пʼятниця, 4 січня 2013 р.

Виховання дітей в Японії.


Сижу з Марічкою в шоппінг-центрі куди ми прийшли знову для одноі і тої ж мети - убити час якого стільки багато в ці довгі новорічні вихідні. Марічка особливо любить сюди приходити тому що тут є спеціальна площадка для дітваків, парочка іграшок, маленький слайд, якісь конструктори. Нічого особливого, але дітям більше і не треба.

Щойно спостерігав цікаву картинку. Можна сказати цілу драму, п"єсу на 15 хвилин не менше. Описую.

Коли діти граються то буває всяке. Ну так вот один хлопчик двинув інщому хлопчику і той розревівся. Я звичайно коли хтось двине Марьку - особливо не реагую, чекаю чи не вирішиться само по собі або намагаюся все перевести в жарт, щоб чим скоріше заспокоїлася. Одразу переключаю її увагу на щось інше і як правило це працює. А тут ні, мама того хлопчика якого вдарили і який реве, метнулася до нього підхопила на руки як у фільмі про швидку допомогу, і обнімаючи і гладячи понесла на своє місто і там його так жаліла і пестила шо малий ревів ще десь три хвилини. Ну це нічого - таке буває.

Друга мама (того хлопчика що двинув) тоже на місці не сиділа. Що я в такому випадку роблю, коли Марька двине комусь, - ну звичайно по-перше запитую постраждалу сторону чи все в порядку, потім намагаюся по-бистрому Марьку відчитати, а вірніше просто роблю лаконічне попередження щось типу "все, ідемо додому" і як правило це також діє. Треба сказати - Марька не часто двигає комусь - тому я вважаю таке виховання діє. Так от що робить японська мама. Встала і давай щось своєму малому голосно - так щоб всі чули вичитує вичитує, тероризує і чую вимагає вибачитися перед тим мали якому той двинув. Хлопчик відмовляється. Вона продовжує його тероризувати десь три хвилини словесно, в результаті і цей малий починає істерично ревіти і кидається мамі в ноги, мабуть вона включила якісь серйозні аргументи, але вибачатися все одно не хочу. І так триває ще десь пять хвилин, вона йому щось говорить і він реве і хватаєся за мамину юбку. Чую, вона продовжує вимагати що малий має вибачитися. Ну короче в результаті десятихвилинних знущань, малий погодився, і вони йдуть з мамою до другоі мами щоб вибачатися. Друга мама вже і забула про прикрий інцидент, а може і не забула але робить здивований вигляд. Відбувається трихвилинний вибачальий діалог, після чого перша мама іде в толпу дітей витягує свого сина (якуму 15 хвилин тому двинули, але який вже про все забув і радісно грається) і приносить його до цього хлопчика який двинув і стоіть зареваний опозорений та ще й мусить вибачатися. Проходить ще хвилина і все драма закінчена батьки з дітьми розходяться і діти знову повертаються до гри. Хлопчик який був винуватцем через 30 секунд робить ще якусь херню, мама псіхує і забирає його з гральної площадки.

Ось таке японське виховання, частковий випадок, можливо.

Згадалося мені як товариш киргиз (що також жив тут деякий час) учив свого сина давати здачу. В результаті малий був такий що деякі батьки не хотіли своїх дітей до нього підпускати. А Марька якось дивним чином знаходила з ним спільну мову, і дуже любила з ним гратися. Мені здається, що це результат нашого з Оленкою виховання, а саме мінімальний вплив на дитину яка сама вчиться з різних ситуацій. Вона часто говорить "вибач" але ніколи тоді коли її заставляють. Я іноді їй кажу вибачся, але якщо вона каже ні - я і не настоюю, здається вона краще знає коли це потрібно робити.

якими ці діти виростають...

Перед самим виходом з шоппінг центру зустрічаю товариша узбека з сімєю. Поки чекаємо його жону - розповідає мені про свою роботу (він закінчив магістра у нашому університеті в позаминуломо році і тепер вже більше року працює на якусь японську компанію).

Ситуація номер 1. Роказує, що по ініціативі їхнього шефа, у них проводяться мовні курси, вірніше дві години в тиждень - бажаючих звільняють від роботи і можна повчити або китайську або англійську мову з упором на conversation, по українськи - "балачки". Вчителі мови - це працівники тої ж контори. Мій друг, в даній ситуації вчитель англійської мови для своїх співробітників. Жаліється, далі мовою оригіналу: ну первый раз закончил урок - спрашиваю вапросы есть? малчат. втарой раз закончил - малчат. третий раз спрашиваю: вапроси, замечания есть? - все малчат. на четвйортый раз я не выдержал и каждого по имени спрашиваю такой-сан сякой-сан вапросы замечания какие нибуть есть? все гаварят нет. На пятый раз я уже не выдержал гаварю - вот у нас в Узбекистане, таким образом высказывают неуважение к учителю - если вапросы или замечания не дают, блять.

Ситуація номер 2. Перед Новым годом шеф решил нас немного грамоте поучить и говорит давайте бросайте работу и будем открытки клиентам - поздравления на новый год подписывать. ну каждый подписал по одной открытке, шеф посмотрел и говорит давайте теперь все прочитаем и обсудим хорошо ли, правильно ли подписали. если где кто-то увидит проблему или ошибку, давайте обсудим. сидят, блять все молчат как рыбы. ну я не выдержал и говорю - вот мне кажется здесь как-то непонятно написано что он имел ввиду, а сдесь вот как то сильно очень сказано (мій товариш узбек був вчителем японської мови в Узбекистані кілька років до приїзду, але по його же твердженню його японська мова далека до досконалості). больше никто ничего не сказал. разошлись, а я потом коллегу спрашиваю, что я какую-то ерунду там сказал да? там одну отрытку семпай подписал (он уже 10 лет в этой компании работает), может я нехорошо сделал. да, нет говорит коллега - ты все правильно сказал - но мы японцы так никогда не делаем.

2 коментарі:

  1. Можливо в цьому є сенс. До прикладу, коли заходив до автобусу то непомітно для всіх спіткнувся і кошти були направлені водієві так, ніби я їх жбурнув по фраєрськи. На що водій не слабо обурився. Щиро вибачився без пояснень, що таки приємно здивувало адресата. Всі в плюсі, нуашо.

    ВідповістиВидалити
  2. Звичайно що у вмінні вибачатися є багато сенсу і у описаній ситуації я би поступив так само. У Японії кажуть "вибачте" незнайомій людині, якщо лише проходять на зустріч в коридорі на відстані метра. Мені дуже подобається і я також постійно вибачаюся (що іноді звучить як дякую), однак мені здається що заставляти дитину шляхом приниження вибачатися це крайність, так точно як крайність вчити давати здачу. Я не знаю як правильно і якщо японська модель мені не подобається на всі 100% то українська навіть на 10. Якби можна було усереднити дві країни - то напевне вийшло би щось суперове.
    Все написане - спостереження, все сказане фантазія. А як правильно - шукаю.

    ВідповістиВидалити