фест біля Кокурського замку.

Так все відбувається цього року.

Схоже на то шо сакура ще продежиться два тижні, такшо тут буде ще мінімум два пости про квітя, і як ми на нього позераємо. Ось перша фотоколекція.

Hanami-1

Друзі на гуглоплюсі вже мали можливість ознайомитися. Оленка сазала що я жахливо одягаю дитину. На такі заяви я завжди відповідаю що виховую спартанського дітвака а не принцесу. Да у мене немає стилістичних навиків - тому у Марьки саме така стрижка, і в мене немає також відчуття гарного у одязі, - тому іноді вона носить одяг що не підходить по розміру, або хлопчачий, короче іноді ходь-який. Ходити по магазинам і вибирати одяг я не люблю і не вмію. За 7 місяців маминої відсутності я купив Марьці один білий гольф (бо треба було в садочок) і дві пари кросовок (бо всі інші змалілися). Поки дітина не жалієся, і не вибирає, думаю прокатить. Іще, думаю, в цьому житті вона напроситься всякого кавайного барахла, а покищо буду сам вибирати. Короче любителям квітя обіщаю ще пару сакуро-фотосесій.

Кінець навчального року. Прощання з ближніми.

От і закінчився березень а з ним і цілий фінансовий і освітній рік. Марька випустилася з групи зайчиків - усагі-гумі. Так точно як і у минулому році отримала відповідний атестат. Оцінки ті же самі. "Гралися повно, їли багато - в здоровому тілі - здоровий дух!" Мені страшезно подобається ця японська постійність - я вже про це десь говорив. З квітня місяця починається нове життя в якому я наконєц-то уже не буду студентом.

Так виглядає Марькин цьогорічний атестат. 

Сьогодні був досить емоційний день - останній робочий день для багатьох людей. Хто знає і розуміє японську трудоголічність і любов до роботи, той розуміє що це особливий день. Я не можу сказати тут "любов до праці" і маю наувазі саме любов до роботи, або точніше до місця роботи. Здається для японців усе життя так і побудовано крутиться навколо якоїсь компанії в якій ти "проживаєш" 20-30 років. В університеті, якщо ти не сенсей то трошки по інакшому. Хтось на грантах, хтось на 5-ти річних контрактах. Але коли люди покидають роботу то це цілий ритуал з подарками і міліонами поклонів, і з персональним прощанням з усіма бувшими колегами. В поза-минулому році я бачив сльози нашого старого дослідника Кудо-сана, він вже був пенсійного віку і він знав що на цьому його життя закінчується... Прощання далі.

Спочатку в університеті я зустрів Йошіуру-сан, дуже приємна дівочка, вірніше жіночка яка навчила нас з Такумою вирощувати клітини HeLa в чашках Петрі. Якось вона мене ошарашила сьогодні при випадковій зустрічі на коридорі, сказавши що покидає універститет і це при тому що ми з нею особливими друзями не були через мовний барєр. Після того як в серпні минулого року вона навчила нас вирощувати клітини я бачився з нею тільки на коридорі, але переважно на дуже великій відстані, бо між нашими лабораторіями десь 50 метрів. Оскільки з протилежних боків світлі вікна то ми якось навчилися розпізнавати силуети один одного і чемно робили один одному поклони. В такому віддаленому вітанні, без слів є щось магічне і хоч ми з нею і не розмовляли - відчувалася якась близькість. Так от короче сьогодні вона мені сказала що усьо "бай бай" я більше тут не працватиму бо грант закінчився, і стало якось дуже сумно...

Через 10 хвилин я зустрів Моріі-сан, жіночку що займалася нуждами іноземних студентів, і дуже опікала мене протягом трьох років. І не тільки мене а і Оленку і Марічку. І тоже вона мені сказала що це її останній день на роботі. Тут уж стало зовсім не по собі і мої очі (таке буває) налилися сльозами, і я даже попросив її порушити японську традицію прощатися без тілесного контакту і попросив про обійми. Моріі-сан, мабуть не очікувала такого повороту подій і також дуже розчулилася. Відтак прощання вийшло емоційним і теплим, з настоящими обнімасіками, по нашому, по славянськи так сказать.

А от наша Моріі-сан у верхньому ряду зліва четверта. Чистєйшої души людина. Коли я дивувався як вона добре до мене ставиться, мій семпай казав що це у них така робота. Тоді я повірив, але тепер думаю що і він і я помилялися, бо вона насправді нас любила. Так і я люблю своїх студентів, не тому що у мене робота така, а тому шо вони мої. 

Трєтє прощання на сьогодні сталося в садочку. Наша золота сенсейка з садочка Ямамото-сенсей (хоча дітям було дозволено називати її по імені Масако-сенсей), єдина з тих людей що ростили нашу Марьку з самого першого дня в садочку - з 1 жовтна 2009 року, сказала мені що переходить на роботу в інший садочок. Я прийшов вже дуже пізно, не було часу на реверанси, і в суматосі лише як міг подякував, але на жаль не вистачило мені слів японських щоб виразити всю ту вдячність яку я відчуваю.

А ось і наша Ямамото-сенсей, моя асистентка на кулінарному мастєр-класі для неваловшних японських татів. Та шо з хвостиком і тримає пачку з сиром фета. Інша - це також одна з наших улюблених - Фукамі-сенсей, покинула нас минулого квітня. 

Сумно, але якось так раціонально сумно. По-японськи, з розумінням що всьому рано чи пізно приходить кінець. Рано чи пізно і нам треба буде прощатися і з Японією, як буде тоді уявляти собі не хочу. А покищо - у нас починається нове життя, більш вільне, більше незалежне і я сподіваюся більш цікаве. Не вистачає нашої мами але до її приїзду залишилося якихось два місяці. Сім уже позаду.

Листівка від німецького друга.

Радісна подія. Отримав сьогодні листівку від друга. Не можу не запостити це неподобство - не листівку звичайно, листівка, даже конверт, все вишукане як колись в старі часи, і ще Мішик даже адрес свій написав від руки. Мій як завжди полінувався. Не уміє сарака японською. А неподобство - це час - скільки листівка в конверті з наклейкою Priority/Luffpost скільки вона йшла з однієї з найрозвинутіших країн світу в іншу не менш розвинуту - 26 днів (бл...). Може хтось знає в чому діло, але я чомусь сумнівів в японській пошті не маю. В Україну мої листівки доходять за два тижні.  

Якщо я правильно зрозумів натяк і рекомендацію свого найкращого друга серед лікарів (не рахуючи мою дорогу дружину), він рекомендує мені лишатися пити каву з кофеїном і переходити на каву без кофеїну. Ех дорогий Мішику, звичайно я дуже хочу лишитися пити каву взагалі, а до купи ще й перестати пити алкоголь і курить цигарки. І якщо з другим і третім у мене останнім часом виходить доволі успішно, дома практично не пію, а курю тільки на корпоративних вечірках раз у два-три місяці по 2-3 сигаретки. А вот з кавою не дуже виходить. Даже коли зранку прокинуся бодрячком і заміняю ранкову каву чайком або соком, потім десь біля 11 години іду як наркоман, кидаю всьо і купую собі якусь порцію в японському апараті, а там лиш одно названіє. Уж ліпше дома пити. Короче відмова від кави ще не лежить на порядку денному. 

Відповідаю: Дорогий Мішику! Дякую за давно очікувану листівку, вона мені дуже сподобалася. Сам факт її появи у моєму житті переносить цей день в розряд історичних днів прожитих на японській землі. Особливо мені подобається що твоя листівка така німецька! Твій Р. 

P.S.: Швидкість передачі херова, треба щось робити з цим. Запитай там своїх почтальйонів в чому діло. Я впевнений що Японія на поштовій ниві не халтурить, такшо перевірь і у себе.

Ну і найдивніше мене чекало в конверті крім листівки. Міша послав мені 4 чи 5 сємочок. Скоріше за все це якись прикол, який хоч і смішний - мені не дуже подобається. Особисто я не дуже хочу щоб мною зацікавилися японські спецслужби. Ну добре один раз пробачили, але навіщо їх злити вдруге не розумію. Хіба що мій дорогий друг хоче щоб мене депортували з Японії. Ну тоді наступного разу поклади в конверт насіння марихуани або таблетку екстазі, в Німеччині мабуть можна купити в аптеці, але в Японії це жосткий кримінал, і мене одразу посадять в тюрьму і Марька залишиться без батька. А ще рекомендую до прочитання повість Мілана Кундери "Шутка". Там тоже єден пошуткував. І тоже помоєму там була замішана якась откритка.

Vernal equinox day - День весняного рівнодення

У нас сьогодні офіційний вихідний "День весняного рівнодення" (Vernal Equinox Day, 春分の日, しゅんぶんのひ) і японський гугел радує гарним весняним дудлом. Кажуть давно (до 1948 року) це було інше свято - день в який чтили память і віддавали шану покинувшим цей світ імператорам і членам імператорських сімей. Таке собі трошки релігійне свято. І ось японці зрозуміли в 1948 році що релігійні свята до добра не приведуть (бо релігій багато і всіх не задовольниш вихідними) і замінили його на нейтральний день весняного рівнодення. За такі зміни я відчуваю глибоку повагу до цієї нації, такі офіційні свята як у Японії - вічні і ніколи не стануть предметом політичних, релігійних чи ще якихось спекуляцій. Пропоную замінити і українські свята на щось подібне. День лісу, день дітей, день поваги до старших і теде і тепе. Державні свята мають обєднувати всіх людей а не лише певні групи як первомай або день побєди.

У нас вчора була скажена корпоративна вечірка, з якої збереглося 400 фоток. Після ресторану продовжували, причому розділилися на дві групи. Одна пішла в інший ресторант, а друга до нас з Марькою в гості, бо ми не можемо ходити по ресторанам - нам зручніше святкувати дома. Досвяткували до 4 годин ночі. Марька держалася десь до 3, причому бодрячком. Спали до 12. А ще у нас дома заночували два студента, які збиралися спати на стільчиках в лабораторії перш ніж я їх зупинив. Снідали в час дня. Студенти розійшлися а ми валялися цілий день, на диванах, вечером вийшли на суші. Такий от день в історії.

Мрачноє.

Тільки шо кітакюшська знайома по фейсбуку написала новину, мол як ішла додому то бачила під машиною якогось дітвака і кучу людей що намагалися дістати його звідти.

Оскільки вона віруюча - то попросила фейсбуковських френдів молитися за дітвака.

Через кілька годин написала що дитина все-таки померла (якийсь школяр). В тому районі це друга трагедія. Десь рік чи два в тому ж районі школяр (десь 10 років) скочив з моста і убився. Дитяче самогубство. Такума мені довго пояснював причини пізніше. Мені зовсім не вірилося що в голові 10 річної дитини може визріти думка про самогубство.

У мене якісь змішані почуття після цього. Фейсбук і вобще всі ці соціальні мережі для мене лише як розвага, і якось незвично мені читати всякі мрачняки. Я і сам ділюся всякими болячками тільки постфактум, коли вже можна і шуткувати і прикрашати і дартаньяннічати. Насправді, коли дитина хвора - то даже якось в голову не приходить онлайн повідомляти про її стан.

У людей що вірують в Бога все дійсно простіше - коли у них складнощі в житті, вони таким чином, через онлайн просять друзів щоб за них помолилися. А я мало то шо сам не дуже вірую, так ще менше вірую в то що хтось реально з моїх друзів візьме і помолиться, так це ще й поможе. А як би було круто якби дійсно така схема діяла...

P.S.: А ще на днях подивився фільм "Обряд" про екзорцизм. Дуже все так реально було - особливо коли дивився вночі. Вночі так і не додивився було дуже страшно і холодно. Вот би хотілося побачити таке на власні очі. Може би і я повірив, як той молодий священник у кіно... Хтось знайомий з екзорцизмом?

Дитяча вітрянка в Японії. Клініка, діагностика, лікування.

В програмі набору материнського досвіду на цьому тижні у нас вітрянка.

Спочатку планував написати похожий допис про вітрянку як писав про грип або про ангіну, але тепер передумав і розкажу коротко. По тій причині що лікування вітрянки в Японії практично ніяк не відрізняється від лікування вітрянки в Україні і вчитися тут нічому. Я як завжди начитавшись вікіпедії готувався морально до найстрашнішого і до температури під 40 і до невиносимого зуду і до міліонних висипань. Нічого такого у нас не було. В пятницю зявилася субфебрильна температура з максимумом 38 градусів і горло почервоніло, - дохтор не розпізнав вітрянку і призначив лікування від тонзиліту. В неділю зранку зявилися висипання десь 15 пімпочок з яких лише штук 10-12 були класичними як казали мені дохтори на фейсбуці (пупиришки з прозорою рідиною). В понеділок пішли до лікаря, і сподіваючися на традиційну консервативність японського педіатричного лікування я думав що нам вообще не дадуть ніяких ліків - а скажуть перечекати поки організм сам не поборе. More...

На цей раз ми очікували в спеціальному інфекційному боксі розміром 1х2 метра, я взяв з собою фотоапарат бо знав що ми будемо тут - спочатку дуріли.

Потім сходили до лікаря і за одну хвилину підтвердили діагноз, отримали назначення на звичайний ацикловір проти вірусу і периактин проти почесухи. Крім того отримали "традиційну" японську мазь, про яку вобще в мережі на англійські мові крім назви нічого знайти не вдалося. Phenol Zinc oxide liniment - рідка мазь, суміш фенолу і оксиду цинку і ще якихось додаткових хімікалій - японський універсальний антивірусний препарат для шкіри, та інших шкірних висипань, з довгою історією, як пише японська вікіпедія. І наш дохтор взяв і прямо в клініці змазав вітряночні бібачки на лиці товстим слоєм цієї мазі і даже змазав усюди де лише було якесь почервоніння. Потім нас відправили в бокс і дали нам фен щоб висушити помазані місця.

Так Марічка сердито сиділа і сушилася.

В принципі мазь цікава, бо вона засихає на шкірі як наклеєчка, плівкою яка гарно прикриває прищик на лиці.

То вже пізніше я дізнався що ця мазь взагалі не відома в широких медичних колах. Англійською про неї написано лише те що це є виріб японської фармакопеї. А я ненавижу ліки які не пройшли нормальні науково обгрунтовані клінічні випробування - ведмежу масть, золотий ус, алое вера, уксус, вітамін ц і так дальше. Погодився я на цей препарат тільки тому що наш лікарь хоть і педіатр але він ще й вузький спеціаліст по дитячим шкірним захворюванням. Але дома Марька навідріз відмовилася маститися - плакала, воювала, розмазувала мазь всюди де лиш можна, тому я і не продовжив, майже почуствувала дітина що мазь із народної медицини.

У вівторок ми вже не могли сидіти дома і пішли на пошуки пригод, а по простому просто на прогулянку, в пошуках цвітучих дерев уме. Виходили два рази по дві години. Марічка вже була активна - температура закінчилася.

Заходили на дитячу площадку на якій нікого не було, але на жаль горку загадили ворони, які тепер навесні дуже веселяться. Тому Марька тільки залізла і пофоткалася на фоні голубого безхмарного неба.

Коли ми прийшли на повторний візит через три дні мені одразу за це попало від дохтора який сказав що всі червоні цяточки мають бути змазані, на що я відповів, шо дитина відмовляється. Він лише посміявся і на цей раз змазав сам по всьому тілу. При цьому я і дві медсестри держали Марьку за руки-ноги-голову, яка мовчачи як закутий в цепі дикий звір - щосили виривалася, але не плакала. І лише як ми вийшли з кабінета лікаря вона так обіжено на мене розревілася мало не кажучи "Ах ти падлєц, а я тобі довіряла, а ти мене там держав силою." І знову я мусів сушити її феном роздіту до пояса, а вона ревіла. Потім я плюнув, одів її, ми отримали ліки і пішли додому. Маззю я її більше не мазав. Враховуючи те що прищики майже всі пройшли, нових не зявлялося, не чесалися, Марька це все ненавидить, і те що препарат народний - ну його на фіг.

Тепер плавно йдемо на поправку, допиваємо ацикловір, периактин після трьох днів відмінили. Але, як велів дохтор, треба до суботи побути дома і в садочок не можна. Ну так тому і бути. Таким чином вперше за три роки в мене зявився тижневий вихідний без наукових задач. В минулому році вже був тиждень коли був грип - але тоді я Марьку вихожував, десь три дні возився - тепер я цілий тиждень балдію, навожу дома порядки, слухаю музику, готую їсти. Виходимо погуляти, граємося на балконі бо уже весна. От і все про вітрянку.  

Fricci

Недавно мені Оленочка понасилала наших старих ужгородьских фоток і в усій кучі знайшлася фотка нашого ужгородського кота з русинським імям Фріці. От реально кого було шкода залишати перед поїздкою в Японію. Пожалуй його найбільше із усіх родичів і друзів. Але будучи в розквіті сил (всього два роки) і у прекрасні фізичній формі, всього за кілька тижнів до Оленчиного і Марькиного відїзду він заснув і на наступний ранок був уже мертвий. Причина його смерті невідома, на жаль тваринам розтини не роблять, але навіть якби і робили, у нас в Закарпатю нема путніх паталогоанатомів. Такшо нам залишилося лише гадати але раціональних пояснень цій події нема. Просто взяв Фріці на себе весь негатив домашній який тоді був, оберігаючи і Марьку і Оленку і тихенько залишив цей світ. 

У мого шовгора Бандия є теорія що інтернет наполовиину створений для мачок, і я з цим на 100% згідний вони його заслужили.